— Гей, гей, ходімо сьогодні після школи в ігровий центр, — запропонувала Касугаї під час обідньої перерви.
— Я не проти, але...
Я поглянув на Кадзаму й Кокоа, які також їли обід.
— Та чому б і ні. Мені й так нудно, — відповів Казама.
— Мені підходить. Але чому саме ігровий центр?
Наші парти були зсунуті разом, і ми з Касугаї, Кадзамою та Кокоа сиділи в колі.
Так ми зазвичай обідаємо останнім часом. Звична обідня сцена.
— Та просто так. Хочу з вами всіма кудись сходити. Тепер, коли ми познайомилися трохи краще — чому б ні? Якщо подумати, то Саватарі-кун і Казама-кун, здається, багато в чому розбираються. Казама-кун — і хуліган, і отаку, так?
— Ей, Касугаї, ти зараз знущаєшся з мене? — огризнувся Казама, як справжній хуліган.
Я чув, що в Казами поганий характер, але проігнорував це. Хоча й не заперечую, що сам трохи дивакуватий.
— То ти не дуже шариш у цьому?
— Ха, ти з глузду з’їхала? Ігровий центр — це мій рідний дім.
Таки розбирається.
— Але що ти там хочеш робити?
— Це ж ігровий центр. Що ще там роблять, як не грають у ігри? Та конкретно нічого не планувала. Подивлюсь на місці.
— Просто пливеш за течією.
— Бо я~ хочу пограти з усіма.
Мабуть, неважливо, куди ми йдемо.
Я не зовсім розумів, чому вона хоче з нами зависнути, але, здається, вона просто хоче стати ближчою.
Цікаво, чому Касугаї раптом так до нас приєдналася. Про Кадзаму й говорити нічого — ми давно знайомі.
І от ми прийшли до ігрового центру. Навколо — купа автоматів, шуму повно.
Цей центр був великим: там були боулінг, більярдна та караоке-бокс.
У книжці, яку я колись читав, говорилось, що всі ці колись популярні заклади, з часом витіснені змінами в суспільстві, тепер ніби зібралися разом, тулючись одне до одного.
— Гей, гей, Вітровий~Чоловіче, підеш зі мною у Пральну Машину?
— Вітровий чоловік? Це ти до мене? Не звертайся до мене так, наче я чужак, гаразд? І взагалі, це ритм-гра, а не пральна машина, ясно?
— Ого, Вітровий~чоловік відповів. Ти хуліган, але стільки дивного знаєш — прям як інтелектуальний якудза.
— Не треба виривати “Ма” з “Казама” й вигадувати мені такі пафосні прізвиська. Я, може, й хуліган, але точно не якудза, ясно?
Казама, як цукомі, пішов за Касугаї до ігрового автомата, схожого на пральну машину. Виглядали вони весело.
І тут я помітив, що Кокоа поруч не було.
Озирнувшись, я побачив її біля автоматів з кранами. Вона уважно дивилася в один із прозорих кейсів.
— Хочеш якусь м’яку іграшку?
Там було багато іграшок у вигляді різних персонажів.
— Ні, просто дивлюся. Тут стільки видів. Ти ту іграшку, яку подарував мені на день народження — ти її теж тут виграв?
— Звідки я можу пам’ятати?.. Я ж не казав, що виграв її тут, правда?
Коли я ще в початковій школі був, виграв м’яку іграшку з крана й подарував її Кокоа на день народження.
Я тоді промовчав, що виграв її у грі. Але пам’ятаю, що вона дуже любила того персонажа.
Я боявся, що якби сказав, що то виграш, її мама могла б викинути подарунок. Вона сувора й складна людина, через це вони з Кокоа й не дуже ладнали.
— Я… Це було давно, я вже майже забула.
— Он як?
Минуло майже десять років. Думаю, вже не сердитиметься.
— Гей, гей, давайте зробимо кілька фоток!
Поки ми це обговорювали, повернулась Касугаї, очевидно, вже награвшись, і вказала на автомат для друку фото-наліпок.
— Я якось приходила сюди з подругою й знайшла автомат для фото-наліпок. Нічого особливого.
— Не будь похмурою. Пішли вже.
Касугаї схопила нас за руки й потягла до фотоавтомата.
— П-почекай, Касугаї-сан! Я сама… можу йти...
— Хе-хе, знаю.
— Касугаї, нас лише троє. А як же Казама?
— Я кликала його, але він сказав, що ненавидить фотографії. Мовляв, фото крадуть душу. Тепер он там — грає у відеоігри.
— Несподівано ніжна душа при такій зовнішності.
— Він як дівчина-підліток, ще й доволі дивна, правда ж?
Ми втрьох зайшли в кабінку. Вона була надто тісною для трьох, довелося тулитися одне до одного.
— ~~~~у!
Раптом Кокоа затремтіла.
— Що сталося, Кокоа?
— Н-нічого… Просто тут тісніше, ніж я думала.
— Ти хвилюєшся, що я надто близько? Можу трохи відступити...
— Н-нi, чекай! Якщо ти відійдеш, нас не видно буде на фото. Та й Касугаї-сан з іншого боку. Тож… хай буде так, як є.
— Сподіваюся, тобі комфортно.
Хоч я й намагався про це не думати, але через форму відчував тепло тіла Кокоа — і це не надто добре впливало на моє серце.
— Ой, які ви милі! Добре, натискаю кнопку. Клік!
Після цього залунала мелодія автомата, і ми зробили фото.
Коли я подивився на наліпку, що вилізла з автомата, побачив, що Кокоа вся червона. Мабуть, через те, що я був надто близько… або їй просто було соромно.
