— Дзвінок, що сповіщає про кінець уроку, пролунав.
Камісіро-сенсей помахала своєю улюбленою вказкою і накреслила великий круг на дошці.
— Контрольна робота з проміжного тестування розпочнеться наступного тижня. Теми для неї — саме те, що ми вивчали, тож ретельно готуйтеся. Ця (я) висококваліфікована вчителька підготує питання настільки складні, що їх ніхто не вирішить!
Ні, контрольної, яку ніхто не зможе скласти, не може бути. Це ж не змагання на кмітливість.
Але… контрольна. Хм.
— Казама, ти готуєшся до тесту? Він спить?
Казама сидів поруч зі мною. Я спробував його розбудити, але він лежав на парті і мирно сопів.
— Ого, Казама-че просто як колода. Точно не готується.
— Чи повернувся він до кам’яного віку?
Не стримався від зауваження до Касугаї, яка підходила до мене.
— А Касугаї-то готується, я так розумію?
— Фу-фу~н. Хто ти думаєш я така? Я багато репетирувала й повторювала матеріал. Не хочу наперед себе виснажити перед іспитом.
— Я тобі заздрю. Поділися своїм серйозним ставленням зі мною.
— А ти, Ючі?
— Як думаєш, чи готовий хтось, хто провів розкішну відпустку? До того ж мої оцінки не такі вже й хороші. Я вчуся неохоче.
— Зрозуміло. То в тебе складна ситуація, так?
— Власне, у мене навіть немає конспектів за час відсутності.
— Хочеш мої? Якщо зумієш їх розібрати.
Я взяв зошит у Касугаї й заглянув усередину.
Усе написано так, ніби хробаки звиваються на сторінках, й я не зміг нічого прочитати.
— Це… іноземна мова? Не схоже на літери. Єгипетські ієрогліфи?
— Хіба це не шедевр?
Касугаї, я вважав її ідеальною дівчиною, а виявилося — теж має свої недоліки.
— Вибач, це надто висока планка для мене.
— Шкода, що в тебе не вистачає статусу. Так само, як на закордонних турнірах: щоб взяти участь, треба відповідати вимогам.
Єдина людина, яка могла б позичити мені свої конспекти…
Якщо Казама не в рахунок, то більше нікого поруч немає. — О ні, це погано.
Між іншим, я одинак і майже не спілкуюся з однокласниками.
— Якщо конспекти, то є одна людина, яка може допомогти. Вона не з нашого класу, але відмінниця: красивий почерк і чудові оцінки. І вона твоя хороша подруга, Ючі…
— Гм? … А!
Вона дійсно є, але точно не з мого класу.
— То ж, Кокоа-сама, позич мені свої конспекти!
По дорозі додому я благав єдину людину, яка спала мені на думку, — Кокоа-саму.
Вона з середньої школи мала відмінні оцінки й акуратний почерк.
Я без вагань позичу її зошити.
— Ох, а з яких предметів?
— З усіх. Я довго не був у школі.
— Гаразд. Я заберу зошити вдома й потім підемо в найближчий маркет зробити копії. Або ти сам все перепишеш від руки?
— Ні, тільки ксерокопії, будь ласка.
Копіювати вручну всі зошити за кілька днів — забагато роботи.
Вартість копіювання трохи бентежила, але з огляду на трудовитрати це виправдані витрати.
Повернувшись до себе в кімнату, я взяв згорток зошитів Кокоа та попрямував до найближчої крамниці.
З якоїсь причини вона пішла зі мною.
— Я піду з тобою… Я ще не заплатила за електроенергію.
— Гей, в тебе ж повинно бути автоматичне списання?
— Моя мама не дуже в цьому розбирається, тож рахунок висить. Думаю, їй не сподобалося, що кошти списали без її дозволу. Вона прискіплива.
— Розумію.
Ну, все ж мама хоче побачити рахунок перед оплатою готівкою.
— Гадаю, цього разу варто їй подякувати.
— А чому така вдячність?
— Це секрет.
— Останнім часом ти часто так відповідаєш.
— Фу-фу~.
Не знаю, у чому секрет, але вона сміється й змінює тему.
— Які в тебе були оцінки той рік?
— Хм, ти сумніваєшся в моїх можливостях?
— Ні, я не сумніваюся. Ти дуже здібий й добре вчишся. Ця школа — одна з кращих у районі. Тут не місце ледачим студентам, які не вчаться.
— Тоді я була відчайдушним. Думаю, я вчився всю третю середню секцію.
Мені не подобалося вчитися, і я хотів просто закінчити середню школу нормально, але раптом надихнувся, бо хотів вступити до тієї ж старшої школи, що й сенпай.
— Але зазвичай я не наполеглавий, тому в мене погані оцінки. Наша школа на високому рівні, тож без хоча б мінімального зусилля ти швидко відстаєш. У тебе, напевно, тільки червоні відмітки, так?
— Ти добре мене знаєш, хіба не так? Це соромно… Гм.
Вона задумалася.
Чи хоче вона щось сказати, але не може через мене? Що саме вона намагається мені повідомити? Може, зараз прочитає мені нотацію?
— Гаразд… Я тебе навчатиму.
— Гм?
— Якщо ти отримуєш червоні оцінки, тобі доведеться ходити на додаткові заняття. Ти ж не хочеш втрачати вільний час після уроків? До того ж ти був відсутній довго. Якщо цього разу провалишся, можеш навіть залишитися на другий рік.
— Не думаю, що до цього дійде.
Ну, у мене ж низька відвідуваність, і я в скрутному становищі, це точно.
Я хочу хоча б набрати прохідний бал.
— Саме тому я тебе навчу.
— Але це ж нормально? Кокоа, а як щодо твоїх власних занять?
— Краще я турбуюся про тебе, ніж не можу зосередитися. Тільки ледве з’їм морозиво за це.
— Гм… А скільки морозива всього?
— Хм…? По десять штук десять днів.
— Уваа~ Інтерес ще й бере? Це забагато.
Кокоа засміялася. Мабуть, моя реакція була надто кумедною.
Вона ніби говорила: «Не переймайся» і посміхалася.
Того самого вечора розпочалася наша з нею навчальна сесія.
У вітальні ми розклали підручники на столі й сіли навпроти одне одного. Та сама атмосфера, як під час обіду.
Найперше я перевірив теми, які охопить тест. Прочитав підручник і звірився з матеріалами, бо не мав уявлення, що ми пройшли під час моєї відсутності.
— Розумію, я нічого не знаю.
— Здаватися зарано. Пройшло лише п’ять хвилин, а ми тільки почали.
— Чи не надто складні шкільні заняття? У середній школі я вирішував чимало задач і добре знав матеріал, то крім зубріння уроків та англійської мені не здавалося важким.
— Ю читав багато, тож у тебе був добрий рівень. Але в старшій школі програма спеціалізована, тож усе не так просто.
— Спеціалізована. Цікаво, чи колись це знадобиться в житті.
— Так. Але хіба ми не вчимося саме тому, що не знаємо, що чекає в майбутньому?
— Гадаю, так.
Я не знаю, чим буду займатися в майбутньому.
Навіть якщо зараз прийму рішення, це не означає, що здійсню його. Як і з тим, кого я хотів провести решту життя, але він помер.
Я відчував себе самотнім…
— Добре, я буду вчитися сама, тож якщо будуть питання — запитуй. Я допоможу, чим зможу.
— Дякую. Розраховую на тебе.
…
— Гей, мені важко просто перевірити пропущені частини. Їх забагато, я вперше бачу такі.
— Ти правий. Ти пропустив понад тиждень. Коли повернулася до школи, пробував наздогнати?
— Ні, не пробував.
Скаржитись нема сенсу. Залишається лише вчитися поступово.
…
Раптом я відчув погляд на собі. Коли подивився на Кокоа, вона швидко відвела очі.
— Що сталося?
— Нічого. Просто дивилася на тебе, бо ти зробив смішну гримасу.
— Гидко дивитися на чуже лице й думати, що воно смішне.
— Ну ти знаєш, це мене заспокоює.
Нахабно рятуватися від сміху через чиєсь обличчя. Цікаво, наскільки дивним я виглядаю. Навряд чи добре. Тепер варто уникати таких гримас.
Та я вже звик до її сарказму, і пізно що-небудь змінювати. Вона, мабуть, просто пожартувала, нічого серйозного.
І раптом щось маленьке скотилося й вдарило мене по нозі. Цікаво, я простягнув руку й сплутав її з рукою, що доторкнулась з іншого боку.
— …А!
Це було гумове стирачку, яку вона впустила. Простягнувши руку по стирачку, я ненавмисно торкнувся її пальців.
Вона відсмикнула руку якнайшвидше. Я підібрав стирачку й простягнув їй.
— Ось.
— О, дякую велике. Вибач.
— Чому вибачаєшся? Ми просто торкнулися.
— Я трохи втомлена, тому заварю каву. Хочеш?
— Так. Тоді будь ласка.
Вона швидко встала й попрямувала в кухню до кавоварки. Я вперше бачив таку штуку.
Чому вона так нервує? Усього лише легкий дотик.
— Додати цукру?
Поки я це думав, почув її голос із кухні.
— Ні, мені добре й так. А ти маєш додати.
— Мені багато потрібно.
Здається, у неї слабкість до солодкого.
— Я не люблю гірке. Ти ж знаєш?
— Ти ще дитина, правда? Коли звикнеш, чорна кава — це смак.
— Ти занадто юна для гіркого, то смак дорослої людини, що робить вигляд, ніби вона велика. Звісно, краще солодке. Знаєш, коли гірке стає смачним, це означає, що твій язик зіпсувався. Гіркота — отрута, тож якщо смакові рецептори чутливі, ти її не витримаєш.
— Коли звикаєш, смакує. Плюс більшість смаколиків — шкідливі. Так само й із солодким.
— Ти лицемір. Це стандартний Ю.
Поки ми це обговорювали, я прийняв каву, яку вона приготувала.
— Гірко…
— Бачиш?
— Я маю на увазі, удома я звичайно не п’ю каву.
Незважаючи на те, що попросив чорну, як колись із сенпаєм у кав’ярні, смак усе одно був поганий.
Мабуть, я мав попросити цукор. З таким жалем я знову взявся за підручник, усвідомивши, що кофеїн трохи підбадьорив голову.
