Після школи ми заїхали до супермаркету, щоб купити трохи інгредієнтів, аби я міг навчитися готувати від Кокої.
— Секрет приготування бюджетного обіду такий: не обирай меню до того, як купиш продукти. Ціни змінюються щодня, тож найвигідніше купувати те, що зараз у знижці, а вже потім вирішувати, що готувати.
— Ти справді старшокласниця?
— Вибач, я точно старшокласниця.
Останнім часом я думаю: хіба домогосподарки не надто круті?
— Це реклама “Кукінг-Ед”, “Кукінг-Ед”! Треба боротися з рекламами, щоб зробити своє життя економним та насиченим. Дивись, шпинат зараз дешевий. Залежно від сезону овочі та риба теж бувають у вигідних цінах.
Кокої, здається, дуже подобається фраза «боротися з рекламою».
Гадаю, це скорочення від “едвантадж” із якоїсь файтингової гри.
— Тобі подобається це слово “ед”, так? Ти взагалі любиш ігри?
— ...
Не знаю чому, але вона глянула на мене з докором.
Не думаю, що я сказав щось смішне.
— Мені й справді ігри не дуже. Просто хтось колись так сказав, і мені це запам’яталося.
— Хтось? Ох...
Виглядає, наче я раніше це часто повторював.
Чи моя це вина, що тепер вона так говорить?
— Та нічого. До речі, класно, коли двоє ходять за покупками. Коли я сама, завжди залишаються зайві продукти. Часто доводиться кілька днів їсти одне й те саме.
— То виходить ефективніше на двох. Тоді чому б нам не готувати разом відтепер?
— … Е?
— Бо на двох ефективніше, правда? Ми живемо поруч, сьогодні будемо готувати разом — думаю, тобі так буде зручніше. Не обов’язково кожного дня, але коли захочеться, навіть без уроків куховарства.
— Так, це правда. Для двох готувати справді зручніше, бо економніше… Зрозуміло.
— Сподіваюся, це тебе не обтяжить.
— Ні, це хороша ідея. Це економно, дешево, корисно. Варто обов’язково спробувати! Давай так!
Вона була неймовірно збуджена цією ідеєю — я здивувався, бо не очікував від неї такої рішучості.
Після покупок ми повернулися додому. І настав час чергового уроку куховарства.
Вечеря на двох. До того ж я допомагав їй, одночасно навчаючись. Та чомусь Коко, яка мала бути моєю вчителькою, була в поганому настрої.
Коли я дивився, як вона ріже ножем капусту, вона здула щоки від роздратування.
— Щось не так? Я доволі акуратно ріжу.
— Мені не подобається, бо… ти занадто вправний. Я так довго вчилася різати рівно. Здебільшого я досі користуюся овочечисткою. Це нечесно. Для чого тоді всі мої зусилля?
— Я й не збагну, навіть якби ти пояснив.
— Я знаю, що ти вмієш, якщо захочеш. Те, що для мене важко, для тебе — дрібниця. У тебе ще й руки талановиті.
— Почекай, почекай. Можливо, я трохи швидко навчаюся, але це не привід заздрити. Твої страви — найкращі. Твоя кулінарія — на вищому рівні.
— Я так добре не готувала. Просто компенсувала все часом та працею. Знаєш, спочатку готування було не моєю сильною стороною. Скільки я собі порізала пальців, коли вчилася?
Як на те дивитися, Коко, яку я знав раніше, була досить незграбною.
Колись вона поранилася, користуючись ножицями, а під час уроків праці поранила палець, коли працювала з матеріалами.
На уроці куховарства, здається, її сварили однокласники, коли вона випадково замість цукру додала сіль.
— Отже, все залежить від зусиль. Коко, ти справжня трудяга.
— Я думав, було б зручніше, якби я вмів хоча б готувати. Колись я вважав, що мав перевагу.
— Перевагу в чому?
Я здивувався: «змагання» з кимось з кулінарії?
— Якщо ти вчишся так швидко, мої уроки тобі скоро не знадобляться.
— Про що ти говориш? Я не зможу приготувати страву, лише вміючи різати. Звісно, їжа смачніша, коли готуєш ти, Коко.
— Не знаю, чи це правда.
— Зрозуміло. А взагалі приємно, коли хтось готує для тебе. Я такий, що завжди голодний до домашньої їжі.
— … фуфу
Вона на мить замислилася над моїми словами, а потім засміялася.
Мабуть, її розвеселив мій жарт.
— Вибач за це. Згадала, чому так старалася.
— І чому?
— Це секрет.
Вона ще більше засміялася й розвеселилася.
Як вона зі мною жартує: її пустотлива усмішка й ті слова…
Як каже Казама, вона немов фея.
Коли дивлюся на неї, вона просто… надзвичайно мила.
— Чому ти так на мене пильно дивишся?
— Ах, ти така мила.
— В-в…
Її обличчя миттєво спалахнуло яскравим рум’янцем.
Ось чому в неї так легко видно емоції.
— Що ти кажеш?
— Я ж навчаюся в тебе, то думаю, варто хоча б трохи похвалити.
— Н-н-не кажи зайвого, я вже закінчила з приготуванням. Я піду виставлю страви на стіл!
Коко, яка зніяковіла більше, ніж я уявляв, вибігла з кухні. Я очікував, що вона розлютится, але в неї не було на це часу.
Ха-ха, може, ця дівчина… просто не звикла до компліментів від хлопців.
Це може стати в пригоді. Якщо буду мати якісь труднощі надалі, із задоволенням подарую їй ще компліментів.
