«Минуло вже більше тижня, відколи я помирився з Кокоа.
Та все ж занадто рано забути те, що я втратив. Та з усім, що відбувається довкола, цим почуттям важко знайти місце у моєму розпорядку.
Очистити розум — значить звільнити достатньо місця.
Якщо ж ні — ти втратиш бажання працювати, замість цього будеш весь день грати в ігри під виглядом «відновлення витривалості».
Я вдячний людям навколо, які дали мені такий простір, особливо Кокоа, яка мала б мене ненавидіти.
Саме тому…
— Сьогодні я наведу лад у твоїй кімнаті.
— …
Після школи, коли ми вже разом поверталися додому — що стало нормою, — я не зміг відмовитися від її наполегливої пропозиції.
— Бруд у твоїй кімнаті — це бруд твоєї свідомості. Жити в такій безладній кімнаті неможливо здоровим. Там пил, й ти знову захворієш.
— Ні, я здоровий. Мені там комфортно. Я ж можу їсти в гостинній.
— У гостинній трохи краще, але там купа коробок без розпакування, банки й пляшки валяються в сміттєвих мішках.
— Я чекав, доки наб’ється. Викидати щодня — це марна трата грошей на мішки. Це клопіт і забирає купу часу. Берегти енергію — важливо, знаєш. А ще це корисно для природи: турбота про ліси й глобальне потепління.
— Ха. Як ти тільки не вигадуєш виправдання для своєї неохайності?
Кокоа сказала різко.
Ні, це було несподівано, я не був готовий.
— Це незручно, коли дівчина бачить мою кімнату. Я не знаю, куди вона зазирне, що знайде… І найстрашніше — боюся її.
— То навіщо тоді сам не прибереш?
Вона й так знає, що причина в моїй ліні. Жорстоко.
У будні мені не хочеться після школи геть ні до чого. А у вихідні не хочу, бо не розумію, навіщо взагалі.
Так само з приготуванням їжі. Я знаю, що слід готувати самому — і економно, і корисно.
Та зазвичай зупиняюся, щойно згадаю, скільки це сил вимагає.
Нещодавно Кокоа вчить мене готувати.
— Але зараз вечір. Ти не мусиш робити це негайно.
— Завтра вивіз спалюваних відходів, то зручно. Ти вже два роки живеш сам, так? Не розумію, як ти міг жити без прибирання так довго. А друзів запрошував до себе?
— Нікого. У мене мало людей, яких можу назвати друзями, і я ніколи не запрошував Казаму чи сенпая.
Кокоа застигла в здивуванні.
Мабуть, її вражало, що я згадав сенпая й ніколи не впускав колишню дівчину до кімнати.
Хоч я тепер більш відкрито говорю про сенпая, щойно я його згадав, оточуючі реагують, ніби їх поцілив горохостріл.
— П-правда… Жодних дивних звуків я не почув.
— Я нема що сказати. Та ти мені не дуже довіряєш, гадаю? Як прийдеш до мене, втратиш глузд і знову затрусиш мені головою. Я цього не хочу.
— Тобто в тебе страшний безлад, так?
— Будь ласка, пощадь мене й знай міру.
Ми опинилися біля моєї кімнати. Без слова Кокоа зайшла всередину, а я пішов слідом. Вона тихенько взялась до прибирання.
— Гей, ти точно не проти? Ні, мені неважко. Я радий, що хтось прибирає за мене. Ти стільки для мене робиш, та чи не занадто піклуєшся? Ти ж маєш бути втомлена, правда? Будь ласка, не витрачай даремно енергію.
— Все гаразд, я зовсім не втомлена. До того ж роблю це за власним бажанням. Я вчу тебе готувати, бо хочу. Прибираю, бо хвилююсь через безлад. Ось і все.
— Оце я і хочу знати. Ми ж знайомі з дитинства. Чому ти для мене стільки робиш?
— Ну, цікаво, чому ж?
Вона весело засміялася.
— Це вікторина. Чому я це роблю?
— Та я питаю, бо не знаю.
— Добре, якщо ти зараз не знаєш, я навчу тебе.
— …Мені страшно. Що ти зі мною зробиш?
Кокоа розсміялась з мого переляку.
Було таке відчуття, ніби вона мене дражнила, але мені зовсім не було некомфортно.
Після цього я допоміг їй прибрати в хаті й встиг винести сміття в належні контейнери до вечері.
— Завтра зробимо дрібну роботу.
— То ми знову прибираємо?
— Звісно. Щось інше запланував?
— Ні, та… ти кожного дня так робитимеш?
— Я казала: бо хочу. То й домовлено. А тепер готувати вечерю? Оскільки вже пізно, поїжмо разом.
— Ні, мені неважко, але…
Мені було шкода: вона одразу після прибирання береться готувати. Напевно втомилася.
Та якщо їй хочеться — не буду заважати. Я з радістю сприйму її турботу.
Ммм… треба їй щось віддячити.
— Може, морозиво мені даси натомість?
— …Ти вже навчився дотепно відповідати. Чекаю з нетерпінням.
Потім ми вечеряли й трохи балагурили.
Зараз, коли думаю, вона ходить до мене частіше… Ні, щодня.
У будь-якому разі прибирання доведеться продовжити завтра.
— Я вже помила ванну й туалет. Спина ниє після такої роботи.
— Ну ти старий якийсь. Ти ж ще в школі, правда? Чи ти не вважаєш, що варто бути більш рухливим?
Кокоа, перевдягнувшись у спорткостюм і допомагаючи прибирати кімнату, запитала.
— Та ні. Уже й у молодшому віці боліло.
— Я майже закінчила. Ще протерла вікна — стали блискучими. Пищева сода — чудо, правда? Універсальна річ: і в готуванні, й у прибиранні. Навіть якщо замаринувати курку по 50 єн за грам, її смак злетить угору.
— Ти сама не трохи стара леді?
Я їй відповів.
— Ця 2-кімната, що пустувала понад рік, зламала тобі кістки. Стільки часу ти тут жив. І така халатність?
— Я ж казав, що скоро приберу. У голові.
— Графік, який, схоже, ніколи не здійсниться.
Вона фыркнула.
— Я знаю, що це велика площа для однієї людини і важко підтримувати. Ми з тобою в тому однакові, тож я розумію.
— Було б соромно, якби мої батьки залишили таку гарну кімнату без діла.
— Якби ти тут не мешкала, вони б здали її в оренду й отримали дохід.
— Це правда.
Я читав в інтернеті, що цей район має гарне сполучення з містом, й попит на такі квартири останнім часом зріс.
Крім того, це неподалік станції. Напевно, дорого.
— Удвох нам тут саме те, правда? Та все одно трохи затишно. Якби здали вільну кімнату, було б класно. Я не дуже вмію по господарству, а ти вмієш. Ми б заробляли, ледве рухаючись. Три зайці одним пострілом.
— …Е?
Коли я кинув цю фразу мимоходом, Кокоа здивувалася. Ще й обличчя спалахнуло багряним.
— Що це ти так раптом?
— Я нічого дивного не маю на увазі. Я ж пожартував.
— А! Зрозуміло. Але будь ласка, не жартуй так! Мені це не до душі й шкодить моєму серцю!
— Гаразд, гаразд.
— Хмм!
Кокоа відвела погляд.
Думаю, я нарвався на міну.
— Знаєш, здається, мої батьки купили цю квартиру саме з думкою, що так буде. Щоб лишити мене тут, якщо доведеться переїжджати за роботою.
— …Ти й досі засмучена через батьків?
— Я їх не ненавиджу, але вони байдужі. А в тебе як?
— На жаль, теж ні. На жаль, нам обом нелегко.
Хоч наші обставини дуже відрізняються, у нас з Кокоа негарні стосунки з родиною.
Та мої батьки просто байдужі, тож ніякої ворожнечі немає.
Напевно, Кокоа довелося пережити набагато гірше.
Ю: — Та все ж ми живемо на гроші батьків. Треба бути вдячними.
Кокоа: — Це правда. Я обов’язково відплачу. Коли виросту — поверну всі гроші, витрачені на мій догляд.
— Ти міцна горішка.
— Я не маю права скаржитися, якщо так не вчиню.
Я приймаю, що маю.
Це й відмінність: я — ледар, а вона — сильна.
— Гаразд, прибирання завершено — їмо вечерю. Насправді я вже зварила рис. Як щодо тебе, Ю?
— Ти так підготовлена. Я дуже захоплююся твоїми вміннями. Думаю, ти станеш хорошою дружиною.
— …!
Я її похвалив, а вона здулася й відвернулася.
Ох, і тут я нарвався на міну. Яка ж то морока.
— Ну що ж, я їстиму сама.
— Зачекай, будь ласка, не передумуй.
— Хм~~!
— Я не знаю, що сталося, але вибач. Наступного разу куплю морозиво.
— Ну… домовились.
Я пообіцяв купувати морозиво час від часу — і скільки разів ще мені його купувати?
