Через гнівний окрик Рифтана Максиміліана поспішно підняла голову. Чоловік, якого щойно вилаяли, виглядав збентеженим через свою безтактну поведінку. Він насупився і крикнув у відповідь:
—Звідки я міг знати, що хтось додумається займатись таким у вітальні! Я просто не відчував потреби стукати, як це зазвичай роблю, бо мене одразу помітили!
—Іди до біса!
Вона зблідла від крику чоловіка. Якщо він вийде, то... що буде далі? Макс, з-за спини свого чоловіка, благала поглядом незнайомого лицаря не відходити. Але чоловік лише скрипнув зубами й пробурмотів сердито щось собі під ніс, перш ніж відвернутися:
—На вулиці вже чекає карета. Ви сказали, що приїхали сюди не для того, щоб оглядати красу замку Крокс! Рифтан відразу відповів:
—Скажи нехай зачекають .
Лицар довго, стомлено зітхнув, вважаючи ситуацію безнадійною:
—Не тягніть кота за хвіст.
Він кинув несхвальний погляд на Макс, гучно грюкнув дверима й пішов геть. Дівчина перевела погляд у бік Рифтана, який грубо почухавши потилицю, пильно поглянув на неї. Його суворий погляд змусив її зіщулитись, проте чоловік глузливо розсміявся:
—Не тремти, я більше не буду на тебе кидатися.
Тоді він додав після ніякової паузи:
—От чортівня!... Я не мав наміру накинутись тут на тебе, як голодний пес на кістку.
Вона не наважувалася підняти голову, щоб глянути на нього, а лише втупилася поглядом у свої зчеплені пальці. Він підвівся на ноги й недбало поправив свій розтріпаний одяг.
—Ви теж це чули, чи не так? Надворі нас чекає карета. Доведеться поспішати.
Макс відчула, як її шкіра захолола, здавалось, що вся кров відтекла з її обличчя. Рифтан залишав молоду дружину так само швидко, як і прийшов, а вона ще не встигла сказати ні словечка переконання, ні зв'язного речення.
—Ох, але...
Охоплена панікою Макс навіть не подумала про те, щоб поправити своє зім'яте вбрання, вона налякано схопилася за поділ його одягу.
—Н- ні...зачекай х-хвилинку, д-давай поговоримо...
Рифтан різко перебив її:
—Нам потрібно поспішати. Спочатку нехай ваша покоївка приготує ваш багаж. Я вислухаю тебе, коли ми будемо в кареті.
Макс була налякана так, що знову затремтівши, на мить замовкла, у її очах було видно збентеження.
—М-мій багаж? — знову перепитала вона його здивовано
— Так. Ваші речі. Пакуй тільки те, що тобі потрібно взяти з собою в дорогу, — тепер він говорив м'яким тоном, який дуже відрізнявся від гнівних криків, що лунали раніше.
І все ж Макс відчувала, що його слова незрозумілі. Вона кліпала очима, як совеня, від чого він тяжко зітхнув. Швидкими рухами рук чоловік поправив її задерту сукню й підняв із дивана. Потім він покликав покоївку, яка стояла біля дверей і наказав зібрати багаж пані. Лише коли вона це почула, Максиміліану осінило – він бере її з собою!
Вона не могла в це повірити.
—Зберіть лише те, що вам необхідно для дороги. Нам більше не можна зволікати.
Макс миттєво відповіла:
—Т-так, я нічого не п-пакуватиму, лише особисті р-речі. А-але їх не багато.
—Добре. Тоді ходімо. Я забезпечу все, що вам буде потрібно, після прибуття до нашого замку.
Чоловік погукав покоївку з багажем Макс і велів провести їх до виходу. Його довгі, поспішні кроки змусили дівчину швидко дріботіти, щоб не відстати від нього. Тим часом вона усе ще була ошелешена, адже ситуація розвивалася до найменш очікуваного фіналу:
—Е-мм, нашого з- замку...?
—Чого дивуєшся? — він зиркнув через плече й саркастично додав:
—Чи дивно, що бідний лицар низького походження має власну територію та замок?
Далі Рифтан додав:
—Мене посвятив у лицарі сам король Рубен. Оскільки носиш моє прізвище, ти мала жити там після нашого весілля.
Її здивування зростало з кожною почутою фразою: «Будинок, у якому я мала жити?» Але чоловік не почув її думок, він швидкими кроками спустився сходами й вийшов у широкий сад, не бажаючи пояснювати далі. Біля величезного фонтану стояла розкішна карета запряжена четвіркою коней, обабіч якої зібралося кілька лицарів.
Щойно вони підійшли до них, як чоловіки змовкли. Дехто з лицарів глянув на Макс, що стояла позаду Рифтана. Здавалось, що їхні цікаві погляди можуть просвердлити дірку на її обличчі.
Коли Макс залишилась стояти далеко позаду, Рифтан повернувся назад:
—Що ти там робиш? Швидко сідай у карету.
—Ох, але... мій б-батько чекає мене. Ем...да-давайте спершу...
Обличчя Рифтана раптом закам'яніло. Він схопив її за руку і потягнув аж до дверцят карети:
—Ти моя дружина. Я беру з собою дружину, чий іще дозвіл потрібен? Навіть твій батько не має права втручатися.
З такими рішучими словами він підняв її своїми міцними руками і посадив на лавку всередині карети. Здивування Макс не проходило. «Моя дружина, — сказав він...— то розлучення відбудеться чи ні?» В її думках був повний безлад.
