Гіркий смак алкоголю

Завершивши помсту в провулку, Субару дістався до найглибшої частини нетрів. Він стояв перед лут-хаусом. Сонце вже трохи зайшло за обрій, вечоріло.

— Н-нарешті знайшов... Чорт, це зайняло надто багато часу.

Коли дістався потрібного місця, Субару присів на землю, витираючи рукавом піт з чола.

Хлопець витратив майже дві години на те, щоб нарешті знайти це місце. Він принаймні зміг зафіксувати плин часу за допомогою телефона в кишені. Однозначно дві години.

— Я думав, що буде простіше, оскільки я був тут нещодавно…

Насправді ж, неможливість прочитати будь-які вивіски виявилася для нього серйозною перешкодою.

У столиці всі вулиці дуже схожі між собою і Субару, який не був знайомий з місцевістю, не міг навіть покластися на назви магазинів чи місць, щоб орієнтуватися.

Зрештою, йому не залишалося нічого іншого, як застосувати грубу силу, зсилаючись на власні спогади.

— Я розмовляв із Сателлою та Паком у багатьох місцях, тому смутно пам’ятаю шлях.

Зокрема, це стосувалося нетрів.

На відміну від минулого разу, оскільки хтось ретельно почистив його футболку, реакція місцевих була холодною і вони навідріз відмовлялися співпрацювати.

Соціальні навички Субару були не на тому рівні, щоб він міг впоратися з цією атмосферою ізоляції, тому залишився на самоті.

У підсумку хлопець хотів похвалити себе вже за те, що зумів потрапити сюди. Він вирішив дати собі нагороду за свою важку працю.

— Нарешті відкриваю тебе, о кукурудзяний потаж. Почнімо з того, що я пішов у міні-маркет саме тому, що хотів його з’їсти. Не буде перебільшенням сказати, що мене викликали у цей світ саме через цю закуску.

Виправдовуючись, Субару відкрив упаковку.

Його ніздрі приносили йому блаженство, ніжно втягуючи солодкий запах. Тремтячими пальцями він поклав трохи собі на язик. Найвище блаженство переповнювало його смакові рецептори.

— Смачно… Дуже смачно…! Якщо подумати, я давно нічого не їв. Неймовірно смачно.

Він запихався все більше й більше, згадуючи все, що пережив.

Його шлунок був порожній відтоді, як йому відмовили продати той фрукт, схожий на яблуко. Він терпів це вже близько шести годин.

Хоча він відволікся на свій порожній шлунок, Субару розумів, що не може зробити те саме зі своїм розумом.

Його серце шалено калатало, пульс був аномально високий. Він відчував, як кров гнала по всьому тілу, це було геть на іншому рівні, ніж той випадок у провулку.

Його кінцівки були важкими, а в роті було сухо з причин, не пов’язаних з його перекусом. Хлопця неодноразово мучив гострий біль, ніби його вдарили по голові й це супроводжувалося пронизливим дзвоном у вухах.

Відповідь, яку він шукав, знаходилась в будинку з награбованим.

Субару інстинктивно ковтнув, коли в його пам’яті промайнула сцена, яку він не хотів згадувати.

Кімната перетворилася на море крові, якийсь старий без руки. Його живіт розірваний, а він сам на порозі смерті, а ще — в’яла рука Сателли. Це була його провина, що вона опинилася в такій ситуації.

— Не нервуй, не нервуй, не нервуй, трясця. Я ідіот? …Ні, я однозначно ідіот. Невже я зайшов так далеко, щоб потім повернутися назад, навіть не глянувши.

Йому навіть не було куди повертатися.

Субару зважився і повернувся обличчям вперед, але коли спробував просунутися у тому напрямку, то зрозумів, що його коліна тремтять.

Він не міг контролювати свою нижню частину тіла. Хлопець силоміць зупинив тремтіння, вдаривши себе по колінах, а потім, просунувшись, зробив глибокий вдих.

Залиті помаранчевим сонячним світлом двері лут-хаусу, здавалося, відштовхували його.

Придушуючи такі ілюзії, викликані нервуванням, Субару підійшов до дверей і підняв руку:

— Хтось тут є?

Йому здалося, що це не сильно допоможе, але все ж спробував злегка постукати.

Цей несподівано глухий звук мав би відлунити як усередині, так і зовні. Однак відповіді не було, лише нестерпна тиша.

Субару вважав цю тишу надзвичайно жахаючою, тому знову почав стукати в двері, хоча знав, що це безнадійно.

— Хтось… Хтось тут є, правда?! Будь ласка, відгукніться… Будь ласка.

Він не хотів думати, що вони там померли.

Заперечуючи реальність, Субару застукав у двері так сильно, що вони почали скрипіти. Не в змозі витримати його натиск, двері повільно почали піддаватися, оскільки їхні старі петлі деформувалися.

— Замовкни!! Ти навіть не знаєш сигналу чи пароля, хочеш зламати двері?!

Двері відчинилися з великою силою і Субару, який спирався на них, відлетів.

Його тіло непривабливо впало на землю майже за п'ять метрів від входу. Хлопець спантеличено підняв голову.

Його очі широко розплющилися від здивування, а в них відбивався почервонілий старий, що дивився на нього.

Він був лисий і кремезний.

Можливо, його одяг колись був білим, але пил і багаторічний піт тощо зробили його коричневим — дуже негігієнічне видовище. Це могло бути джерелом неприємного запаху, що поширювався в повітрі.

Під цим одягом було дуже м'язисте тіло. Всупереч своєму віку, він анітрохи не здавався кволим, у ньому проглядалась якась твердість.

Таким чином, перед ним стояв величезний лисий старий чоловік з винятковим здоров'ям.

— Хто ти?! Я не пам’ятаю твого обличчя, чому ти тут?! Як ти дізнався про це місце і як сюди потрапив?! Хто тобі сказав?!

Старий з дивовижною швидкістю скоротив відстань між ними і схопив Субару своєю гігантською рукою. Коли хлопець відчув, що його ноги відриваються від землі, то зрозумів, що розслабився, і повернувся до реальності. Те, що було раніше, було винятком. Зрештою, він був просто посереднім, банальним, звичайним хлопцем.

Навіть якщо його сила була такою, що він програв би лише за виняткових обставин, майже всі його суперники потрапили б до цієї категорії.

Коли майже двометровий велетень підняв його, бажання чинити опір повністю зникло.

— Будь ласка, візьміть це на знак моєї доброї волі.

Він повернувся до сповненого гніву обличчя чоловіка і простягнув йому закуску зі смаком кукурудзяного потажу.

 

※　※　※　※　※

 

Невдовзі після тієї жорсткої зустрічі, яка, ймовірно, справила на них обох жахливе перше враження, Субару запросили всередину.

Біля стійки, що була біля входу, стояло декілька крісел для гостей. Сидячи на одному з них, Субару регулював досить незручне положення спинки.

Сидіння розкололося, що змусило хлопця зазнавати різноманітних пекучих відчуттів усім задом. Якби його кишечник був на межі своїх можливостей, то, безсумнівно, зараз же спорожнів би.

— Чого ти так крутишся... Яйця натирає чи що?

— Це навряд. Стоп, віддайте це назад. Я не казав, що ви можете з'їсти все!

Старий стояв по той бік прилавка, де й мало бути місце власника.

Порівняно з його колосальним тілом, пакет, що він тримав, виглядав таким маленьким, що могло виникнути питання, чи не вийшло з ладу їхнє відчуття перспективи.

— Який скупий. Ти потрапиш в пекло, якщо намагатимешся приховати щось настільки смачне.

— А куди ви плануєте потрапити, отак з'ївши чуже? Бумер*, чесне слово. Завжди критикують інших, ігноруючи власні недоліки.

— Знову ці дивні слова. Ось чому ти молодий… Мм, смачно.

— Припиніть вже їсти!

Субару нахилився вперед і простягнув руку, якимось чином зумівши вирвати пакет з рук старого. Однак більша частина вмісту вже була в його шлунку.

Плечі хлопця поникли, коли він побачив, як мало залишилось.

— Ааа... Мій дорогоцінний кукурудзяний потаж. Можливо, я більше ніколи не зможу відчути його смак.

— Що, це така рідкісна штука? Що ж, це правда, що я ніколи не бачив нічого подібного. Тоді як щодо використання магії дублювання на решті?

— Магії дублювання?

— Магія, що перетворює щось одне на два таких же. Вона може лише повторювати зовнішній вигляд живого організму, але має спрацювати з чимось на зразок їжі.

Стариган сказав це, потираючи свою круглу голову, і Субару знову зрозумів, наскільки зручна магія.

Вона справді може все, хах, — із захопленням подумав хлопець, безтурботно оглядаючи приміщення.

Лут-хаус у сутінках… Тут не було жодних ознак трагедії, яку він пережив.

Всюди все ще були розкидані різні предмети, які легко приховували масивний інтер’єр закладу.

Можливо, помітивши, як Субару роздивлявся, очі старого звузилися.

— Що таке, хлопче? Цікавить мій товар?

З цими словами він перейшов до суті справи.

Величезний старий, який представився Ромом (він сказав, що Субару може називати його Старим Ромом). Переговори з ним пройшли несподівано гладко, коли у відповідь на його гнів Субару запропонував йому перекусити (Серйозно, так і сталося).

Як тільки хлопець кинув потаж йому в рот, той став одержимий новим смаком і негайно опустив хлопця неушкодженим.

Після цього юнак переконав його, що він прийшов сюди, тому що йому потрібно було щось зробити, і що він почув про це місце від чоловіка середнього віку з нетрів, ну і врешті-решт опинився тут, біля стійки.

По той бік прилавка Ром своїми величезними руками наповнив дещо брудну склянку алкоголем, у нього була легка посмішка на обличчі, коли він це робив.

— Ті, хто приходять сюди, мають певну ціль. Вони або приносять мені крадені речі, або хочуть забрати певний товар — одне з двох.

— Звичайно, це одна з причин, чому я тут.

— Лише одна, хах. Тоді у тебе є ще якісь справи?

Стариган підняв брову на його часткову згоду. Субару кивнув, а потім нерішуче поставив своє запитання, готовий до того, що його можуть висміяти за це:

— Це досить тупо, але… Старий, ти не помирав недавно?*

З відрізаними шиєю та правою рукою.

Він вирішив не додавати ці слова. Наскільки юнак бачив, на руці чи шиї власника не було жодних слідів подібного.

Почувши запитання Субару та побачивши його погляд, Ром на мить широко розкрив сірі очі, а потім його обличчя раптово розтягнулося в усмішці, наче час знову почав текти.

— Гуа-ха-хах, мені було цікаво, що ти збирався сказати. Це правда, що я літня людина на порозі смерті, але, на жаль, цього ще не сталося. Хоча я не думаю, що до цього ще далеко.

Старий розсміявся, наче почув приголомшливий жарт, підсуваючи склянку Субару з фразою «Хочеш випити?»

Хлопець відмовився помахом руки. Запах алкоголю дратував його ніс і він коротко вибачився за те, що тільки-но сказав.

Хоч і перепросив, але тривога в ньому продовжувала зростати.

Зараз він розмовляв з Ромом, але… Субару бачив його труп.

Прямо тут, у темряві, його руку й горло розірвало лезо і він помер невимовно жахливою смертю.

Однак, ніби щоб заперечити видовище, яке було випалено в його очах, величезне тіло Рома було прямо перед ним, поміщене за ту стійку доволі незручним чином.

Коли старий випив склянку, його обличчя почервоніло, в ньому явно текла кров. Він був зовсім не схожий на блідий знекровлений труп.

Старий Ром точно був живий. І те ж саме стосується Субару.

Якщо пригадати, юнак теж отримав важку травму. Але попри це, він був тут без жодних слідів того, що це сталося.

Хлопець більше не був упевнений у власному сприйнятті, оскільки почав замислюватися, чи не наснилось йому це.

— Невже все це було сном…? Якщо так, то як довго я спав і для чого я в цьому світі?

Його скарги ненадовго дозволили йому забути про власний неспокій, але тепер, коли він був у місці, де міг сісти й заспокоїтися, вони знову мучили його.

Відчуття провини, пекучий біль від тієї смертельної рани, тепло від такого легкого дотику дівчини — якщо все це мало бути сном, то чому він тут?

Якби це було так, було б логічно, що все, починаючи з його виклику, було сном.

Субару усвідомив, що прийняти це набагато легше, ніж те, що він раптово почав дрімати вже після прибуття в інший світ.

— Старий, ти бачив дівчину зі сріблястим волоссям?

— Сріблясте волосся…? Ні, певен, що не бачив. Я б не забув чогось такого помітного, незалежно від того, скільки б років мені не було.

Ром голосно засміявся, а Субару спохмурнів.

Можливо, відчувши щирість хлопця, старий раптом перестав сміятися.

— Пий.

Не вагаючись, він ще раз протягнув склянку в бік Субару.

Він нахилив свою пляшку до склянки і бурштинова рідина наповнила її по вінця. Юнак мовчки спостерігав за цим, а стариган ще раз повторив: «Пий».

— Вибач, але я не в настрої. І я не такий нахаба, щоб пити, щоб здаватись крутим.

— Ти дурний? Пити та прикидатись крутим — ось що означає бути дитиною. Ковтай і відчуй печіння в животі. Все, що тебе турбує, не витримає жару і ти одразу це відкашляєш.

— Тому пий, — знову сказав він, даючи склянку Субару.

Той взяв склянку, ніби приголомшений впертістю Рома, і підніс бурштинову рідину до носа. Густий запах алкоголю торкнувся його ніздрів і він ледь не задихнувся, через що його обличчя скривилося.

Але, незважаючи на свою позицію, частина Субару все одно хотіла прислухатись до поради Рома.

Хлопець вважав, що вживання алкоголю — це ознака некрутої дорослої людини, але навіть так:

— Ай… до біса!

Перехиливши склянку, він випив усе одним ковтком.

Він не знав, наскільки сильною була ця речовина, але відразу відчув, ніби його тіло спалахнуло.

Здавалося, алкоголь випалив йому горло, змусивши закричати та вдарити склянкою об стіл.

— Пха! Гах! Жахливо! Гаряче! Жах! Ннаа, це відстій!

— Та годі вже! Знаєш, ті, хто не розуміють смакоту алкоголю — дурні, які втрачають половину всіх задоволень у житті.

Коли Субару відкашлявся від жару, що кипів усередині нього, Ром крикнув на нього й зробив ще один ковток.

Він ефектно перехилив всю пляшку і пив прямо з неї.

Випивши втричі більше ніж Субару, він грубо відригнув і посміхнувся.

— А тие ше дбре тримаєсся! Хош блювати?

— …Так! Ще трохи хочу! Старий, давай перейдемо до моєї іншої мети.

Відвернувшись від усміхненого п’яниці, хлопець почав витирати пролитий алкоголь рукавом, вказуючи вглиб будинку. На відміну від сміття, розкиданого тут, речі там мають бути цінними.

Вираз обличчя Рома став серйозним. Побачивши це, Субару прямо оголосив свою мету:

— Я шукаю відзнаку з коштовним каменем. Хочу, щоб ти віддав її мені.

Окрім підтвердження безпеки Сателли, такою була його первісна мета, причина, чому він прийшов сюди.

Емблема, прикрашена коштовностями, викрадена у його знайомої. Вона не сказала йому причини, але була готова піддатися будь-якій небезпеці, щоб її повернути, ось наскільки це було для неї важливо.

Якщо цю річ принесли в нетрі, то вона точно має бути тут, принаймні йому так сказали.

Якщо відзнака існує, Субару упевнився б, що йому це не наснилось.

— Емблема з коштовним каменем… Вибач, але тут нічого такого немає.

— …Ти впевнений? Спробуй пригадати, може, в тебе маразм?

— Коли я п’яний, то перебуваю в ідеальному стані. Якщо я не можу згадати це зараз, то можу лише сказати, що не знаю про це.

Коли здавалося, що остання надія Субару була розбита, Ром багатозначно посміхнувся.

— Я чув, що сьогодні має бути великий вантаж. Цілком можливо, що це та відзнака, про яку ти говориш.

— Той, хто його принесе… Можливо, це дівчина на ім’я Фелт?

— Що, ти навіть знаєш, хто крадій?

Здавалося, Ром подумав, що це антикульмінація*, але Субару не міг не прийняти тріумфальну позу.

Нитка надії, яку він вважав безповоротно обірваною, все ще була міцною.

Він щойно підтвердив існування Фелт. Якщо дівчина, яка вкрала емблему, була справжньою, то і Сателла, у якої її вкрали, також має існувати.

— Я вже почав сумніватися, що це моя любов до срібноволосих героїнь змусила мене бачити ілюзії, це мене налякало…

— Вибач, що перериваю, але чи зможеш ти купити її, коли вона принесе емблему сюди? Прикрашена коштовностями відзнака повинна коштувати відповідно, як гадаєш?

— Ха! Немає сенсу намагатися оцінити мій бюджет, його нема!

— Тоді і сенсу говорити про щось нема!

Можливо, бажаючи почати переговори раніше, Ром, здавалося, був розчарований. Проте Субару у відповідь помахав пальцем.

— Но, но, но. Це правда, що я не маю грошей. О-д-н-а-к! У соціумі гроші — не єдиний спосіб отримати товар. Є ж іще бартерна система*, правда?

Старий не заперечував. Він мовчки спонукав Субару продовжити, на що той кивнув і поліз у кишеню. І те, що він витягнув…

— Що це? Я ніколи не бачив нічого подібного.

— Це чарівний предмет, який може заморозити об’єкт у часі, я називаю його «мобільний телефон»!

Компактний мобільний телефон білого кольору. Ром здавався збентеженим, оскільки він уперше бачив щось подібне, але Субару вже спритно цим користувався: тьмяне приміщення наповнилося білим світлом.

Почувся звук затвора камери і світло огорнуло старигана, який був настільки вражений, що впав за прилавок. Субару не міг не посміхнутися на таку гіперболізовану реакцію.

— Що це було щойно?! Ти намагався вбити мене?! Ти надто легковажний, якщо гадаєш, що цього достатньо, щоб здолати мене.

— Чекай-чекай. Зроби глибокий вдих і заспокойся, а тепер глянь на це.

Обличчя Рома було червоне не тільки через алкоголь. У відповідь Субару показав йому дисплей телефону.

Той відступив, його очі були сповнені підозри, коли він намагався побачити маленький екран телефону, а потім його переповнив подив.

На екрані було його обличчя, яке Субару щойно сфотографував. Для цього юнак використав камеру телефону. Звичайно, такої технології не існувало в цьому світі.

Як і передбачав Субару, старий уважно втупився в екран і:

— Це… моє обличчя, так? Що відбувається?

— Я ж казав тобі, правда? Ця річ може заморозити речі в часі. Те, що ти бачиш тут — це Старий Ром з минулого.

Сказавши це, він повернув камеру на себе і зробив ще одне фото.

Він ще раз показав Рому, який, здавалося, хотів побачити результат, і цього разу на екрані був Субару, який показав «знак миру».

— В основному це працює так. Ну, зазвичай це використовується для того, щоб відзначати важливі моменти та зберігати їх, а не для того, щоб так морочитися.

— Ясно… Це точно… Хм…

Приставивши руку до бороди, старий, здавалося, про щось розмірковував, дивлячись на телефон.

Приманка виявилася навіть ефективнішою, ніж Субару очікував, і він відчув, що вже досяг успіху в переговорах.

Наче для того, щоб ще більше підняти впевненість хлопця, Ром узяв телефон, уважно його оглянув і сказав:

— Я вперше бачу таке, але… Наскільки я чув, це може бути «метія».

— Метія?

Субару нахилив голову, почувши незнайомий термін. Старий кивнув:

— Це пристрої, які дозволяють людям, які не мають відкритих воріт, використовувати магію. Але вони надзвичайно рідкісні, навіть я ніколи раніше не бачив їх.

Ром захоплено зітхнув, коли закінчив дивитися на телефон і поклав його на стійку.

А потім знову звернувся до Субару,

— Я не можу дуже точно оцінити його вартість. Я давно в цьому бізнесі, але… Це вперше, коли я маю справу з метією. Проте… Воно безперечно коштує більше, ніж усе, що я коли-небудь продавав.

Здавалося, він зацікавився тим, що вперше побачив метію і можливість використовувати її для торгівлі. Він продовжив злегка тремтячим голосом:

— Навіть так… Якщо ти виставиш це на обмін, то зазнаєш величезних збитків. Я не знаю, скільки коштує та відзнака, що ти шукаєш, але вона точно не зрівняється з цією метією. З фінансової точки зору тобі буде краще просто продати її.

Тіньовий бізнесмен у нетрях, який займався краденим. Порада Рома була зовсім не схожою на те, чого можна було очікувати від боса такого закладу.

Його пропозиція була однозначно привабливою.

Субару був практично нічого не вартий в цьому світі.

Він не міг користуватися магією і не був особливо могутнім. Він нічого не знав і навіть читати не вмів, а на додачу до всього цього був зовсім розбитий.

Якби хлопець зміг продати цей телефон, це точно допомогло б йому вибратися з глухого кута, в якому той опинився. Принаймні, якийсь час йому не доведеться турбуватися про гроші.

Його чекало майбутнє, де йому буде потрібно боротися просто за те, щоб здобути трохи їжі, тому здавалося абсолютно очевидним, який вибір він повинен зробити. Однак…

— Ні, усе добре. Я збираюся обміняти цю метію на емблему, яку принесе Фелт.

— Навіщо заходити так далеко? Чи може вона бути ціннішою за цю метію? Чи ти хочеш сказати, що її вартість не виміряти грошима?

Упертість Субару, здавалося, збентежила Рома. Коли він запитав про цінність відзнаки, друга половина фрази, здавалося, містила натяк на глузування.

Так вважали ті, хто тут жив. Думка про те, що щось може бути важливішим за гроші, хоч вони і могли прийняти цю концепцію, напевно, це не давалося їм легко.

Визнаючи, що люди мають такі цінності, Субару похитав головою:

— Чесно кажучи, я її навіть не бачив. Навіть якщо я обміняю емблему на гроші, я не думаю, що вона коштуватиме більше, ніж ця метія, я точно зазнаю величезних збитків.

— Якщо ти це розумієш, то чому ж тоді?

— Це очевидно — для мене це не втрата.

Субару відчув хвилювання, коли побачив, що очі Рома знову широко розкрилися.

Так, це була відповідь.

Навіть якщо він не був упевнений, що завтра матиме що їсти, навіть якщо його майбутнє здавалося абсолютно безнадійним, навіть якщо він викидав на вітер купу грошей, його втрата мала сенс.

— Я хочу повернути борг. Я завжди їх повертаю. Просто не міг би уживатися із самим собою, якби цього не робив. Я досить чутливий, як на дитину мого покоління і все таке. Ось чому, незалежно від того, скільки я тут втрачу, я повинен отримати цю емблему.

— Хм… Іншими словами, вона не твоя?

— Вона належить срібноволосій дівчині, яка врятувала мене. Не знаю чому, але для неї це дуже важливо.

— І де вона зараз? Не з тобою?

— Наразі я її шукаю! Точніше, той факт, що я був врятований нею, і навіть саме її існування можуть бути лише моєю уявою!

Раптом стиснувши кулак, він вголос вимовив своє хвилювання й розсміявся.

Усе сходилося. Було неможливим, щоб Сателла насправді не існувала.

Він обов’язково зустрінеться з нею знову, як тільки отримає відзнаку.

Поки хлопець зміцнював свою рішучість, Ром спостерігав за ним, наче дивився на щось надзвичайно дивне.

— Ти й справді ідіот, хах.

Ось так всі інші почуття були забуті й єдиним, що залишилося, був сміх.