Кінець початку

Їхнє розслідування завело їх у нетрі, де вони, як завжди, зіткнулися з чимось жахливим. Точніше, всупереч очікуванням, несподіваний розвиток подій призвів до того, що Субару виявився корисним.

— Це місце чомусь надзвичайно привітне. Що ж це… Невже раптом настав період моєї популярності?! Вперше з дитсадка!

Субару мав дуже гарні риси обличчя в дитинстві, а ще його волосся було довгим, через що його часто вважали за дівчинку. З іншого боку, він став отаким через 10 років, і це було зовсім не смішно.

— Ну, це лише припущення, але…

— То послухаймо! Якщо є наукове… Зачекайте, оскільки це фентезі, то чи не мало б це бути «магічним» поясненням? Якщо у цього є магічна основа, я хочу це почути.

— Це, напевно, не та відповідь, на яку ти сподівався, але це, мабуть, через твій вигляд. Ти якийсь брудний і на тобі сліди крові. Тутешнім людям, здається, теж важко, тож вони, ймовірно, вважають тебе одним із них.

— Я повністю зрозумів, до біса все!

Тепер здавалося очевидним, чому всі вони такі дружні. Серед них була стара жінка, яка запропонувала йому маленький сухофрукт, сказавши: «З’їж це і будь сильним». Коли він нервово спробував покласти його в рот, то відчув, що під твердою шкіркою той був трохи солодким. А потім різко з’явився жахливий запах. Від відчуття, що його ніс знищено зсередини, юнак втратив свідомість.

— Зараза! Я гадав, вона турботлива, а вона мене отруїла! Це була отрута! Все тіло наче горить! Я справді міг померти тут! Або я можу роздягнутися і померти з соціальної точки зору!

— Схоже, ти отримав фрукт Бокко. Він стимулює ману всередині тіла, якщо його з’їсти, і прискорює лікування тощо. Ефект залежить від людини, для більшості він радше заспокійливий…

Сателла приклала палець до губ і вимовила «Хм», дивлячись, як Субару нагрівався й пітнів, поки уривчасто дихав.

— Мені здається, що твоє тіло дуже добре циркулює ману. Якщо передозуєшся — можеш померти.

— Кажи мені це, перш ніж я щось з’їм! Що ж мені робитиии?!

— Ага… Паку.

Відповідаючи на її заклик, Пак виринув з її волосся. Його рухи були мляві, а колишня жвавість зникла. Простіше кажучи, він був дуже сонний.

Здавалося, він навіть не слухав більшу частину їхньої розмови, протер свої великі очі й сказав:

— Що~? Знаєш, я на межі можливостей...

— Тоді тобі краще перекусити перед сном. Тут для тебе справжній бенкет.

Коли Субару відчув укус в її словах, він зрозумів, що Пак зараз дивиться на нього, а його сонні очі виблискують, наче дивляться на делікатес.

— Я справді можу?

— Б-будь ніжним.

Попри незначне хвилювання через те, що його збираються пожувати, Субару відповів грайливо. Пак невиразно відповів, а потім потягся своїм крихітним тільцем на плечі Сателли.

— Добре, смачного.

Одразу після цього Субару відчув, що все, що бушує всередині нього, починає витікати у великих кількостях. Важко було сказати, звідки саме. Якби його спитали, це було так, наче воно витікало з усіх пор його тіла, доволі некомфортно.

— Це була справжня трапеза.

Пак звів руки на знак подяки. Субару хотів відповісти щось на кшталт «Будь ласка», але раптом відчув жахливий холод по всьому тілу.

Тепло відразу переходило в холод. І це був незвичайний холод, він відчував його з самого серця.

Хлопець інстинктивно схопився за плечі. Побачивши це, Сателла зиркнула на Пака з докором.

— Паку.

— Вибачте, вибачте, минуло багато часу з останнього разу, тому я не міг контролювати процес. Але його ворота виглядають дивно. Здається, що він не часто їх використовує, але вони виштовхують ману прямо назовні, тому я зрештою зайшов занадто далеко. Ті-хі, — він сором’язливо засміявся, стукнувши себе по голові, але Субару було не до сміху.

І знову були використані незнайомі слова, як-от «ворота» і мана.

— Напевно, щось на кшталт MP*, хах… А я в такому стані, тому що їх забрали.

Його ігровий мозок ще раз продемонстрував свою здатність миттєво сприймати такі концепції.

Проблема полягала лиш в тому, наскільки важливими були МР у цьому світі. Якщо відновлення мани коштує надзвичайно дорого, то можна сказати, що це буде дуже проблемна штука.

— Прошу пробачення. Ми поговоримо про це пізніше.

— Я розмірковую над своїми діями. Але я не шкодую, це було дуже смачно.

Поведінка Пака нагадувала головного героя певної манґи і Сателла не дуже сильно його лаяла. Судячи з цього, напевно, це не було великою проблемою. Якщо це так, то для нього було б некруто зациклюватися на цьому.

— Розслабтесь, принаймні я не відчуваю, що зараз згорю до смерті. Що важливіше, давайте продовжувати переслідувати винуватицю, місцезнаходження якої вдалося встановити завдяки моїм зусиллям. Завдяки моїй наполегливій праці ми змогли...

— Я розумію, що ти радий, що був корисним, але казати це двічі дуууже некруто.

Він хотів би змінити тему, але в кінцевому результаті це прозвучало наче дитячі хвастощі. Сателла виглядала так, ніби шкодує, що почала думати про нього краще, а Субару просто вимушено посміхнувся. Настав час, коли вони вирішили піти далі в нетрі.

— Вибачте, у мене не залишилось часу.

Сказавши це, Пак, який все ще був на плечі Сателли, слабко притулився до її шиї. Його сіре хутро мерехтіло шматочками світла, злегка коливаючись, наче він міг зникнути будь-якої миті.

— У нього вигляд, наче він ось-ось помре, хах.

— Це тому, що я справді перестарався. Я використовую ману для матеріалізації, тому вона розсіюється, коли я зникаю. Мій кристал, будь ласка.

— Зараз. Вибач, що змушувала тебе так сильно, Паку. Розслабся.

Сателла дістала з грудей* зелений кристал завбільшки з долоню. Відчуттям він дещо відрізнявся від того, що можна було б назвати дорогоцінним каменем. Знань Субару вистачило лиш на те, щоб сказати, що ця річ має кристалічний вигляд.

Пак пройшов по руці Сателли, щоб дістатися до кристала, а потім повернувся до неї і його маленьке тіло обійняло камінь.

— Я впевнений, що ти це знаєш, але ти не повинна заходити надто далеко. Якщо ситуація буде безнадійною, використовуй свій Од*, щоб змусити мене з’явитися.

— Я розумію. Я не дитина, впораюся сама.

— Сумніваюсь. Я не можу сказати, що дуже довіряю своїй доньці в цьому питанні. Розраховую на тебе, Субару.

Посмішка Пака була сповнена жалю, коли він відвів погляд від невдоволеної Сателли на Субару.

Коли юнак спостерігав за ними, то подумав, що їхні стосунки дуже схожі на взаємодію між батьком та дитиною. Він вдарив себе по грудях, коли до нього звернулись:

— Доообре, залиш її на мене. Можеш очікувати чудових результатів від мого датчика тремтіння: якщо моє сповіщення про небезпеку спрацює, ми негайно ж відступимо!

— Я не розумію й половини з того, що ти сказав, але я тобі довірюсь.

— Добре, добраніч, Паку. Відпочивай.

Пак подивився на неї востаннє, перш ніж зникнути. Як він і сказав, його форма почала розсіюватися частинками світла. Таке видовище було б неможливим у старому світі Субару і від цього в нього по всьому тілу пройшли мурашки.

Коли Пак зник, Сателла почала гладити кристал, наче він був для неї страшенно цінним, а потім поклала його назад до грудей.

Згідно з типовим плином речей, сутність Пака, ймовірно, зберігалася там у ефірній* формі.

— Ми зараз одні, але… Краще не роби нічого дивного. Я все ще можу скористатися магією.

Не знаючи, про що він думає, можливо, вона вважала, що хлопець просто дивиться на її груди. У відповідь на її застереження Субару інстинктивно підняв руки й почав хитати головою:

— У жодному разі! Я не був наодинці з дівчиною з початкових класів. Я б не зміг щось зробити, ти ж бачила як я взаємодію з людьми, чи не так?

— Це дуууже безглуздо і водночас неймовірно переконливо… Гаразд, ходімо. Але Пак вже не слідкує за нами, тому доведеться бути обережнішими.

Можливо, приголомшена тим, що Субару випер груди від гордості, Сателла міцніше натягнула халат і пішла попереду нього. Потім вона повернула голову до нього, не рухаючись з місця.

— Я буду в авангарді, а ти дивитимешся, що відбувається позаду. Якщо щось трапиться, негайно скажи мені. Не намагайтеся зробити щось самостійно. Я не хочу образити твої почуття, але… ти слабкий.

— Якщо ти так кажеш, то я справді не зможу зненавидіти тебе*…

Якщо вона хотіла зберегти свій холодний образ, їй слід було пропустити частину перед «Ти слабкий» і сказати це більш різко.

Це показало її доброту, яку дівчина просто не могла приховати, вона справді була милою до глибини душі. Так чарівно.

Сателла виглядала так, ніби хотіла поскаржитися на те, як він спонукав її продовжувати. Удвох вони продовжили пошук.

З огляду на це, їхнє завдання насправді не змінилося: знайдіть кількох жителів, опишіть прикмети винуватиці та запитайте, чи знають вони когось такого. Закріпіть та повторіть.

За це відповідав Субару і чим більше він це робив, тим більше звикав до цього.

— Можливо, це Фелт. Хитра маленька блондинка, так?

Ця корисна інформація надійшла від чотирнадцятого чоловіка, якого вони запитали. Він був ще однією людиною, до якої Субару звернувся надто фамільярним способом, таким як «Йоу, брате. Як справи?»

Він зі співчуттям подивився на брудний одяг Субару і:

— Якщо це Фелт, ваша втрачена річ, ймовірно, зараз у лут-хаусі*. Крадене маркується та зберігається там, а власник збирає їх для продажу в іншому місці.

— Яка дивна система... А якщо цей власник просто втече з товаром?

— Він власник саме тому, що вони вірять, що він цього не зробить. Але нехай, навіть якщо ви скажете йому, що у вас щось вкрали, він не поверне це просто так. Доведеться вести переговори.

Крадіжка була провиною жертви, оскільки вона була необережна — такою була логіка нетрів, і чоловік сказав їм це зі сміхом, попри свою прихильність.

Їм вдалося отримати від нього місцезнаходження того будинку і, здавалося, що дівчина дуже скоро возз’єднається зі своїм вкраденим предметом.

Проте з’явилася інша проблема. Проблема в тому, що вони обоє були без грошей.

— Він сказав нам викупити відзнаку, але що тепер? На додачу до наших проблем, це схоже на квест, де ми значно переплатимо або щось таке.

— Я просто заберу те, що в мене вкрали, чому я повинна платити? Ось що мене цікавить…

Коли проблема стала фінансовою, вираз обличчя Сателли раптом нахмурився. Її спонтанне бурмотіння було, безперечно, правильним, але правдою було й те, що їхній опонент був не з тих, на кого це вплине. Щоб залагодити справу мирно та ще й надійно, найкращим варіантом буде послухатися поради того чоловіка.

Тим не менш…

— А ця вкрадена відзнака виглядає дорого? Навіть якщо вони завищать ціну, не знаючи ринкової вартості, буде…

— ...У неї маленький коштовний камінь посередині. Я не знаю його вартості, але він точно недешевий.

— Коштовний камінь, хах… Це проблема.

Будь-який блазень міг одразу побачити, що це цінна річ з першого погляду — саме такий зручний ефект мали коштовності. Схоже, у цьому світі немає технологій для створення підробок, тому можна припустити, що майже все, що має коштовний вигляд, буде справжнім. Якщо це так, то їх цінність очевидна.

Він розумів, що їм і так нема чого радіти, але в її заяві було ще дещо, що його непокоїло. Дівчина сказала, що не знає, скільки коштує її відзнака.

Цілком можливо, що їй просто дали цю річ, але йому все одно було трохи не по собі.

— Хай там як, давай спробуємо спочатку піти туди, а потім подумаємо про це. Я міг би домовитися за пристойну ціну залежно від того, як усе складеться…

У найгіршому випадку Субару мав план, який міг виявитися для нього згубним.

Його нечіткі формулювання змусили Сателлу насупитися, але Субару махнув рукою у відповідь на її сумніви.

Вони йшли близько десяти хвилин, мучившись через своє фінансове становище та не знайшовши рішень.

Дійшовши до так званого лут-хаусу, вони перезирнулися.

— А він більший, ніж ми думали, хах.

— Тепер ясно, чому вони так його називають… Якщо всі речі в ньому крадені, як випливає з назви, то тут справді нічим не зарадиш.

Звісно, оскільки вони періодично розпродували речі, напевно, він не був повністю забитий «товаром».

Так подумав Субару, дивлячись на будинок, зовнішній вигляд якого не зовсім відповідав грубій назві, але сама назва манила їх.

За підрахунками юнака, будівля була розміром з міні-маркет. Разом із паркінгом.

Він мав лише один поверх, але був достатньо великим, щоб з легкістю вмістити двадцять автомобілів. Навколишнє середовище також змінилося, різноманітних руїн і хатин не було видно, а за лут-хаусом була гігантська стіна. Це була буквально найвіддаленіша частина нетрів.

— Ця висока стіна…

— Напевно, захисний мур столиці. Схоже, ми дійшли до самого краю, не усвідомлюючи цього.

Її заява змусила Субару ліниво уявити, як може виглядати карта столиці.

Ймовірно, місто мало форму квадрата, з усіх боків захищене цим муром. У цих стінах, можливо, в центрі або на крайній півночі був замок, а далеко звідти — ці нетрі.

Йому здавалося, що минуло дві чи три години, відколи вони почали пошуки, тому він мав уявлення про розміри столиці. Але виходить, що її розмір не зовсім можна порівнювати з Японією, яка не мала таких чітких поділів.

— Тоді, якщо чутки правдиві, власник повинен бути там, але… Беручи до уваги наше становище, як нам вчинити?

— Я скажу прямо. У мене щось вкрали, тому поверніть це, якщо воно тут, і таке інше.

Субару кілька разів наполягав, що це не спрацює, але вона відмовлялася слухати.

Дівчина була доброчесною до глибини душі. Вона просто не могла змусити себе подумати про використання хитрощів.

Але саме тому, що була такою, вона зупинилася, щоб допомогти Субару, хоча це не принесло їй ніякої користі.

— А, зрозумів. Тоді залиш це мені.

Існувала висока ймовірність того, що все зійде нанівець, тому юнак неохоче запропонував піти самому.

Його останній варіант. Це було надто швидко, тому це не здавалося козирною картою, але також було б проблемою повністю проґавити нагоду. Субару не вагатиметься, коли справа дійде до таких питань.

Тим часом Сателла, здавалося, була спантеличена цією пропозицією. Його нова впевненість змусила її дивитися на нього з підозрою.

— Добре, я розраховую на тебе.

— Я розумію, що ти не можеш погодитися так легко. Зрештою, я сам усвідомлюю, що нічого не зробив, щоб завоювати твою довіру. Але у мене є ідея, тож спробуй повірити в… Га?!

— Ч-чому ти такий здивований?

— Я маю на увазі, що це абсолютно відрізняється від типового шаблону, хіба ні?! «Залишити це такому марному хлопцеві, як ти, який ледве розмовляти вміє? Не сміши мене, навіть собака краще впорається», — я був готовий почути таке!

— Наче я б сказала щось настільки жахливе.

Його параноя образила її. Проте вона відкашлялася і втупилася в нього своїми аметистовими очима.

— Це правда, що ти не був особливо корисний наразі, а ще ти не зробив і не сказав нічого, що могло б викликати хоч якусь довіру, але…

— Що це за оцінка? Однак я не можу її спростувати!

— Але я вірю, що ти все добре обміркував, і не вважаю тебе брехуном.

Вона перервала його самоприниження, а потім перевела подих і продовжила:

— Я постараюся повірити в тебе... Нам дуже пощастить, якщо у тебе справді вийде.

— Замість цієї останньої частини ти могла б сказати щось на зразок «Постарайся заради мене». Це б мене дуже надихнуло, розумієш?

— Я не можу бути такою вимогливою. Але постарайся.

Ця дівчина не вміла брехати у всіх сенсах цієї фрази.

Субару відповів широкою посмішкою і пішов до входу.

Йому це точно далося нелегко, але він відчував, що її очікування та дрібка довіри дали йому потрібний поштовх. Якби юнак повернувся без результатів, то дійсно був би абсолютно марним.

Йдучи, Субару подивився на поліетиленовий пакет у своїй руці, який досі жодного разу не ставав темою для розмов.

У ньому були речі, які він взяв із собою з того світу*. Для Субару вони були всім його майном. Він міг би обміняти їх.

Він не знав, скільки коштує ця відзнака, але, безперечно, ціна не могла бути більшою ніж за його мобільний телефон, який був представлений єдиним екземпляром у цьому світі.

Це буде великою втратою для нього, але так він зможе провести переговори.

Це був останній варіант, який він приховував від неї. Звичайно, хлопець ще мав купу карток, які будуть марними в цьому світі. Якби у нього була можливість ними скористатися, він би так і зробив.

— Ем, є хтось вдома?

Стоячи перед дерев'яними дверима, Субару спробував постукати. Звук був глибшим, ніж він очікував, але реакції в будівлі не було.

Юнак нерішуче потягнувся до ручки. Двері легко відчинилися, ніби на них не було замка.

Всередині не було освітлення, було так темно, що можна було лише нишпорити. Це ж мало бути місце, де зберігали крадене, а охорони чомусь ніде не було.

— Може, вони в туалеті абощо… Ех, там хтось є?

Субару просунув голову, щоб роздивитися довкола, але навіть місячне світло не пробивалось у приміщення, тому було темно хоч в око стрель. Відчувши застояне повітря та неприємний запах, хлопець набрався рішучості та зробив крок уперед.

Але спочатку він звернувся до Сателли:

— Якщо ми удвох зайдемо отак, то виглядатимемо як грабіжники. Як щодо того, щоб ти почекала тут?

— Ти певен? Можливо, це мені слід…

— Я вже достатньо нашумів, так що мене, мабуть, не поб’ють просто так. Буде небезпечно, якщо власник неправильно зрозуміє, тому, будь ласка, залиш це мені.

Субару схилив до неї голову, поки вона розмірковувала про це. Потім дівчина понишпорила в мантії й витягла білий кристал, який простягла до нього.

— Так буде хоча б трохи світліше. Байдуже, чи є там хтось, чи ні, клич мене.

— Зрозумів. Обережно, хах… Як мені ввімкнути цю штуку?

— Ти навіть не знаєш, як користуватися лагмітом*? Ти справжній невіглас, так?

Вона сказала це водночас веселим і здивованим тоном, коли злегка вдарила лагмітом об стіну, від чого він почав випромінювати блідо-біле світло. Воно було дуже тьмяним, ледве освітлювало щонайбільше кілька метрів, але цього було достатньо, щоб розпізнати неминучу небезпеку.

— Сьогодні більшість людей замість цього використовують світло на основі мани, але так набагато простіше і мені це дуже подобається. Якщо він згасне, просто зроби так ще раз, і він засвітиться.

— Зрозумів… Здається досить зручним. Гаразд, я зайду ненадовго.

Субару, тримаючи в руці лагміт, несміливо увійшов. «Не перестарайся», — сказала Сателла і він у відповідь підняв руку.

Коли Субару проминув вхід, у його обмежене поле зору потрапив маленький прилавок. Можливо, це місце спочатку було таверною або чимось подібним. З іншого боку від нього були якісь розбиті ящики, можна було здогадатися, що там сидів господар чи хтось інший.

Стійка теж ніби грала роль рецепції, а на ній були різні предмети: недбало розкидані маленькі коробочки, баночки та всілякі леза.

Він був у темряві як у фізичному, так і в інтелектуальному сенсі, тому не міг навіть спробувати вгадати їхню цінність, але для недосвідченого ока вони точно не виглядали дуже цінними.

— Мені здається очевидним, що цінні речі повинні бути далі.

На викрадених речах також були прикріплені дерев’яні бирки, а на них, схоже, були вирізані символи. Якщо вірити тому чоловіку, можливо, це були імена злодіїв, які їх вкрали. Виходить, можна було б зловити їх усіх одним махом, якщо просто зібрати бирки та передати вартовим.

— Але також існує ймовірність, що вони використовують фальшиві імена. І в такій ситуації є сюжетні лінії, де в країни є темна сторона, що перебуває у змові зі злочинцями…

Також виникає питання, куди діваються ці крадені речі.

Він міг би просто проскочити вперед, якби це був роман чи манґа, — такими були його огидні думки, поки він йшов далі.

Ознак життя все ще не було, але навіть при тьмяному світлі юнак зміг розгледіти, що товари збільшувалися в розмірах і вартості по мірі того, як він заходив глибше.

Відзнака з коштовним каменем, інкрустованим у неї, напевно була в самому кінці. Поки він про це думав, його кроки ненавмисно пришвидшилися. А потім:

— Хм?

Субару зупинився, коли раптово відчув щось дивне під підошвою.

Не було такого дискомфорту, наче наступаєш на щось тверде. Навпаки, що б це не було, воно викликало відчуття, ніби хлопець потрапив у щось липке.

Коли він підняв ногу і намацав підошву свого кросівка, то помітив, що до неї прилипла густа рідина. Коли його палець відчув її дивну жорсткість, він відчув, як всередині нього вирує первинний страх.

— Що… це?

Він підніс палець до носа, щоб понюхати, але затхле повітря не дало йому зрозуміти, що це за рідина. Незважаючи на це, він просто не мав сміливості піднести його до рота, щоб спробувати.

Він витер палець об стіну й спрямував світло вперед, ніби туди його вело хвилювання. І там його чекало джерело цього відчуття.

— ...А?

Його голос прорізався, коли він нарешті побачив «це».

При тьмяному світлі він уперше узрів руку, яка недбало лежала на землі. Пальці були розтулені, ніби тягнулися до чогось, і дивно, що вище ліктя нічого не було.

Він підняв свій ліхтар, ніби шукав решту руки, і знайшов там ногу. Можливо, це було везінням, що нога все ще була прикріплена до тулуба, а тіло мало більшість частин, які воно повинно мати.

Перед ним лежало тіло великого старого чоловіка з розірваною шиєю та відсутньою рукою.

— Х’є.

Коли він це усвідомив, його рот видав безглуздий звук. Тим, що наповнювало його розум зараз, не було страхом, відчаєм чи шоком. Його мозок практично спорожнів, усі думки повністю припинилися.

Навіть варіантів «втекти» чи «залишитися» не існувало в його мозку. Порожнеча просто змусила хлопця стояти на місці, поки його розум повністю не поглине видовище перед ним. Це остаточно вирішило його долю.

— Ах, ти побачив. Тоді в мене немає вибору. Так, взагалі немає вибору.

«Жіночий голос», — подумав він.

Низький, холодний і такий, що якось насолоджувався собою.

— Кха!

Він навіть не встиг обернутися. У ту ж мить, коли вирішив повернутися до голосу, його відкинуло колосальним ударом.

Юнак вдарився спиною об стіну, лагміт вилетів з руки і він залишився в повній темряві.

Але Субару зосередився не на цьому, вся його свідомість була віддана…

— Ґу... Ах, гаряче, — хлопець відчув жахливий «жар», що проходив крізь усе тіло.

«Це справді погано.»

Він відчув тверду підлогу щокою й зрозумів, що впав обличчям донизу.

Його охопила слабкість і він уже втратив чутливість у пальцях.

Жар в області живота був настільки нестерпним, що йому хотілося зірвати собі горло.

«Гаряче, гаряче, гаряче, гаряче, гаряче, гаряче, гаряче.»

У той момент, коли він відкрив рота, щоб закричати, замість крику вирвався згусток крові.

Кашляючи, він виблював чимало крові. Коли намагався говорити, кров починала пінитися в кутиках його рота. У його затуманеному полі зору підлога була вся червона.

«Ах, це все, моя кров?»

Її було достатньо, щоб намочити його повалене тіло. Кров становить близько 8% людського тіла і кажуть, що втрата приблизно третини цього небезпечна для життя, але йому здавалося, що він уже втратив її майже всю.

Він перестав блювати кров’ю, але жар, що наче спопеляв його, все ще залишався. З великими труднощами він простягнув руку до живота і, відчувши дещо неймовірне, зрозумів:

«У мене живіт розпороло, хах.»

Не дивно, що йому було так жарко. Схоже, його мозок переплутав біль зі спекою.

Його майже розірвало навпіл, лише шматочок шкіри на спині тримав його купи.

Словом, здавалося, що йому поставили «мат».

У той момент, коли він це усвідомив, його свідомість почала згасати.

Навіть жар, що змушував його звиватися в агонії, зник. Навіть неприємний смак крові та відчуття в руці, якою він обмацував свої органи — усе це зникало разом із його свідомістю.

Залишилося лише тіло, яке більше не могло утримувати душу.

Це тіло використало останню частину своєї свідомості, що мала от-от зникнути, щоб трохи поворухнутися. Воно повернуло голову вгору.

Чорні черевики утворювали брижі в калюжі крові перед його очима. Там хтось був. І цей хтось, швидше за все, був його вбивцею.

Дивно, але йому не хотілося побачити обличчя тієї людини. Саме вона позбавила його життя, але все ж вирішила просто залишитися спостерігачем його смерті. Він поняття не мав, хто це, але зараз йому було байдуже.

Він бажав лише того, щоб та дівчина була в безпеці.

— ..бару?

Йому здалося, що він почув голос, схожий на дзвін дзвіночка.

Він був уже не в тому стані, щоб навіть розрізняти свої відчуття, тож, ймовірно, йому це просто здалося.

Попри це, ба навіть припускаючи, що це ненасправді, його це дуже втішило.

Тому…

― !

Короткий крик, а потім кривавий килим зустрів ще одну людину.

Вона впала біля нього, саме там, де була його рука.

Її білосніжна рука безсило опустилася й сплелася з його.

«Мабуть, просто випадковість.»

Він відчув, як її пальці ледь поворухнулися, наче стискали його руку.

— ..ажди…

Він змусив свою зникаючу свідомість на мить повернутися. Біль і жар — усе зникло. Це були безглузді зусилля, не що інше, як марнування часу.

Але навіть так…

— Я… обов’язково…

«…врятую тебе.»

У цей момент Нацукі Субару помер.