Твоє ім'я

Його перша дружня взаємодія в цьому світі.

Приблизно через тридцять хвилин після того, як він запропонував їй допомогти таким зворушливим обміном…

— Та що ж це таке?

Їхнє розслідування ні до чого не привело.

Очі дівчини були холодні, коли вона запитала. Її невдоволений погляд був спрямований на Субару, який щойно щось виявив. А саме:

— Цей холодний погляд справді викликає захоплення… Зачекайте. Ні, не може бути. Я, я... був М* увесь час?

— Я не знаю про це «М» абощо, але мені ясно, що ти говориш повну нісенітницю.

Не намагаючись приховати роздратування, вона схрестила руки й зітхнула.

Її критика була гострою, але, ймовірно, доречною, враховуючи те, чого Субару вдалося досягти за ці останні тридцять хвилин.

Хлопець сам запропонував їй допомогу в пошуках зниклої речі, але виникла низка проблем, які надзвичайно ускладнили їхні пошуки.

По-перше, він поняття не мав де знаходиться.

З цим він нічого не міг вдіяти, враховуючи, що його лиш нещодавно викликали з іншого світу, але це була серйозна перешкода, оскільки дівчина також не була знайома з місцевістю.

Вони обоє припустили, що компаньйон знає дорогу, і зрештою витратили майже десять хвилин, блукаючи провулками. Кумедна історія, але їм було не до сміху.

По-друге, він не міг читати тутешньою мовою.

Юнак знехтував цим, адже з розмовою не було проблем, але, знову оглянувши оточення, він помітив, що ті рукописні ієрогліфи були всюди.

Спочатку хлопець цього не усвідомлював, але враховуючи, що їх навіть писали на дороговказах і тому подібному, напрошувались два висновки: або містичні руни тут у моді, або, швидше за все, це алфавіт цього світу. У результаті, він не міг відрізнити магазини за їхніми вивісками, а також не міг покладатися на покажчики для навігації.

У підсумку, типове кліше «Чому вони говорять і пишуть однією мовою?!» було впроваджене тільки наполовину. Але якщо врахувати, що без цього Субару, ймовірно, лежав би вже мертвий у якійсь канаві, то можна сказати, що його ситуація не така вже й погана.

— Навіть так, усе стало до абсурду складно…

Це далеко не та історія, де герой приходить із неперевершеними читами*, а навпаки — схоже, що він навіть не мав мінімального рівня підготовки. Але гнів дівчини викликала найголовніша проблема:

— Ти просто ховався за моєю спиною весь цей час і нічим не допоміг.

— Ну, якось страшно розмовляти з людьми, яких щойно зустрів…

— Ти не маленька дитина…

Її гарно сформовані брови насупилися, наче від болю в голові, і вона промовила це досить жалібним голосом.

Як і побоювався Субару, перешкода отримати інформацію від незнайомців виявилася для нього занадто важкою. За останній рік його здатність до спілкування різко впала. Він просто мовчки причепився до дівчини, наче сором’язливий хлопчик, що йде за матір’ю.

Хлопець, безсумнівно, хотів сказати щось у відповідь на її розчарування, але його боягузтво глибоко засіло всередині, тому слова не виходили з рота. Тоді кіт на її плечі, який досі мовчав, почав махати хвостом і сказав:

— Розслабся... Принаймні в нього немає злих намірів.

— Це ще гірше. Чесно кажучи, було б легше повірити, що він мене саботує. З абсолютно марною людиною з добрими намірами, якщо бути відвертою, важче боротися, ніж з ворогами.

— Корисний досвід, га?

Від легковажного ставлення кота дівчина зітхнула. Потім вона ще раз подивилася на вулицю і продовжила: «Але навіть так…»

— Це справді важко.

Маленька скарга злетіла з її вуст. Вийшовши з провулку, в якому вони були раніше, і навіть з вулиці, що з’єднувалася з ним, тепер вони були далеко від метушні цивілізації, адже зайшли в нетрі. Попри розчарування, вони продовжили своє розслідування і врешті-решт опинилися тут.

— Вони казали, що краденим зазвичай торгують у нетрях…

— Ми знаємо місцезнаходження та зовнішній вигляд винуватиці, тож чому б не залишити решту поліц… тобто, вартовим? Ми б одразу знайшли відзнаку, якби з нами було багато людей.

Продавець магазину, який торгував приблизно за дві вулиці, розповів їм про вузький провулок, що веде у нетрі. Сонце вже сідало, але, попри те, що воно все ще світило, це місце було похмурим з інших причин. Через гнітючу атмосферу та неприємний запах Субару рефлекторно зморщився.

— Атмосфера, настрій і, мабуть, навіть характер мешканців — усе погане. Краще когось покликати.

— Нізащо.

Він не просто нервував чи боявся, а запропонував це після того, як ретельно обдумав свої здібності та безпеку дівчини, але йому тут же відмовили. Субару був збентежений цією заявою, а вона виглядала дещо винувато.

— Вибач, але від цього краще не стане. Я не думаю, що вартові візьмуться за таку маленьку крадіжку… Крім того, я не можу на них покластися через особисті обставини.

Стиснувши губи, вона подивилася на нього, ніби кажучи: «Однак я не можу сказати чому». Зрозумівши, що дівчина, мабуть, не хоче, щоб її допитували, Субару підняв руку на знак поступливості. По-перше, він не був аж таким хамом, щоб лізти в чужі справи, і занадто зв’язуватися з іншими не завжди добре. Якби його цікавили міжособистісні стосунки, він би не став хікікоморі.

— Добре, а що нам тоді робити?

Навіть не дізнавшись нічого про її обставини, Субару запитав про подальші дії.

Шукати причину, з якої вона не кличе гвардію, й допомагати їй — зовсім різні речі. Він може і не знати її обставин, але не хоче бути невдячним.

Можливо, впевнена, що Субару покине її, дівчина здивовано підняла брови. Кіт почав танцювати на її плечі:

— Я ж казав тобі, чи не так? Ні натяку на недоброзичливість.

Дуріючи, як завжди, він виглядав страшенно веселим, вказуючи на Субару. Проте вираз його обличчя раптово став серйозним.

— Але вам краще бути обережними. Вже майже вечір, тому я нічим не зможу вам допомогти. Кілька хуліганів не будуть проблемою, але… Будьте обережні.

— Так, маєш рацію… Гаразд, я подумаю. Я подумаю про це, але…

Її відповідь була нерішучою. Поки вона, здавалося, намагалася відповісти, Субару раптом зацікавився й запитав кота:

— Про що це ти? Ти не можеш бути поруч вночі?

— Якщо точніше, попри мій милий вигляд я насправді дух, розумієш? Одна тільки матеріалізація споживає багато мани, тому вночі я повністю повертаюся до свого Йорішіро* й зосереджуюсь на накопиченні мани. Я б сказав, що в середньому графік з дев’ятої до п’ятої був би ідеальним.

— З дев’ятої до п’ятої, ти наче державний службовець… Умови праці духів несподівано суворі.

Такі незвичайні терміни, як дух або Йорішіро, витали навколо, наче так і має бути, але сучасному отаку, зіпсованому іграми та аніме, не важко було їх зрозуміти.

Хай там як, кіт перед ним, а точніше його контракт, не передбачав нічної зміни. Він зовсім не виглядав надійним, але, зважаючи на те, наскільки налякані були ті головорізи з провулку, окрім Пака, істоти, відомі як «духи», справді володіли належною їм силою.

Істота, яка вселяла набагато більше страху, ніж дівчина, яка магічним чином створювала лід. Всупереч його незвичайно життєрадісній аурі, його справжня натура могла бути людожером, який жадає крові.

— Якщо подумати, ти несподівано лякаєш. Дозволь сказати, що я дуже жилавий, тож, мабуть, погано смакую!

— Я певною мірою можу читати твої думки, тому… Ти реально божевільний, га?

Здавалося, він мав намір сказати це в обхід, але взагалі не зміг цього зробити. Пухнасте чоло Пака поворухнулося і нагадувало насуплені брови,

— Я тут подумав, що навіть не знаю твого імені. Не пригадую, щоб ми коли-небудь знайомилися.

— А, мабуть, так. Тоді почнімо з мене.

Субару відкашлявся, а потім крутнувся на місці, прийнявши позу й вказавши пальцем у небо.

— Мене звати Нацукі Субару! Я дуже розгублений і надзвичайно бідний! Приємно познайомитись!

— Звучить так, ніби ти опинився в дуже скрутному становищі, хах. Добре, я Пак. Приємно познайомитись.

Субару простягнув руку і Пак налетів прямо на неї, енергійно стискаючи її всім тілом. З точки зору стороннього спостерігача виглядало так, ніби хлопець намагається розчавити його.

Пак був таким же пухнастим, як і у своїй гігантській формі. Як тільки Субару насолодився цим відчуттям, він повернувся до дівчини. Її погляд був похмурим, коли вона спостерігала за цією взаємодією між людиною та твариною.

— Чому ти завжди поводишся так фамільярно? У цьому немає потреби.

— Я був на межі і знайшов нитку, за яку можу вчепитися! Чорт, я ніколи не відпущу її, цю зустріч… Від цього залежить моє життя…!

— Твоя рішучість абсолюууутно марна… Скажи, ти хоч пам’ятаєш, чому приєднався до нас?

— Звичайно. Зараз ти шукаєш людину, а не предмет, і я єдиний, хто знає, який у неї вигляд… Гадаєш, я дозволю тобі позбутися мене так просто, я ніколи не розкриваю свої таємниці!

— Однак я пам’ятаю, як ти ховався за моєю спиною та бурмотів: «Світле волосся… І її зуби… А, не зважайте», і тому подібне, тож ти досить багато розкрив, поки ми розпитували людей.

— Хай буде проклята моя власна дурість!!

Він схопився за голову і зігнувся на місці. Здавалося, наче він грав у покер, показуючи супернику карти. Спроба вести такі переговори була просто смішною. Попри те, що вона була його першим дружнім контактом у цьому світі, схоже, вона ось-ось вислизне від нього, і це його страшенно тривожило. Пак криво посміхнувся, спостерігаючи, як Субару картає себе:

— Ну, у вас обох є проблеми. Давай послухаємо тебе пізніше та визначимо пріоритетність проблем. Хай там як, у тебе незвичайне ім'я. Гарно звучить.

— Гадаю, це ім’я досить рідкісне. До речі, колір твого волосся, очей і навіть одяг — усе досить унікальне… Звідки ти?

— Відповідно до шаблону, мабуть, маленька нація на сході.

Застаріла модель, коли заходить мова про історії з паралельними світами. Ізольована земля на далекому сході, схожа на Зіпангу*.

Чарівне кліше, коли ви можете просто сказати, що ви з іншої країни, і більшість людей просто приймуть це, оскільки в таких світах міжнародні відносини, як правило, не дуже розвинуті. Однак:

— Луґуніка — найсхідніша країна на континентальній карті... На схід від неї нічого немає.

— Не може бути, серйозно?! Це аж так далеко на схід?! Тоді як щодо Зіпангу?!

— Ти гадки не маєш, де ти, без грошей і не можеш розмовляти з іншими, тому що боїшся… Твоє майбутнє здається не надто багатообіцяючим у багатьох аспектах.

Дівчина виглядала неспокійною, її очі були дещо стурбовані, коли вона дивилася на панічний стан Субару. Попри спроби приховати це, її надзвичайно добра натура, здавалося, переповнювалася. Його абсолютно безпорадний стан, мабуть, дуже тривожив її. Пак з посмішкою дивився на них, поки вони мучилися цим. Тоді він почав скубти собі вуса:

— Ну, просто облиште це поки. Зараз ми повинні йти... У мене залишилося менше години. Що ти вирішила?

— Я піду. Я не збираюся дозволити їй втекти. Буде надто пізно, якщо їй вдасться віднести відзнаку кудись, куди ми не зможемо дістатися.

Це була її відповідь Паку, потім вона звернулася до Субару:

— Я збираюся зараз вирушити, але… Шлях попереду буде набагато небезпечнішим. Коли настане ніч, там, ймовірно, з’являться бандити і, перш за все, це місце, де живуть загартовані в боях люди. Якщо тобі страшно, можеш почекати тут або йти за мною, як раніше.

— Яким би я мав бути курчам, щоб вирішити залишитися! Я йду! Я весь час триматимуся за тобою!

— А наміру йти попереду немає, га…? Ну, мені це також на руку, оскільки не доведеться так хвилюватися.

Вона стільки разів зітхала, що він збився з рахунку. Субару розмірковував про те, що він тільки погіршував її вираз обличчя. Щодо цього, юнак жодного разу не бачив її усмішки. Вона виглядала так мило, коли сердилася, тому її посмішка була, мабуть, наймилішою річчю у світі.

— Можна сірникову коробку? Ні, лише консервну банку!*

— …Чого це ти раптом?

— Дивно. Ефекту немає, але чому…? А! Зараза! В цьому світі ж немає консервних банок! Ну, тоді… Твій холодильник працює… Холодильників теж немає!

— Його мова та манери ненормальні… Це ж не прокляття абощо, правда?

— Ні, це він сам. А ще вклав у це душу і серце. Абсолютно марне зусилля.

Можливо, здогадавшись про причину дій Субару, Пак пояснив ситуацію відносно сприятливо. З іншого боку, це призвело лише до того, що в дівчині посіялося зерно сумніву, бо їй здавалося, що Субару раптово вийшов з ладу.

Шкодуючи, що його жахливі каламбури працювали лише в його оригінальному світі, хлопець відчайдушно похитав головою. Занадто зосереджуватися на тому, що було перед ним, і втрачати з поля зору ширшу картину — це була ще одна його вада.

— Чим відрізняються сніговий чоловік від снігової жінки? Сніжками!*

Нарешті він знайшов жарт, який не покладався на сучасні знання, але реакція дівчини була геть неприхильною. Вона холодно відвернулася.

Її очі дивилися на вулицю, мабуть, показуючи, що вона більше не буде підігравати.

Його миттєве бажання побачити її усмішку дало повністю зворотний ефект.

— Ти задоволений, Субару?

Дівчина покликала юнака, чия ненависть до себе зараз була максимальною через його жахливу спробу та не менш жахливий результат.

Той факт, що вона вперше вимовила його ім’я, а також думка про те, що представник протилежної статі використовує його ім’я так невимушено, змусили його трохи нервувати.

— Т-так. З-Заспокойся. Я повністю спокійний. Я почуваюсь чудово, я можу перемогти!

— Чого ти так тремтиш… Я розумію, що ти боїшся, але ми ще навіть не зайшли. Тобі справді краще почекати тут, якщо такий наляканий.

З цим неправильним занепокоєнням вона тихенько зітхнула й справді відвернула свою увагу.

Дивлячись, як вона йде в провулок, Субару раптом зрозумів, що вона не збирається покидати його, навіть якщо їй це вдасться.

Сказавши йому чекати тут, вона дала знак, що повернеться за ним, коли знайде те, що шукає. Менш ніж за годину, яку вони були знайомі, стала очевидною її дивна нездатність обманювати заради особистої вигоди.

— Це відстій, я такий некрутий.

Незважаючи на те, що це він запропонував допомогу, юнак був для неї абсолютно марним, і, крім того, навіть змушував її хвилюватися за нього. Він був далеко за межами того, щоб бути просто мертвим багажем.

Вдаряючи себе по щоках, Субару використав біль, щоб змусити себе зосередитись і рушив уперед. У нього була ще ціла гора скарг. Будь-хто був би безпорадним, якби раптом потрапив у такий суворий світ. Він не думав про себе погано через це. Однак:

— Покладатися на неї абсолютно в усьому було б жалюгідно. Я повинен принаймні віддячити їй.

Попри залежність, йому доведеться стояти на власних ногах. Але, незважаючи на те, що зосередився, він зосередився на дрібницях.

— Якщо подумати, є ще дещо.

Коли він гукнув ззаду, то побачив, що вона дивиться на нього крізь прогалину свого сріблястого волосся. Навіть цей косий погляд був неймовірно привабливим, але Субару вдалося договорити:

— Тож, я почув ім’я твого кота, але не дізнався твого.

Це дещо грайливе прохання змусило її подивитись уперед і на деякий час замовкнути. Субару запанікував, гадаючи, чи не облажався він. Можливо, вона не сказала імені раніше, бо не хотіла. Невже його комунікативний розлад, через який він не міг читати серця, а тим паче жіночих, все-таки…

— Сателла.

— О?

Поки він страждав від думок, її раптовий шепіт здивував його. Вона навіть не обернулася до нього, а без жодних емоцій повторила:

— Можеш називати мене Сателлою.

Вона назвала своє ім’я так, наче попереджала, що він точно не повинен її так називати. Субару хотів дізнатися за можливості прізвище, але не міг назвати її ім’я просто так, тому зрештою замовк. Поки що він просто звертатиметься до неї від другої особи — досить жалюгідний компроміс. За лаштунками цієї розмови Пак пробурмотів з її волосся:

— Жахливий смак.

Та цих слів не почув ніхто.