Тому що він — Святий Меча

Якщо подумати, його зустрічі з Не-Сателлою базувалися на багатьох випадкових збігах.

Він справді зустрів її першого та третього разів, але єдиний зв’язок полягав у тому, що обидва відбувалися навколо цієї головної вулиці (юнак почув від продавця в тюрбані, що її зазвичай називають торговою вулицею).

Було б чудово, якби Субару принаймні був одержимий фіксуванням часу, але він не вчинив сталкерської дії — не записав, коли саме зустрів її.

Зрештою, найшвидше було згадати послідовність подій третього разу, але...

— Скільки часу я тоді дувся біля тої фруктової ятки?

Тоді хлопець опустився на землю, охоплений запамороченням, і провів невідому кількість часу, обіймаючи коліна.

Здавалося, що це тривало лише кілька хвилин, але також це могла бути й година. Незалежно від відповіді, Субару міг сказати лише «я не знаю».

— Чи слід мені просто тинятися цією вулицею, шукаючи її…? І просто сподіватися, що мій радар краси спрацює?

Або, можливо, його датчик срібноволосих гарячих штучок.

Ця здатність була абсолютно марною в його старому світі, але тут він міг би використати її з великою користю.

Субару поклав обидві руки перед обличчям, випрямив палець на кожній і вимовив «МйонМйон», а багато людей дивно на нього дивилися. Хлопець відчув, що щось вловив, і вирішив піти за тим, що вабило його на даний момент.

Його оточення поступово змінювалося на атмосферу, з якою він був знайомий, наповнюючи його думками на кшталт «Вау, схоже, мій датчик працює як завжди?!», а потім юнак раптово зрозумів, що...

...Сам того не усвідомлюючи, він покинув вулицю і тепер заходив у вузький провулок.

— Чи не тут я вперше зустрів її…?

Виглядало дуже схоже, але Субару не був впевнений.

Місце не дуже відрізнялося від стежки в нетрі, з точки зору атмосфери, пік якої був лише на алеї під час їхньої зустрічі першого разу, і відтоді він ніколи туди не повертався.

Другий раз був явно в іншому провулку, а пригадуючи третій — це був ще один глухий кут. Навіть якщо викрадення відзнаки Сателли було фіксованою подією, то шлях, яким Фелт втече опісля, залежав від ситуації.

Можливо, він був однаковим у перші два рази, але третього все трохи змінилося через присутність Субару.

Зайшовши так далеко у роздумах, парубок раптом усвідомив, наскільки поверхневим був процес його мислення.

Можливо, він зміг би знайти Фелт чи Сателлу тепер, опинившись у знайомому провулку.

Однак це також означало й можливість іншого возз’єднання. Загалом...

— Я до чортиків втомився бачити вас, Тоне, Чіне, Кане!

Субару втомлено розвернувся і побачив, що звичні персонажі* перегороджують йому шлях.

Не було жодної різниці ні в зовнішньому вигляді, ні в одязі, ні в обличчях. Ціль і спорядження у них, швидше за все, теж були ті ж, жодного прогресу. Це було цілком очевидно, оскільки юнак повернувся на те саме місце.

— А мені так важко знайти Не-Сателлу та Фелт.

Причина, з якої він не зміг їх знайти, ймовірно, полягала в тому, що їхні дії залежали від багатьох незалежних від нього самого факторів.

І навпаки: причина, з якої Субару постійно стикався з цими хлопцями, швидше за все, полягала в тому, що вони націлювалися на нього з самого початку.

Ось чому він продовжував бачитися з ними, попри те, що кожного разу йшов іншим шляхом.

— Тепер, коли я дійшов припущення, яке мене анітрохи не тішить, чого саме ви хочете?

— Про що, в біса, бурмоче цей хлопець?

— Мабуть, не розуміє, що тут відбувається. Як щодо того, щоб ми взяли і провчили його?

Навіть ця розмова між Тоном і Чіном точно слідувала шаблону, що ще більше погіршило настрій Субару. Однак він також відчував, що не може сприймати їх легковажно лише тому, що втомився мати з ними справу.

Чіткі умови для зустрічі з Тончінканом були не такими складними, але хлопець не мав 100% шансу пробитися. Адже саме вони стали причиною його третьої смерті.

Можливо, Не-Сателла врятувала б його, як і першого разу, а може, він міг би перемогти їх самотужки, як другого, але гарантій не було.

Другого разу все пішло дуже добре, але зараз не обов’язково буде так само. Також був високий шанс, що після цього на нього чекає велика подія*, і Субару не хотів отримати травми.

— З іншого боку, я б не хотів втекти, віддавши свої речі, адже міг би використати їх для переговорів.

В ідеалі було б вибратися звідси, не зазнавши збитків, як він зробив удруге.

І якби обійшлося без втрати часу, як уперше, це було б найкраще.

Субару схрестив руки й схилив голову, розмірковуючи, чи можна якось від них втекти.

З іншої сторони, можливо, вважаючи, що своїм ставленням Субару ігнорує їх, незважаючи на їхню, здавалося б, перевагу, вирази Тончінкана покрилися барвами ворожості.

Хлопець принаймні повинен був прийняти рішення, перш ніж вони витягнуть зброю.

Поскаржившись на відсутність у них терпіння, Субару вирішив, що йому все-таки доведеться зненацька атакувати. Аж раптом він згадав мить своєї третьої смерті.

Лежачи на порозі смерті, усе, що юнак міг робити, це чути.

Про що вони тоді говорили? В той час його вмираючий мозок не міг зрозуміти цього, але тепер це стало можливим.

"Так, це воно".

— Вааартооовііі!!!

Раптовий заклик про допомогу застав Тончінкана зненацька, змусивши їх підскочити.

Гучність була така, що не лише розбивала тишу провулку, а й розривала метушню головної вулиці.

Його абсурдна чутливість була добре відома, коли він займався кендо, і вона вже давно позбавила юнака будь-якого сорому, коли справа доходила до крику.

Щось на кшталт крику про допомогу навіть на йоту не зашкодило його гордості.

— Хто-небудь! Мені потрібен чоловік!!!

— Сволота… Не верещи! Ти справді горланиш у такий момент?!

— Ти повинен слухати нас, якщо не хочеш постраждати, ось як це має бути! Ти не можеш просто зробити таке, навіть не вислухавши наших вимог!

— Замовкніть! Кого гребе, що зазвичай відбувається?! Незвичайні, збилися з дороги, збилися з курсу, йдуть у неправильному напрямку — усі вони на правильному шляху! Ніби я хочу мати справу з вами, хлопці! Я просто прагну повеселитися із золотоволосою та срібноволосою красунями!

Поки Тончінкан шаленіли й тупали ногами, Субару сердито кричав на них.

Він демонстрував зухвалість, словесно нападаючи на них, але хоча цього і не було видно, у ньому швидко наростала паніка. План звернення за допомогою ґрунтувався на його дуже туманних спогадах про останні моменти в третьому світі.

За мить до того, як його свідомість занурилася в темряву, хтось із них сказав щось на зразок «вартові» та «біжи». Його поганенька стратегія спиралася на цей крихітний натяк.

Був також і той факт, що коли він побив цих хлопців другого разу, здавалося, що люди на вулиці просто вдали, що нічого не бачили, хоча знали, що його грабують.

— Зрештою, це була помилка…

— Намагався нас налякати цим… Я просто трохи понервував.

— Лише трохи!

— Справді трохи!

Вони в унісон заперечували свою жалюгідність дуже жалюгідним чином.

Чоловіки глибоко вдихнули, щоб заспокоїтися, ніби відновили контроль над ситуацією після витівки Субару, а потім кожен дістав свою зброю.

Ніж, іржава ната і...

— Чому ти один без зброї? Не вистачає грошей?

— Замовкни! Я сильніший без неї! Недооціниш мене, і я заб’ю тебе до смерті, ти клятий нахабо!

— Якби ж у мене був відеозапис другого разу. Хотів би я показати його тобі.

Згадуючи свій бездоганний кидок над головою, Субару почав ніжитися у власному захопленні. З іншого боку, ситуація була настільки поганою, що його розум постійно попереджав про небезпеку.

Вони вже дістали зброю, що значно зменшило його шанси на успіх.

Забудьмо про втечу без жодних травм чи матеріальних збитків, він навіть не був упевнений, що зможе вибратися звідти цілим.

— Відпустіть мене вже… Я волію уникати біль.

Померши тричі, Субару тепер зрозумів, що до цього неможливо звикнути, скільки б разів це не траплялося.

Крім того, усі його смерті дотепер були жахливо болісними й спричинені лезами. Той гострий біль завжди був свіжим і наелектризованим, ніби йому шкрябали нерви.

Він справді волів би більше не проходити через це, і найголовніше…

— Досі я міг повертатися після смерті, але немає гарантії, що це спрацює знову…

Хлопець не міг бути впевнений, що ця здатність має необмежену кількість застосувань.

На його тілі не було вигравірувано жодного номера чи чогось такого, але, як то кажуть, навіть Будда роздратується, якщо тричі торкнутися його обличчя. Якщо припустити, що тут так само, то у нього вже закінчилися запасні життя*. Якщо він жалюгідно помре тут безглуздою смертю, його життя в новому світі закінчиться ПОГАНИМ КІНЦЕМ.

— …. Словом, найкраще для мене — втекти, навіть якщо поранять.

Найсмертоноснішим із них був, очевидно, випробуваний і справжній ніж. Та ната була страшенно іржавою, тож, мабуть, нічим не відрізнялася від звичайного удару, якщо він заблокує її своїм пластиковим пакетом. Головоріз з порожніми руками не був проблемою.

Спостерігаючи за наближенням Тончінкана, парубок одразу прийняв рішення.

Субару був повністю зосереджений на Чіні та почав відраховувати в голові, шукаючи простір для втечі.

«Три, два, ах, постривайте хвилинку, три, два…»

— Годі.

Цей голос раптово і чітко розірвав напругу в провулку.

У його гідному тоні не було ані найменшого натяку на вагання чи милосердя. Усі, хто його почув, були вражені його надзвичайною появою і, звичайно, були схильні йому підкорятися.

Субару підняв голову, а Тончінкан обернулися: там стояв молодий чоловік.

Перше, що привернуло їхні погляди, це його руде волосся, яке було схоже на палаюче пекло.

Одразу під ним сяяли блакитні очі, які можна було назвати лише сміливими.

Його надзвичайно гарна зовнішність лише ще більше посилювала його вражаючу появу, і достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти, що він дуже важлива людина.

Він був високим, струнким, з хорошими пропорціями і носив добре скроєний чорний одяг. На його талії висів лицарський меч, який, попри свій простий вигляд, випромінював неймовірну атмосферу залякування.

— Незважаючи на обставини, я не дозволю подальшого насильства проти нього. Ви і так зайшли досить далеко.

Сказавши це, він спокійно пройшов повз Тончінкана і став між ними та Субару.

Ні хлопець, ні чоловіки не могли і слова сказати від цього надто величного вчинку.

Але, схоже, у них були різні причини мовчання.

Субару замовк від несподіванки, а ще тому, що він з нетерпінням чекав, як розвиватиметься цей ніколи раніше не бачений варіант подій, але з Тончінканом було по-іншому: їхні обличчя зблідли.

— Н-не може бути...

Чін вказав на чоловіка, його губи стали фіолетовими, поки тремтіли.

— Яскраве руде волосся й очі, сині, як небо… І піхви меча з вигравіруваним зобом* дракона.

Він вказав на кожну ознаку, ніби щоб переконатися, а потім проковтнув:

— Рейнхард… Святий Меча Рейнхард?!

— Схоже, мені не знадобиться представлятися… Однак цей титул для мене вже занадто.

Молодий чоловік на ім’я Рейнхард недбало пробурмотів про себе, але блиск у його очах не згас.

Пронизані його поглядом, чоловіки відступили, наче були приголомшені. Вони дивилися один на одного, ніби хотіли вирішити, коли тікати, але...

— Я залишу все як є, якщо ви втечете. Вам краще попрямувати на головну вулицю. Але якщо захочете застосувати силу, я буду вашим опонентом.

Він поклав руку на рукоятку меча й кивнув підборіддям у бік Субару, який стояв позаду нього.

— У такому випадку буде троє проти двох. З точки зору кількості, ви матимете перевагу. Я не знаю, наскільки мої мізерні сили зможуть йому допомогти, але як лицар я стану супроти вас.

— Ти глузуєш! Тут без шансів!

Заява Рейнхарда викликала у них паніку, вони вибігли на вулицю, забувши навіть заховати зброю.

Злодюжки настільки панікували, що навіть не змогли погрожувати на прощання, як це було вперше. Це показало, наскільки незвичайною була людина перед Субару.

— Я радий, що ми обидва в безпеці. Ти неушкоджений?

Побачивши, що чоловіки пішли, молодик обернувся з усмішкою.

Раптово страх у повітрі, що охоплювало алею, зник. Зрозумівши, що навіть це було зроблено свідомо, Субару не міг не замовкнути. Більш за все?.

— Бути таким крутим після всього цього... Це вище рівня ікемена*.

Його обличчя, голос, манера поведінки та вчинки — усі вони отримали надзвичайно високі оцінки за індексом ікемена. Якщо він ще й має відповідні особистість і родовід, то мусить робити щось лихе за лаштунками, інакше рівновагу у світі буде порушено.

Хай там як, відкидаючи серце, переповнене заздрістю, Субару врятували — це факт. Парубок упав на коліна на місці.

— Я дуже вдячний вам за те, що ви врятували моє життя, будь ласка, дозвольте мені висловити свою подяку. Я, Нацукі Субару, захоплююся вашим мужнім духом...

— Розслабся, тобі не потрібно заходити так далеко. Вони відчули, що втратили перевагу, коли стало троє проти двох. Усе було б інакше, якби я був сам.

— Ні, судячи з того, якими вони були наляканими, забудьте про троє на одного, вони б відступили, навіть якби було десятеро на одного… Що з цим хлопцем? Чи він справді ікемен до глибини душі? Піднімаються прапори мого маршруту*!

Це було б справді до сліз зворушливо, тому без хустинки не обійшлося б.

Говорячи навмання, Субару ще раз добре подивився на Рейнхарда.

Чим більше парубок дивився на нього, тим більше здавалося, що його красиві риси обличчя виліпив сам Бог, але його вбрання не справляло враження вартового. Окрім якості матеріалів, його одяг не дуже відрізнявся від одягу широкої публіки, що гуляла вулицями.

— Ем, пане Рейнхарде… Чи можу я Вас так називати?

— Не потрібно бути таким офіційним, Субару.

— Ви справді плавно скоротили дистанцію… Ем, ще раз дякую, Рейнхарде. Ти був єдиним, хто відгукнувся на мої крики, як самотньо, жах.

Зважаючи на кількість людей на вулиці, він не був єдиним, хто почув. Рейнхард злегка опустив очі, поки Субару нарікав на брак людської доброти.

— Я не дуже хочу говорити цього, але тут нічим не зарадиш. Для більшості людей було б дуже ризиковано ворогувати з такими хлопцями. Зважаючи на це, твоє рішення покликати вартових було правильним.

— Судячи з твого мовлення, ти вартовий? Ти не надто на нього схожий.

— Я часто це чую. Ну, сьогодні у мене вихідний, тому я не в уніформі, це, мабуть, одна з причин.

Коли Рейнхард розвів руки з натягнутою посмішкою, Субару сам знайшов відповідь.

Основна причина, чому він не схожий на вартового, полягала в тому, що Рейнхард здавався найдальшим персонажем від дещо нерафінованого образу, який пропонував термін. І на додачу…

— Мені здалося, вони назвали тебе кимось на зразок «Святий Меча»…

— Розумієш, моя сім’я дещо особлива. Кожного дня відчуваю, що вага їхніх очікувань може мене розчавити.

Він безтурботно знизав плечима. Схоже, що молодик має ще й почуття гумору.

Уже не було жодного сумніву, що він ікемен і тілом, і душею. Субару не міг приховати свого подиву перед людиною, яка була уособленням цього слова, але Рейнхард пильно на нього подивився.

— У тебе незвичайна зачіска та одяг, та й твоє ім’я теж… Звідки ти? З якою метою прибув до столиці Луґуніки?

— Трохи важко відповісти на перше питання. Типова обстановка невеликої країни на сході отримала дещо негативну реакцію, тому… Т-тоді як щодо далекого сходу?

Субару подумав, що це схоже на досить безпечну відповідь. Але реакція Рейнхарда була сильнішою, ніж очікувалося.

— На схід від Луґуніки... Ти, мабуть, не маєш на увазі за Великим Каскадом, напевно, це якийсь жарт?

— Великий Каскад?

Субару підняв голову на цей незнайомий термін.

Він подумав, що це щось на кшталт водоспаду, але він був абсолютно неосвіченим, коли справа доходила до тутешньої географії. По-перше, хлопець навіть не знав, наскільки велика столиця. Опираючись на знання Субару, це місто в Луґуніці складалося лише з торгової вулиці, кількох провулків і нетрів.

По суті той самий рівень, що і його старий світ, у якому були лише його дім, кімната та магазин.

— Якщо поміркувати у цьому напрямку, я фактично хікікоморі навіть в іншому світі, це вже стало невід’ємною частиною мене… Я справді щось.

— Не схоже, що ти намагаєшся мене обдурити, тож зупинимось на цьому. У всякому разі, здається, ти не звідси. Мабуть, у тебе була причина прибути сюди, чи не так? Зараз Луґуніка перебуває у дещо складній ситуації. Я можу тобі допомогти, якщо хочеш.

— Ні, ні, це ж твій вихідний, так? Тобі не потрібно псувати його, щоб просто допомогти мені, ти вже зробив більш ніж достатньо… Але поки є можливість, я хотів би тебе дещо запитати.

Він похитав головою на пропозицію Рейнхарда, а потім підняв палець, наче щось згадав. Той недбало кивнув, погодившись.

— Я погано розбираюся в подіях у світі, тому не впевнений, чи зможу відповісти.

— Ну, те, про що я запитаю, стосується людини, яку я шукаю, тому все нормально. Тож, ти не бачив тут срібноволосу дівчину в білому вбранні?

Кілька разів оглянувши головну вулицю, він міг дійти висновку, що одяг Не-Сателли виділявся. Її сріблясте волосся було рідкісним настільки, наскільки й чорне волосся Субару, і, звичайно, її халат із вишитим яструбом.

Хлопець пригадав, що той білий халат здавався по-своєму дорогим. Враховуючи, що вона мала емблему з коштовним каменем, він припустив, що її походження мало бути престижним.

— Білий халат і срібне волосся…

— Крім того, вона надзвичайно прекрасна. І ще кіт… Ну, не те, щоб вона ходила і всюди показувала його. Це все, що я можу тобі про неї розповісти, щось пригадав?

Не було б сумніву, що це була вона, якби котячий дух також був із нею, але оскільки той зазвичай ховався у її волоссі більшу частину часу, це, мабуть, було занадто багато для запиту.

Згадавши про її красу, він зрештою подумав, що вони з Рейнхардом, який і сам був дуже гарним, виглядатимуть ідеально, стоячи поруч. Ця довільна думка викликала в ньому дивну заздрість.

— ...Що ти збираєшся робити, коли знайдеш її?

— Я збираюся знайти те, що вона втратила, чи, точніше, те, що вона шукає. Хай там як, я знайду і віддам їй одну річ.

Звичайно, у Субару її зараз не було при собі, і цілком можливо, що її ще навіть не вкрали.

Рейнхард примружив очі, почувши відповідь Субару, і на мить задумався.

— Ні, вибач. Я справді не знаю. Я міг би допомогти тобі у пошуках, якщо хочеш.

— Я не можу нав’язувати тобі свої проблеми ось так. Все гаразд, я так чи інакше це знайду.

Субару підняв руки, коли Рейнхард запропонував свою допомогу, а потім вирішив, що поки побродить головною вулицею. Якщо все піде добре, він міг би побачити її там, як і втретє.

Якщо можливо, було б добре зупинити Фелт та повністю запобігти крадіжці.

Розмірковуючи про те, що може бути потім, він відчув, що це буде найкращий вихід, і став ще більш нетерплячим.

— Проблема в тому, як зупинити її з такою спритністю... Повторні стрибки вбік, як цей, щоб перекрити дорогу, зонний захист?

— Які незвичайні рухи. Для чого вони?

— Це захисна дія, щоб натиснути на суперника і вирвати його м'яч. Попри вигляд, це добре налагоджений захист. Потім ти займаєш позицію, де не маєш жодного впливу на м’яч, — це така здібність.

Субару був тим, хто, під час гри у доджбол*, просто стояв біля лінії таким чином, що ви не знали, чи він на полі, чи поза ним. Нерідко хлопець проходив цілі матчі, жодного разу не торкаючись м’яча.

— У будь-якому випадку, я краще спершу піду на торгову вулицю.

— Уже йдеш?

— Так, йду. Ти мені справді допоміг. Я обов’язково колись відплачу… Можна зустрітись з тобою на гауптвахті, чи деінде?

— Гадаю, що так, просто назви моє ім'я. Якщо ж у мене вихідний, то я зазвичай тиняюсь столицею.

— Я б не дуже хотів ходити містом у пошуках чоловіка… Це не гра отоме*.

Він відповів жартома і раптово підняв руку, на що Рейнхард відповів: «Будь обережним». Крутий до самого кінця.

Наче ці слова підштовхнули його вперед, Субару успішно покинув алею, не зазнавши жодних травм чи збитків.

...Так і не помітивши, що блакитні очі дивилися на нього, оцінюючи.