Кінець і початок

— Просто здайтесь вже! Є межа невиправності!

Субару втомився бачити цих хлопців і розчаровано копнув землю.

Це була їхня третя зустріч, і знову троє на одного у провулку. Незважаючи на те, наскільки безрезультатними були їхні перша та друга спроби, вони все одно продовжували переслідувати його, він був справді здивований такою завзятістю.

Якби ситуація була іншою, юнак міг би навіть поаплодувати їм.

— У мене немає часу на вас, хлопці. Я зустрінуся з вами, коли все владнається, тож геть з дороги.

Він був трохи неспокійний, але минулого разу йому вдалося перемогти їх самостійно, тому зберігав самовладання.

Якби Субару їх трохи налякав, напевно, зміг би проскочити. На це він розраховував, але…

— Геть з дороги, га? Що ти кажеш нам зробити?

— Мені не подобається його ставлення, анітрохи. Схоже, він не розуміє, хто тут буде віддавати накази.

— Ви жалюгідно програли троє на одного, то якого біса намагаєтесь вдавати жорстких хлопців? Навіть найбільший невдаха виявив би більше сорому.

Чесно кажучи, Субару і сам зараз не міг не почуватися невдахою.

Іншими словами, це місце перетворилося на зібрання побитих невдах.

— Забагато негативу! Я вважав себе більш оптимістичним персонажем!

— Не добре, у нього зовсім каша в голові. Ми вирішили націлитися на нього через його дивний вигляд, але, можливо, це…

Чоловіки почали розмовляти між собою, явно роздратовані його гучним монологом. Той із порожніми руками й той із натою ніби втрачали інтерес до Субару, але найбільша загроза — чоловік із ножем — усе ще гостро зиркав.

Ці очі, здавалося, відмовилися від цінності юнака як гаманця, але в них жорстоко коливалося інше темне бажання.

Погляд чоловіка змусив Субару внутрішньо пробурмотіти: «Це може бути небезпечно».

Зіткнувшись з ними двічі, Субару дійшов висновку, що чоловік з ножем створював найбільше проблем серед них. На додачу до його смертоносності, він також був найбільш запальним.

Забудьмо про бійку, було б нерозумно навіть наближатися.

— Зрозумів. Я не буду чинити опір. Просто сформулюйте свої вимоги.

Субару сказав це, піднявши руки, підкресливши, що не має наміру з ними битися.

Він повністю відмовився від своєї впевненості й натомість зайняв позицію поступливості.

Річ у тім, що хлопець вирішив, що вибратися звідси є пріоритетом і хотів, щоб чоловік із ножем залишався спокійним. Він вважав, що з деякими втратами не можна зарадити, і найкраще зараз просто піти звідси.

Ну, була й прикра ймовірність, що вони мали на меті помститися й заб’ють його дощенту.

Якби здавалося, що все розвиватиметься в цьому напрямку, він утік би з усім, що мав, перш ніж вони отримали б шанс ударити його. Якби йому вдалося вийти на головну вулицю, вони, ймовірно, не змогли б зробити нічого помітного.

Поки Субару пильно складав плани щодо забезпечення своєї безпеки, чоловіки почали розслаблятися.

Вони говорили так, ніби висміювали його боягузтво за те, що він готовий прийняти їхні вимоги,

— Та ну, якщо ти був настільки наляканий, то повинен був зробити це з самого початку.

— Сволота. Ти забагато балакаєш, як для наляканого кота.

— Хіба це не чудово? Ви чули, як він сказав, що нічого не робитиме, правда? Який боягуз.

Їхні слова роздратували Субару, але він вимушено посміхнувся й розсміявся. Він відчув певне задоволення, називаючи їх подумки «Тон, Чін і Кан»*.

— Ну, то які вимоги ви збираєтеся пред’явити цьому ідіоту?

— Поки що зніми усе, що у тебе є. Навіть цей дивний одяг і взуття. Білизну можеш залишити, ми все-таки не дияволи!

Вони нещадно знущалися над Субару, який підкорився їм.

Отже, тут також є концепція дияволів, хах, поряд із такими безглуздими думками їхні слова викликали ще й сильне почуття неспокою.

Все, що він мав, навіть його одяг і взуття… Ця вимога, безперечно, була…

— Ви, хлопці, справді вдарилися десь головами, чи не так?

Це було те ж саме, що вони вимагали першого разу.

Можливо, вони вдарилися головами, а може, бідолашним виродкам не вистачило розуму навіть згадати, що вони сказали раніше, можливо навіть, що вони настільки зловживали цим шаблоном, що навіть не пам’ятали, кому вони його сказали.

Вони були невиправні до мозку кісток, але їхнє ставлення до Субару, який їх колись побив, було дивним. Зважаючи на це, був іще один варіант.

— Фелт також. Схоже, тут у багатьох проблеми з пам’яттю…

— Годі ляси точити. Не хочеш слідувати власним словам? Чи в тебе не вистачає мізків для цього?

— Ви останні, хто повинні говорити про мізки…

Це останнє бурмотіння зупинилося в його роті, і Субару показав, що він готовий зробити те, що вони сказали.

Поки юнак розмірковував, чи варто йому хоча б спробувати зберегти свій одяг, чи, можливо, впоратися з усіма одним рухом тепер, коли вони підійшли ближче, він засунув руку в пакет…

— Га?

Він насупився, це був його найтривожніший досвід у цьому світі.

— Чому…?

Він пробурмотів, ніби застогнавши, повільно підтверджуючи вміст свого пластикового пакета.

У ньому була чашка рамену, гаманець і телефон, які було надто важко тримати в кишені, і, нарешті, золота закуска зі смаком, який він надзвичайно любив.

Правильно, закуска золотого кольору зі смаком кукурудзяного потажу.

Це було перше, що він кинув до рота відтоді, як потрапив у цей світ, і вона також виявилася дуже корисною, щоб заспокоїти гнів Рома в лут-хаусі, після чого більша частина мала бути з’їдена.

Але просто зараз повна пачка лежала в його пакеті.

— Я думав, ми це з’їли… Безперечно, залишалося зовсім трохи.

Вони спожили щонайменше дві третини.

І все ж закуска повернулася до свого початкового стану. Навіть не було жодних ознак того, що упаковку відкривали. Як не гадай, це було дивно.

Зникнення його ран можна пояснити. Субару бачив магію Сателли, тому міг зробити висновок, що хтось зцілив їх після обох трагедій.

Але навіть якщо припустити, що цілитель такого високого класу існує, чи справді можна відновити те, чого вже не існує?

— Точно, магія дублювання…

Він пам’ятав, що Ром згадував щось подібне.

Магія дублювання — магія, яка дозволяла не лише скопіювати зовнішній вигляд чогось, але й повністю його відтворити. Якби хтось використав її, навіть це…

— Але як щодо відкриття упаковки? Не кажіть мені, що цілюща магія може навіть відновити клей чи щось таке…

Хлопець не думав, що це дуже реалістично.

І враховуючи, що цей світ, здавалося, пожертвував технологічним прогресом заради розвитку магії, виглядало сумнівним, що вони володітимуть знаннями, щоб переклеїти упаковку.

Його думки були повністю заблоковані з усіх боків. Але в цих захоплених думках Субару почав вірити, що це не магія зцілення. Але на цьому все зупинилося, тому що інша можливість, про яку він думав, була надто абсурдною, його розум відкидав її, вважаючи неможливою.

— Гей, що, в біса, ти робиш?

— А?

Раптове звертання поруч із ним, змусило його ошелешено скрикнути.

Це був один із чоловіків — «беззбройний»* третій, якого він подумки називав «Кан». Субару нахмурився, коли зрозумів, що чоловік підійшов прямо до нього.

— Чого ти так до мене підходиш? Дозволь сказати, мені не потрібна твоя допомога, щоб зняти одяг.

— Ніби хтось збирався! Це ти приплентався сюди!

Лише після того, як на нього накричали, Субару зрозумів, що це він пройшов зі середини провулку на узбіччя.

Здавалося, він рухався несвідомо, поглинений думками. Але для чоловіків його необдумані дії скидалися на ворожу поведінку.

— Якщо він не буде підкорятися, як щодо того, щоб ми його трохи побили?

— Вірніше, це вже справжня скалка в дупі. Давайте просто покінчимо з цим тут.

Субару побачив, що чоловіки збираються зробити щось необачне, тому на мить зупинив свою глибоку думку.

Те, що йому зараз потрібно було...

— Ось, ловіть це!!

— Що?!

Хлопець підняв рукою поліетиленовий пакет, а потім кинув його вглиб провулка.

Той намалював дугу, поки летів у темряву на великій швидкості. Звичайно ж, за цим простежили і люди, які планували його пограбувати.

Побачивши можливість, Субару енергійно промчав повз них.

Як він уже кілька разів робив висновок, найважливіше — безпечно втекти від них. Після цього хлопець мав би піти до лут-хаусу та знайти відповіді на сумніви, що вирували в ньому.

Юнак сам відчував, що думає про дурницю.

Якісь користувачі лікувальної магії, які майстерно володіли як магією відновлення, так і магією копіювання, випадково натрапили на трагічну сцену в лут-хаусі й через доброту свого серця зцілили всіх присутніх абсолютно безкоштовно, а потім залишили Субару самого біля тої ятки, після чого просто пішли, навіть не представившись.

Навіть цю абсолютно химерну історію сприйняти легше.

— Ну, зрештою це також досить важко прийняти.

Це було найбільш змістовним поясненням.

Принаймні, порівняно з безпідставною дурістю, що спала йому на думку.

З двома протилежними ідеями, що конфліктували в ньому, Субару кинувся з брудного провулка.

Якби він вийшов на головну вулицю і почав бігти, створюючи багато шуму, навіть ці чоловіки, швидше за все, не стали б його переслідувати. На жаль, він втратить вміст пакету, але юнак забрав деякі речі прямо перед кидком, тому в ній залишилися лише упаковка із закускою та дрібні гроші, які були просто баластом. Його втрати були незначними.

Пам’ятаючи про це, він біг, але раптом його наступний крок сильно не вдався і це викликало паніку.

Тіло було хитким, а нога, яку він мав виставити попереду, спіткнулась. Тоді сили покинули його ноги, і юнак упав на коліна.

Він простягнув руки, щоб зупинити падіння, і докоряв собі за такий ідіотизм — упасти саме зараз. Однак…

— Хах, це дивно…

Він спробував зібратися з силами, щоб підвестися, але його руки тремтіли. Хлопець зовсім не міг підняти своє тіло. Він також упустив речі, які тримав до цього.

— Ось чому ми сказали тобі просто слухати, дурню.

Він почув позаду себе презирливий голос і якось повернув до нього голову.

Чоловік, який стояв позаду нього, був другим, якого він назвав «Чін», надзвичайно принизливе ім’я.*

З таким вульгарним ставленням чоловік вказав на Субару, а краї його рота викривилися.

Слідкуючи за його вказівним пальцем, Субару зрозумів, чому впав.

У нижню частину спини був встромлений ніж.

— Ґах… Кха…

Як тільки він це усвідомив, страшенно гострий біль пронизав його і заблокував йому горло.

Цей надзвичайно чистий та первісний біль навіть позбавив його можливості звиватися в агонії.

«Мене поранили! Закололи-закололи-закололи-закололи-закололи-закололи.»

На відміну від тих двох, Чін, той, що з ножем, не відволікався на пакет. Це означає, що в той момент він був більше зосереджений на тому, щоб завдати шкоди Субару, ніж на крадіжці чогось цінного.

Як і очікувалося, Чін був найвагомішим елементом у справі, більшим ніж Тон чи Кан.

І ось результат нехтування цим. За ці кілька годин він уже зіткнувся з багатьма різними видами жахливого болю. Але скільки б разів він це не переживав, звикнути було б абсолютно неможливо.

— Агов, ти дійсно вдарив його ножем?

— У мене не було вибору. А якби він утік на вулицю? Це було б для нас справжньою морокою.

— Ух, це погано. Ти зачепив кишки, тому він, мабуть, помре... Навіть його одяг заляпало.

«І це все, про що ти думаєш, коли зарізав когось?» — скарга попри жахливий біль.

Він не міг дозволити собі думати ні про що інше. Йому було так боляче, що було важко просто залишатися в свідомості. І судячи з того, що сказав Тон, рана Субару була така, що він уже не підніметься.

Хлопець мусів принаймні щось зробити, поки ще при свідомості.

Зважившись, він зібрав усю силу, що залишилася, і, неухильно накопичуючи її, готувався крикнути.

Направивши її до язика, він спробував закричати:

— Гаразд, ось другий, перш ніж ти щось утнеш!

Другий ніж безжально встромили йому прямо в центр спини.

— Ох…

Заціпеніння, що поширилося по ньому, як удар струмом, заглушило крик.

Він уже був далеко за межею, коли міг терпіти біль або намагатися зробити щось на зразок крику. Субару вже нічого не міг зробити.

Схоже, пошкодження спини дійшло до легень.

Навіть коли він повторював свій хрипкий, грубий вдих, його легені не розширювалися, а дихання ставало дедалі болючішим.

Нестача кисню сильно вплинула на нього, юнак настільки ослаб, що, здавалося, скоро втратить навіть здатність думати.

Він перестав відчувати кінцівки і більше не знав, куди дивиться обличчям: униз чи вгору.

Попри те, що цього разу його очі не були вирізані, Субару все одно нічого не бачив, оскільки його зір потьмарився.

«Що ти маєш на увазі під «цього разу»?»

Було жалюгідно чіплятися за ідею, яку хлопець уже відкинув як абсурдну.

Якщо він вже збирався чіплятися за неї, то міг би зробити це на повну.

«Не думай про неминучу смерть. Перш ніж померти, проаналізуй навколишній світ.»

Його очі були мертві. Як і його кінцівки. У нього залишилися лише ніс і вуха. У цьому випадку Субару мав би сповна використати їх. Будь-який стійкий запах підійде і він не проти почути всілякі образи. Сморід бруду в провулку. Наростаючий металевий запах крові. Його ніс просто помер. Зник. Його вуха також були на межі смерті та ледве функціонували.

— Візьми… цінні речі…

— …забирай! Вартові… Хо…!

— ...! Це погано! …Якщо нас…!!

Юнак зміг вловити лише ці фрагменти розмови. Вийшло непогано, але надто багато його мозку відмерло, щоб Субару зміг зрозуміти почуте. Оскільки орган був мертвим, хлопець міг лише чути. Він не знав, чи запам’ятає інформацію. Що саме він мав на увазі? Запам'ятати? Що він хотів зробити? Чого хотілося? Що було що…

Ніби слідом за частинами, які померли першими, решта його функцій поступово зникли, а в самому кінці з нього щось витягнули зі скрипом і Нацукі Субару втратив життя втретє.

 

※　※　※　※　※

 

Прийшовши до тями, Субару був у темряві.

Зрозумівши, що її він сам створив, юнак обережно розплющив очі… і яскраве сонячне світло осліпило їх, що змусило його застогнати і він прикрився рукою.

— Тож, як щодо аблука?

Знайомий голос поставив знайоме запитання у нього перед очима.

Його вуха були в порядку. Метушня на вулиці була такою ж гучною, як завжди, зовсім не така, як та жахлива тиша, яку він зазнав у тому провулку.

І це попри те, що, якщо врахувати відстань, він був лише за один поворот звідти.

— Я навіть не зміг пройти далі за цю вулицю, як жалюгідно…

Пошрамований власник ятки сприйняв його слова як самоіронію, але почав супитися, ніби був незадоволений тим, що не отримав відповіді.

З власного досвіду Субару знав, що хоча той чоловік і виглядав страшнувато, насправді ж він був дуже доброю людиною. Звісно, крамар, мабуть, не пам'ятав про це.

Думаючи про такі речі, хлопець знову звернувся до нього:

— Скажіть, скільки разів ви мене бачили?

— Скільки разів? Я тебе вперше бачу, чоловіче. Я б не забув такого помітного хлопця.

— Яке сьогодні число?

— Чотирнадцятий день місяця Таммуз.

— Дякую. Зрозуміло, місяць Таммуз, хах.

Субару поняття не мав, що це таке.

По-перше, він навіть не знав, як ведуть календар у цьому світі. Але здавалося, що тут використовували дні та місяці, і юнак міг припустити, що місцеві користуються сонячним календарем.

Ймовірно, це був загальновідомий факт, але він не наважився запитати про це. Особливо власника цієї ятки, який повністю зосередився на продажі свого товару.

Крамар був дуже терплячим до нього, але, як і очікувалося, він, здавалося, вважав, що витрачає надто багато часу, щоб продати один фрукт.

Простягаючи яблуко (чи що б це не було) в долоні, чоловік уже вкотре запитав:

— То, аблуко?

Він щосили намагався приховати гнів посмішкою.

Його білий шрам здригався, а його вимушена посмішка більше нагадувала вираз, який налякав би дітей.

У відповідь Субару поклав руки на стегна і випнув груди,

— Вибачте, але в мене ні копійки!

— Забирайся геть звідси!

Цей гнівний крик змусив хлопця інстинктивно відсахнутися, після чого він кинувся геть.

— Я не можу повернутися туди певний час, — подумав він, маючи на увазі два значення.