Марна ребриста десятка

— Це справді погано.

Загублений бідняк — ці два слова повністю зайняли його думки.

Що ж, слово «бідняк» було не зовсім коректним. У нього був гаманець у кишені і, якщо не враховувати те, що він мав купу дріб’язку та дуже мало вартісних банкнот, не можна було заперечувати, що він мав при собі свої активи.

Цих грошей було більш ніж достатньо, щоб піти до найближчого торгового центру, зробити там покупки та пообідати. Та попри це, його можна було назвати лише бідняком.

— Схоже, валюта тут геть інша…

Підкинувши рідкісну ребристу монету номіналом 10 єн*, яку він тримав у руці, хлопець глибоко зітхнув.

Він був нічим непримітним юнаком середнього зросту з коротким чорним волоссям. Хлопець виглядав дещо м’язистим і був схожим на спортсмена у своїй дешевій олімпійці.

Його гострі очі були єдиною рисою, яка заслуговувала на увагу, але тепер навіть вони безпорадно опустилися.

Він мав настільки банальний вигляд, що його можна було миттєво загубити в натовпі. Однак погляди, спрямовані на нього, були сповнені подиву та нерозуміння, наче перед ними було щось надзвичайне.

Очевидно, що серед тих, хто дивилися на нього, не було жодної людини з чорним волоссям чи олімпійкою. Волосся перехожих було дуже різноманітним: світле, біле, коричневе, зелене, блакитне тощо. Крім того, вони носили обладунки, одяг танцюристів, однотонні мантії та інше, що навіювало певну атмосферу.

Юнак лише схрестив руки на знак розуміння, коли їхні нахабні погляди охопили його.

— Тож, в основному, все так, га?

Клацнувши пальцями, він вказав на тих, хто дивилися на нього.

— Схоже, мене викликали в інший світ.

Перед його очима стояла карета, запряжена величезною ящероподібною істотою.

 

※　※　※　※　※

 

Нацукі Субару народився в часи японської освітньої системи епохи Хейсей*.

Він прожив сімнадцять років і щоб описати його життя, знадобилося б сімнадцять років.

Якщо не брати цього до уваги, його нинішню ситуацію можна було б описати просто як «третьокласник старшої школи, хікікоморі*».

Або більш детально: «Сміття, що нехтує всім, навіть власними батьками, щоб сховатися у своїй шкаралупі, навіть коли його вступні іспити не за горами».

Особливих причин для його самотності не було.

У звичайні будні він час від часу думав: «Вставати зараз буде проблематично», — і це ставало поштовхом, щоб не йти до школи.

Оскільки його прогули неухильно продовжувались, перш ніж усвідомив це, він став настільки замкнутим, що у батьків наверталися сльози.

Хлопець проводив дні в лінощах, все глибше занурюючись в Інтернет із мінімальним спілкуванням.

«У результаті мене викликали в інший світ, хах… Я справді цього не розумію».

Ще раз роззирнувшись довкола, він вкотре зітхнув.

Він пішов з вулиці, на якій був, і тепер сидів у дещо тьмяному провулку.

Земля була брукована. У порівнянні з сучасною Японією, це була грубо виконана, але непогана робота.

— Припустимо, що це фентезійний паралельний світ. Гадаю, це має бути стандартна середньовічна цивілізація. Техніки я не бачив, а будують вони з каменю та дерева…

Він згадав будівлі, які бачив дорогою до провулку, і впорядкував інформацію в голові. Він часто давав волю своїй уяві, тому був більш ніж готовий до своєї поточної ситуації.

По-перше, потрібно спокійно проаналізувати культуру цього періоду та її відмінності з японською. Встановити будь-які розбіжності в законах фізики та комунікації з людиноподібними організмами. Такими були його пріоритети.

— Добре, зробімо це. Це точно не моя уява, а щодо рівня цивілізації я цілком певен. Здається, мої гроші не принесуть користі, але я скористався можливістю поговорити з власником магазину, і у нас не виникло проблем зі спілкуванням.

Зрозумівши, що його викликали, перше, що Субару зробив, — спробував поторгуватися з «Крамарем?». У спробі придбати «Яблука?» з його японськими єнами, йому було миттєво відмовлено. Схоже, цей світ використовує золоті, срібні та мідні монети як валюту. Внутрішню цінність валюти в цьому світі було легко зрозуміти, що, безперечно, відповідало фентезійному паралельному світу.

— Припускаю, траплятимуться підробки зі змішаного металу. Щось на зразок монети в 500 вон*, ймовірно, знецінилося б.

«Напевно, їх важко носити з собою», — подумав він, коли вулицею проїжджав ще один екіпаж, запряжений ящіркою. Піднялася гігантська хмара пилу, але жителі міста не звернули на це уваги, ніби повністю до цього звикли.

— Попри це, вони, здається, не такі поширені, як автомобілі… Якщо подумати, я не бачив тут ні собак, ні котів.

Ящірки, які тягнули екіпажі, здавалися значно більшими за коней. Маса тіл цих двох видів, схоже, була прямо пропорційною габаритам, але, певна річ, було лячно бачити рептилій такого розміру.

— Тут це буденність, хах… І ящірки, і гуманоїди.

І останнє, що він мав підтвердити, — унікальна зовнішність людей у ​​цьому світі.

У них було дуже барвисте волосся, але цього можна було досягти за допомогою фарби. Для фентезійного паралельного світу це не було чимось надзвичайним. Натомість Субару зосередився на їхніх «звіриних вухах».

При побіжному погляді він помітив собачі, котячі, можливо, навіть кролячі вуха, і, мабуть, навіть побачив істоту, схожу на ящірку. Були також і ті, хто зовні нічим не відрізнявся від Субару, що змусило його зробити висновок:

«Жанр — паралельний фентезійний світ. Культура типової середньовічної цивілізації. Напівлюди поширені, тому битви та пригоди також можуть бути звичною справою. Тварини дещо відрізняються, але в основному вони свої функції виконують. Якось так?»

Зрозумівши це, Субару видихнув, але не зовсім зітхнув з полегшенням.

Кажучи про обставини, в яких опинився, він насупив брови на такий, здавалося б, зручний розвиток подій. Якби все відбувалося згідно з його фантазіями, юнак використав би свої сучасні знання, щоб отримати неймовірну силу, однак цей світ дещо відрізнявся від того, що він планував.

— Я б обрав ідеальні симуляції епохи Сенґоку*... Якби я там опинився, я б відібрав країну в Нобунаґи**.

Коли справа доходила до фентезійного паралельного світу, його знання в кращому випадку зводилися до виготовлення пороху. І навіть це було безглуздим, враховуючи технологічний рівень цього світу. В таких світах, як правило,  є магія. А якщо це так, то, ймовірно, порох був би лиш трохи кориснішим за феєрверк.

— Ну, є ще й кліше, де магія ще не повністю панує. Якщо я колись отримаю можливість зробити свій внесок у розвиток науки, то зроблю все можливе, щоб... Гаразд, спочатку треба розібратись з поточною проблемою.

Він поняття не мав, як і чому його сюди викликали.

Він чітко пам'ятав, що робив до виклику. Юнак вперше за довгий час вийшов на вулицю, щоб купити чашку рамену в магазині, і збирався повертатися додому. Він не хотів брати велосипед, тому йшов пішки.

На півдорозі він поглянув на нічне небо й подумав: «Сьогодні майже повний місяць, хах». А коли подивився вниз і моргнув, настав полудень.

Від ночі до полудня за мить. Він одразу зрозумів, що щось не так, але це й усе. Зараз хлопець вже заспокоївся, але в мить після виклику його паніка була такою, що про неї можна було розповідати майбутнім поколінням.

— Враховуючи, що я єдиний син і зник безвісти, цих поколінь може й не бути.

Пробурмотівши це, він ще раз перевірив свої речі. У фентезійному паралельному світі стартове спорядження було навіть важливішим, ніж юнак собі уявляв. Йому знадобиться все, що він має, хоч би як мало не було.

По-перше, його мобільний телефон (з вмираючою батареєю), його гаманець (у якому багато карток на знижку на прокат відео), рамен, який він купив у магазинчику, якісь закуски (зі смаком кукурудзяного потажу*), його улюблена сіра олімпійка (невипрана), поношені кросівки (їм уже два роки) та інше.

— Ось що, хах… Чому я хоча б пістолета не носив? Що мені тепер робити?

Схоже, тільки його закуски стануть у нагоді, та тільки для того, щоб набити живіт.

— Ситуація безвихідна. І, звісно ж, ​​я не знаю причини, навіть не пам’ятаю, як проходив крізь дзеркало чи стрибав у ставок. І найголовніше — де та красуня, яка викликала мене?

Відсутність героїні, за стандартами 2D, була актом неймовірної недбалості. Викликати його і просто так залишити, ніби його взяли і викинули.

Правду кажучи, Субару більше не міг уникати реальності, особливо тепер, коли оцінив ситуацію і міг лише опустити голову в розпачі.

— Ох, мені необхідна перерва. Що взагалі я повинен тут робити?

Субару був уже на межі своїх можливостей, коли бурмотів ці скарги. Він щиро хотів повернутися назад, фантазії краще залишити у сфері фантазій. Було цікаво уявити собі, що він прибуває в інший світ, щоб отримати неймовірну силу, але якщо хлопець справді опинився в такій ситуації, то що він насправді міг зробити?

— Поки що важливо вижити, але… Чи буде достатньо моєї комунікативної здібності 1-го рівня?

Окрім сім’ї, юнак спілкувався лише з продавцями магазинів. Він жив так вже майже рік і давно забув, як орієнтуватися в соціумі та живій розмові.

— Принаймні я можу друкувати зі швидкістю розмови в онлайн-чатах…

Субару нервово поворушив пальцями, розпачливо розмірковуючи про своє майбутнє. Однак вираз його обличчя змінився, коли він почув звук кроків, що лунали алеєю. Хлопець підняв голову й побачив трьох чоловіків, які блокували вихід.