Галявина лілій

Переплетення доль

В цьому світі живуть ті, чиєю домівкою є небеса, і ті, хто з надією в очах глядить на дрейфуючий у небі острів.

А раз в сотню років ця надія лише сильніше розпалюється в серцях людей.

Кожні сто років проводиться Відбір Селестії. У цій величній королівській битві, яку тільки можна уявити, гідні взяти участь лише ті носії Ока Бога, чиї бажання особливо сильні та настільки, що навіть боги, які живуть на небесах, здатні їх почути. Правила прості: станьте переможцем і ваша мрія здійсниться. Однак є одна заковика. Тому що вона є завжди, чи не так?

Як стоять на чолі Селестії двоє, Бог Сонця і Богиня Місяця, щодня у тандемі борознячи небо, так й обрані мусять пройти випробування в парах. Бо тільки гармонія і рівновага можуть здійснити диво. Один чоловік. Одна жінка. Два смертних рівного положення. Пов’язані узами, що зруйнуються в мить перемоги чи смерті.

Тому що чого ми дійсно зможемо досягнути в цьому світі, якщо з усіма труднощами спробуємо поладнати самостійно?

Чого дійсно варті наші бажання, якщо ми не можемо розділити їх з іншими?

*~*~*

Спочатку вона учула запах. Ніжний, але насичений аромат лілій досяг сонної свідомості Люмін.

Під пальцями відчувалась трава і волога земля. Щока нила через те, що Люмін притискалася до твердої поверхні обличчям, вільні пасма золотистого волосся лоскотали їй ніс. Як довго вона тут пролежала?

…і де це тут?

Повіки були наче залиті свинцем, і їй здалося, що зараз така легка дія, як відкрити очі порівняна з спробою підняти валун. І хоча Люмін не могла назвати себе високою, в її маленькому тілі було набагато більше сили та спритності, ніж могло здатися на перший погляд  вона вже робила неможливе раніше. І все ж таки, зараз їй здавалося, що вона веде заздалегідь програну битву.

Зі стогоном дівчина відштовхнулася від землі; після декількох спроб їй нарешті вдалося перекотитися на спину. Це напевно виглядало як неймовірно жалюгідне видовище. Наче черепаха, що перекинулася на свій панцир і незграбно борсається, намагаючись встати на ноги, але, чесно: зараз це її мало хвилювало. Не тоді, коли вона почувала себе так, наче хтось лише заради сміху вселився в її тіло, пробіг ним три марафони, а потім повернув наче й не бувало.

Однак, трохи згодом, сталося щось несподіване. Коли Люмін нарешті змусила себе відкрити очі, закляття розпалося. Почуття втоми раптово зникло, вона знову відчула себе сповненою енергії і легкою на підйом.

Відчула себе живою.

Над нею простягався безмежний простір синього неба, безтурботного, без єдиної хмаринки, від краєвиду якого перехоплювало подих.

І не тільки хмар там не було, там не було… нічого.

Люмін підскочила на ноги, оглядаючи небо з повними жаху очима, але вони її дійсно не підводили: не було і сліду від літаючого острову, лише широкий порожній простір. Острів, який за допомогою якоїсь дивної магії можна було побачити в небі з будь-якого куточку Тейвата, зник, ось так, в мить ока.

— Селестія… зникла? — прошепотіла дівчина. Як це взагалі можливо? — Де я?

Так! Де вона взагалі? І як сюди потрапила? І навіщо? Чому вона нічого не пам’ятає? Питання один за одним пролітали у свідомості, тим самим виводячи Люмін зі ступору. Останнє, що вона могла згадати це…

«Те, як розташувала табір біля Мондстадту?» Так, саме це. Сонце тоді майже зайшло за небокрай, вона була заморена і голодна. До цього вона цілий день провела в дорозі, перебираючись через численні річки та озера, так що цілком логічно, що їй захотілося зробити перевал та повечеряти смаженою рибкою. «Я мусила досягнути міста наступного ранку, але замість цього…»

Зліва від неї пролунав тихий стогін.

Люмін навіть не встигла подумати про те, щоб прикликати меч, на випадок небезпеки, як він сам з’явився в її руці.

Наче в ліжку з білих лілій лежав непритомний рудоволосий парубок. Тільки зараз вона помітила, що вони оточені квітами в межах кількох кроків (що пояснювало запах). Краєвид був чудовим, але й по-своєму жахливим — наче вона дивилася на могилу, прикрашену вінками.

Галявину квітів оточували білосніжні колони, прикрашені золотими кільцями і гравюрами у вигляді крил. Сполучені вгорі арками, вони формували величезне коло. Люмін вперше бачила подібну споруду. Здавалося, що колони ввібрали в себе світло, а тепер його відбивають, зовсім як місяць відбиває сонячні промені, бо сяйво їх видавалося майже неземним.

Вона проковтнула.

Зі зброєю в руці, Люмін підійшла до незнайомця. Він лежав на спині, рівно дихаючи. Спавши. «Зовсім як я хвилину тому», відзначила вона. Після секундного вагання, дівчина присіла біля нього, з упевненою недбалістю закидаючи меч собі за спину. Він миттєво зник, залишаючи після себе лише хмару іскор.

«Друг? Чи ворог?»

Хлопець був у сірому одязі, що нагадував уніформу. «Може, він військовий?» Але чи справді в армії дозволили б комусь одягатися так недбало? Низ піджака здавалося був навмисно розстебнутий, оголяючи його живіт (Люмін, у якої запалали вуха, дуже сильно намагалася не фокусувати своєї уваги на такій неважливій деталі), а до поясу було прикріплене блискуче Око Бога.

Люмін задумливо окинула його поглядом ще раз і прийшла до висновку, що виглядав він доволі мирно, принаймні на даний момент, і на її здивування невимушено. «Нема кращого ліжка, ніж стара добра тверда земля, чи не так?» Вона усміхнулася. Ітер, її старший брат-близнюк, любив казати, що можливість засинати коли і де вона хотіла було без сумніву її головним досягненням у житті. Або ж найкориснішим. Кого хвилює те, що ти вбив дракона, коли наступного дня не можеш спокійно виспатися, правильно? Тож білявка відчула дивне братерське єднання з незнайомцем. Його скуйовджене волосся впало йому на очі, і Люмін, не задумуючись, потяглася, щоб змахнути, але на пів шляху завмерла, подивившись на власну долоню.

Навколо її лівого зап’ястя було тату.

Воно складалося з двох ліній, що перепліталися між собою; одна виглядала як хвилі морські під час шторму, нещадні та могутні, а друга – як порив вітру, ніжні, але гострі лінії повітря, що нагадують наближення бурі. Тату, якого раніше на її шкірі точно не було.

— Якого біса тут коїться? — прошепотіла вона, з силою проводячи пальцем по чорнилам, намагаючись їх зітерти. Однак, схоже, татуювання було справжнім.

— Це я як раз і хотів би дізнатися.

На неї дивилися блакитні наче глибина океану очі. «Очі мертві», відразу ж подумала Люмін. Наче він блукав у темряві так довго, забрів настільки далеко, що вже й не міг пригадати, що таке світло, що навіть іскри життя згасли в його зіницях. Наступної секунди її спина вдарилася об землю з глухим болючим стуком, а руки виявилися притиснуті по обидва боки голови.

— Що за!..

— Якщо б я був на твоєму місці, я б краще не смикався, мала, — тон хлопця пробирав до кісток, незважаючи на застиглу усмішку на його обличчі.

— Злізь з мене! — вона з усіх сил намагалася вирватися. Він посилив хватку, притискаючи Люмін сильніше до землі, не даючи і шансу визволитися. Від дівчини не сховалося те, як рудоволосий потайки глянув вліво і вправо, ймовірно намагаючись оцінити ситуацію, хоча він й дуже намагався приховати це за погрозами та показною впевненістю.

«Та він схоже розгублений так само, як і я», прийшла висновку білявка з розчаруванням. Однак, це зовсім не означало, що за подібне грубе поводження з нею не буде відплати. Вона стиснула зуби. Останній хлопець, який насмілився на таке, залишився з трьома (чи п’ятьома?) зламаними кістками та переломом черепа.

В цей час парубок не знав, але він скоїв найжахливішу помилку, намагаючись утримати Люмін. Хоч її руки та ноги були знерухомлені, вона все ще могла рухати кистями, і як пощастило, що долоні були повернуті прямо в його сторону.

В нього і шансу не було відразу ж усвідомити, що саме його вдарило.

Насправді вітер. Раптовий порив безжалісно підкинув його в повітря. Удар був не настільки сильним, як того б хотілося Люмін, але й так добре. І все ж, вона не змогла відмовити собі в секундній похмурій «так тобі й треба» насолоді, коли нападник впав на землю з повним болю стогоном.

Потім вона кинулася бігти, не дозволяючи собі і миті більше, щоб все обміркувати. Все ж таки, саме так Люмін і діяла: спочатку робила, а після, ну, після вона зазвичай отримувала потиличник від брата. З них двох, саме він був спокійним та методичним. Люмін ж краще було стрімголов нестися в неприємності — неприємності, з яких Ітеру врешті-решт і доводилося найчастіше її витягувати. Так було завжди. І так повинно було залишатися. Чи так вона вважала, доки одного дня її брат не зник.

Ні… його забрали.

В той доленосний день світ Люмін звалився двічі. Вона втратила свій дім, але завдяки цьому змогла вижити. Врешті-решт, «дім це там, де ми разом».

У них не було нікого, крім них двох, але цього було достатньо. Близнюки чужоземці. Ось чому частина неї вмерла, коли вона його втратила. А з тих уламків, що залишилися від її душі після його зникнення, повстала мандрівниця. Яка блукала на самоті по світу, про який абсолютно нічого не знала.

Де взагалі потрібно шукати втрачений шматочок своєї душі?

Люмін стиснула руку в кулак.

Вона збиралася дізнатися, навіть якщо це останнє, що вона зробить.

Глухий біль раптово перехопив їй подих.

Вона відбігла від галявини вже на декілька десятків метрів, коли раптово всередині неї все почало горіти. Так, дискомфорт повільно підвищувався з тих пір, як вона побігла, але це… Спотикаючись, Люмін впала на коліна. Болісно притиснула ліву руку до живота.

Вона ніби живцем згоряла.

Біль, немов язички полум’я, впивався їй в руку, поширюючись по всьому тілу, і з кожною секундою все ставало тільки гірше.

Вона почувала себе слабкою, голова паморочилася. Люмін так сильно зненавиділа ці відчуття, але що вона могла зробити? Думай! Але як? Як, коли все, душа й тіло, нили від пекельного болю? Її здатність мислити повільно згасала через приголомшливий біль. Їй потрібно було, щоб все це скінчилося. «Будь ласка, припинись…»

Як довго це тривало? Хвилини? Години? Час став не більш ніж незрозумілим поняттям; стукіт серця луною віддавався в вухах, у роті все пересохло, кожен вдих давався з неймовірним зусиллям.

Поки все це не припинилося, принаймні, було вже не настільки погано.

— Гей, — прохрипіли позаду неї. — Ти там все ще жива?

Якщо бути до кінця чесною, сказати складно. З одного боку, вона відчувала себе так, наче дійсно помирала. З іншого, біль здається чарівним чином вщух, принаймні притупився настільки, що вона змогла спробувати встати на ноги. На ноги, що дуже тряслися.

— Ні, прошу, зупинися, — побачивши, що замислює Люмін, рудоволосий незнайомець зробив невпевнений крок уперед. — Мої нутрощі полізуть назовні, якщо ми зробимо це знову.

«Зараз, коли він сказав це, він дійсно виглядає не дуже добре». Піт струмками стікав з хлопця, його тіло трусило так само, як і її власне. Насправді він ледве стояв. Склавшись навпіл, він упирався долонями в коліна, намагаючись відновити дихання.

«І все ж таки, він стоїть». В той час як вона не могла.

Від уколу заздрощів вона закусила губу.

«Хвилиночку».

— Що ти маєш на увазі під «якщо ми зробимо це знову»?

Рудоволосий повільно підняв свою праву руку і закотив сірий рукав.

— Раніше я побачив, що в тебе вона теж є, — точно. Коли він притискав її до землі проти волі.

Неважко було здогадатися, що лінії, які окільцьовували його зап’ястя, були точною копією її власного татуювання.

Раптово піднявся вітер, розтріпуючи її волосся. Вона неусвідомлено поправила пасма, які вибилися. Чому ж вона раніше не помітила, що повітря тут відчувалося зовсім по-іншому?

Тату.

Дві людини, з’єднані узами.

Порожнє небо.

Підійшовши ближче до дівчини, парубок побачив, як з кожною секундою Люмін ставала все блідіша і блідіша.

— Це неможливо… — прошепотіла вона самій собі, прикриваючи рота рукою тільки для того, щоб наступної миті відняти і ще раз уважно оглянути лінії, що прикрашали шкіру навколо зап’ястя. Вода та повітря.

Вона нахилилася, трохи піднімаючи поділ своєї сукні, щоб дотягнутися до невеликого ремінця, що оперізував її ліве стегно. Прикріплене до нього бірюзове око Бога заблищало від сонячних променів, що потрапили на нього при цьому.

— Воу, воу, воу, тихіше! — він ледве собі шию не звернув, настільки швидко крутнувся на підборах, раптово розгнівавшись.

…невже кінчики його вух і справді почервоніли?

Люмін підняла брову. «Тобто притискати мене до землі йому було нормально, але як побачив трохи оголеної шкіри, так відразу ж засоромився?»

Проігнорувавши цього ідіота, вона відкріпила своє око Бога.

«Значить, я повітря». А враховуючи, що блакитне око Бога гордо сяяло на ремені рудоволосого, зовсім не складно було здогадатися, хто був водою.

— Це узи, що зв’язують душі, — нарешті визнала вона, зовсім спантеличена.

— Ага, я теж так думаю, — погодився хлопець, глянувши назад (ймовірно, щоб переконатися, що вона вже опустила поділ сукні), а потім, зовсім як вона, насупився, перевівши погляд на власне татуювання.

— І в небі нема Селестії...

— Тому що ми на Селестії, — закінчив він за неї.

Що ж, хріново.

Коментарі

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Увійти, аби лишити коментар!