В цьому світі живуть ті, чиєю домівкою є небеса, і ті, хто з надією в очах глядить на дрейфуючий у небі острів.
А раз в сотню років ця надія лише сильніше розпалюється в серцях людей.
Кожні сто років проводиться Відбір Селестії. У цій величній королівській битві, яку тільки можна уявити, гідні взяти участь лише ті носії Ока Бога, чиї бажання особливо сильні та настільки, що навіть боги, які живуть на небесах, здатні їх почути. Правила прості: станьте переможцем і ваша мрія здійсниться. Однак є одна заковика. Тому що вона є завжди, чи не так?
Як стоять на чолі Селестії двоє, Бог Сонця і Богиня Місяця, щодня у тандемі борознячи небо, так й обрані мусять пройти випробування в парах. Бо тільки гармонія і рівновага можуть здійснити диво. Один чоловік. Одна жінка. Два смертних рівного положення. Пов’язані узами, що зруйнуються в мить перемоги чи смерті.
Тому що чого ми дійсно зможемо досягнути в цьому світі, якщо з усіма труднощами спробуємо поладнати самостійно?
Чого дійсно варті наші бажання, якщо ми не можемо розділити їх з іншими?
*~*~*
Спочатку вона учула запах. Ніжний, але насичений аромат лілій досяг сонної свідомості Люмін.
Під пальцями відчувалась трава і волога земля. Щока нила через те, що Люмін притискалася до твердої поверхні обличчям, вільні пасма золотистого волосся лоскотали їй ніс. Як довго вона тут пролежала?
…і де це тут?
Повіки були наче залиті свинцем, і їй здалося, що зараз така легка дія, як відкрити очі порівняна з спробою підняти валун. І хоча Люмін не могла назвати себе високою, в її маленькому тілі було набагато більше сили та спритності, ніж могло здатися на перший погляд — вона вже робила неможливе раніше. І все ж таки, зараз їй здавалося, що вона веде заздалегідь програну битву.
Зі стогоном дівчина відштовхнулася від землі; після декількох спроб їй нарешті вдалося перекотитися на спину. Це напевно виглядало як неймовірно жалюгідне видовище. Наче черепаха, що перекинулася на свій панцир і незграбно борсається, намагаючись встати на ноги, але, чесно: зараз це її мало хвилювало. Не тоді, коли вона почувала себе так, наче хтось лише заради сміху вселився в її тіло, пробіг ним три марафони, а потім повернув наче й не бувало.
Однак, трохи згодом, сталося щось несподіване. Коли Люмін нарешті змусила себе відкрити очі, закляття розпалося. Почуття втоми раптово зникло, вона знову відчула себе сповненою енергії і легкою на підйом.
Відчула себе живою.
Над нею простягався безмежний простір синього неба, безтурботного, без єдиної хмаринки, від краєвиду якого перехоплювало подих.
І не тільки хмар там не було, там не було… нічого.
Люмін підскочила на ноги, оглядаючи небо з повними жаху очима, але вони її дійсно не підводили: не було і сліду від літаючого острову, лише широкий порожній простір. Острів, який за допомогою якоїсь дивної магії можна було побачити в небі з будь-якого куточку Тейвата, зник, ось так, в мить ока.
— Селестія… зникла? — прошепотіла дівчина. Як це взагалі можливо? — Де я?
Так! Де вона взагалі? І як сюди потрапила? І навіщо? Чому вона нічого не пам’ятає? Питання один за одним пролітали у свідомості, тим самим виводячи Люмін зі ступору. Останнє, що вона могла згадати це…
«Те, як розташувала табір біля Мондстадту?» Так, саме це. Сонце тоді майже зайшло за небокрай, вона була заморена і голодна. До цього вона цілий день провела в дорозі, перебираючись через численні річки та озера, так що цілком логічно, що їй захотілося зробити перевал та повечеряти смаженою рибкою. «Я мусила досягнути міста наступного ранку, але замість цього…»
Зліва від неї пролунав тихий стогін.
Люмін навіть не встигла подумати про те, щоб прикликати меч, на випадок небезпеки, як він сам з’явився в її руці.
Наче в ліжку з білих лілій лежав непритомний рудоволосий парубок. Тільки зараз вона помітила, що вони оточені квітами в межах кількох кроків (що пояснювало запах). Краєвид був чудовим, але й по-своєму жахливим — наче вона дивилася на могилу, прикрашену вінками.
Галявину квітів оточували білосніжні колони, прикрашені золотими кільцями і гравюрами у вигляді крил. Сполучені вгорі арками, вони формували величезне коло. Люмін вперше бачила подібну споруду. Здавалося, що колони ввібрали в себе світло, а тепер його відбивають, зовсім як місяць відбиває сонячні промені, бо сяйво їх видавалося майже неземним.
Вона проковтнула.
Зі зброєю в руці, Люмін підійшла до незнайомця. Він лежав на спині, рівно дихаючи. Спавши. «Зовсім як я хвилину тому», відзначила вона. Після секундного вагання, дівчина присіла біля нього, з упевненою недбалістю закидаючи меч собі за спину. Він миттєво зник, залишаючи після себе лише хмару іскор.
«Друг? Чи ворог?»
Хлопець був у сірому одязі, що нагадував уніформу. «Може, він військовий?» Але чи справді в армії дозволили б комусь одягатися так недбало? Низ піджака здавалося був навмисно розстебнутий, оголяючи його живіт (Люмін, у якої запалали вуха, дуже сильно намагалася не фокусувати своєї уваги на такій неважливій деталі), а до поясу було прикріплене блискуче Око Бога.
Люмін задумливо окинула його поглядом ще раз і прийшла до висновку, що виглядав він доволі мирно, принаймні на даний момент, і на її здивування невимушено. «Нема кращого ліжка, ніж стара добра тверда земля, чи не так?» Вона усміхнулася. Ітер, її старший брат-близнюк, любив казати, що можливість засинати коли і де вона хотіла було без сумніву її головним досягненням у житті. Або ж найкориснішим. Кого хвилює те, що ти вбив дракона, коли наступного дня не можеш спокійно виспатися, правильно? Тож білявка відчула дивне братерське єднання з незнайомцем. Його скуйовджене волосся впало йому на очі, і Люмін, не задумуючись, потяглася, щоб змахнути, але на пів шляху завмерла, подивившись на власну долоню.
Навколо її лівого зап’ястя було тату.
Воно складалося з двох ліній, що перепліталися між собою; одна виглядала як хвилі морські під час шторму, нещадні та могутні, а друга – як порив вітру, ніжні, але гострі лінії повітря, що нагадують наближення бурі. Тату, якого раніше на її шкірі точно не було.
— Якого біса тут коїться? — прошепотіла вона, з силою проводячи пальцем по чорнилам, намагаючись їх зітерти. Однак, схоже, татуювання було справжнім.
— Це я як раз і хотів би дізнатися.
На неї дивилися блакитні наче глибина океану очі. «Очі мертві», відразу ж подумала Люмін. Наче він блукав у темряві так довго, забрів настільки далеко, що вже й не міг пригадати, що таке світло, що навіть іскри життя згасли в його зіницях. Наступної секунди її спина вдарилася об землю з глухим болючим стуком, а руки виявилися притиснуті по обидва боки голови.
— Що за!..
— Якщо б я був на твоєму місці, я б краще не смикався, мала, — тон хлопця пробирав до кісток, незважаючи на застиглу усмішку на його обличчі.
— Злізь з мене! — вона з усіх сил намагалася вирватися. Він посилив хватку, притискаючи Люмін сильніше до землі, не даючи і шансу визволитися. Від дівчини не сховалося те, як рудоволосий потайки глянув вліво і вправо, ймовірно намагаючись оцінити ситуацію, хоча він й дуже намагався приховати це за погрозами та показною впевненістю.
«Та він схоже розгублений так само, як і я», прийшла висновку білявка з розчаруванням. Однак, це зовсім не означало, що за подібне грубе поводження з нею не буде відплати. Вона стиснула зуби. Останній хлопець, який насмілився на таке, залишився з трьома (чи п’ятьома?) зламаними кістками та переломом черепа.
В цей час парубок не знав, але він скоїв найжахливішу помилку, намагаючись утримати Люмін. Хоч її руки та ноги були знерухомлені, вона все ще могла рухати кистями, і як пощастило, що долоні були повернуті прямо в його сторону.
В нього і шансу не було відразу ж усвідомити, що саме його вдарило.
Насправді вітер. Раптовий порив безжалісно підкинув його в повітря. Удар був не настільки сильним, як того б хотілося Люмін, але й так добре. І все ж, вона не змогла відмовити собі в секундній похмурій «так тобі й треба» насолоді, коли нападник впав на землю з повним болю стогоном.
Потім вона кинулася бігти, не дозволяючи собі і миті більше, щоб все обміркувати. Все ж таки, саме так Люмін і діяла: спочатку робила, а після, ну, після вона зазвичай отримувала потиличник від брата. З них двох, саме він був спокійним та методичним. Люмін ж краще було стрімголов нестися в неприємності — неприємності, з яких Ітеру врешті-решт і доводилося найчастіше її витягувати. Так було завжди. І так повинно було залишатися. Чи так вона вважала, доки одного дня її брат не зник.
Ні… його забрали.
В той доленосний день світ Люмін звалився двічі. Вона втратила свій дім, але завдяки цьому змогла вижити. Врешті-решт, «дім це там, де ми разом».
У них не було нікого, крім них двох, але цього було достатньо. Близнюки чужоземці. Ось чому частина неї вмерла, коли вона його втратила. А з тих уламків, що залишилися від її душі після його зникнення, повстала мандрівниця. Яка блукала на самоті по світу, про який абсолютно нічого не знала.
Де взагалі потрібно шукати втрачений шматочок своєї душі?
Люмін стиснула руку в кулак.
Вона збиралася дізнатися, навіть якщо це останнє, що вона зробить.
Глухий біль раптово перехопив їй подих.
Вона відбігла від галявини вже на декілька десятків метрів, коли раптово всередині неї все почало горіти. Так, дискомфорт повільно підвищувався з тих пір, як вона побігла, але це… Спотикаючись, Люмін впала на коліна. Болісно притиснула ліву руку до живота.
Вона ніби живцем згоряла.
Біль, немов язички полум’я, впивався їй в руку, поширюючись по всьому тілу, і з кожною секундою все ставало тільки гірше.
Вона почувала себе слабкою, голова паморочилася. Люмін так сильно зненавиділа ці відчуття, але що вона могла зробити? Думай! Але як? Як, коли все, душа й тіло, нили від пекельного болю? Її здатність мислити повільно згасала через приголомшливий біль. Їй потрібно було, щоб все це скінчилося. «Будь ласка, припинись…»
Як довго це тривало? Хвилини? Години? Час став не більш ніж незрозумілим поняттям; стукіт серця луною віддавався в вухах, у роті все пересохло, кожен вдих давався з неймовірним зусиллям.
Поки все це не припинилося, принаймні, було вже не настільки погано.
— Гей, — прохрипіли позаду неї. — Ти там все ще жива?
Якщо бути до кінця чесною, сказати складно. З одного боку, вона відчувала себе так, наче дійсно помирала. З іншого, біль здається чарівним чином вщух, принаймні притупився настільки, що вона змогла спробувати встати на ноги. На ноги, що дуже тряслися.
— Ні, прошу, зупинися, — побачивши, що замислює Люмін, рудоволосий незнайомець зробив невпевнений крок уперед. — Мої нутрощі полізуть назовні, якщо ми зробимо це знову.
«Зараз, коли він сказав це, він дійсно виглядає не дуже добре». Піт струмками стікав з хлопця, його тіло трусило так само, як і її власне. Насправді він ледве стояв. Склавшись навпіл, він упирався долонями в коліна, намагаючись відновити дихання.
«І все ж таки, він стоїть». В той час як вона не могла.
Від уколу заздрощів вона закусила губу.
«Хвилиночку».
— Що ти маєш на увазі під «якщо ми зробимо це знову»?
Рудоволосий повільно підняв свою праву руку і закотив сірий рукав.
— Раніше я побачив, що в тебе вона теж є, — точно. Коли він притискав її до землі проти волі.
Неважко було здогадатися, що лінії, які окільцьовували його зап’ястя, були точною копією її власного татуювання.
Раптово піднявся вітер, розтріпуючи її волосся. Вона неусвідомлено поправила пасма, які вибилися. Чому ж вона раніше не помітила, що повітря тут відчувалося зовсім по-іншому?
Тату.
Дві людини, з’єднані узами.
Порожнє небо.
Підійшовши ближче до дівчини, парубок побачив, як з кожною секундою Люмін ставала все блідіша і блідіша.
— Це неможливо… — прошепотіла вона самій собі, прикриваючи рота рукою тільки для того, щоб наступної миті відняти і ще раз уважно оглянути лінії, що прикрашали шкіру навколо зап’ястя. Вода та повітря.
Вона нахилилася, трохи піднімаючи поділ своєї сукні, щоб дотягнутися до невеликого ремінця, що оперізував її ліве стегно. Прикріплене до нього бірюзове око Бога заблищало від сонячних променів, що потрапили на нього при цьому.
— Воу, воу, воу, тихіше! — він ледве собі шию не звернув, настільки швидко крутнувся на підборах, раптово розгнівавшись.
…невже кінчики його вух і справді почервоніли?
Люмін підняла брову. «Тобто притискати мене до землі йому було нормально, але як побачив трохи оголеної шкіри, так відразу ж засоромився?»
Проігнорувавши цього ідіота, вона відкріпила своє око Бога.
«Значить, я повітря». А враховуючи, що блакитне око Бога гордо сяяло на ремені рудоволосого, зовсім не складно було здогадатися, хто був водою.
— Це узи, що зв’язують душі, — нарешті визнала вона, зовсім спантеличена.
— Ага, я теж так думаю, — погодився хлопець, глянувши назад (ймовірно, щоб переконатися, що вона вже опустила поділ сукні), а потім, зовсім як вона, насупився, перевівши погляд на власне татуювання.
— І в небі нема Селестії...
— Тому що ми на Селестії, — закінчив він за неї.
Що ж, хріново.
Далі
Розділ 2 - Угода
Божевілля якесь. Але схоже на правду. Бо іншого варіанту просто не було: вони знаходилися на Селестії, що означало, що обоє були обрані для Відбору Селестії. Вони викрали їх. Зв’язали узами. І залишили самих навіть без слівця пояснення. З кожним днем, проведеним тут, думка Люмін про богів цього світу ставала тільки гіршою. А це казало багато про що, враховуючи, що єдиного бога, з яким їй пощастило зіткнутися, вона вже вписала до чорного списку. — В легендах ніколи не згадувалося, що узи завдають болю, — з тривогою відмітила Люмін, дивлячись на своє нове і небажане татуювання. Хлопець на секунду замислився, потім повів плечима і відійшов на пару кроків. Він підняв брову і в очікуванні подивився на неї. — Що? — незадоволено пробуркотіла вона, напружившись. — Ти що-небудь відчуваєш? — Крім зростаючої дратівливості? — на це він лише хмикнув і, не зводячи з неї очей, відійшов ще на п’ять кроків. В цей раз вона відчула. Наче хтось схопив її руку там, де знаходилося тату, і наполегливо стиснув. Боляче не було; якщо висловлюватися конкретніше, Люмін би сказала, що їй не більше ніж по-дивному дискомфортно. А також по незрозумілим причинам наростало занепокоєння — вона відчувала його і раніше, але, намагаючись впоратися з болем, не помітила. І від нього стало набагато страшніше, ніж від фізичного болю. — Відійди ще трішки, — запропонувала Люмін. Після декількох кроків нарешті з’явився біль, легкий і поколюючий, наче в шкіру впивалися голки. На пальцях виникнуло свербляче відчуття, а рука почала німіти. З кожним кроком назад, ним зробленим, німіла якась частина її тіла, але в цей раз повільніше, клітинкою за клітинкою. Не було ніякого переповнюючого «удару», як якусь мить назад. «Так ось як це працювало». Це не добре. Не чекаючи, поки це зробить він, вона скоротила між ними відстань. І щойно вони стали пліч-о-пліч, хвиля спокою накрила її, заспокоюючи розум, сповільнюючи ритм серця… світ знову відчувався правильним. Просто здорово. — Схоже, що ми застрягли одна з одним, мала, — парубок прийшов того ж висновку, що і вона. Веселий тон голосу занадто контрастував з небезпечним блиском в очах. Вони щойно з’ясували, що якщо будуть знаходитися вдалині одна від одного на декілька десятків метрів, то помруть — він міг прикидатися байдужим, скільки хотів, проте помилки бути не могло: йому це не подобалося настільки ж сильно, як і Люмін. Дівчина насупилася. — Не клич мене так. — Як? Мала? — Так. — І чого ж це? — Тому що це звучить зневажливо, — вона ненавиділа, коли на неї дивились зверхньо. — Але ти маленька, миленька і дівчина. Тобі підходе. Маленька?!?! Люмін ледве не пирхнула від обурення, але стрималась. …як же їй хотілося його вдарити, будьте прокляті плани Селестії. В нього ж, навпаки, вистачило нахабства відкрито пирхнути після того, як він побачив її вираз обличчя. Хлопець відразу ж швидко відвернувся, прикриваючи рота рукою, але було пізно. Схоже, що його інстинкт самозбереження підвів того дня, тому що навколо Люмін вже витала аура жаги крові. — Так, як тебе звати? — нарешті запитав він, а його обличчя знову прийняло абсолютно безпристрасний вираз. Майже абсолютно. Незважаючи на зусилля, куточки його губ все ще злегка тремтіли. …вони знали одна одного лише десять, чи скільки там вже минуло, хвилин, а вона вже хотіла його вдарити. Так сильно хотіла. — Ввічлива людина спочатку представляється сама, перш ніж запитує ім’я свого співрозмовника, — з викликом промовила Люмін, піднімаючи підборіддя. От чому йому потрібно було народитися таким неймовірно високим? Прокляття. — Я запитав першим. — Тобі скільки? П’ять? Він засміявся. Знову. І на мить він здався майже милим та щирим. Майже. Усвідомивши, що відступати вона не збирається, хлопець нарешті зробив глибокий, довгий вдих і почухав шию. — Що ж, можеш звати мене Чайльдом. — Чайльд? Серйозно? — тепер Люмін справді була розгублена. «Тобі-скільки-п’ять» питання замислювалося як простий жарт*. Та хто цей хлопець взагалі такий? За звичайних обставин, Ітер в цей момент згадав би щось там про «диковину» та «кота». Вона покірно зітхнула. Тримати саму себе під контролем було не весело. Він хотів представитися дивакуватим прізвиськом? Гаразд. Вона ж буде вищою за це. — Я Люмін. — Люмін, — повторив він. Повільно, наче смакував її ім’я. Вона негайно відкинула цю думку. — А зараз, коли ми стали друзями… — …ми ними не стали. — Ми друзі, тож… — Ти притиснув мене до землі! — Люмін просто не могла залишити це без уваги. — Просте привітання. — А ще переслідував мене! — Щоб сказати «привіт». Дівчина розвела руками в повітрі. — Ти неможливий! — А ти, пам’ятається, підкинула мене на три метра в повітря, тож, я думаю це достатньо нас зблизило. Вона поривчасто відкрила рота, готова заперечувати, але відразу закрила, яро клацнувши зубами. Добре. Гаразд. Але на її захист… хоча, по правді кажучи, причин виправдовуватися в неї не було, чи не так? Взагалі-то, Люмін доволі горда тим, як високо він підлетів, враховуючи в наскільки невигідному тоді становищі вона знаходилася. Але визнавати цього вона не збиралася. — Чудово! А зараз, так як з цим ми розібралися, як я і казав, нам потрібно вирішити, що робити далі, — Чайльд озирнувся, наче очікуючи, що відповідь з’явиться сама, позбавивши їх від проблем. Нажаль, все було не так просто. Тому що так ніколи не буває. — Ми не друзі, — вперто повторила вона. — Це угода. — Угода? — він підняв брову. — Я допомагаю тобі. Ти допомагаєш мені. Ось як це має працювати, чи не так? Про цей відбір ходило багато історій. Люмін можливо не з цього світу, але і вона дещо чула. Про закоханих, яким в пару поставили когось іншого і тим самим змусили боротися один проти одного, чи про закоханих, які билися рука об руку заради досягнення своїх мрій. Про ворогів, які вирішили власні розбіжності і об’єдналися для перемоги, чи про ворогів, які не змогли прийняти такий збіг обставин і в кінці кінців наставили один на одного мечі. Між ними ж не було нічого. Ні кохання, ні ненависті. І якщо вони хотіли пройти через це випробування, то можливо, просто можливо, треба було укласти цю угоду для зручності. Зрештою, вони вирішили повернутися на галявину з ліліями в надії знайти якісь підказки щодо того, що їм робити далі. Все ж таки, це була їх «початкова точка». І хоча жоден з них не хотів зізнаватися в цьому, їм обом більше подобалося відразу діяти, ніж гаяти час, вирішуючи загадки. Кожна дитина Тейвату знала легенди про Відбір Селестії. Велике змагання, в якому обрані носії ока Бога повинні довести самим богам, чого вони насправді варті — і якщо доведуть, то їх бажання, неважливо наскільки нереалістичне, буде здійснено. В змаганні беруть участь парами аби віддати дань поваги верховним пантеону: Богу Сонця та Богині Місяця. Їх одвічному союзу, що підтримує порядки цього світу. На знак того, що обрані є однією командою, на їх тілах з’являються особливі татуювання, що також символізують і те, що вони тепер пов’язані душевними узами, які зникнуть лише тоді, коли вони покинуть Селестію. Кожен про це знав. Але лише про це. За останні сотні років багато обраних звідти поверталися, але жоден з них так і не побажав розповісти про те, що з ними там, в хмарах, сталося. Яке в них було бажання? Чи вдалося їм його здійснити? Хто був їх партнером? Як все відбувалося? Вони всі, без винятку, завжди були мовчазні наче могили. Врешті-решт, людям доводилося йти від них, так і не вгамувавши свою цікавість. З часом, змагання почало обростати міфами, справжні знання були втрачені, а те, що залишилося, стало не більше ніж казочками, які розповідалися дітям на ніч, щоб вони засинали, міркуючи про чудове майбутнє, в якому милостиві боги виконують їх бажання, якщо ті будуть добре поводитися. Зараз Люмін жила тією казкою на ніч, і вона не була такою прекрасною, як її описували. А жахливою. Ось так раптово бути кинутим у володіння богів страшно. Тих самих богів, які спочатку викрали її брата, а зараз ні з того ні з сього вирішили запросити її на горнятко чаю? Навіщо? В цьому не було ніякого сенсу. З тих пір, як вони покинули галявину квітів, вона ніяк не змінилася. Приємний аромат лілій все ще витав у повітрі, і Люмін закрила очі, неспішно вдихаючи його; вона відчула, як він повільно наповнює кожну клітинку її тіла, заспокоюючи нерви, що були на взводі з того моменту, як вона прокинулася в цій дивній новій реальності. Цей запах… Нагадував дім. — Вони тобі подобаються? — запитав Чайльд, з’являючись поруч. — Га? Він вказав на квітку, вплетену в дівоче волосся. — Ах, — вона машинально підняла руку, торкаючись пальцями м’яких пелюсток білої лілії, точно такої ж, що їх оточували. Люмін не була впевнена, як саме Ітер зробив подібне, але квітка, попри минулі роки, залишалась такою ж свіжою, як і в той день, коли вона отримала її від брата. Зараз вона раділа, як ніколи, що квітка все ще така, як і тоді. Зрештою, це єдине, що залишалося в неї на пам’ять про нього. — Так, дуже подобаються, — тихо відповіла Люмін. Хоч відповідь була щирою, вона не збиралася розповідати багату передісторію, яка за нею приховувалася, і Чайльд, схоже, це зрозумів. Але навіщо взагалі тоді треба було питати? Зірвавши одну квітку, що росла біля його ніг, він покрутив її в пальцях. — Гарні, — м’яко промовив він, погоджуючись. Проковтнувши ком в горлі, Люмін рушила вперед. Не час на легкі бесіди. Вона ледве зробила декілька кроків, як раптом зачепилася за щось туфлею. Дівчина спіткнулася, але вчасно утримала рівновагу і відразу присіла, уважно розглядаючи винуватця, через якого майже впала обличчям до землі. Це було б тоді те ще видовище. Хоч все обійшлося, соромно стало все одно. У ґрунті стирчав шматок схоже чогось великого, і їй знадобилося декілька хвилин, щоб руками розкопати це настільки, щоб були видні контури. Виявилося, що там знаходилася кам’яна плита завширшки два метра; явно зроблена людиною. — Агов, я, здається, щось знайшла! — вигукнула Люмін, озираючись в пошуках свого супутника. Вона помітила його в декількох метрів від неї, він теж стояв на колінах. Хлопець підняв руку і крикнув у відповідь, не обертаючись. — Випадково не щось велике та кругле? — Ти теж знайшов подібне? — Ага, — Чайльд почухав підборіддя. — Якщо це ті самі штуки, які я бачив в Лі Ює, то нам потрібно їх викопати. Лі Ює? То ось звідки він? Люмін ніколи там не була, але все ж не здавалося, що він родом з Лі Ює… Вона обміркує це пізніше, а зараз є важливіші справи. Люмін піднялася, потягнувшись, і струсила пил з брудних пальців. — Що ж, тоді давай відкопаємо. Щоб це не було. Вона витягнула ліву руку. Дівчині було шкода квіти, але пожертвувати ними доведеться, навіть якщо дивитися на це буде боляче. Вона вже давно вивчила цей урок. А зараз це здавалося невеликою платою для досягнення мети. В її долоні почала збиратися енергія вітру, закручуючись. Увага Чайльда відразу переключилася, його погляд повністю прикувся до неї. Люмін усім тілом це відчувала. Погляд мисливця. По спині пробігли мурахи; відчуваючи себе ніяково, вона змусила себе перестати поглядати в його бік. Вона не хотіла ані бачити ті глибокі страшні очі, що зараз спостерігали за нею, ані знати, ані розуміти, що сприяло таким раптовим змінам. Вони були одна одному ніким, нагадала собі Люмін. Просто дві незнайомі людини, у яких одна ціль. Вони не будуть розкривати свої душі. Вона знову зосередилася на вивільненні сили, з ще більшою рішучістю спрямовуючи гострий як лезо потік вітру до землі. Шар ґрунту миттєво зник з кам’яної плити, а наступні пориви повністю її очистили, відкриваючи у всій красі. Пошматовані квіти якийсь час ще кружляли в повітрі, але, зрештою, повільно опали на землю, наче метелики, раптово позбавлені крил. Безформні та мертві. Люмін наважилася відвести погляд від того, що вона зробила тільки тоді, коли почула сплеск. Чайльд тримав довгий спис, зроблений повністю з води. Він виглядав дуже гарно з безліччю абсолютно зайвих прикрас та орнаментів. А ще виглядав смертоносним. «Носії Гідро ока Бога явно люблять хизуватися», Люмін не стрималася і злегка посміхнулася. Астрологиня, яку вона зустріла під час своєї подорожі, теж була такою. Але прочитати Мону було набагато простіше, ніж парубка перед нею. Потужним ударом він очистив усю плиту… і мимохідь розрив землю за кілька метрів за нею. «Хизун». Він був вродженим воїном, в цьому не було ніяких сумнівів. Постава, хода, впевненість. Він був неперевершеним і він це знав… але чи був він сильнішим за неї? Її пальці здригнулися, бажаючи схопити меча. Люмін, роздратована цим раптовим бажанням, міцно стиснула руку в кулак. — Що далі? — Спробуй встати на неї. Знизавши плечима, Люмін зробила так, як він сказав. Ясне діло, що слідувати наказам вона не дуже й любила, але на даний момент він однозначно знав куди більше за неї, а дріб’язковість була не в її характері. Тож нехай трохи похизується. Тим часом гравіювання, висічене на плиті, підозріло засяяло червоним кольором. — Вона сяє. Це значить, що все йде за планом, чи мені варто починати тікати? — Люмін хотіла прикинутися байдужою, але тремтячий голос видавав її занепокоєння. Чайльд хмикнув. Це анітрохи не втішило. — Дивлячись, що станеться, — він зробив крок уперед, — зараз. Плита під його ногами теж засяяла червоним. Спочатку нічого не відбувалося. А потім земля почала тремтіти. *Чайльд (Childe) англійською звучить як дитина (child), звідси і розгубленість Люмін.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!