Розділ 5: Звук погляду

Розділ 5: Звук погляду

 

Наступного ранку покоївка принесла Різ листа з ввічливими вибаченнями від Еміля. Дівчина поспішила відповісти листом з наступним змістом: вона не докоряє і йому не слід перепрошувати, крім того, вона досі сподівалася побачити спотворену Божу матір. Відповів Еміль не з ентузіазмом. Схоже через відчуття провини, що втягнув Різ у свої любовні авантюри, він погодився показати полотно. Зійшлись вони на тому, аби зустрітися по п’яти днях.

Різ добре знала, що отримала цю обіцянку, не зовсім чесним шляхом. 

~~~~~~

П’ять днів по тому був погожий осінній день, ідеальний для прогулянки. Як і було домовлено, Різ приїхала до дому Еміля. Він знаходився в західній частині столиці — районі Ейнора — де мешкали середній клас, заможні купці та діловиті бізнесмени.

Сьогодні Різ ніхто не супроводжував. Завдання перед нею полягало в тому, аби побачити, як трансформувалася картина. Якби це дійшло до вух Вірми, їй, напевно, заборонили б виходити на вулицю.

Про події в чайній дорогій матінці доповіли того ж дня. Це було справа рук служниці, що супроводжувала Різ туди. Либонь, після цих подій Вірмине враження про Еміля сильно змінилося, адже вона мовчки вручила Різ решту чотири картини. Проте, дівчина не планувала змінювати нареченого. Справа не в коханні: Еміль мав багато цікавих моментів. Вона відчувала, що не може просто так покинути його.

Вкрай нерозумним було відвідувати господу чоловіка без супроводу, але для цього були ґрунтовні обставини: якщо картина Еміля — спотворена, то там міг поселитися демон. Вона не могла кинути людину напризволяще. Проте все ж це змушувало її перейматися, тим більше, що вона не могла взяти Джона з собою.

Еміль був проти, аби Джон приїжджав до його дому. Якби вона змусила його погодитися, то відчувала, що той ірраціональний голосок, який шепотів, наче Еміль образиться й сховає картину, переміг би.

Коли вона пояснила Джонові, що збирається робити й спитала: “У тебе є фамільяр? Якщо є, я б могла його в тебе позичити?”, то отримала грубувату відмову. Деякі люди мали напрочуд гостру інтуїцію. Якби хтось побачив би її з фамільяром, то подумав би, що вона одержима демоном. Судячи з незадоволеного виразу обличчя, вона відчула, що й настрій того дня у нього був сварливий. Втім, останні кілька днів він мав вигляд дуже зайнятий. Закінчилося це словами: “Я прийду по тебе, коли захочу.”

~~~

— Ласкаво просимо, панно Різ, — Еміль особисто привітав її, коли вона зійшла із карети. Вигляд хлопчина мав ще гірний, ніж кілька днів до цього. — Соромно й навіть показувати вам такий особняк, після величі будинку Мілтонів.

— Зовсім ні.

“Звичайно, він дещо поступається моєму домові” — панна утрималася від того, аби це додати. Принаймні, у неї була досить тактовність на це.

Перед нею виріс триповерховий цегляний маєток зі шпилями з обох сторін — абсолютно типовий будинок для середньо забезпечених вельмож. Спереду будинку розташувався недоглянутий сад, праворуч — невелика оранжерея, ліворуч — стайня та будинок прислуги.

Під руку свого нареченого Різ увійшла до будівлі. Слуг, що їх зустрічали, було мало. Хіба для такого маєтку не потрібно ще мінімум чоловік з п’ять? Управління господарством було обов'язком дружини, але безпосередньо слуги і їхні виховання лягало на плечі стюарда. Мачуха Еміля, схоже, ще не встигла завоювати довіру стюарда.

Різ глянула на обличчя парубка збоку: запалі щоки, темні кола під очицями.

— Здається, у вас важкі часи. Ви добре себе почуваєте?

— А-а, та трохи перебрав з колегами вчора. Ви надто добрі, що переймаєтеся мною, — відбріхнувся він з посмішкою. Схоже чесним він не мав наміру бути. Прірва між ними стала лише більше.

Колір його обличчя аж ніяк не свідчив, що він забагато випив, до того ж він не тхнув алкоголем. А що як в картині й справді поселився демон і проклинав його? Не слід було так поспішати і йти сюди без Джона. Дівчина прикусила губу, доки вони з Емілем мовчки рухалися коридором.

Дещо ще турбувало юнку: чому лише їй Еміль хотів показати полотно? Коли він вперше згадав про свій задум, то поводився так, наче ревнував до Джона, однак в чайній його ставлення зовсім змінилося, і він спробував встановити між ними дистанцію. Навіть в листі між рядків читалося, що він все менше хотів показувати Різ Божу матір. Що ж стало тому причиною?

Ймовірно, Еміль тримався б насторожі, якби Джон зараз був тут, тож Різ вирішила, що з’ясувати це буде легше, якщо вони таки зустрінуться наодинці. Чи не помилилася вона?

— Картина в тому кабінеті. Я проведу вас. Мачухи та її сина зараз немає, тож за це можете не турбуватися.

— А?

— Якби вони були тут, я б не зміг говорити з вами неспішно.

Різ це здивувало. Вона думала, що спершу познайомиться з його родиною. Звісно, кидатися на нього зі звинуваченнями вона не збиралася, все ж і вона сама прибула сюди, тримаючи це в секреті від матері… але, хіба він спеціально підбирав час, коли його родини не буде вдома? Адже, це ж він обирав дату.

Дискомфорт і подив розлилися її грудьми. Якщо судити з його характеру, то було не схоже, що він спробує змусити її до близькості. Та вона й досі не розуміла, про що він думав.

Її погляд забігав стінами коридору. Міазмованого повітря вона не відчувала. На шпалерах виднілися слабкі квадратні сліди від сонця. Либонь, раніше на стінах висіли картини, але їх нещодавно зняли.

— Сюди.

Щойно води дійшли до каштанових дверей кабінету, з глибини коридору з’явилася жінка в атласній сукні пісочного кольору. Еміль, що саме збирався прочинити двері, закляк і пробурмотів:

— Рейчел.

Жінка підійшла до парубка не зводячи з нього очей. Лишень коли опинилася перед ним, перевела зелені очі на Різ. Красива, екстраваганта жінка років тридцяти. Оскільки Еміль назвав її на ім'я, Різ не одразу зрозуміла, що це його мачуха, і тому запізнилася з привітанням. Рейчел зверхньо пирхнула, що наче ляпас вернуло Різ до себе.

— Бачу, вам бракує манер. Невже, ви навіть не в змозі просто привітатися?

— Рейчел, досить. …Ти хіба не планувала після обіду йти до театру? — гострим голосом урвав її Еміль.

— Я твоя мачуха, тож прошу не називати мене на ім’я. Так, я саме збиралася до театру, але… — Жінка підняла куток червоних губ і звабливо торкнулася сережки. — ти так цікавився моїми планами, що я подумала, що може сталося щось цікаве.

— О? Я й не знав, що ти цікавишся мною.

— Звісно ж. Що ж… ця дівиця — Різ Мілтон, так?

— Так. Я офіційно представлю її на днях, тож, будь ласка, вдай, наче не бачила її сьогодні.

— Але ж так зовсім не весело. Ви так не вважаєте?

Різ занепокоїлася, коли Рейчел шукала її згоди. З першого погляду очевидно, що стосунки цих двох були натягнутими.

— …Пробачте мої манери, пані Рейчел. Ви мали рацію, я Різ Мілтон. Прошу вибачити за раптовий візит. Мені так кортіло познайомитися з сером Емілем, що я поквапилася прийти.

— Ой як, донці знатної родини несподівано бракує освіти. Навіть якщо ви приїхали таємно, то мали б підготувати подарунок, чи ж не так?

— Рейчел, що ти кажеш? Краще перестань її займати.

— О Боже, невже я її образила? Це вона порушила етикет. Крім того, якщо вона буде твоєю дружиною, то стане моєю донею. — гостро посміхнулася Рейчел.

Так, жінка говорила різко, але винною була Різ, тож дівчина стиснувши сукню зробила глибокий реверанс.

— Ваша правда, пані Рейчел. Будь ласка, насваріть мене.

— Ось, подивися. …Походження у неї бездоганне, але манер жодних. Від цього шлюбу втрачаємо ми. Вона повинна бути вдячна, що ми погодилися на нього.

— …Панно Різ, будь ласка, зайдіть до кабінету.

Еміль швидко відчинив двері й штовхнув Різ всередину. Одразу ж після двері зачинилися. Дівчина чула стишену дверима розмову, але згодом вона припинилася, а потім двері знову відчинилися. Парубок зайшов з виснаженим виглядом. Виглядало на те, що йому вдалося прогнати мачуху.

— Я щиро перепрошую за мачуху.

— Та все добре.

Вона не відчувала гніву, навпаки, скоріше співчуття до Еміля. Судячи з усього, у будинку Каротьйон візит нареченої Еміля не був би проблемою. Але в поведінці Рейчел вкрай бракувало ввічливості, навіть якщо її слова були правдою.

— Та хай там як, де ж картина, що перетворилася на мумію, — поспішила змінити тему Різ, адже питання сімейні були для неї також не надто приємними.

Вона обвела поглядом кабінет, оскільки до приходу Еміля була зосереджена на розмові в коридорі. По ліву стіну розташувалася велика книжкова шафа, біля вікна — масивний дубовий стіл, у центрі — довгий диван та крісла. Також були столи, мольберти, табурети. На перший погляд, все це створювало гідну атмосферу.

— Ви, мабуть, помітили, але ця кімната лише спершу здається вражаючою, — з гірким усміхом проказав парубок. Різ так і думала.

Попри те, що кімната мала вигляд прибраної, в ній відчувався запах цвілі. Нею рідко хто користувався. Серед вищого класу були й такі, що для підтримки іміджу вишиковували на полицях спеціалізовані книги, яких в житті не читали. Виходить, Каротьйони були однією з таких родин.

На протилежній стіні шафи не було. Обабіч на шторах були прикріплені декоративні китиці, а в центрі стіни висіло дванадцять картин, усі різних розмірів. Картини об'єднували лише рами золотистого кольору.

Різ попрямувала в той бік. Еміль теж пішов з нею і підійшов до стіни з картинами.

— Це вона.

Полотно умостилося в серці усіх інших картин. У Різ перехопило подих. Жахливо. Картина й справді нагадувала мумію виснаженої Божої матері.

~~~~~

Коли Різ сіла на диван і шок поступово минув, розмова відновилася.

— З вами все гаразд? — Занепокоєно запитав Еміль, якому, схоже, було навіть гірше ніж Різ.

Її серце билося трохи швидше, але зараз це б не мало спричинити надто багато проблем.

Еміль попросив слугу приготувати трав'яний чай. Згодом з’явилася знайома покоївка зі срібною тацею та чашечками. Якщо пам’ять Різ не зраджувала, то це була Колетт, Лола… ні, Лоретта.

Можливо, Лоретта пам’ятала виставу в чайній, тому що зблідла, побачивши Різ. Вона поспіхом поставила чашки на стіл і вибігла із кімнати непевним кроком, наче ось-ось впаде. Еміль дивився їй в слід з невиразним лицем.

Різ ковтнула трав'яного чаю і полегшено зітхнула. Він був смачний, але чомусь викликав у неї тугу за чаєм Джона.

Заспокоївшись, вона сказала:

— Ця картина й справді раніше зображала святу матір?

Її погляд вернувся до картин на стіні. Картина мумії водночас схожої та несхожої до прекрасної святої. Поруч висіла олійна картина музиканта, на якій був зображений чоловік, що грає на скрипці перед нічним багаттям у лісі.

— Я, на жаль, не можу цього ніяк довести, але присягаюся Богом і своїм мечем, що так, — з серйозним виглядом оголосив чоловік. Наврядчи він брехав, якщо вже брався клястися на мечі. Однак, оскільки вона не бачила її стану до цього, в це, чесно кажучи, важко було повірити. Навіть якщо він не брехав, то міг помилятися. — Очевидячки, ви сумніватиметеся, панно, але коли мені її подарували, поруч були мої колеги, Рейчел… моя мачуха і друг, про якого я вже згадував.

Тобто дім Гілболів, Обанренів, Гаронів… всі з вищезгаданих є знаними аристократами, про яких навіть необізнана Різ була в курсі. Її погляд на родину Каротьйон, ні, скоріше на Еміля дещо змінився. Він підтримував зв’язки із синами знатних будинків, що підтверджувало, що й сам він був добре відомим серед аристократичного суспільства.

— Вони також тоді бачили картину. Як вам ідея, аби я познайомив вас з ними найближчим часом?

У його виразі не читалося жодної брехні. Вони всі могли свідчити за свідків, тож те, як впевнено він досі провадив своє, говорило про те, що він не сумнівався у своїй правоті.

— Коли саме вас подарували картину?

— Що ж… Вибачте, але я не можу пригадати чіткої дати. Десь з місяць тому, мабуть.

— Коли Божа матір перетворилася на мумію?

— Відносно швидко.

— Швидко, кажете?

— Так, кілька днів по тому, як вона опинилася на стіні.

— Прошу, розкажіть більш детально. Що ви маєте на увазі під “швидко”?

Хлопчина здивовано заморгав очицями, не розуміючи до чого вона хилить.

— Я маю на увазі, чи картина змінювалася поступово протягом кількох днів, або ж вранці була нормально, а за одну ніч спотворилася?

— А, ви про це… Не знаю точно, але десь за кілька годин.

— Годин…

— Так, коли повісили в кабінеті, то перебралися до вітально… кімнати, звідки раніше вийшли моя мачуха. Оскільки там були лише чоловіки, ну… ми дали собі волю й випили.

— Багато лицарів пускаються берега і їх затримують у барах, еге ж? Хоч вони й на стороні правопорядку.

— Панно, я був би вдячний, якби ви говорили про це більш обережно, але щож, ви таки маєте рацію. —  Еміль криво посміхнувся і потер потилицю. — Двері до вітальні були відчинені.

— Чому?

— …З причин, які я соромлюся називати пані.

— Нічого страшного. Будь ласка, скажи мені.

— …Через велику кількість алкоголю нам…

— Он як, розумію. Вам часто доводилося ходити до вбиральні, і щоразу зачиняти двері набридало, тож ви вирішили залишити їх відчиненими.

— Ви дуже кмітливі.

Різ важко зітхнула.

— З вітальні коридор як на долоні. Доки ми були п’ян… насолоджувалися алкоголем, до кабінету зайшли мій батько, мачуха і мої друзі. А, і ще Лоретта. Батько зайшов залишити цигарки, Лоретта прийшла прибрати. Моя мачуха, здається, шукала мого батька. Мої друзі зайшли, щоб вкрасти батькові сигари. Звичайно, з мого дозволу.

— Скільки часу кожен з них провів тут?

— Батько лише хвилинку. Лоретта також, щонайбільше хвилин десять. Направду, тут не те щоби дійсно прибирають. Мої друзі заскочили на кілька хвилин. Останньою була мачуха, вона закричала, і саме тоді ми й дізналися, що сталося з картиною. Я завчасно відповім — ніхто не мав при собі нічого підозрілого.

Інакше кажучи, він натякає, що картину ніхто не підміняв? Розмір у неї й справді був не той, аби її можна було сховати за пазухою. І, оскільки це було панно, його неможливо було скласти, зігнути чи згорнути.

— Ясно, можна ще кілька питань?

— Га? Так, звичайно. Будь ласка, задавайте.

— Я б хотіла зустрітися з художником, який намалював її.

Еміль змінив схрещені ноги зі стурбованим виглядом.

— ...Це буде складно.

— Чому?

— Якщо вірити моєму другові, то це був мандрівний художник. Коли він отримав свою платню, то кудись зник.

— Як його звати?

— Бред, наче. Я спробував його знайти у вільний від роботи час, але він, здається, виїхав зі столиці, — сказав він це із жалем.

— Коли картина змінилася, ви просили когось оглянути її?

— Мав намір, але… мачуха проти.

— Леді Рейчел? Але чому?

— Вона вперлася, адже не хотіла, аби інші доми дізналися, про цю недобру картину.

— Он як, тоді чому вона досі на стіні?

Він усміхнувся.

— Бо я хотів показати її вам. Чесно кажучи, хотів позбутися її, але все ж я вірянин, і це може бути попередженням для мого дому.

Різ відпила трішки трав’яного чаю. Вона відчувала, що це було недоречно, але їй було цікаво: раніше він казав, що не вірить у прокляття.

— Чи можу я показати її Джонові? Він талановитий оцінювач, і я можу взяти з нього обітницю, не розголошувати нічого з цього.

Посмішка Еміля зникла, натомість з’явилося явне небажання.

— Ні, дякую, але я відмовлюся.

— Але…

— Я показав вам її, аби ви змогли прийняти рішення, чи хоче й справді виходити за дім, де відбуваються такі підозрілі події. Це мій спосіб залагодити справу.

— Я не можу сама ухвалити рішення розірвати заручини.

— Так, знаю. Але за мою родину ходять й інші сумнозвісні чутки.

— Щодо пані дому?

Різ запанікувала, коли не подумавши випалила це. Однак чоловік не докоряв їй, а лише легенько посміхнувся.

— Саме так. Гадаю, ви вже помітили, що ми не в найкращих стосунках.

Це вона збагнула ще тоді коли стала невільною глядачкою сварки між цими двома. Рейчел мала кровного сина, Еміль же був потомком попередньої пані родини Каротьйон, до того ж уже дорослий. Мабуть, їй важко було полюбити його, як власну дитину.

— Але, пане, зовсім недавно ви стверджували, що це все дурний жарт вашого друга.

— Так, я справді так думав.

Різ повернула чашку на стіл і втупилася в Еміля. Чоловік додав без жодних зволікань, наче заздалегідь підготував ці слова:

— Думав, що він підмінив її, коли пішов до вбиральні. Однак ця версія купи не тримається, якщо розглянути її довше. Жодне з тих хто заходив не мав нічого підозрілого з собою. Так, либонь, вас цікавить чи не було в кімнаті заховане ще одне полотно? Але ні, коли моя мачуха знайшла понівечену картину, то обшукала кожен кут, вигукуючи, що це жахлива витівка.

— Одже, її ніде не було, так?

— Так. Ми навіть зняли раму, щоб перевірити за картиною. — Емілів вираз обличчя став дуже серйозним. — Друг, який подарував її, наполягав, що до цього не причетний. Сказав, що хоч і ненавидить мене, але не робив би такого. Десь тоді до мене й прийшла думка, що це й справді може бути прокляття.

— Хто цей “друг”?

— Чоловік, на ім'я Раджа, ми з ним дружимо з дитинства. Ви з ним бачилися в чайній.

Різ була трохи здивована. Це той млявий чоловічок з жахливим кольором обличчя?

— Не хотілося б мені, аби ви з ним ще раз зустрічалися.

— Чому?

— Бо він нахабний, а ще тому, що у мене є егоїстичне бажання сховати вас і вашу вроду подалі від чужих поглядів.

Він сліпуче й хитро посміхнувся. Вигляд він мав точно такий же як і в день їхньої першої зустрічі. У такі моменти Різ думала, а чи сподобалася ця розмова жінці, що звикла до таких пустих балачок? Вона сама не могла навіть видавити нещирої посмішки. Витримавши паузу вона продовжила:

— Дякую, що були відверті. Дозволите ще раз глянути на картину?

— Так, звичайно. — Еміль підвівся першим і простягнув Різ руку. — Зрештою, я думаю, не варто було показувати вам таке неприємне видовище.

— Все гаразд.

— Якщо прокляття кинеться й на вас, я б цього не витримав. Принаймні, я б хотів бути єдиним, кого проклинають і вбивають…

— Картина не проклята. Не хвилюйтеся.

Різ взяла його за руку і підійшла до стіни. Вона відчула, як ледь-ледь сіпнулися його плечі.

— …Що ви маєте на увазі? — підозріло запитав чоловік.

Після ще одного погляду на картину, вона повернулася лицем до Еміля. Чесно кажучи, Різ вже зрозуміла, чому Божа матір перетворилася в потворну мумію. Єдине, вона й досі не знала, для чого було це виставляти як прокляття.

— Це ж робота Лоретти, так?

— Вибачте?

— Ні, скоріше, хіба це не план усіх присутніх?..

Раптом двері грюкнули. До кабінету явилися Раджа й Лоретта. Жінку Різ цілком очікувала побачити, оскільки, коли покоївка, що принесла чай, виходила з кімнати, то не зачинила двері до кінця. Ймовірно, зроблено це було аби підслухати їхню розмову. Навмисно чи ні, але Лоретта була щиро схвильована побачивши Різ. Однак Раджу Різ аж ніяк не очікувала побачити. В очах Лоретти було чітке відчуття провини. Вона виглядала так, ніби ось-ось заплаче.

— Ну-ну, навіщо Лоретті це?

— Боюся, причини я не знаю. Однак, вона в найкращій позиції, аби таке зробити.

— Але ж картину подарував я, тож і підозра повинна лягати на мене, хіба ж ні? — Раджа впевнено глянув на Різ. В тих очах не було заздрості до друга і бажання подарувати йому прокляту картину. — Це справжня проклята картина. Жадібність тієї злої мегери, Рейчел, осквернила святу матір.

— Пане Радже, ви хотіли, аби історія йшла так: “Жадоба пані Рейчел стала прокляттям”, чи не так?

На мить Раджа замовк, наче це його сильно вразило.

— …Що ви маєте на увазі під “історія”?

— Я більш-менш розумію ситуацію. Не виходь за проклятий дім… Тобто, цей театр розіграли, аби моя сторона спокійно відмовилася від шлюбу? Якби причиною розриву стало б прокляття, то це б не нашкодило мені…

— Це не театральщина! Я кажу, що винною всьому та проклята жінка і її виродок!

Низьким голосом Еміль зупинив почервонілого в лиці Раджу.

— …Радже, досить.

— Чого це?! Я ж не брешу. Твого батька обманула та мегера, і всі ваші статки пішли котові під хвіст. А тебе змусили виправляти всю ситуацію. Одружитися з жінкою, якої ти навіть не кохаєш, аби відновити будинок Каротьйонів! Я ж правду кажу, га?! — Раджа голосно засміявся. — Усі будинки однакові. Гей, ти, Ріта, чи Різ, чи як тебе там? Якщо не хочеш аби тебе прокляли, не виходь за нього заміж!

— Радже, я сказала, досить!

Обличчя Еміля перекосилося, і він спробував вигнати Раджу з кабінету.

— …Це правда. — Еміль обернувся на шепіт Різ. — Тут справді є прокляття. 

— Панно?

Навіть Раджа, що досі голосно сміявся, з сумнівом подивився на Різ.

— Але проклята не картина Божої матері.

— Що?

— А картина поряд. Музикант. — Різ торкнулася полотна чоловіка, що вигравав пісні в нічному лісі. — Це спотворена картина.

Тік. 

Еміль та його друзі завмерли, з широко розплющеними очима. Здавалося, час зупинився. 

Різ повільно озирнулася. Біля входу до кабінету… з-за спини Лоретти з’явилася постать.

— Джоне, — тихо покликала його на ім'я Різ.

— Панно, ти сказала, що тут спотворена картина?

Як він це почув?

Джон підійшов до неї, посміхаючись. Як і завжди, на ньому було все чорне і три годиннички. Один з них був в його руці, відкритий.

— ...Джоне, ти зупинив час?

— Не зовсім так. Неможливо зупинити час у всьому світі.

— Але сер Еміль та інші наче статуї.

— Я лиш тимчасово помістив цю кімнату в божественний спокій.

— Що?..

— Ти зрозумієш, якщо я порівняю це з картиною? Портрет зображає живу людину, але намальована особа всередині картини не жива. Це щось схоже.

— …Окрім дрібязку, на кшталт пірокінетики та навіювання, Джоне, ти ще вмієш створювати “незрушний” простір і маніпулювати сновидіннями. А ще… викликати того дивного лицаря-скелета? Я ж права, ти маєш стільки здібностей, скільки й годинників?

— Вражає. Ти в такій ситуації намагаєшся аналізувати мої здібності. Але, що ж, слушно підмічено, — хоч і говорив роздратовано, та на вустах у нього красувалася посмішка.

Та не те, щоби Різ це не вразило. Просто вона була настільки здивована, що не могла кричати.

— Я можу підтримувати цей простір лише кілька хвилин, не більше. А тепер, панно, перш ніж візьмемося аналізувати спотворену картину, я попрошу тебе пояснити таємницю спаплюженої Божої матері. Ти проігнорувала мене й сміливо ввійшла до дому цього чоловіка наодинці, тож мала б давно вже розгадати правду, ні? — Джон підійшов до стіни, промовляючи це з колючим сарказмом.

— Ти чув усю нашу з серем Емілем розмову?

— Так. Вельми цікава розмова. Схоже картина змінилася за кілька годин.

Серйозно, звідки він це все підслуховував? Не міг же він ховатися в картині?

Роздумуючи над цим, Різ уважно оглянула картину з мумією. Картина святої матері, однак, в очах Різ відбивалася темна мумії, наче виваляна в багнюці.

Доки вона мовчки вивчала малюнок, Джон прошепотів їй на вухо ззаду:

— Швидше назви мені причину. Якщо не зможеш, то я тебе покараю. — Цей тон не дозволяв їй обернутися, він пронизував її наче крижаний вітер. — Якщо я час від часу не нагадуватиму, що демон, то ти почнеш випробовувати удачу. Можливо, мені слід вкусити тебе за бліду спину? — Його палець натис по середині її спини. Страх і шок водночас пройшлися її єством. — Дай відповідь.

— Отже… Спершу я думала, що це сталося через відшарування пігменту, а не через підміну картини.

— Чому?

— Через особливу властивість темперних фарб. — Різ дякувала тілу, що голос у неї не тремтів.

Картина мала дозволений Королівською агенцією мистецтв розмір № 30. Тло — сірувато-червона завіса. Мумія — в центрі. Запалі щоки. Розпатлане волосся. В чорних очах дрібні золоті монети. Рот злегка відкритий, наче вона зітхала. Зуби чорні, буквально “гнилі”. З чорного роту виповзали істоти схожі до мурах. 

— Яка особливість?

Схоже, демонам довподоби випробовувати людей. Ні, скоріше, цей чоловік відчував щастя, доки йшлося про живопис.

— Темпера — фарба із пігменту і яєчного жовтка. У воді вона майже не розчиняється і вона майже не псується. Її можна наносити багатьма шарами, та вона все одно не матиме товстого нагромадження. І тому, я подумала, що вона навмисно написана так товсто, аби пігмент відшарувався.

— Докладніше.

— Якщо правильно зроблена, то темперна картина триматиметься довше, ніж олійна. Отже, після того, як перший шар був готовий, варто було нанести закріплюючу речовину змішану з олією. Потім зверху можна нанести другий шар густої фарби. Все одно що малювати аквареллю поверх олії чи іншої фарби. —  Джон нічого не відказав, але вона відчула, що той подав знак продовжувати. — Якщо вдарити зі зворотнього боку або трішки пошкребти, то другий шар… пігмент на поверхні пуститься тріщинами, і він відшарується. Навіть якщо не мати хисту до малювання, таку картину досить легко створити за правильних інструкцій. — У цій кімнаті була пліснява й висока сирість. Дошки було б легко погнути. — Після того, як образ Божої Матері опинився на стіні, до кімнати заходили багато разів. Хтось міг побачити слушний момент, аби зробити це.

Спершу всі побачили прекрасну Богородицю. Однак, вона так швидко змінилася. Для незнаючих людей… це б було знаком чогось недоброго.

— Але це не те що сталося?

— Правильно. На це було замало часу. Люди перебували тут щонайбільше десять хвилин. Ця картина тридцятого розміру. Відшкребти його зайняло б набагато часу.

— Навіть якщо ті, хто заходив до кабінету співпрацювали?

— Як на мене, неможливо. Якби картина облущилася, то пігмент би розлетівся б усюди. —  Різ похитала головою. — Замінити її також не варіант. Це панно, одже його не можна згортати. Якщо її зігнути, то вона голосно шумітиме. Це мене турбувало… доки я не зрозуміла, що є значно простіший спосіб.

— І як же? —  розважився Джон.

— Зовсім не потрібно було шкреби чи бити по дошці.

— Що ж тоді?

— Накласти полотно на панно.

Мумія була намальована на панно. Варто було лише накласти полотно Святої Матері зверху, і справі в шляпі. Еміль казав, що “зняв раму, аби перевірити чи не замінили її”, але, перевірили вони це вже після того, як картина змінилася.

— Людина, що увійшла до кабінету, зняла раму і полотно Божої Матері, тим самим відновивши панно із мумією. Полотно ж можна було згорнути й сховати.

Ймовірно, саме Лоретта була тією, хто це здійснив. Адже вона зайшла до кабінету, щоб “прибрати”. Очевидно, все необхідне для прибирання мало бути з нею. Якби вона винесла величезне панно, то це б помітили усі у вітальні, але згорнуте полотно могло й не впасти в очі.

— Будь-хто, хто добре знається на живописі, одразу ж помітив би, але…

— Люди тут не схожі на знавців мистецтва.

Різ кивнула. Книжкові полиці свідчили, що родина Каротьйон збирала картини й книги на показ. Полотно чи панно, акварель чи олія… Якби хтось тут знав різницю, це давно б вже виявили.

— Ось чому “хтось”, хто це підлаштував… сер Еміль та інші тут, думали, що зможуть обдурити його друзів. І мене в тому числі. Ніхто не мав професійних знань — в кращому випадку міг насолодитися мистецтвом — і тому з часом всі б засвідчили, що це й справді прокляття.

— Однак очей оцінювала не обдурити, тому він так і впирався, аби не дозволити мені супроводжувати тебе.

— Так.

Проблема полягала в причині цього трюку.

— Він навмисно все це влаштував, аби розірвати заручини.

Різ не відчувала ніжних почуттів до Еміля, але це все ускладнювало.

— Панно, у демонів чутливі носи.

— Ти це до чого?

— Чоловіки й жінки все ніяк не міняються.

— Джоне, досить говорити загадками. — Різ повернула погляд на нього.

— Саме це я й планував. Чоловіки й жінки. — На його лиці блиснула крива посмішка. — Перше, що потрібно оцінити при огляді картини — куди направлений погляд людей. У цьому мертвому, наче картині місці, чому б не розглянути погляди наших піддослідних?

Різ кинула погляд на обличчя двох застиглих чоловіків. Раджа дивився на Еміля стурбованими очима. Але Еміль… дивився на Лоретту.

— І вона також… дивиться на сера Еміля?..

— Навіть такі твердолоби як ти, панно, можуть зрозуміти, що тут відбувається, так?

От би він прикусив язика. Але, безумовно, тепер вона й справді розуміла. Його погляд був повен любові.

— Тих кілька днів, що ви безперервно хвилювалися, я також досліджував будинок Каротьйонів.

— То ось чому ти був такий зайнятий?

Він ствердно підняв брову.

— Сер Еміль — цілком гожа партія, хоч те саме важко сказати про його будинок. Пані, як друга дружина, досить марнотратна, тим більше ця родина сама по собі не з заможних. Скоріш за все, її злякало те, що гроші починають закінчуватися. — Усе точно так, як розповідала Ґрейс. — Пані обманув її безвідповідальний “друг”, що підштовхнув інвестувати в суднобудівництво. “Море — еквівалент недоторканої скарбниці, тож варто знищити піратів і дослідити його глибини, перш ніж всі помітять його цінність. Але, вірю, ти досить мудра, аби зрозуміти…” — ось такими словами її вмовили. Однак, це був грандіозний провал. Дурний план монополізувати благословення океану випарувався, наче роса на сонці, і вони загнали себе в неосяжні борги. Дім за будь-яку ціну приховає своє становище, а заради цього вони й погодилися на заручини з тобою.

— Думаю, мама вже давно в курсі справ.

— Так, вірю, що так.

Зваживши все Мілтони вирішили, що такий борг не похитне їхнього фінансового становища. Тим більше вони отримають ще дещо в замін: зв’язки дому Каротьйон… особисті зв’язки Еміля. Якщо інша сторона відчувала провину, то її дім мав головний козир у рукаві. Каротьйони мали б надягти на свою пані “прив’язь”. Якою б сміливою не була Рейчел, її манера говорити не могла зрівнятися з Вірминою. Пані дому Мілтон вміла вельми переконливо вдавати з себе “милу дурепу”.

Цей шлюб — гра. Це аж ніяк не було сильною стороною Різ, але якби вона стала дружиною Еміля, то їй довелося б навчитися бути товариською. Зрештою, з часом вона повинна була вбити собі в голову всіх аристократів.

— Пані, скоріш за все, помітила таємні почуття сера Еміля. Гадаю не важко уявити, але йому, напевно, погрожували продати його милу коханку, якщо він не одружиться. Ця жінка — колишня рабиня. Пані купили її з примхи, аби та служила їй.

Отже, Еміль, Раджа й Лоретта разом придумали план з проклятою картиною. Мабуть, і Кейті була замішана, адже ж та взялася грати роль коханої Еміля.

Прокляття й справді існувала. У серці Еміля і Рейчел.

— Що ж, саме час порушити цей спокій, — сказав Джон і клацнув кришечкою годинника. Повітря знову ринуло в замкнений простір.

— …Відколи ти тут? — Еміль здивовано закліпав очицями. 

— Як на мене, то є й важливіші питання.

— Що? Ні, зачекай. Звідки ти це тут? Щойно тебе тут не було, але ж ти тут, то як?

— Після того, як обдурили панну, що ви намірялися зробити. Розкажіть, будь ласка. — Джон втупився в розгубленого парубка.

Еміль стер всі емоції з обличчя.

— …Про що це ти?

— Я про любов і прокляття. — Джон кісточкою пальця натис на раму картини з мумією, наче постукав по ній. — Емілю, ти п’єш отруту, я правий?

Можливо, це нарешті йому обридло, але тепер він звертався до нього навіть без титулу.

— Сюжет розвиватиметься так? Жадібна мачуха прокляла картину. Зрештою, прокляття з'їдає тебе, і ти “помираєш”. А тоді ви з тією жінкою втікаєте. Так?

— Що ти... кажеш?

— Правду. Той чоловік поряд тебе підхопив сифіліс. Йому не довго залишилося, тож він вирішив допомогти своєму близькому другові. Це ж так?

— А?

Різ перевела погляд на Раджу. Сифіліс? То ось чому він виглядав таким хворим?

— Ти грав роль ревнивого друга, наче терпіти не міг багатообіцяльного товариша. Однак, досі намагався наголосити, що саме жадібність другої дружини погубила його. Ідеальне шахрайство. До речі, Емілю, хто приготував отруту?

— Кейті… а, ні. — Здається, в припливі паніки Еміль ненавмисно випалив це.

— Не рекомендую більше пити. Наступний ковток стане останнім.

— Це неможливо! Вона допомагає нам… — цього разу втрутився Раджа. Двоє чоловіків перекинулися поглядами й міцно стисли роти, наче посварені діти.

— Дурні людиська. Та жінка кохає Еміля, і не збирається віддавати її іншій. Навіть вартуватиме його життя. — Джон роздратовано схрестив руки. — У чайній, доки та жінка натужно вдавала зверхність до моєї панни, то насправді зосередилася на тій жінці. Раптом згадалося, Емілю, то ти тому так скуто поводився з панною, що твоя мила коханка була поряд, гм.

— Джоне, досить вже сарказму.

— Але це не сарказм, а правда. На його обличчі завжди виднілася провина, і те як він зі шкіри пнувся, щоб показати тобі прокляту картину, мало на меті змусити тебе думати, що ти не несеш відповідальності за те, що станеться. Адже ти була набагато серйознішою і розкішнішою жінкою, ніж він думав.

— Що?

— Я кажу, що Емілеві ставало дедалі болісніше використовувати тебе, панно. Як результат він перестав розуміти, коли говорив щиро, а коли ні.

На обличчі Еміля з’явився важкий вираз. У Різ також. Так… Не варто було забувати, що він бут демоном. Говорив що думав, навіть перед самими людьми.

— Найкращим актором цього шоу стала та жінка, на ім'я Кейті. Люб’язно запропонувала співпрацю, і збиралася вбити коханого чоловіка. Можливо, вона хотіла розсміятися з жінки, що тоді залишиться сама? Ні, імовірно це через образу, що її не обрали. Що ж, це значення не має.

— Джоне.

— Це правда. — Безсердечне створення повернуло погляд до стіни з картинами. — Якщо моя панна не постраждала, а я отримав картину, то мені байдуже чи помруть інші.

Він ніжно погладив раму картини, демонструючи лагідніший вираз, ніж той, який він мав для людей. Спостерігаючи за ним, Різ згадала дещо надзвичайно важливе.

— Джоне спотворена картина! Олійна картина музиканта! Там символ зіпсутості церкви, святого Цекате, і демона передбачень Воррги!

Цього ж навчив її Джон. У момент коли вона щодуху випалила це, колір обличчя демона змінився.

— Панно, ти… якщо там був символ Воррги, чому ти не сказала раніше!

— Щойно ж я сказала.

— Надто повільно! Нема потреби шукати його, демон, очевидно, ховався тут, і це був саме він!

У ту ж мить полотно музики розірвалося саме по собі. Лоретта, що досі не відійшла від попереднього шоку, закричала. Еміль та Раджа затулили її собою, при цьому виглядаючи не краще од неї.

— А-а…

З картини випурхнув лев з яскраво-рудим хутром. За мить він уже був на столі. На морді у нього красувалося сім очей, і всі сім темних більм витріщилися на Різ. У писку люто блищали ікла вкриті слиною

Дівчина не ворухнулася. Лев видав оглушливий рик. Він стрибнув на Різ і спробував вкусити її страшними іклами. Вони були прямо перед неї. Панна не здужала навіть очей заплющити.

На неї напали, Різ уже змирилася з цим, але…

— Не зазіхай на моє, ница тварюко.

Все відбулося в лічені секунди. Джон невимушено схопив лев’ячу голову однією рукою і звалив потвору на підлогу. Він наступив на його тулуб, а потім схопився за гриву… немислимо, але демонові скрутили в’язи. Тварюка видала останній передсмертний крик, розпалася на чорний дим, а потім зникла.

— Навіть трохи шкода, що довелося його знищити. Він був з корисних демонів. — елегантним рухом Джон заправив своє розпатлане волосся за вухо.

Різ це захопило, хоч навіть зараз її усю трясло. Демони жахаюче сильні.

— Панно Різ, він…

Різ вийшла з трансу від сухого тону Еміля. Всі вони витріщилися на Джона з блідими лицями. По кількох моментах Різ твердо відказала:

— Все гаразд. Не хвилюйтеся. Це мій демон.

— Демон, панно Різ… Ви серйозно?  Ви одержимі демоном? — запитав Еміль хриплим голосом, затуливши собою Лоретту й Раджу.

— Так, Джон все одно що мій партнер.

Всі присутні люди втратили дар мови. Різ відчувала на собі сильний погляд демона. Чомусь її щоки почали теплішати.

— …Панно, мені вбити їх? — спокусливо запитав Джон.

Обличчя Еміля перекосилося, і він поклав руку собі на груди.

— Якщо хочеш когось убити, то вбий мене одного! Відпусти їх!

— Пане Емілю, будь ласка, зачекайте! Це все через мою жадобу. Стільки людей було втягнуто, і я грішно мріяла про майбутнє з вами! Я повинна взяти відповідальність і померти. — тремтливим голосом вигукнула Лоретта. Одразу ж після неї пролунав голос Раджі:

— Краще вбий мене. Так чи інак, але я скоро маю відкинутися. Ну-бо, демоне, я віддаю тобі це тіло!

Кожен з них наполягав, аби стати жертвою.

— Що ж, тоді гадаю, помрете ви всі.

Трійня негайно ж позакривала роти. Джон же голосно розсміявся.

Звісно це було дещо незаконно, але час від часу без шахрайства не обійтися.

~~~~~

Місяць потому здоров’я Еміля Каротьйона погіршилося від прокляття, і він благополучно помер неприродною смертю».