Епілог: Світанкова рибка

Епілог: Світанкова рибка

 

Зоряне нічне небо мало такий вигляд, наче там пропливала срібна риба. Різ разом з Джоном прибули до так званого “Пагорбу Світанку”. Це місце знаходилося за межами королівської столиці у східному окрузі. Називалося воно так тому, що схід сонця забарвлював світлом увесь пологий пагорб. Також знали його як “Пагорб закоханих”, адже коханці могли насолоджуватися цілу ніч зоряним небом без жодних перешкод. Ці двоє не були коханцями, скоріше слугою й майстром, але… цей потаємний час не опиниться в щоденнику, якого її рука торкалася щовечора.

— Це прийнятно, панно?

— Що?

— Відпускати Еміля ось так, — запитав це Джон стоячи поряд неї, вдивляючись вдалину. Десь на обрії виднілася одна-єдина карета, що перетинала затемнений пагорб.

— Все гаразд.

— Цей шлюб був дуже вигідним для тебе, але ти так легко від нього відмовилася.

— Джоне, навіть така твердолоба до кохання, як я, знає, що не варто ставати на шляху чужого кохання.

— Так принизливо, коли мене напоумлює моя панна.

Як завжди він казав жахливе з абсолютно спокійним виразом лиця, звернувши очі на неї. Її серце несподівано затріпотіло. Вона швидко відвернулася і втупилася в карету, що все більше зникала з її поля зору.

Її колишній наречений та його кохана їхали в тій кареті разом, тримаючись за руки.

~~~

— Допомогати чоловікові, який тебе не вибрав і взяв за руку інші жінку. Яка ж ти простодушна. — За якийсь час роздратовано вимовив Джон.

Ці двоє простягли руку Емілеві з інсценуванням його смерті.

— Ніхто б не повірив, що сер Еміль помер, маючи лише одну ту прокляту картину.

Ось тут таки й з’явився Джон. Він створив ще кілька проклятих картин і викликав надприродні явища, що змушували кожного тремтіти у страху. Зрештою, він був справжнім демоном: досконало володів міазмами та кошмарами. “Труп” Еміля також був наданий Джоном, хоч Різ і не збиралася уточнювати, де він його роздобув.

По закінченню підготовки спогади Еміля та інших причетних переписали так, щоб вони вважали Джона “людиною”, бо не знати як довго ті зможуть тримати його справжню особистість в таємниці.

— Ми одержали картини з їхнього кабінету, тож цього більш ніж достатньо.

Шкода, але серед робіт не було жодної спотвореної картини.

— Гм, то картини понад шлюб.

— Звичайно. Але я наробила бід мамі.

Вірма не могла дочекатися видати Різ заміж, тож очікувало після новин про “смерть Еміля” та стала дуже пригніченою.

— Непогано, що вони втекли, але не думаю, що у них буде все добре.

— Чому?

— Цей чоловік — аристократ. Однак, оскільки він відмовився від свого статусу, він повинен працювати як звичайна чернь. Я не вірю, що він зможе витримати таке болісне життя.

— Згідна.

— І ти все одно допомогла, знаючи це, панно?

Джон подивився на дівчину спантеличеними очима. Різ злегка посміхнулася.

— Можливо, колись вони пошкодують про це. “Ну чому я тоді придумав такий безглуздий план?!” Але це в людській натурі — кидатися з головою в кохання.

— Невже ти така сама, панно?

— Для мене все життя в картинах.

— А якщо закохаєшся в недосяжну людину, то відмовишся?

А чи могла вона взагалі закохатися? Різ подивилася на Джона, збентежена цим питанням. Слова самі собою вирвалися з її вуст:

— Я не можу придумати причини, аби здатися.

Він підняв брову. Такий вираз обличчя у нього був, коли він був у гарному настрої.

— Навіть якщо це буде недозволене кохання?

— Невже мені потрібен чийсь ще крім мого ж власного дозвіл?

— Навіть якщо ця особа буде іншого виду?

— Хіба я маю вигляд тої, кого лякає різниця у видах?

Джон посміхнувся. Вираз його обличчя був настільки лагідним, що у Різ закралася підозра, що він несправжній.

— Он як. Тоді, мабуть, ще не варто інсценувати смерть моєї панни.

— Так, будь певен… Що?

Що це він мав на увазі? Різ хотіла запитати, але похитнулася. Миттєво лице Джона набуло серйозного виразу.

— Чай приймати ліки.

— Ні, зробиш це пізніше. Що важливіше, що ти щойно сказав? Повтори-но.

— У тебе щоки почервоніли. Ти занадто довго провела на нічному повітрі. Я проведу тебе до маєтку.

— Зажди, Джоне.

Він не звернув уваги на спантеличену Різ і взяв її за руку, щоб відвести до карети, яка чекала неподалік.

— У тебе почнеться лихоманка. Не приходь завтра до галереї й покірно відпочинь у маєтку.

— Я не хочу відпочивати. Ми досі не знайшли демона, якого ти шукаєш.

— У нас вдосталь часу. Нескінченність часу.

— Я не безсмертна, як демони.

Джон зупинився.

— Панно, я тебе спіймав, — Сказавши це, він зняв один з кишенькових годинників, що звисав з його піджака.

Вона уважно спостерігала як із задоволеним виглядом Джон намотував ланцюжок годинника на палець Різ.

Це було щось на кшталт вуздечки? Чи нитки долі? Різ занепокоєна підняла голову до небес, чарівних міріад зорів. Там наче й справді пливла рибка. Її хвостик плавно погойдувався, наче поділ сукну.

— Ти абсолютно безнадійна без мене.

Вона мала б знати. Він був надзвичайно оманливим, але ніколи не мав жодних таємних намірів. Марно було чогось очікувати.

— Точно. Джоне, ти маєш служити мені так, наче закоханий в мене, доки я не помру.

— Бо таким був наш контракт.

— …Контракт, так?

Джон, здавалося, був такий же щасливий, як і тоді, коли перед ним стояла картина.

— Тебе не влаштовує вираз «наче я кохав тебе»?

— Ні.

— Ти хочеш, щоб я став твоїм чоловіком?

— Нізащо.

— Оу? Бракує сміливості попросити у демона про кохання?

— А у демона бракує сміливості хотіти кохання від людини? — коли Різ у відчаї відповіла, Джон злегка потягнув за ланцюжок, обмотаний навколо її пальця.

— Я…

— Ні, не відповідай. Хочеш ти цього чи ні, але ти мій демон.

— Безсумнівно. — Він голосно зареготав. — Я не дам тобі нудьгувати.

— Джоне.

— Якщо слухняно підеш спати, я скажу тобі щось хороше.

— Хороше… що саме?

Різ повернула свій погляд звернений до неба, назад до Джона. Вона відчувала себе трохи дивно. Її серцебиття було прискореним. Він прошепотів:

— Надзвичайно приємна річ, яка доведе мою пані до екстазу… наприклад...

— Наприклад?

Лице Джона так наблизилося, що його обриси стали розмитими. Серцебиття Ріс прискорилося.

— Що знаменита картина, про яку знають абсолютно всі, насправді є головоломкою, — його подих торкнувся її губ. — Або що на стінах церкви Семи викарбувані жахливі символи

Різ не витримала і притиснулася лобом до грудей демона. Вона ніяк не могла відмовитися від такої приємної речі.

— Ти ж хочеш, аби я тобі розповів?

Його руки обійняли її за спину. Це була найвища спокуса, яка затьмарювала навіть чудове зоряне небо.