Розділ 4: Щирий фіолет

Розділ 4: Щирий фіолет

 

Уже тиждень Різ щодень відвідувала галерею. Після того, як знепритомніла, Джон став дуже настирливим. Зубожіла карета за ніч, наче побувавши в казці, всередині змінилася до невпізнаваного — м'які подушки, ковдра, навіть напої — хоч зовні й досі залишала бажати кращого.

Проте вистава на цьому не закінчувалася. Від карети до галереї, або ж маєтку, її несли на руках. Нічого милого в цьому не було; він усе робив байдуже, наче сприймав за частину обов'язків. Різ хотіла крізь землю провалитися, коли Вірма вперше побачила її такою.

Спершу, її матуся розгнівалася, коли покоївки та брат-дурко повернулися до маєтку без Різ. А тоді донька прибула додому ввечері, на руках у Джона. Щойно забачила цю сцену, то Вірмині брови невдоволено вигнулися: де це видано, незаміжню дівчину торкається незнайомий чоловік! Вочевидь вона трималася насторожено, але як дізналася ким був Джон то поведінка у неї пом’якшала.

Це було не навіювання. Роль тут зіграло його походження. “Нікчемний старигань” виявився колишнім єпископом Королівської церкви Семи. Його знали як посланця чесноти, чоловіка, що присвятив життя захисту біженців і допомозі нужденних.  Не бракувало йому і смаку у мистецтві. Подейкували, що саме завдяки його роботі, жінкам дозволили стати оцінювачками. Два роки до того, як він віддав душу Богові, він узяв Джона за прийманого сина. Єпископ прожив до разючих  вісімдесяти шести, і нажив слави у колах аристократії.

Названий син того виняткового чоловіка аж ніяк не міг завдати шкоди Різ, принаймні так вирішила це сприймати Вірма. Якщо її люба донечка захоче відвідати галерею, то краще нехай робить це в компанії сина єпископа. Відтоді матір радо відправляла Різ до галереї.

Яким же чином демон зміг стати названим сином єпископа? Аби ж то знати, але щонайменше тепер Різ розуміла звідки той здобув освіту оцінювача та реставратора. Скоріш за все Хайн і сам розумів, що кращого кандидата на роль тимчасового менеджера йому не найти.

До речі, щодо Хайна. Звісно ж, Різ рясно окропила дядька святою водою і сходила з ним до церкви перш ніж той полишив країну.

~~~

Зараз Різ, сидячи серед розгардіяшу, вся в чорнилах і пергаменті, сушила голову намагаючись розкусити значення символу. Джон повернувся після того, як провів клієнта виставкою. В одній руці він тримав срібну тацю зі склянкою води й маленькою коробочкою.

— Панно, час приймати ліки.

— Так, знаю. До речі, Джоне, що означає цей символ? — Взявши папір до рук вона підняла його так, аби Джонові було легко його розгледіти. — Схожий до зорі, але все одно інший. Вогонь, може?

Він залишив тацю на столі, а потім став прямісінько позаду Різ, трішки нахилившись аби глянути на пергамент.

— Це тризуб з вогню — клейнод святого Цекате.

— Святий Цекате? Один із занепалих апостолів із Біблії?

— Так.

Кивнувши Джон нашвидкуруч черпнув ліки з контейнера і переніс їх на папір.

— Після того, як святий Цекате став учнем у Святому Святих, його тричі випробовував диявол. Двічі йому вдалося витримати, але на третій раз він все ж піддалися спокусі. Ось чому вістря тризуба охоплені полум'ям… тепер, ліки. Відкрий рота.

Джон схопив її за підборіддя, досі стоячи позаду, і їхні очі зустрілися. Він дивився на неї абсолютно байдужим поглядом. 

— Я не люблю гірке.

— Будь ласка, не поводься як дитина.

Він всипав їй трохи порошку до рота, а потім дав склянку з водою. Коли вона неохоче допила, Джон вручив їй ложку меду. Доки дівчина кривилася від контрасту гіркого й солодкого, чоловік взявся підбирати документи з підлоги, які Різ дуже старанно порозкидувала до цього. Та все дарма, згодом бардак вернуться. Хоч Різ і вважала, що сенсу впорядковувати речі майже й не було, та Джон був педантичним.

Дивлячись як створіння поралося складаючи стосики документів на стіл, дівчина взялася за масивний довідник. Вона переповзла до стіни, сперлася на полиці шафи, як на спинку, і занурилася в сторінки.

Довідник був написаний старою мовою; прочитати його могло лише духовенство. Різ не залишалося нічого, як лишень розглядати картинки.

— Джоне, це символ риби, так? Навіщо малювати саме сім лусок?

Коли вона вказала на відповідний уривок, Джон, що саме порядкував пензлі на полицях з протилежного боку, підійшов до неї.

— Це не риба, а очі Воррги, демона передбачення.

— Хто він?

— Воррга шість разів пророкує те, що йому загадує людина. На сьомий раз він пророкує власне бажання, а затим поглинаю душу контрактора… нагадую, ти обов'язково повинна сидіти під ковдрою. Не давай тілу замерзнути.

Довідник, що досі затишно лежав у неї на колінах, зник, а натомість з’явилася ковдра. Джон повернув книгу на полицю. За цей час дівчина потайки витягла іншу. Ця також була про символіку.

— Що означають два перехрещені гаки?

— Зіпсутість церкви. …Панно, скільки разів я тобі повторював, що пір’яні ручки не прикраси для волосся? У тебе підставка для пензлів замість макітри?

До речі, коли він вже про нього згадав, її перо недавно зникло. Вона зовсім забула, що встромила його у волосся, аби не загубити.

— Я в це не вірю; у тебе чорнило у волоссі. Я відмовляюся миритися з твоєю неохайністю.

Він дістав ганчірку з шухляди столу і витер волосся Різ.

— А це що? Гілка?

— Блискавка… досить. Тобі час відпочити.

— Ще трішки.

— Ні. Ти повинна відпочивати кожну годину принаймні п'ятнадцять хвилин, інакше у тебе почне паморочитися в голові.

— Але сьогодні я себе добре почуваю.

— Ні, значить ні. Негайно ж пересядь на шезлонг.

Книга знову вислизнула їй з рук. Джон відвів її до шезлонга, що стояв поряд столу. Крісло було темно-синього барву і досить велике, аби вона могла зручно лягти. Кілька днів тому Джон притягнув його звідкись.

— Намагайся не рухатися, — строго мовив чоловік і вийшов зі складу, несучи тацю з собою.

Різ зітхнула. Він як завжди суворий.

Вона підвелася і витягла перший довідник, який у неї забрали. Потім чкурнула назад до шезлонга і надійно сховала його під ковдрою.

Галерея досі виставляла картини присвячені Літньому фестивалю. Джон листувався з відвідувачами та опікався продажем: вже було продано п’ятдесят полотен. Тим часом Різ залишалася в коморі та вчилася. Вони вже встигли оглянути усі виставлені роботи. Окрім “Миті визволення” та “Пізніх годин ночі” виявилося ще з п’ять спотворених картин, але всі вони були “порожні”. Джон, придбав їх, використовуючи псевдонім. Тож, жодних проблем із роботою галереї не виникало.

Згодом демон повернувся до комори, цього разу несучи іншу срібну тацю. Чай з тістечками! Різ вже бува хотіла встати, але Джонів погляд придушив цю ідею ще в зародку.

— Джоне, одна з подруг мами останнім часом захопилася колекціонуванням картин по міфології. Якщо я запитаю маму, то впевнена, що мене запросять на чаювання до цієї пані. Чому б нам не піти разом?

— Прошу, не забувай про своє здоров’я. Ти зомлієш ще до того, як ми встигнемо туди доїхати. Я піду по ті картини, а ти будь слухняною дівчинкою і залишайся тут. 

— Але, Джоне, ти ж не зможеш побачити, чи є там демон.

— Так, але зможу зрозуміти, чи це спотворені картини, чи ні… Ось, це жасминовий чай. Пий.

Різ неохоче зробила ковток.

— О, сьогодні він дуже смачний.

— Справді?

Зачувши це, створіння озирнулося і його погляд трішки пом’якшав. Відколи Різ вперше втратила свідомість, Джон щодня готував чай. Але той був страшенно гіркий; він зовсім не знав, як правильно його заварювати. З лиця було не вгадати, але скоріш за все він відчув себе приниженим, коли Різ зойкнула: “Яка бридота!”. Відтоді він почав досліджувати мистецтво чаювання. В галереї значно побільшало чашок. Нарешті, по семи днях труда його зусилля окупилися. Також, кількома днями раніше він взявся за випічку. Різ крадькома докинула, що любить шоколад, який останнім часом набував популярності за кордоном. Цікаво, що з того вийде.

— Прибереш пізніше, сідай сюди. Поясни мені ці символи. — Різ дістала з-під ковдри книгу.

— Прибирання на першому місці. Ти кашлятимеш, якщо тут буде багато пилу. До того ж п'ятнадцять хвилин ще не минуло.

— Минуло.

— Ще дві хвилини. — Джон демонстративно відкрив одного із трьох кишенькових годинників і звірив час.

Здається, він відчував себе цілком комфортно в ролі доглядача, поза тим, виявився дуже навіть компетентним в цьому. Їй майже захотілося найняти його слугою в родинний маєток. Але, звісно, він досі демон, і Різ не була певна, чи можна демоном ось так вертіти, тож намагалася остерігатися необґрунтованих вимог. Хоч сам Джон, здавалося, не виявляв особливого невдоволення. Інколи він звісно грубив, як і належало нечистій силі, але загалом поводився елегантно, а роботу виконував швидко. Ймовірно, й цього він навчився від попереднього контрактора.

Але найприємнішим було те, що він ділився знаннями, не соромлячи її. Невже вона потрохи пригріла серце до Джона? Можливо, це був крок до прірви тління?

Вона кинула стурбований погляд на чоловіка, він також припинив роботу й на його обличчі з’явився тяжкий вираз.

— Джоне?

— …Так багато різних людських жінок, еге ж? Одні втрачають глузд, намагаючись добитися мене, тим часом інші можуть вести зі мною спокійні розмови, як ти, панно.

— Не сказала б я, що спокійна.

— Але це так. Звичайній людині не спаде на думку випити те, що їй пропонує демон.

— Натякаєш, що додав отрути в чай?

— Якби я втнув таку дурницю, то ти б знепритомніла і мені довелося б піклуватися про тебе, — роздратовано буркнув він.

Дивно, невже він сприймав за належне дбати про неї? Проте, краще не вказувати на це.

До самого вечора, коли у Джона випадала вільна хвилинка, він читав дівчині лекції з історії мистецтва, міфології та символіки.

До речі, галерея була практично у вільному доступі. При вході розташувалася дошка оголошень, де потенційних покупців просили подзвонити у дзвін поряд. Зазвичай, ніхто б не обрав такий недбалий менеджмент, але тут був демон: він сказав, що одразу ж знатиме, якщо хтось торкнеться картини. Тому Джон і міг так багато часу проводити у коморі.

Темою наступної виставки було — Свято Золотої Осені. Кожен проєкт потребував часу на створення, тож із митцями було сконтактовано щонайменше рік тому. У випадку, якщо виставку буде скасовано, галерея візьме на себе відповідальність і забере роботи. Протягом року Джон зв’язався із художниками, уклав контракти та провів підготовки. Більшість робіт уже надійшли у фонд галереї, тож менеджерові залишилося підготувати листи-запрошення для культурних вершків суспільства та преси. Пізніше галерея буде відкрита і для широкої публіки.

Кожного дня Різ чекала, як малеча свого дня народження, і рада була проводити тут навіть більше часу, проте її особиста нечиста сила була ой яка сувора. Сьогодні, як і кожен день до цього, вони закінчили рівно о п’ятій годині.

— Вже час. Я проведу тебе додому.

Вони верталися до маєтку тією самою зашарпаною, проте комфортною, каретою. Зазвичай, після того, як панна безпечно діставалася кімнати, Джон повертався до галереї, проте не сьогодні.

Як сніг на голову, щойно Різ дісталася маєтку, стюард повідомив:

— Сер Еміль з пані розмовляють у вітальні.

Навіть не перевдягнувшись вона рушила до вітальні на першому поверсі. З якоїсь причини Джон поплівся за нею.

— Цей Еміль — твій наречений? — запитав Джон, доки вони крокували коридором.

— Так. Він занадто сяє.

— Сяє?

— Товариський, вродливий, багато посміхається.

— О, то він повна протилежність тебе, панно.

— Саме так.

— Чому ж ти тоді обрала його своїм нареченим?

— Недослідкувала матір. Здається, вона обрала й інших кандидатів. Мабуть, хотіла аби мій наречений контрастував із моїм відлюдькуватим характером, тож обрала лише сліпучих чоловіків.

— Он як, марна справа.

— Думаю, вона й сама це розуміє, але іноді батьки дивляться на своє чадо крізь рожеві окуляри.

Бувало і навпаки. Але Різ любила матір, тому і погодилася на шлюб.

— А мені здавалося, що ти з тих, хто відмовився б від вимушеного шлюбу.

— Рано чи пізно, але я повинна вийти заміж, тож краще зроблю це зараз.

Джон не відповів, але вираз обличчя у нього поважчав.

Щойно двері до вітальні відчинилися, радісне белькотіння всередині припинилося. Еміль хутко підвівся зі стільця. Він був таким же гарним, як і раніше, а темна блакить аристократичного вбрання лише підкреслювала його вроду.

Еміль здавався дещо вищим від Джона. Коли вони стояли поруч, то було схожими на світло та тінь. Якщо пам’ять їй не зраджувала, то якось жив один митець, прізвиськом якого було “Чаклун Сонця й Місяця”.  Його рука створювала портрети настільки чарівні, що той отримав підтримку не лише знаті, але й церкви. Його роботи були хрестоматійним прикладом гри світла й тіні. Ці двоє чоловіків наче зійшли з картини того генія.

— Доброго вечора, сере Емілю. — Різ зробила легкий реверанс.

Чоловік підійшов і мило посміхнувся.

— Привіт, панно Різ. Щойно подумав, що хочу вас побачити, як ноги мимохіть привели мене сюди.

—  Сомнамбулізм?

— Пробачте, що?

— Сомнамбулізм — розлад парасомнічного спектру, який виявляється у несвідомих діях під час сну. До речі, це слово вперше вжив не медик, а монах. Хоч симптоми були виявлені досить давно, та ніхто не брався за діагностику. Набагато важливішими проблемами того часу вважалися сифіліс та пандемія чуми…

— Різ!!! — елегантно усміхнута Вірма, підвівшись з дивану кинула на дочку гострий погляд. Її обличчя поцяткувалося червоним. — Пробачте їй, сере Емілю! Моя донечка, здається, надто схвильована вас знову зустріти!

— Так, схоже на те, — у відповідь кивнув Еміль, намагаючись стримати сміх. — Панна Різ завжди дивує мене найцікавішими фактами.

Джон, що досі тихо існував позаду Різ, раптово почав:

— Панно, чума та сифіліс мали величезний вплив навіть на світ мистецтва. Чорну смерть часто прирівнювали у картинах до бога смерті. Символом цієї пандемії став…

— Джоне!!! — Вірма кинула погляд на Джона, а потім одразу ж вичавила посмішку для Еміля. — Я щиро перепрошую!

— Прошу, я не проти. До речі, цей пан?..

— Ох, пробачте, зовсім з голови вилетіло, забула вас представити! Сере Емілю, це Джон Сміт. Він названий син колишнього єпископа церкви Семи, Петрона. Чудовий оцінювач та реставратор. Запропонував допомогти моєму молодшому братові з галереєю, доки той в роз'їздах.

— Справді?

— Джоне, це один із синів Каротьйонів, сер Еміль. Він командир третього військового ескадрону Ордену Лицарів Святого Лева і наречений Різ.

— Чув про вас від панни, — Джон привітно усміхнувся.

Чесно кажучи, Різ відчула тривогу від цього його виразу. Наче він був спотвореною картиною.

— А-а, он воно що, приємно познайомитися. Думаю, нам ще випаде можливість зустрітися у майбутньому.

— Згоден, лорде Емілю.

Хоча обоє чоловіків привітно усміхалося, відчуття було таке, наче вони намагаються зрозуміти справжні наміри один одного. Першим відвід погляд Еміль. Він знову глянув на Різ і ніжно взяв її за руку.

— Либонь, я так багато думав про вас, що став сновидою.

“Може мені варто порекомендувати вам лікаря?” — хотіла вже була сказати Різ, але вчасно помітила вбивчий погляд матері. Хто його знає, що з нею станеться, якщо вона це скаже. Навіть Різ розуміла, що скоріш за все це був просто жарт. Однак, існувала ймовірність того, що це правда. До того ж їй якось важко давалися нормальні розмови між жінкою й чоловіком в присутності Джона.

Різ спробувала непомітно висмикнути руку, але раптом помітила, що колір шкіри в Еміля був дещо поганим.

— Сере Емілю, ви часом не почуваєтеся погано?

— Ні? — Спершу він заперечував, але згодом набув стурбованого вигляду. — Я мало спав. Останнім часом мені сниться багато кошмарів.

— Хочете торбинку з травами? Аромат бергамоту та апельсину сприяє приємному сну. До того ж апельсин вважають оберегом від злих духів.

— Так! Добре, Різонько, продовжуй з гідними відповідями й ставлення… я мала на увазі, неодмінно принеси їх сюди! — Різ силоміць виштовхала з вітальні в спину ідеально усміхнута Вірма. Джона також.

— Панно, здається пані Вірма вигнала тебе, аби ти не наговорила чогось непоправного.

— Згідна. Думаю, мама не хоче, аби ми спілкувалися до весілля.

Хай там що, але зараз вона повинна принести торбинку.

Джон попрямував з дівчиною до її кімнати. Можливо, тому що мешканці маєтку сприймали його за доглядача Різ, ніхто й не брався критикувати її за те, що вони залишалися наодинці. А може, демон щось начаклував. Хоча панна відчувала, що навіть як запитає, то він би вдав, що нічого не знає.

— Він незвичний чоловік, — доки Різ діставала торбинку із шухляди комода, спостерігаючи за нею з нахиленою головою пробурмотів Джон.

— І чим же?

— Довкола нього слабка міазма.

Ось тобі на.

— Панно, ти хіба ж не спитала його про здоров’я, оскільки теж це помітила?

— Ні, лише подумала, що вигляд він мав дещо хворобливий. Але, якщо вже ти кажеш про міазми… Це щось на кшталт тяжкого повітря довкола галереї?

Джон зняв окуляри й злегка потер перенісся.

— Ні.

Його очі були сам спокій та ясність. Хоч він і був демоном, але розум та спокій йому пасували.

А що як він був би її нареченим? Можливо, так було б на краще. Він, напевно, дозволив би їй цілими днями сидіти в кімнаті, де пахло фарбами. Вона б вивчала картини й розшифровувала символи. Ще вона б вивчила історію мистецтв. Коли її здоров'я дозволяло, вони ходили б до галерей, якими керували інші артдилери, або на аукціонні ринки.

Досить мріяти. Це сміховинно.

— Я можу відчувати думки людей. Негативні емоції на кшталт ревнощів чи злості.

— Негативні… Хочеш сказати, що його хтось недолюблює?

— Схоже на те, — він промовив це зацікавлено, бавлячись знятими окулярами. — Людська злість та заздрість можуть бути все одно що прокляттями демонів. Либонь, він накликав на себе багато образ.

— Але, мені важко таке навіть уявити…

Щось не сходиться. Еміль виглядав як людина добре пристосована до соціуму. Навіть якщо комусь він не припадав до душі, здавалося, однієї розмови з ним вистачило б аби змінити їхню думку. Крім того, він вміло приховував свої справжні почуття.

Саме це Різ трохи й непокоїло. Він знав про тінь, але навмисно крокував на світло. Еміль вмів любити людей усвідомлено і з милосердям.

— Панно, тут немає твоє вини. Такий тип людей приваблює протилежну стать, але ненавидить їхня ж.

— Справді?

— Він вродливий, але не хвалькуватий. Поважає людей, тож не пліткує за їхніми спинами. Має досить самовладання, аби сміятися більшості проблем у лице. Обіймає професію, якій інші заздрять. Походження також має гідне. Багатий, здібний і молодий. Тож скажіть, панно, хіба знайшовся б принаймні один чоловік, що не заздрив би настільки обдарованій особі?

Припустимо Еміль жінка. Вродлива, розумна, багата, талановита та й до того ж здорова. Крім того, за нареченого мала замкнутого юнака з мертвими очима, але навіть так жодним словом не видала б свого незадоволення і прийняла його.

— Неможливо, вони б відчували лише ненависть.

— Саме так.

Тепер все стало на свої місця. Варто було лише змінити кут думок, як на неї чекало одкровення. Він був надто досконалим, що ставала важко йому вірити. “Досконалість” теж свого роду недолік.

Те саме стосувалося картин. Саме недоліки й дефекти, що порушували ідеал надавали картині виразності, викликали інтерес.

— Однак, як би пані Вірма не бажала перекроїти твою замкнуту натуру, я вважаю, що цей чоловік не гідний бути тобі мужем. Панно, чому вона не обрала тобі більш відповідну партію?

— …Було п’ять кандидатів. Я витягнула його.

— Що ти маєш на увазі?

Різ зітхнула. Спершу вона запхала торбинку до грудей, а потім знову висунула шухляду. Вона дістала картину з лаймом.

— Що це за картина? — З серйозним лицем запитав Джон.

— Мама дала мені п’ять картин, і сказала обрати ту, яка найбільше сподобається. Там були груша, лайм, виноград, абрикос і яблуко. Я обрала лайм. — Вона показала картину Джонові. — Я не думала, що картини мали якесь відношення до заручин.

— Тобто, лайм — символ сера Еміля?

— Так, а знаєш чому?

Джон злегка прикусив дужку окулярів, а потім одразу ж відказав:

— Лайм… Ясно. Якщо прочитати його ззаду наперед, то слово схоже до його імені, так?

З ним зовсім не весело. Міг хоч вдати здивування.

— Що у тебе з лицем?

— …Нічого.

Джон легенько хихикнув.

— Воістину, ти моя панна. Ти ж обрала її не тому, що хотіла з’їсти лайм, еге ж? 

— …Просто тому, що лайм мені сподобався найбільше.

— Помиляєшся, хіба ти не відчула дискомфорт?

Різ заклякла, коли він зауважив це. Вона обрала лайм, бо він її непокоїв. Невже саме про цей дискомфорт казав Джон?

Чоловік пробігся очима по картині, яку мовчки тримала Різ. Вона здригнулася, наче відчуваючи що ось-ось впаде.

Джон знову глибоко засміявся.

— Це спотворена картина.

— Точно?

— Здається, ти обрала її несвідомо. Ось, придивися уважніше.

Вони обоє втупилися в картину.

Різ раптом усвідомила, що їхні плечі майже торкаються один одного. Але Джон, мабуть, навіть не подумав про це. Завжди лише Різ таким переймалася. Ще відтоді, як вони познайомилися.

— Панно, невже не бачиш?

— …Зажди.

Позбувшись пустих думок, вона зосередилася на картині. Два плоди, гілля і листя. Композиція була обрамлена візерунком виноградної лози. Дівчина зосередилася на кожній деталі. Тоді дещо впало їй в очі…

— Тінь від гілок?

— Так. Хіба ж не нагадує певний символ?

Бінго!

— Перехрещені гаки!

Не вершині фруктів лежали тонкі тіні. Ось там і розташувався ненавмисний “символ”.

— Я ж казав, що це означає.

— Зіпсутість церкви…

Сироти почали пробігати усім тілом. Вона весь цей час тримала спотворену картину поряд себе?

— Мабуть, панно, ти несвідомо намагалася забрати картину подалі від пані Вірми, щоб божественна кара не вразила її.

— Джоне, чи може ця картина бути причиною поганого самопочуття сера Еміля?

— Ні, я ж казав, що це злі думки іншої людини. Проте, ця картина так чи інакше може натякати на його майбутнє.

Він зараз серйозно? Чи просто легковажив? Вона не могла його прочитати.

Різ втупилася в картину, не кліпаючи.

— Невже ти боїшся?

— Я теж можу відчувати страх.

— Але це непотрібна емоція.

— Навіть якщо вона не потрібна, я все одно відчуваю її. 

— Маленька дурепа. Я ж присягнув служити тобі так, наче закоханий в тебе, хіба ж ні? Тоді чого тобі боятися? — Різ підвела погляд на Джона. — Перед тобою стоїть демон. Я б зрозумів, якби ти боялася мене, але лякатися спотвореної картини…

— Джоне, ти надто оманливо говориш.

Вона відчула себе жалюгідною через те, що реагувала на кожне демонове слово.

Це сталося рівно тоді ж, коли вона зітхнула. Покоївка нерішуче відчинила двері її кімнати.

— Панно, лорд Еміль прибув.

— Сере Емілю?

Різ повернула картину до шухляди та рушила до дверей. Джон надів окуляри й пішов за нею.

Біля покоївки стояв усміхнений Еміль.

Навіщо він тут? Що сталося з Вірмою у вітальні?

— Я нічим не завадив? — перепросив Еміль зі стурбованим виглядом.

— Ні… Будь ласка, заходьте.

Незаміжня жінка не повинна пускати до особистої кімнати особу протилежної статі, але нічого страшного, адже вони були не наодинці. Джон уже був тут, тим більше покоївка, схоже, теж це розуміла, тож залишила двері прочиненими перш ніж піти.

— Ви, здається, досить близькі із цим паном, — захоплено проказав Еміль.

Вона жестом запросила Еміля присісти на диван, але той похитав головою. Розмова продовжилася, доки він стоячи біля круглого столу з цікавістю тикав у яйця Фаберже на ньому.

— …Джон дуже допоміг мені, адже добре знається на мистецтві, — обережно відповіла Різ.

Вона не почула в голосі Еміля ні ревнощів, ні осуду за невірність. Тоді чому ж він тут? Невже Вірма підштовхнула його спробувати поговорити з нею наодинці? Дуже малоймовірно.

— Можливо, ви хотіли поговорити про щось особисте?

— Так. Є дещо, що я б хотів сказати.

“Не думаю, що ми досить близькі, аби обговорювати проблема. Невже вас це не хвилює?” — Різ прикусила язика, аби не запитати. Хоча вона й мала вийти за нього заміж, та зовсім не знала його. Навіть не намагалася дізнатися. Їй було бридко від своєї нещирості. Вона відчувала провину.

— Бачте, панно, я чув, що ви власниця галереї, а пан Джон там помічник. — Із захопленим ликом промовив це Еміль. — Звісно, я навідався сюди, адже хотів побачити свою красуню-наречену… але головним чином, адже хотів позичити вашу мудрість.

Різ знову жестом вказала рукою на диван. Цього разу він слухняно підкорився. Побачивши, що він сів, Різ теж сіла на єдиний стілець. Джон же став поряд Різ.

— Он як, і про що ж ви хотіли поговорити?

— У мене є картина, яку я хотів би, аби ви оцінили.

— Що це за картина?

Провина зникла, наче її рукою зняли. Дівчина зацікавлено нахилилася вперед. Еміль елегантно схрестив ноги та посміхнувся.

— Це олійна картина, яку мені подарував друг на честь заручин… З того часу, як я повісив її у маєтку, почали відбуватися дивні речі.

Різ з Джоном обмінялися швидкими поглядами. Невже спотворена картина?

— Спершу, я думав, що це лише збіг обстави, однак, картина почала змінюватися.

— Тобто?

— Прекрасна свята мати перетворилася на зсохлу мумію.

— Це часом не вина неякісних матеріалів?

— Ні, адже вона не потьмяніла і не вицвіла. Ту жінку наче підмінили.

— Ви не проти, аби я оглянула цю картину вживу? — щиро попрохала Різ підвівшись зі стільця. 

Очі юнака розширилися, але він одразу ж привітно посміхнувся.

— Звісно ж не проти.

— Тоді, рушаємо зараз же, сере Емілю.

Вона вже була готова вилетіти з кімнатки, але Джон вхопив її за руку. Він опалив її докірливим поглядом, а потім звернувся до чоловіка:

— Коли так, лорде Емілю, ми б хотіли запросити вас іншим разом на ще одне побачення.

Еміль злегка насупився.

Різ була вражена: це вперше Джон показав дещо негативну емоцію. 

— Ви також підете з нами?

— Звісно, адже я слуга панни.

Її похибка. Вона мала б уважніше його навчати. Можливо, було на краще, що він не бовкнув, що був її ручним псом.

— Слуга? Але ж ви працюєте в галереї, а не на Мілтонів. Не думаю, що вам варто приходити.

Слушно, але все ж Різ вразила несподівана впертість Еміля. Коли їх відрекомендували він був сам спокій, то що ж змінилося?

— Одначе, я маю кваліфікацію оцінювача. Якщо мова про картини, то я можу стати в пригоді.

— Якось важко до вас доходить.

— Про що це ви?

— Він дійсно такий невіглас, чи лише прикидаєтеся? Як ви скажете, панно Різ?

— …Думаю, дійсно.

Джонові очі незадоволено блиснули за окулярів, коли дівчина відповіла.

— Чому ви запитуєте панну, коли я тут?

От чорт, ввічливість потрохи зникала з поведінка Джона.

— Впіймали.

Еміль провів рукою по волоссю і подивився на Джона. Різ оцінила свого нареченого як доброзичливу особу, чиї справжні почуття важко зрозуміти, але, мабуть, варто було проглянути на нього в новому світлі. Він був явно проти того, щоб Джон супроводжував їх.

— Прийміть вибачення, але цього разу я б попросив вас не приходити. Це вперше я запрошую свою наречену додому, і тому не хочу, аби з нею був ще один чоловік.

Різка відповідь, але Джон, мабуть, теж став упертим, бо вирішив не відступати.

— Ви ж просите її оцінити картину, так же? З ваших слів свята мати перетворилася на мумію, якщо покажете панні таку страшну картину, боюся сильне потрясіння може призвести до втрати нею свідомості. Панна дуже вразлива, до того ж це буде надто важкий тягар для організму.

Еміль виглядав так, наче його штрикнули ножем у болюче місце. Він важко зітхнув, а потім недбало підняв обидві руки вгору.

— Здаюся. Я лише хотів мати можливість поспілкуватися з нею наодинці.

— Тобто, історія про картину була брехнею?

— Ні, це правда. Але, я релігійна людина, тож мене не цікавлять історії про прокляття.

— Тож, картина й справді змінилася?

— А це, очевидно ж мій друг постарався. Підмінив картину, доки я не дивився.

— І навіщо ж?

— Все просто, аби зацькувати мене. — Еміль криво посміхнувся. — Навіть серед лицарів ордену я надто швидко просувався по службі. Крім того, маю одружитися зі знаною красунею. Очевидно, що мені заздрять, тож він підлаштував цю підступно витівку під виглядом подарунка.

— Он воно що. Тож ваш друг часто навідує вас, але дружбу труїть відчуття заздрості?

Еміль трохи знітився, почувши запитання Джона. Дівчина розуміла його почуття, адже цей бевзь завжди говорив прямо. Це дратує, але з часом можна звикнути.

— …Так, він мене ненавидить, але все одно вештається біля мого дому. От дивак. — Куток губів Еміля злегка піднявся в іронічній посмішці. Він перевів погляд на Різ. — Тож я вирішив несерйозно відімстити.

— Збираєшся похизуватися панно перед своїм дружком?

— Ага. Тож помсти не вийде, якщо ти підеш з нами. Хоча я не проти, якщо це буде якийсь інший слуга.

— Якщо можна іншому, то чому не мені?

— Хочеш, щоб я і це сказав?.. Неприємно визнавати, але у тебе унікальний шарм, і ти крастимеш погляд панни Різ. Навряд я можу це допустити, еге ж?

Оце сюрприз. Він ревнував до Джона. Це він прикидався, чи показав своє справжнє “я”? Вона розраховувала, що пройде певний час, перш ніж він стане з нею відвертим, але її розрахунки пішли котові під хвіст.

Джон був з тих, хто пуститься лише тоді, коли почує чітку відповідь. Він кивнув і відмовив:

— Зрозумів.

— Не думав я, що мої справжні почуття так швидко розсекретять… Панно Різ, я ж вам не перестав подобатися через свою боягузливість? — несподівано бовкнув юнак. Це прозвучало радше як допит, аніж висміювання себе.

— Ні, я думаю, що такі почуття є дуже людяними.

— Невже?

— Так, бажання безжально розчавити власного друга гострим язиком і хитрістю, аби захистити свою гордість, це прекрасно.

— …Вау, щось не схоже на комплімент, — вичавив із кривою посмішкою чолов’яга. — Але, що ж, якщо моя майбутня дружина погодилася, думаю і цього досить. Панно, вибачте, що так зненацька, але що думаєте щодо побачення через чотири дні?

— Добре, я не проти, — вона поспішила виправитися, — Хоча насправді ви не проти перенести оцінку картини на інший раз?

— У вас вже є плани на той день?

—  Ні, безумовно, я б хотіла зустрітися з вами через чотири дні, але ви б не хотіли зайнятися чимось іншим у той день?

— На кшталт?

— Чому б нам не піти кудись разом? Наприклад, прогулятися довкола озера?

Еміль втупився в неї здивованими очицями. Навіть Джон кинув на неї нерозуміючий погляд.

— Сере Емілю, раніше ви сказали, що хотіли б поспілкуватися зі мною до пуття… Я теж про це думала.

— Ого, я вражений, — він прикрив рот рукою і набув стурбованого вигляду. — Ні, справді, не думав, що ви це скажете.

— Ви проти?

— Ні-ні, звісно ж ні. Просто я думав, що ви не особливо задоволені тим, що мусите вийти заміж за мене. 

Різ опустила очі. Він, здається, здогадався, що досі вона жодного разу серйозно його не сприймала.

— …Я зовсім нічого не знаю про чоловіка, якого згодом називатиму своїм. Я не з привітних і тактовних, однак, хочу зрозуміти, які у вас хобі та захоплення.

Різ втупилася в Еміля. Від шлюбу їй не втекти, але вона не хотіла витрачати час на байдужу собі людину. Але Еміль принаймні спробував її побачити. Він сам прийшов сюди й намагався зав’язати з нею розмову. Навіть якщо шлюб з примусу, існував манюній шанс, що з проведеним разом часом, може прорости любов.

— Якщо ви не хочете, то не змушуйте себе погоджуватися.

— Ні… Я із задоволенням піду з вами на прогулянку!

Еміль лагідно посміхнувся. Хотів він насправді цього, чи ні, але вона не могла здогадатися про це із його виразу обличчя.

— Я прийду по вас по другій, — сказавши це, Еміль скочив на ноги. — Ой, так! Ледь не забув! Про картину — це секрет. Хоч я й сказав, що він мене цькує, але він все ж мій друг. Не хочу, аби про нього почали ходити плітки.

— Розумію.

— Дякую вам, о Діво Зоре, за поблажливість. Не проводжайте мене, не хочу перенапружувати ваше тендітне тіло. Тоді до зустрічі через чотири дні.

Жарт, випростана спина у дверях і ось він зник.

Переконавшись, що двері зачинені, Різ важко зітхнула. Була б тут її матінка, то вже б стрибала задоволена. Її донечка змогла домовитися про побачення!

— …Хай там як, але мені вдалося побачити його дивовижну справжню натуру, — Різ промуркотіла це собі під ніс, на що Джон незадоволено глипнув на неї.

— Йти з оцим на побачення, ти при своєму розумі?

— Так.

— Дівчинко, а ти себе не переоцінюєш? Про що ти думала? Що робитимеш, коли твоє дихання почастішає і ти не зможеш йти далі?

— Я думала про шлюб.

Брови Джон звів докупи. Він покрутив довкола пальця ланцюжок від кишенькового годинника, що звисав із його жилета, це виглядало на несвідому дію.

— А от я вважаю, що картини важливіші від шлюбу.

Різ посміхнулася цим характерним словам. Чомусь у неї защемило серце.

— Джоне, я збираюся вийти заміж за цього чоловіка.

Їй потрібно було якнайшвидше прийняти це. Еміль був хорошою людиною. Вона неодмінно полюбить його.

Мимохіть вона згадала за торбинку, що так і не віддала.

— Тебе приваблює чоловік, який ставиться до всього так поверхнево?

— Я б не сказала, що він мене приваблює, проте, я трішки краще його тепер розумію.

— Тож ти віддала перевагу чоловікові, що лишень те й робить, що лестить. Як би ти не дивилася на нього, він у тебе не закоханий.

Їй на голову наче відро з крижаною водою вилили.

— Але можна бути подружжям, навіть не відчуваючи потягу одне до одного. Такий вже світ для аристократів.

— Який прісний світ.

— Лиш не кажи, що демони виключно про щире кохання.

— Як ти взагалі до цього додумалася? — Погляд Джона поступово холонув. — Що робитимеш, коли прийде час приймати ліки?

— Я візьму із собою доглядальницю.

— Ніхто не зможе подбати про тебе краще, ніж я. Нехай вже, я супроводжуватиму вас у цій нудотній прогулянці через чотири дні.

— Але ж сер Еміль заборонив тобі їхати з нами.

— Він не дозволив мені їхати до маєтку… оцінювати картину, хіба ж ні?

Сказав він це напрочуд серйозним тоном, що вразило Різ. Технічно він має рацію, але це дуже вже потрібно було натягувати сову на глобус. Вона розгублено зиркнула на демона. Навіщо йому це, якщо прогулянку ніякого зв’язку із картинами не мала? У її серце зародилося ніжне почуття, але голос розуму у ту ж секунду поспішив заперечити. Він лише подумав, що буде прикро, як Різ знепритомніє і її “священні очі” стануть непотребом.

Джон випустив з пальців ланцюжок кишенькового годинника, а потім без дозволу відкрив її шухляду. Він дістав картину із зображенням лайма і підняв її, щоб Різ змогла її побачити.

— Я заберу її, адже це спотворена картина, згода?

— Добре. 

На мить вона подумала, що він планує забрати її собі, але він різко розірвав картину на клаптя. Різ вражено роззявила рота.

— Папір не такої товщини чи твердості, аби його можна було так розірвати. Демони просто дивовижні.

— Оце й все, що тебе турбує?

Після того як Джон обпалив Різ крижаним поглядом, він підняв клаптя полотна в повітря, а затим спопелив їх. Виглядає на те, що демони не лише мали надлюдську силу, але ще й вільно володіли вогнем.

— Його типу чоловіки, безсумнівно, матимуть коханок після одруження. — Джон повернувся до цієї теми, дивлячись на попіл, що летів донизу. — Потім будуть суперечки про спадщину, і врешті-решт у тебе відберуть усе майно і кинуть. — Звучав він точно як яка-небудь сваха. — Навіть якщо це обов’язок, смішно залишатися в шлюбі на все життя з “оцим”.

Докотилися, тепер Еміль — “оце”. Чомусь, здається, Джон ставився до Еміля вороже. Раніше він описав його як чоловіка, якого ненавидять люди тієї ж статі, але хіба Джон міг відчувати те саме? Хіба демон міг заздрити людині?

Соціальний стан у них зовсім різний, але якщо оцінювати суто зі сторони зовнішньої привабливості, то Джон перемагав з відривом. Можливо, бал за Емілем в комунікабельності та з точки зору характеру. Але знання, пов'язані з мистецтвом точно за демоном. Це було досить важливим моментом для Різ.

— Невже тебе задовольнить чоловік, що зовсім не цікавиться мистецтвом?

— Тоді ти станеш моїм чоловіком, Джоне? — Вона огризнулася не подумавши, але прийшла до себе, щойно помітила його широко розплющені очі. Що вона в біса щойно сказала?! — Смішно, еге ж? Ти ж демон.

 Вона не могла дивитися в очі Джонові.

— Це мій обов’язок як доньки аристократів. Інша справа, якби я стала черницею, але якщо залишуся незаміжньою, то зашкоджу імені мого роду. Але, ти й сам добре знаєш, здоров’я у мене не з найкращих, тож я змирилася з тим, що мій чоловік буде мені не вірний, — слова самі вислизували їй з вуст.

— І тебе влаштовують такі обмеження?

— Завдяки цим обмеженням я змогла дожити до сьогоднішнього дня.

Якби вона народилася в родині черні, то давно б вже померла. Тіло надто слабке, аби витримати будні важкої фізичної праці, а надії зібрати гроші на ліки й зовсім би не було. Заможність і суспільне становище — єдине, що дозволяло їй спокійно вітати такі дні, як оце сьогоднішній. Якби вона посміла нарікати на несправедливість, то стала б осоружна навіть Богові. Нещастя народжується в серці, що не бачить ні себе, ні свого оточення.

— Сміху гідно.

Джон не приховував свого невдоволення і відвернув голову від панночки. Різ втупилася в його профіль з дивними собі відчуттями. Якби цей чоловік був їй мужем — вона, можливо, з нетерпінням чекала б кожного наступного дня.

Уява розбурхала їй серце.

~~~~~

По чотирьох днях Різ під руку з Емілем прибула до чайної, яку полюбляли відвідувати вельможні художники. Вірма добре постаралися вбираючи любу донечку на її перше побачення.

Колись будівля чайної слугувало за невеличкий театр. Дах був стрімким і пофарбований білим. Овальні, переважно червоні вітражні вікна розташуватися на довжині всіх тинькованих стін. Серед людей ходили розмови, наче будівлі минуло понад двісті років, та все ж вона не відчувалася старою. У головній залі, одразу ж після входу, акуратно були розставлені круглі столики. Фактично це був фуршет. Приходили сюди не заради їжі чи чаю, а заради картин. Переважна більшість не сиділа, а насолоджувалася чаєм стоячи. Коли людина втомлювалася, вона могла скористатися відпочинковою зоною на другому поверсі. Серед знаті це місце використовувалося як салон. Якось Різ чула, що експонати тут змінювали що два тижні. Сьогодні, здається, честь випала пейзажним полотнам.

— Ви не втомилися? — зі стурбованим виглядом перепитав Еміль.

Облудна богиня збігів зіграла чудернацький жарт, адже обоє наречених сьогодні вбралися в темно-фіолетове. Незнайомці, мабуть, могли б припустити, що вони досить близьке подружжя.

— Я в порядку, — озираючись назад одказала дівчина.

Позаду стояли їхні прислужники. З Різ були одна служниця і Джон. У Еміля також були один чоловік і жінка, його ж віку; чолов’яга який мав вигляд зброєносця, і русява покоївка.

Тоді панна перевела погляд на Еміля. Вигляд той мав стурбований, коли вона пильно вдивлялася в нього. Яка ж він дивна особа. У маєтку він так вільно поводився з нею, наче звик так розмовляти з жінками, але зараз вівся так, ніби й зовсім не знав про стосунки з протилежною статтю. Він супроводжував її, але чинив напрочуд скуто. Було ще дещо. Хоч Джон й байдуже ескортував їх, та зовсім не засуджував зокрема цього.

— Панно Різ? Щось не так?

— Ви не збираєтеся робити мені сьогодні компліменти?

— Перепрошую? Що ви маєте на увазі?

— Мене так нарядили, бо це перша моя з вами прогулянка, сере. І моя матуся протягом трьох годин напучувала мене “елегантним відповідям на чоловічі компліменти”.

Еміль роззявив рота, а потім пирхнув, хоч і спробував приховати це кашлем.

— Гм, цікаво, що це було за навчання.

— Спробуйте зробити мені комплімент.

Різ поставила чашку трав'яного чаю, яку тримала в руках, на сусідній круглий стіл.

— Що ж… Вам навіть прикраси не потрібні, адже ви й самі наче та коштовність.

— На жаль, відповідь при порівнянні з коштовністю можна використовувати лише тоді, коли б ми були трохи ближчі. Тож я використаю ту, яка підходить для будь-якого компліменту. Кх-кх. “О, Боже! Ого! Якщо ви вважаєте мене красивою, то це, безсумнівно, тому, що у вашім джентльменськім серці розцвіла квітка кохання!” Як вам?

Різ навіть спробувала покласти обидві долоні на щоки, підвести очі вгору, що зараз було модним серед закоханих молодиць, і частіше моргати. Однак результат був протилежним до того, який обіцяла Вірма. Еміль відвів погляд убік, щосили намагаючись притлумити сміх, а присутні, за винятком Джона, дивилися на неї так, наче сумнівалися чи при своєму вона глузді. Джонові ж очі були холоднішими, ніж будь-коли до цього.

— Рада, що вам подобається.

— Ні-ні, пробачте. У вас хороше почуття гумору, еге ж? — на Емілевому обличчі досі відбивалися сліди посмішки. Вона подумала, що нарешті змогла хоч трішки зняти напругу, але раптом в його очах з’явилася тінь. — Дарма ви витрачаєте час на такого чоловіка, як я.

— Чому?

— Бо я нещирий і нікчема. — Він відвернув погляд від столу до картин, наче уникаючи погляду на Різ. — Я впевнений, що зроблю вас нещасною. Я лише молюся, аби ви відчували якнайменше нещастя, — голос його був повен картання.

Різ трішки замислилася, а тоді кинула:

— У вас є позашлюбне дитя?

— Ні.

— Вас приваблюють чоловіки?

— Ні.

— У вас є коханка?

— Ні

Лише після останнього питання його голос став жорстоким. Вони обоє сиділи мовчки. До її вух долинули елегантні розмови між панами й пані, що насолоджувалися картинами. Через деякий час чоловік повернувся до Різ. Його очі виглядали так, ніби він на щось зважився.

— А що як я скажу, що був шаленим бабієм і не збираюся спинятися навіть після весілля? До того ж моя мачуха і її синочок — марнотратники й егоїсти ще ті. Вони лише на ваше придане й очікують, і хоч скільки раз зазнаватимуть невдачі, завжди намагатимуться розпочати новий бізнес, заганяючи нас у ще більше борги? Крім того, батько фактично покинув мою мачуху і тепер гріється в обіймах нових коханок.

Слуги Еміля почали кидати нервові погляди на Різ. Цілком імовірно, що щось з цього або ж узагалі усе сказане було правдою. Вона була готова до такого, але, чесно кажучи, будь-який аристократ мав би проблеми з цим.

— Не маю нічого проти.

— …Справді? Навіть якщо скажи, що коли ми почнемо жити разом, я буду приводити коханок до нашого дому? 

— Так. — Либонь, він не думав, що вона погодиться. Емілю відібрало дар мови. — Якщо вже про нещирість, то і я не безгрішна. У мене ніколи не було відчуття, що ти мій майбутній чоловік. Навіть зараз.

— Але це взаємне, чи не так?

— Ні. Ви принаймні намагалися поговорити зі мною, в той час, як я й зовсім забула про вас. Якщо нам вийде, то я б хотіла проводити трохи часу разом… Якщо у вас буде коханка, я спробую прийняти і її.

— Навіщо ви так далеко заходите?

Не було однієї причини. Зате було бажання запевнити Вірму. Навіть якщо вона не кохатиме його, то принаймні не ненавидітиме. До того ж тут була й дрібка егоїзму. І покірності, навіть надії та невпевненості.

— Аби любов можливо колись проросла.

У нього перехопило дух, коли вона вимовила це жадальним тоном. Він зустрів її погляд, і його обличчя викривилося від гримаси болю.

— О, сере Емілю! — у ту ж мить напружене повітря розітнув яскравий голосок.

Чоловіки, що стояли поряд, озирнулися через плечі. З-за їхніх спин з'явилася вродлива й життєрадісна молодиця. Сукня у квітковий візерунок їй дуже пасувала. Як і Ґрейс дівча мало лискуче вороне волосся.

— Який ти жорстокий! Не виконав нашої обіцянки, аби таємно зустрітися зі своєю “нареченою”?

Миловидно посміхаючись вона поклала руку Емілеві на плече. На мить в його очах прочитався переляк. Підозра, що ця дівиця підслуховувала їхню розмову, сховавшись у тіні тих панів, промайнула в голові Різ.

— Кейті, чому це ти тут?

— Я розпитала слуг у твоєму домі. Я й не сама прийшла, дивись, Раджа теж тут.

Красуня, яку Еміль назвав Кейті, затріпотіла пальчиками в мереживних рукавичках, наче метелик. Коли Різ звернула увагу в той бік, куди вказала дівчина, то помітила, що до них неспішно наближався рудоволосий чоловік в помаранчевому аристократичному одязі. На вигляд він був того ж віку, що й Еміль, з гордовитою поставою, наче в аристократа. Колір шкіри у нього був дуже поганим. Це також було характерним для молодих аристократів, хоча могло й свідчити про наркотичну залежність.

— Радже, навіть ти. — Еміль мав гіркий вираз обличчя.

— Що за ставлення таке? З тобою зовсім не весело. Ти навіть не хочеш відрекомендувати нам свою “наречену”.

Раджа окинув оком Різ та інших, безтурботно загиготав. Коли його погляд зупинився на виснаженому супроводі Еміля, то він гидливо пирхнув. Наче щось надумавши, він обхопив за плечі служку Еміля, і притягнув її до себе. Жінка здригнулася, а потім заклякла.

— Агов, ти ж теж так думаєш, Колетт?

— Радже, тут люди. Припини. До того ж її звати не Колетт, а Лоретта, — лице Еміля ще більше викривилося.

— Ой, так-так, Лола. — Він пропустив “другові” слова повз вуха. — Отже, та срібноволоса — твоя наречена, так? Як там її? Лінда?

— Ні, я ж казав, це панна Різ.

— А, Ріна значить.

Еміль важко зітхнув і перевів погляд на наречену.

— Вибачте йому, панно. Це Раджа Б’юман. Він завжди такий… Радже, не насідай на мою служницю. Пусти її. — Раджа пустив Лоретту, але з таким виглядом, наче його примусили. — Це Кейті Кларк. Ці двоє — мої друзі.

Кейті зробила елегантний реверанс перед Різ. Раджа ж своєю чергою приклав руку до грудей і віддав навмисно перебільшений уклін. 

— Правда кажуть, ви прекрасна, наче лялечка, — Кейті широко посміхнулася.

Це не був комплімент. Перед від’їздом мати навчила її цього. Якщо хтось неблизький їй казав таке, то це було еквівалентно: “Врода у тебе лише на лиці, всередині ж ти порожня!”, і їй варто бути більш обачною. Коли Вірма розповідала це, то вигляд мала, наче раніше вже доводилося їй таке чути, в голосі чулася глибока образа.

— Для такої красуні хіба ж не найшлося когось кращого від сера Еміля?

— Ні.

— Ви справді збираєтеся вийти за нього заміж?

— Так.

— От же проблемка. — Вона кинула швидкий погляд на Еміля. Від нього відчувалася дещо вдавана соромливість. — Я була дівчиною сера Еміля.

— Кейті!

— А через вас мені сказали, що нам доведеться розійтися. Однак, на відміну від вашого:  “Аби любов можливо колись проросла.”, я кохаю його просто зараз. Розумієте?

— Кейті, досить, — сказано це було різким тоном, після чого Еміль підвівся і став перед дівчиною.

Різ це вразило. Вона що в театральну драму потрапила? Перш ніж вона встигла зрозуміти, пани й пані, що оточували їх, звернули свої зацікавлені погляди на них. Чвари між жінками й чоловіками були однією з найулюбленіших розваг вельможі. Безумовно, веселе видовище вони влаштували.

— Емілю, хіба ж не ти терпіти не міг зануд, що лише й знають, як би шмарувати до блиску свою зовнішність?

— Ти помиляєшся, панна Різ не з таких.

— ...Ти її захищаєш?

— Ні, я… так, захищаю. Вона неймовірна людина.

Кейті заревіла на засмученого Еміля:

— Ти вже встиг передумати?! Що в ній взагалі хорошого? Слабачка й зануда, яка й не думала ревнувати, коли я з’явилася!

Раптом за зап’ясток Різ хтось ухопився. Коли вона озирнулася, то побачила, що це Джон, який спокійно дивився на неї.

— Попрошу вас виправитися. Панна не лялька, вона — Діва Зоря.

— Джоне, це не на часі.

Він кинув незадоволений погляд на Різ, але потім перевів його до Кейті.

— Щ-що ти собі дозволяєш? Ти слуга?... То й мовчи.

— Чому це я маю слухати твої накази?

— Н-накази?..

Кейті не витримала крижаної відповіді Джона. Здавалося, вона розгубилася від нахабності звичайного слуги.

— Ти неправильно оцінила. У голові моєї панни не було й натяку на думку полірувати свою вроду.

— Навіть натяку?.. — пробурмотіла Різ, що усі прекрасно проігнорували. Джон не зводячи очей з Кейті промовив:

— Вона більш пристрасна, ніж ти собі навіть могла б уявити, хоч і не показує цього. Я не сперечатимуся з тим, що вона слабка, але вона цим не захищається. Замість того, аби сидіти пригніченою, вона обирає, що вдасться робити, а чого ні. У неї є недоліки, та вона знає як зробити їх своїми принадами. Вона тобі не просто красивий виріб.

На мить у Різ почало паморочитися у голові. Відчувала вона себе так, як предмет декору чи картина, яку оцінюють. Мабуть, зараз її дуже хвалили.

— …Цей серцеїд — коханець панни Ріни? — втрутився Раджа, що досі мовчки спостерігав.

— Не Ріна, а Різ. Безмозкий ти чоловіку, я б попросив тебе тримати рота на замку.

— Джоне, припини. — Різ поспішно дорікнула йому. Його маскування все більше зривалося.

— Сере Емілю, не втягуйте панну в такі дріб’язкові суперечки. …Ми відкланяємося тут. Панна має не надто здоровий вигляд. — Він холодно кинув ці слова блідому Емілеві й різко потягнув Різ за руку. — Ми повертаємося додому.

— Але я не відчуваю себе погано…

— Ти нездужаєш.

Беззаперечний тон. Він почав йти, досі тримаючи Різ за руку, і покоївка також поспішила слідом за ними. Залишив Еміля та його братію позаду, вони покинули чайну і сіли до карети. Служниця їхала в окремому екіпажі. Доки вони не прибули до знайомої собі місцевості, Джон, що сидів поруч не з нею не промовив і слова. Це Різ не витримавши мовчанки таки почала:

— Джоне, схоже, все так, як ти й казав.

— …Що саме?

Саме тоді коли він це промовив, звук підков, що вдарялися об бруківку, стали далекими й тихими. Вона навіть не відчувала вібрації від їзди карети. У кареті стало комфортно й тихо. Різ задумалася, а чи бува Джон не використав якусь ще свою здібність. Саме в такі моменти вона заздрила здібностям демона.

— Ти казав, що сер Еміль з тих чоловіків, що після одруження заводять коханок, так?

Зрештою, їй довелося зіштовхнутися з драмою ще до весілля. Вона не сприймала Еміля аж таким нещирим, як він себе описував, але, можливо, чоловіки й жінки дивилися на це по різному.

— Панно, твій погляд на ситуацію не такий вже й поганий, але не дозволяй відповіді, що стоїть перед очима, викривлятися, наче заломлене світло. — Він зняв окуляри, і було видно, як з його тіла зникла скутість. Навіть Різ стало легше дихати. — Тепер, коли ти точно бачила який він нікчемний, ти все одно збираєшся вийти за нього заміж?

Різ придушила вагання в серці й кивнула.

— Ні, відмовся від цього чоловіка.

— Я не можу цього зробити.

— Панно, знай собі ціну. Якби в тобі не було нічого чарівного окрім священних очей, я б давно вже тебе вбив.

На кілька секунд вона оніміла. Їй здалося, що вона почала на щось сподіватися. Ні, він, демон, не міг серйозно полюбить її. Але…

— Знаю, ти завжди ставиш мене на перше місце… це тому, що ми уклали контракт, що ти кажеш мені ці милі слова, так же, Джоне?

Це краще, ніж коли від тебе цураються. Доки вона говорила собі це подумки, лице у нього стало дуже люте.

— Тепер я хочу тебе вбити.

— Чому?

Джон деякий час дивився на Різ суворими очима, але врешті-решт зітхнув.

— Чесно, люди так дратують...

— Джоне?

— Я втомився. Розбуди мене, коли приїдемо.

Від цих слів Різ навіть засумнівалася, хто ж з них справді був господарем. Джон віддав свої окуляри їй в руку і сперся на її плече. Вона здивувалася, що не відштовхнула його, хоч він і був важким.

Відповіді вона так і не знайшла.