Розділ 3: Ліс Кольорів

Розділ Третій: Ліс Кольорів

 

Минуло жменька буденних днів, за цей час Різ встигла: злягти з гарячкою, одужати та повернутися до щоденної рутини. Кілька разів небогу навідував Хайн. Коли Різ наважилася запитати дядька про його помічника, той відказав, що Джон старанно трудиться в галереї. Якщо чесно, це дещо розчаровувало. Джон не приходив їй навіть до снів.

В один із таких сірих днів, доки Різ сиділа у бібліотеці першого поверху й читала книгу з напучуваннями для молодих панн, яку їй вручила мати, з коридору зачувся дещо незвичний шум. Підвівши погляд від книги, вона глипнула в сторону вхідних дверей. Схоже було, наче там зачалася сварка. Голоси належали Вірмі й Хайну? Різ підвелася й вийшла з кабінету.

Не часто випадало почути, що ці двоє серйозно гризлися.  Можливо, внаслідок контрасту спокійної вдачі Хайна та жвавого Вірминого норову вони легко уживалися та взаємодіяли трішки краще, аніж інші родичі.

Різ проминула коридор убраний в домашні рослини, та підійшла до передпокою. Стіни тут були увішані картинами рідні й листками лаванди, що давали відчуття свіжості повітрю. Кабінет розташовувався у лівому крилі маєтку, з приймальнею збоку.

Коли та прибула до передпокою, то як і очікувала побачила там матір й дядька. Вона бува подумала привітати гостя, але навіть прохожий міг побачити атмосферу шторму між цими двома. Служки й стюард, що очікували під стінами нервово кидали погляди на них.

Щойно Вірма помітила доньку, то кутики її очей звузилися.

— Різ, до кімнати!

З нею неможливо було сперечатися в таких ситуаціях. Дівчина кивнула і негайно ж підкорилася. Вона повернулася до своєї кімнати, сіла на диван біля вікна, після чого попросила служку принести їй книгу. Щодо причини суперечки, вона запитає у Хайна пізніше. Частенько саме її матір була ініціатором.

Проте недовго Різ вийшло човпти книгу перед тим як двері до її різко прочинилися. Слуга нізащо не дозволив би собі зайти без її дозволу. Перед здивованим дівчам з'явилася Ґрейс, старша її сестричка. Вона було всього на рік старша од Різ.

Чесно кажучи, Різ це спантеличило. З сестрами у неї майже й не було ніяких стосунків. До того ж з того часу, як її нареченого  обрали у Ґрейс був паплюжний настрій. Вона й сама мала лицаря за нареченого. Оскільки йому доручили захищати принцесу, а та зараз навчалася за кордоном, то він мав би повернутися роки за два. Весілля вирішили відкласти до того часу. Як результат, молодша сестричка мала вийти заміж першою з них, і здавалося це злило Ґрейс.

Сестра наблизилася до Різ і помістила руки собі на стегна. Вона була вбрана в неймовірно красиве, темно брунатне плаття. Так, мереживо було вжите консервативно, але натомість спідниця розшита достойно. На Різ самій було плаття кремового барву. Оскільки та не любила рухатися, то об’єм спідниці у її сукні був навіть дещо замалим. 

Фігури у них були схожі, а от волосся зовсім ні. Ґрейс мала волосся кольору вороного крила. Різ вважала його пишним, але сама дівчина, здавалося, думала зовсім навпаки й заздрила сріблястому кольору молодшої сестрички.

Серед трьох доньок лише Ґрейс не успадкувала Вірминої вроди; її риси скоріше можна було описати як “милі”. Можливо, саме це й стало причиною, чому вона свідомо трималася відсторонено від Різ. Проте, з найстаршою із трійні вони були близькі.

Тож кінець-кінцем справа зводилося до характеру Різ.

— Ти така безтурботна. Тебе взагалі не цікавить, що відбувається, — першим же ділом Ґрейс взялася критикувати. — Ти завжди всю відповідальність залишаєш іншим, а потім лише пожинаєш плоди?

— Про що ти, сестро?

Різ спробувала підвестися, але під злющим поглядом Ґрейс спинилася. Єдиним вибором залишалося сидіти.

— Художня галерея, — відвернулася дівчина і зашипіла злим тоном.

Різ найбільше усього любила профіль сестри. Її довге кучеряве волосся, наче у дів із фантастичних картин, вирази обличчя, що  так і пашіли життям. Вона була набагато привабливіша, аніж Різ вважала себе зі своїми мертвими очима.

— Дядько сказав, що віддає галерею тобі.

— Прошу, що?

— Ну чому він завжди розбещує лише тебе?

Зачудована красою Ґрейс, Різ зовсім забула про розмову. Дівчина повернула лице до розгубленої сестри й цокнула язиком.

— Дурна дитино, я кажу, що дядько вважає, що тобі сумно жити в чотирьох стінах, тож він збирається зробити тебе господаркою галереї. Тому мама і лютує.

— …То он воно що сталося.

— Це тому, що він завжди до тебе прихильний, що ти зараз навіть посмішку з себе не можеш вичавити? Він тебе надто розбестив, — Ґрейс підняла підборіддя і гмикнула. — До речі, ти думаєш, що я з тебе знущаюся, адже я твоя старша сестра, так?

— Ні.

Різ так відповіла, але права можливо була лише на половину. Вона зросталася у бабусі й дідуся саме через бажання сестер. Ті жах як боялися, коли малеча белькотіла, про якихось потойбічних створінь. А тоді Вірма злилася, адже вони уникали Різ. Це було нерозривне коло.

Зараз дівчина розуміла почуття сестер: вона була перепоною, що монополізувала увагу їхньої матері. Їхній батько вирішив, що Різ ростиме у дідусевому домі. Звісно її любили, але як голові сімейства його довелося пріоритезувати спокій старших здорових доньок над молодшою хворобливою.

— Ти про Хайнову галерею в Хоуро?

Дівча вирішилося повернутися до першого моменту їхньої розмови. Сестра продовжить знущатися, якщо все так і залишити.

— Так, а про яку ще? Що взагалі дядько виробляє?

Невже Хайн зробив це, аби втілити її забаганку? Різ хотіла, аби він позбувся зловісної будівлі. Вона досі вважала, що це на краще, але… проблема в тому сні. Здається, доки Різ бідкалася, що ж робити, Хайн вирішив зробити перший крок.

— Я стану власницею галереї?

— Не пну кирпу. Лише тимчасово, доки дядько поїде за кордон.

— Він знову збирається за море?

Час від часу Хайн перетинав море у пошуках нових картин. Бувало, він зникав на тиждень, а бувало від нього ні слухом, ні духом по пів року.

Тепер Різ починала розуміти ситуацію. Оскільки вона згодом вийде заміж, то галерею їй віддати не вийде, але так він зможе втілити її мірю принаймні на кілька місяців. Оце був його план?

— Якщо ти здивована — дивуйся, якщо рада — радій. Агов, та хоч якусь реакцію видай! Та тобі зовсім байдуже. — Ґрейс набурмосилася.

— Я вражена.

— І де ж це? Ось це я в тобі й ненавиджу. Ти завжди до всього байдуже, наче нас зовсім не існує поряд. 

— Але я не спеціально.

— Це робить ситуацію лише противнішою.

— Он як.

Якщо відповідатиме — з неї ще сильніше знущатимуться. Різ здалася.

Коли вона була ще малечею, то часто ховалася і плакала, адже їй боліло, що власні сестри сторонилися її. Але, тепер вона чітко розрізняла як працювали речі у світі, де нічому не зарадиш. Відносини між людьми були найкращим тому прикладом. Замість того аби намагатися сподобатися комусь, хто її ненавидів, вона ще більше цінувала тих, хто приймав її такою, як вона є. Відверто кажучи, Різ вважала, що витрачати час на тих, з ким у тебе не задалися стосунки — марна його трата. Краще вже їй жити комфортно, навіть якщо це звузить коло друзів.

Кожен день міг бути її останнім, тож вона хотіла прожити його значуще. Саме через таке ставлення до життя, шлюб видавався їй тягарем.

— Ти й справді зовсім не мила. — Видавалося, очікування Ґрейс розбилися вдрузки, адже нечутлива сестричка зовсім не виглядала ображеною. Вона важко зітхнула. — Я не можу заспокоїтися, коли ти тут. Та ще й наша старша сестра вийшла заміж.

—  Якщо можливо, я хотіла б повернутися до бабусі й дідуся.

Це була правда.

— Дурне дівчисько, — холодно проказала сестра, — ти просто не хочеш виходити заміж.

— Так.

— Яка ж утрата чоловіка, одружувати його з тобою.

— У мене не задаються стосунки з красенями.

На це Різ обпалили ярим поглядом.

— Зроби щось з собою. Краса не вічна. Коли станеш заміжнею, його очі манитимуть інші. 

Різ це влаштовувало. Вона не була певна чи зможе любити надто привабливого чоловіка.

— Що ж, яким би прекрасним не був твій чоловік, з його домом є одна проблемка.

Личенько Ґрейс розцвіло від посмішки. Виглядало це так, наче та хотіла аби Різ клюнула на гачок.

— І в чому ж?

— Красень із багатообіцяльним майбутнім захотів одружитися з тобою, хоч родинних статків ти не успадкуєш, дивно, хіба ж ні?

— Так.

— До того ж він так наполягає, чому ж?

На кого вона лютувала? Задирака різко промовила: 

— Пані Каротьйонів — друга дружина; колишня акторка театру. Без жодного досвіду ця жінка попхала носа до світу бізнесу, очевидячки, вона опинилася в боргах по шию. 

— Он воно що, то вони хочуть наших грошей.

— Бінго. Ти лише гаманець.

Різ не знала суму боргу, але для родини це мав би бути дріб’язок… інакше Вірма не обрала б Еміля. Ґрейс і сама могла усвідомити це. Тож, вона розповіла це аби змусити молодшу тривожитися?

— Якщо подивишся на це у довгій ретроспективі, то саме сер Еміль програє за такої ситуації.

— Чого б це? 

— Адже я не можу уявити себе через п’ять років.

Ґрейс виглядала спантеличеною, наче не розуміла до чого хилися розмова. Але по кількох моментах тиші, дівчина втупилася в підлогу, стиснула руки й притиснула губи до тонкої лінії. Вона намагалася втримати в собі гнів. Що ж, їй вдалося.

— …Однак, зараз ми говорили про галерею. Мама зовсім проти.

Різ аж полегшало, що сестра змінила тему.

— Мама не погодиться, так?

— Правильно. Молоко у тебе на губах ще не обсохло, тож таке тобі не під силу.

Власне кажучи, Різ і сама так вважала. Вірма аж надто її опікала.

— Але я тебе тут не хочу, — швидко випалила Ґрейс. — Тому цього одного разу, я допоможу дядькові.

— Допоможеш?

— Не надумай нічого зайвого, я не на твоїй стороні.

“Я ненавиджу тебе так сильно, що не хочу й твого лиця бачити,” — ось це очікувала почути Різ, але сталося не як гадалося.

— Я не розумію про що ти.

— Вгадай. Я кажу тобі ненадовго вийти з тіні та попрацювати під сонцем.

— Але я не люблю сонце.

— Йди до галереї, Різ!

— Лише подумати, ти витуриш мене з маєтку, чого б тобі це не вартувало.

— Та що ти таке говориш?!

— Це жарт… Ґрейс, мало того що тебе важко зрозуміти, твої образи сильно ранять, але чи не могла б ти бути пом’якше зі мною?

— Ти з розуму зійшла?! Ти хоч слухала, що я тобі казала?

Личенько Ґрейс скривилося від глибокої відрази, кутики очей злегка почервоніли.

— Вийди на вулицю і стань знову людиною! Досить ховатися в маєтку витріщаючись на ці гнітючі картини!

— Але я вже людина. До того ж, думаю, у галереї лишень картини і є.

— Не огризайся!

— Добре.

Різ була вражена набагато більше, аніж коли почула про галерею.

— Тобі недобре, Ґрейс?

— Що!?

— Твоя доброзичливість лякає. Ти часом не самозванка?

— Я вже тобі говорила наскільки ненавиджу те, що ти кажеш з оцим своїм беземоційним обличчям!

— Коли привітна особа ставиться до тебе привітно, це сприймається за належна, але коли жахлива людина змінює ставлення, то різниця вражає до серця. Ось що я відчуваю.

Хоча Різ і хвалила її, Ґрейс низько пробурчала, наче тварина. Вона кинула важким поглядом на сестру і покинула кімнату голосно гупаючи.

Різ порожнього глипнула в напрямку дверей, відчуваючи, наче тут щойно пройшла буря. Попри жорстокі сестрині шпильки, хіба Ґрейс щойно не намагалася сказати, що збирається простягнути їй руку допомоги? Тим більше коли та увірвалася до кімнати, то не змусила Різ підійматися, навіть навпаки — спинала її. Тоді Різ подумала, що це аби сестра могла зверхньо на неї дивитися, але, можливо, вона просто переймалася її здоров’ям.

“Люди не можуть моментально змінюватися.”

Та в кінці Різ все ж хотіла більше дбати про людей, яких любила, аніж розбивати серце заради тих, кому не подобалася. Проте, можливо, було б непогано хвилин тридцять на день потрудитися.

~~~~~

Невідомо як, але Ґрейс таки вдалося заспокоїти Вірму, що досі лаялася з братом у вітальні. Приблизно по годині як Ґрейс покинула її кімнату до неї заявилася мати з кислою міною.

— Різ, мені є що тобі сказати.

— Так, мамо.

Різ сіла на диван біля Вірми; мама поклала свою теплу руку їй на коліно. На диво, коли вона сиділа біля Вірми навіть атмосфера непривітної кімнати м’якшала.

Різ вдивлялася в красуню, яку колись величали квіткою вищого суспільства. Вірмине волосся було того ж кольору, що й у неї, але очі були, як літнє небо, світло блакитні.

— Не сумніваюся, що ти за цим стоїш… Ні, я мала на увазі, ти ж бачила, що Хайн приходив, так? Він досі внизу. Ти чула про галерею від нього?

— Галерею? А що з нею?

Хай там як, та Різ намагалася вдати, що не знає про що й мова. Вірмине лице стало ще суворішим, але Різ вирішила проігнорувати це.

— Бач, цей хлопчисько зненацька оголосив, що збирається на кілька місяців до Соареру. Сказав, що там проходитиме величезний мистецький аукціон.

— О, прекрасно.

— Доки його не буде, він хотів би віддати галерею комусь вартому довіри. Хайн лише придбав будівлю, тож не хоче так швидко з нею прощатися. Але якщо там нікого не буде, то хтось може і вломитися, так?

— Цілком імовірно.

— Тож, Різ, я б хотіла аби ти відмовилася, але Хайн попросив тебе потурбуватися галереєю за його відсутності.

— О, Боже. Людина без граму досвіду і братися за менеджмент галереї? Я в ділі. — Про всяк випадок, Різ обома руками прикрила рота і прибрала позу гідної панни, але це все було на марне.

— Хоч трішки вагань прояви! — Вірма злісно вщипнула обома руками її щічки. — З тобою ні хвилини спокою. В кого ти взагалі така пішла!?

Після спроби Різ мовчки вказати на матір, її вщипнули ще сильніше, та так, що та аж подумала, що у неї щоки порвалися. Матінка у неї була сильна.

— І взагалі, коли це ти встигла переманити Ґрейс на свою сторону?

— Ну, я й сама здивувалася. Вона зненацька подобрішала до мене.

Вірма глибоко нахмурила брови та натисла рукою на чоло.

— Ну чому усі мої доньки з дивацтвами… Мабуть, Ґрейс, по своєму, жаліла, що знущалася з тебе. — Вона забрала руку із чола і пронизала доньку своїми блакитними очима. — Різ, просити тебе зрозуміти її почуття, буде надто нечутливо. Проте, серед десяти людей є десять сердець. Важко зрозуміти почуття інших, навіть якщо ви й родина.

— Так, мамо.

— Вона ще менш доросла, аніж ти, Різ. Я щиро вдячна, що ти не даєш образам ранити серце, навіть коли вони тебе зачіпають, але знай, мені шкода.

— Та все добре.

— Я розумію, що тебе це ранить.

— Якщо повчатимеш Ґрейс, мамо, то вона лише сильніше мене ненавидітиме, тож ти просто наглядаєш за нами, так?

— Ні, Різ, вона не ненавидить тебе. Справді.

Різ подумала про це: інколи Ґрейс переймалася нею, але частіше ненавиділа її. Хіба ні?

— Хіба сестра не оскаженіла від думки, що я знову украду всю твою увагу, коли я повернулася до маєтку?

Вірма виглядала засмучено.

— Маєш рацію. Так, можливо, справа в цьому. Але, Різ, це не усе. — Вірма взяла доньчині руки. — Це я покликала тебе вернутися до столиці, адже хотіла знайти тобі хорошу партію. Проте й Ґрейс кортіло тебе побачити.

Різ рефлекторно відповіла: “Та бути такого не може.”, на що Вірма похнюпила голову.

— Ґрейс лютує, адже питання з твоїми заручинами майже вирішилося. Вона відчуває, наче часу зменшити прірву у ваших стосунках стає все менше. — Вірма трішки сильніше натисла на руки доньки. — Вона найбільш суперечлива особа у всій родині. Вона не заздрить тобі, вона заздрить твоєму нареченому.

— Може, ти помиляєшся…

— Коли Ґрейс була молодшою, то відштовхувала тебе. Але зараз всім тобою хвалиться.

— Та невже?

— Якщо не помиляюся, то це сталося приблизно пів року до того, як ти повернулася. Ґрейс запросила подруг на чаювання. Тоді, ті панночки побачили твій портрет у коридорі й почали без поганого умислу порівнювати тебе і її.

Різ відчула себе так, наче хтось всипав їй піску до рота. Ґрейс ненавиділа свою зовнішність і особливо терпіти не могла, коли її порівнювали з Різ.

— Молодим дівчатам в її віці важлива зовнішність, навіть якщо й лише трішки, тож я намагаюся відноситися до цього з великою увагою. І все ж вони так легко про це говорили, та ще й порівнювала її зі мною. З таких вчинків легко зрозуміти, які вони недоброзичливі. Я думаю, що краще тримати цих нікчем якомога далі від моєї сестри.

— Різ, не бери близько до серця. — Вірма лагідно глянула на неї. — Не переймайся, Ґрейс не обурилася.

— Але може вона лише вдала, що її це не зачепило?

— Я теж спершу так подумала і саме збиралася втрутитися, з’явившись за прихистку тіні дверей, але…

— Тіні дверей? Мамо, невже ти шпигувала за Ґрейс і її друзями з якоїсь кімнати?

— Звісно. Ні, ну тобто, забудьмо зараз про мене. Вона відповіла: “В реальності вона ще красивіша ніж на картині!”. Ґрейс сказала це так легко, до того ж додала, що ти найпривабливіший й найрозумніша у всій родині.

Різ дух перехопило. Ґрейс справді так сказала? Тоді, невже сказане про Еміля було застереженням, а не насмішкою? 

Привітність сестри була надто викривленою.

— Ґрейс важко зрозуміти, ти — купка проблем, що прикидається нормальною людиною, моя старша дівчинка — марнотратниця, а син ще той мандрівник, але всі ви для мене найбільший скарб.

— Мамо, щось це не скидається на комплімент.

— Це й не був він. Але я досі люблю кожного з вас.

— Я розумію, мамо. У підсумку, це все, що ти мені щойно оповіла, з милим виразом на обличчі тобі ж таки розповіла Ґрейс, де вона усе скомпонувала так, як їй подобалося: “Я довго знущалася з Різ, але я дуже шкодую про це, тому, перш ніж вона вийде заміж, будь ласка, дай їй свободу, мамо. Прошу, задовольни безпорадну і невинну Різ в її егоїстичному бажанні…”. Тебе це так зворушила, але згодом ти помітила задум сестри, пожаліла, що погодилася, і прийшла натхненна, аби відмовити мене. Усе збігається?  

— Люба доню, оце перше, що ти кажеш після того, як вислухала мене? Яка ж трата емоцій.

Різ знову ущипнули за щоку. Цього разу ще сильніше. Коли Вірма підвелася, Різ зробила те саме.

— Слухай мене уважно, Різ. Я не дозволю тобі залишатися в галереї цілий день. Ти й надалі житимеш у цьому особняку, і їстимеш тут.

— Гм...

— Вранці, як і раніше, ти готуватимешся зі мною до подружнього життя. Не відводь очей. Якщо тобі здасться, що ти почуваєш хоч найменший дискомфорт, негайно повертайся. Крім того, ти візьмеш із собою всіх служниць, без винятку.

— Мамо, у галереї  є менеджер, тож зі мною все буде гаразд.

Жінка проігнорувала її.

— Що ж. Хайн чекає на тебе внизу.

Доки вони йшли до вітальні Вірма продовжувала бурмотіти під носа нарікання на всю цю затію. Серед тих нарікань прозвучало, що галерея знаходить в надто небезпечному місці, і що, можливо, Вірма ненароком підпалить її.

Різ не сумнівалася, що вина за дивацтва трьох доньок і сина лежить на плечах їхньої матері.

~~~~~

Хайн з небогою негайно ж рушили з дому. Дві покоївки, за вказівками Вірми, трималися поруч. Що ж, з цим уже нічого не вдієш.

— На папері — господарка ти, але за управління, прийом і організацію відповідатиме Джон, тож тобі нічого не доведеться робити, Різ, — пустотливо зазначив чолов’яга, коли вони сіли до екіпажу, що вже чекав на них. Покоївки їхали в кареті позаду них.

— Як добре ти мене розумієш, дядьку.

Коли Різ подякувала, він весело розсміявся:

— Якщо хочеш, можеш зачинитися в коморі й скільки влізе розглядати картини. Або навчатися в художній студії.

— Дякую.

Хоч і досі не знала, як вмовити дядька позбутися від тієї зловісної будівлі, вона була щиро вдячна за цей результат. Можливо, доки Хайна не буде, їй вдасться усунути причину того лихого відчуття.

— Не будь такою покірною. Напевно, сестра тобі казала, але в Соареро розпочнеться аукціон.

— Так, я знаю.

— Джон мені про це розповів.

— ...Джон сказав? — здивувалася юнка.

— Він надійний молодик і має хист шукати найдивніші речі. 

— ...Справді, — пробурмотівши це дівча поринуло в роздуму, в той час, як дядько продовжував радісно чесати язиком.

Невже це все просто збіг? 

Після того нічного жахіття, здоров’я бідолашки погіршало. Лише вчора вона нарешті змогла підвестися з ліжка. Чесно кажучи, дівчина почала думати, що це всього-на-всього дурнуватий сон, але картина з робою наче під землю провалилася. Слуги перевернули весь маєток, та дарма. Якщо вдасться зустріти Джона, чи стане всі на свої місця?

На відміну від минулого разу, вони поїхали до картинної галереї, не пересідаючи в карету. Старий екіпаж, що вони зараз в ньому були, не належав маєткові. Хайн сказав, що придбав його, аби не перейматися постійною зміною транспорту. Виявилося, це була пропозиція Джона. Це змусило Різ лише сильніше тривожитися.

Доки бідолашка ламала мозок намагаючись докопатися до істини, вони прибули до галереї. Довкола досі вирував зловісний туман, та здається ніхто окрім Різ його не помічав. Серед цієї лихої картини стояв один-єдиний чоловік — Джон Сміт.

— Ти прийшов привітати нас? — звернувся з посмішкою до помічника дядько.

— Так, пане Хайн, — усміхнено відказав молодик.

Одяг чорний, як і раніше, лишень форма комірця й краватки несуттєво різнилися. Три годинники досі були при ньому.

Він жодного разу не озирнувся на Різ, що їй дошкульнуло. Затим обоє чоловіків рушили до входу галереї, решта закрокувала за ними. Коли ті увійшли до вестибюлю, Джон раптом обернувся. Його очі зупинилися на двох покоївках, що стояли поряд своєї панни. Вигляд служки мали дещо дивний. Що Різ, що Хайн також це помітили.

— Що трапилося? Вам зле від поїздки?

— Ні-ні. Просто розболілася голова.

Джон лагідно звернувся до присоромлених пан:

— Може, повернетеся до маєтку й відпочиньте? Це, мабуть, повітря галереї… Деколи людям стає погано від запаху пігменту.

— Он воно як, — з розумінням кивнув Хайн. — Але, я не можу дозволити цим паннам самим повернутися до маєтку. Різ, ми вертаємося.

— Будь ласка, довірте панну мені.

Дивно, але сьогодні Джон аж надто щедрився на солодкі посмішки. Дядько зачаровано блимав очицями. Покоївки ж, тримаючись за лоби, також вдивлялися на привітного менеджера. В їхніх очах не було й натяку на життя.

— Панночці, здається, довподоби картини. Хіба ж їй не буде сумно повернутися до маєтку, навіть не глянувши принаймні на одну?

— Але...

Джон наблизив своє обличчя до нерішучого чоловіка.

— Якщо панна тут, чи означає це, що питання з вашим тимчасовим заступником вирішене?

— Так-так. Моя сестра… її матір, не думав, що вона насправді схвалить це.

— Що ж, в такому випадку, вважаю панні буде краще чимшвидше призвичаїться до галереї. Звісно, я супроводжу вашу заступницю додому, коли прийде час.

Хайн все пручався, тож Джон ще ширше посміхнувся:

— Прошу, не переймайтеся. Доки я тут, панні нічого не загрожує.

Однозначно пусті слова, але дядьків вираз обличчя від них пом’якшав.

— Маєш рацію, вона в безпеці з тобою.

— Пане Хайн, можете попіклуватися про покоївок.

— Так. Різ, побачимося пізніше.

Лише тоді ошелешена дівчина прийшла до тями.

— Дядьку, зачекай.

— Не хвилюйся. Ти можеш йому довіряти.

Це дивно. Звісно, її дядечко мав м’який характер, але ж не настільки, аби слухняно виконувати усе, що йому диктував цей дивак. А ще покоївки. У кімнаті Різ також пахло пігментом, але тоді з цими двома усе було гаразд. Хай як Різ оцінювала ситуацію, вона все одно на голову не налазила. Невже… навіювання?

Вона зиркнула на молодика, що той бездоганно проігнорував. Можливо, аби вони не почали ставити зайвих запитань, він вправно всадив Хайна і служниць до карети. 

Чудово. Просто бездоганно. Юнка проводила їх, а потім звернула суворий погляд на цього підозрілого чоловіка.

— Це ти зробив?

— Навіть не знаю.

— Не ухиляйся від відповіді. Мій дядько був надто послушним. Галерея фактично твоя, а я просто “маріонетка власниця”, так же? Що ти зробив з дядьком?

— Не варто так, це було лише легеньке навіювання. Ніяких побічних ефектів не буде.

Жодних емоцій на обличчі. Та йому взагалі не соромно за це.

— Проблема не в цьому! Не маніпулюй людьми!

— Якщо тобі це так не подобалося, то чому ж ти мовчала доки я садив їх до карети?

Різ зціпила зуби. Вона мовчала, адже хотіла поговорити наодинці, про картину, сон. Якщо те було просто жахіттям, Джон — звичайна людина, а картина зникла через її власну недбалість.

Слабка надія досі палахкотіла в серденьку, проте дарма. Створіння поряд неї — демон, а сон — правда.

Різ кинула останній погляд на екіпаж. Це та сама карета, що й уві сні. Карета, що її Хайн придбав за рекомендації Джона.

— Люди дратують. Постійно доводиться грати за будь-якої дрібної події, — демон роздратовано зітхнув. — Що ж, панно, а тепер ходімо шукати спотворені картини.

Настрій у нього покращав, тож остання фраза прозвучала задоволеним тоном, після чого він рукою поправив окуляри й рушив до галереї. Різ же не ступила і кроку. Це Джона дещо спантеличило.

— Що ти робиш?

— …

— Ти ж не хочеш, щоб я тебе на руках відніс?

— Ні.

Вони деякий час дивилися одне на одного.

— …Якщо ти хочеш, аби я перепросив за навіювання, то забудь.

По правді, вона думала про це, але все ж абсурд — просити демона поважати людський глузд.

Панна простягла руку, приховуючи важке зітхання. Створіння підозріло подивилося на цей рух.

— Рука.

— Й справді рука.

“Чого тобі?” — читалося з його лиця.

— Джоне… ти демон?

— Довго до тебе доходить. Панно, ти ще не прокинулася, чи що? Я, безумовно, демон.

Жодних вагань. Дівчина відчувала, наче саме вона тут несповна розуму.

— Ти уклав зі мною угоду.

— І що з того?

— Тоді дай мені свою руку.

— Ти збираєшся її відрізати?

— Ні.

І це він щойно заявив з усією серйозністю?

— Якщо ти належиш мені, то я хотіла б, аби ти поводилася відповідно.

— Так?

Джентльмен би супроводжував її. Можливо, по-своєму він робив усе, що міг. Але, поведінка все одно у нього була дивна. Звісно Хайн, що за роки подорожей розширив кругозір, вміло ігнорував його дивацтва, але якби її люба матінка побачила б це, то негайно ж заборонила їй сюди й носа потикати.

— Я донька графа, тож коли ми на вулиці, то я очікую до себе відповідного ставлення.

— Як слуга, значить. Зрозумів.

Вона не мала на увазі це, лише те, що хотіла, аби той поводився як нормальний джентльмен… а, проте, можливо, так було навіть краще. Здається, Джона це не зачепило, тож дівчина вирішила залишити це непорозуміння в спокої.

Джон опустився на коліно, взяв Різ за руку і поцілував її. Обличчя у нього досі не виражало жодної емоції, але вона відчувала, що він питав: “Ну як тобі?”. 

Ця ситуація добряче її втомила. Вона не просила цього. Їй потрібно було, або він взяв її під руку і вони разом пішли до галереї. Та хай там як, як нагороду, вона почухала його під підборіддям. Джон нагадував їй мисливського собаку з яким вона росла в бабусі й дідуся. Собака був кмітливим і дуже любив Різ.

Джон підвівся, поправив комір і пішов, наче нічого не було. Здається, брати її під руку йому й в голову не прийшло.

 “З часом я його навчу, — ця думка майнула її думками, — А цього разу так і бути, закрию очі.”

Проте, перш ніж взятися за пошуки демонів, варто було з’ясувати стосунки.

— Спершу підемо до сховища, Джоне. Я хочу обговорити майбутнє.

Чоловік спинився, обернувся, схрестив руки й набув задумливого виразу обличчя. Неприємно визнавати, але галерея йому пасувала ідеально.

— Нехай. Номінально власниця – ти, але більшу частку роботи все ж виконуватиму я.

Він сказав лишнього. Хіба може демон керувати галереєю?

— Джоне, ти певен? Дядька не буде кілька місяців. Якщо не продаси жодної картини, то він щось запідозрить.

— Жодних проблем не виникне. Варто лише навіяти котромусь із вельмож думку, і вони придбають…

— Припини.

— Що навіювання, що шахрайство, хіба є різниця? Результат один і той самий — когось ошукають на кругленьку суму.

— Не називай це шахрайством.

— Чому?

— Навіювання — примус; у людини не залишиться вибору, окрім як погодитися. Але чесний продаж, зовсім інший. Вдалий підбір слів створює приємний настрій і продавець ненав'язливо підігріває бажання купити. Відповідальність, зрештою, залишається на клієнті.

— Звучить як цілком легальне шахрайство, хіба ж ні? Адже повна відповідальність залишається на покупці.

— Я ж просила, не називай це шахрайством.

Доки вони розмовляли, то дійшли до комори, що зачаїлася посеред проходу. Приміщення виявилося більшим, аніж Різ собі уявляла. З обох сторін на стінах звисали дерев’яні полиці з полотном та іншими матеріалами. Стіна напроти входу стала опорою для величезної шари з акуратно вишикуваними пігментами та пензлями. Великий робочий стіл, круглий стілець та мольберт, розташувалися у центрі кімнатки. На столі скупчилися документи та деякі інструменти. На мольберті сиділо панно, і Різ з цікавістю взялася розглядати його. З якого б боку не взялася б дивитися, але абстрактна картина усюди мала просто жахливий вигляд, тож дівчина полишила полотно у спокої й сіла на стілець. Джон же сперся на робочий стіл.

— Клієнтам сюди не можна. Твій дядько використовує це місця як склад. До того ж він в галереї не затримується, лише як приходить якийсь меценат.

— Отже, більшість роботи виконуєш ти?

— Так. Людина, що працювала тут раніше надто заважала, тож я змусив її звільнитися.

Отже, як вона думала, це була справжня історія.

— Ти ж не убив її?

— Можеш перестати говорити про мене, наче я вбивця якийсь? — Вигляд він мав невдоволений. Дивно, адже він демон. — Я не звір, що вбиває без зайвої думки. Тим більше зараз я вдаю оцінювача. Навіщо мені привертати уваги підозрілими діями?

— Тож, знову навіювання, як з дядьком і покоївками?

— Саме так.

Це було більш ніж нелюдський вчинок.

— Не заговорюй хороших людей.

— …

— Джоне.

— Пропонуєш бити їх, доки вони не послухаються?

— Ні, вмов їх.

— А-а, шахрайство.

— Припини називати це шахрайством.

Вона вже бува хотіла насварити його, але демон був кмітливим, і зробивши висновки з попередньої розмови швиденька змінив тему.

— Я не проти керувати галереєю. Певен, у мене значно краще вийде, аніж у тебе, тож можеш довірити її мені.

Відверто, Джон інтелігент і шляхетний молодик лише з вигляду. Коли ж той розтуляє рота, то говорить виключно нищівно обурливі речі.

— Обов’язок панни — шукати спотворені картини.

— Знаю. — Різ неохоче кивнула. — Джоне, ти знаєш, чому повітря навколо галереї таке застояне?

— Звісно, я його таким зробив. А тобі що з того?

— …Ти? — ошелешено мовила вона?

— Я закопав богохульні аксесуари на прилеглій території.

Різ хотілося заверещати, коли почула це лінькувате пояснення. Серйозно, заради чого вона весь цей час переймалася? 

— …Навіщо ти це зробив?

— І дитині ясно, що це для того, аби зібрати більше спотворених картин. Якби пан Хайн був заплямований міазмами, йому б легше давалося шукати спотворені картини… Добре, сьогодні ж позбудуся від них, — безпорадно видав Джон побачивши обличчя Різ. Особою він був, що вкрай легко виводила з терпцю.

Доки поправляла крісло, то пригадала дещо вкрай важливе. Джон все збивав її з думки своїм диким темпом зміни тем розмови.

— Ти знаєш де моя картина? Та з рибкою, що була у мене, коли ми уклали угоду.

— Так, тепер вона моя.

— Твоя?

— Я взяв її замість контракту.

— То вона доказ нашої угоди?

— Хіба ні?

— Досить говорити так легковажно.

— Але ж я відповів, цього не досить?

— Це ж не тому, що ти захотів її собі?

— Яка ж ти наполеглива, панно.

Від слів чулося холодом. Якось підозріло. Він сказав, що має справу з картинами заради помсти, але аж надто добре він в них розбирався. Коли мова заходила про їхню оцінку, він  однозначно жвавів. Можливо, всі демони любили картини? Чи створіння поряд неї перейняло це від когось?

— Ким був твій попередній контрактор, Джоне?

— Невиліковний нікчема старигань.

Вони кілька секунд дивилися одне на одного. Можливо, він подумав, що Різ його не розчула, тож повторив:

— Нікчемний стариган. Він був красенем, до того ж поводився й говорив ввічливо, тож всі його просто обожнювали, але насправді він був ще тою скалкою в дупі. Без свідків лихословив, лукав і нікому не вірив. Та принаймні він добре знався на мистецтві. Щиро любив його.

— А це багато пояснює.

З опису той виходив викапаний Джон. Зовнішність, манера спілкування, все сходилося. До того ж він бувало говорив речі, яким бракувало глузду. Без сумніву — попередній контрактор сильно на нього повпливав.

— Власне кажучи, це ж можна сказати й про мою панну. Що б то не було, але людей, що бажають укласти договір з демон аж ніяк не назвеш нормальними. Ви свого роду “спотворені”, як картини.

Він зовсім не надав словам барву, проте вони вразили Різ. Бодай би йому, але він міг мати рацію. У людини, в якої всі гайки на місці, хоч як та б цінувала власне життя, чи робила це заради коханої людини, нізащо б не виникло думки взяти під руку демона.

— Ще щось?

Придушивши емоції вона глянула на Джона. 

— З дядьком і служницями точно буде все гаразд? Одна із тих жінок глибоко релігійна, навіювання ж ніяк не вплине на її свідомість?

— Ніяк, гарантую. Я просто відволік їх, не більше. — Джон кинув погляд вдаль, наче підбираючи правильні слова. — Тебе, напевно, найбільше турбує питання: “Сам факт навіювання хіба не вважається Богом за зраду?”. Не вдаватимуся в деталі, надто вже це марудно, тож скажу лише висновок: ні. Але якщо, наприклад, від цього постраждає їхня чистота, то Бог це пробачить. 

Було щось химерне в тому, аби вислуховувати від демона про Боже прощення. Хай там як, але про всяк випадок вона відведе їх до церкви та переконається, що їх окропили свяченою водою.

Питання з туманом також вирішилося. Хоч і залишилося на рівні усної домовленості, але на зараз вони були пов’язані договором. Принаймні, їй не доведеться турбувати, що Хайн збожеволіє від туману.

Залишилося лише одне — сам договір. Різ запропонувала контракт, адже не хотіла помирати, але все ж одного дня вона мала вийти заміж. Чи можна давати обітницю любові перед Богом, будучи при цьому одержимою демоном? Це ж не завдасть незручностей її нареченому? Звісно, Різ не хотіла цих заручин, але її мати дуже сподівалася на них. Відмовити без вагомої причини було б надто важко.

Різ не довіряла демонові, мабуть, як і він їй. Але їхні інтереси співпали.

Вона мусила якось вирішити ситуацію до того як вийде заміж.

— Що ж, я хочу уточнити деталі контракту. Чи можна змінити його зміст?

— Змінити?

— Я сказала, що ти повинен будеш підтримувати мене, доки я не помру своєю смертю, але я хочу забрати ці слова назад. А що як контракт діятиме лише доти, доки ти не знайдеш того демона? Я погодилася на контракт лише тому, що хотіла захистити своє життя. Натомість я допомагатиму тобі знайти демонів у картинах, так же було домовлено?

Панна натякала, що так вони будуть на рівних умовах до самого кінця.

За окулярів блиснув безжальний погляд.

— Забудь про ці надмірно оптимістичні думки. Я попереджав — ми уклали контрактом. Спробуєш викрутитися, поплатишся за це.

— Уклали… Обмінявшись картиною?

Ні, скоріше, не обмінявшись, картина стала його власністю. Чесно кажучи, Різ вважала, що полотно ніякого відношення до контракуту не мало, просто Джон хотів додати його до своєї колекції.

— Помиляєшся. Я викарбував своє тавро на твоєму вусі. Невже ти й це забула?

Несвідомо Різ потяглася до лівого вуха. Тоді, уві сні, він потягнув її за мочку. Вона відчула біль, а за тим жар. То це і був контракт?

— Он як. Джоне, скажи, що ти робитимеш, коли знайдеш того демона?

Він хотів її очей, але щойно досягне мети, то вона стане йому непотрібна. Однак, чомусь Джон набув роздратованого вигляду.

— Звісно ж продовжу збирати спотворені картини.

— Чому?

— Чому, питаєш… А навіщо людям їсти?

— …Хочеш сказати, що це для тебе так само важливо, як і для мене їжа? — Прекрасно, здається, їй доведеться відчувати таке ж пригнічення до кінця життя. Їй взагалі вдасться вийти заміж? — Лиш не кажи, що збирати картини тобі хочеться більше, аніж помститися…

— Хто забороняє поєднувати приємне з корисним? — проказав він це крижаним тоном.

Джон схопив дівчину за руку і зісмикнув її зі стільця.

— А тепер, панно, ходімо. Нам пора братися до картин.

— Зажди. Дай мені ще трохи відпочити.

Напевно, через те, що перенервувала, але у грудях їй трохи пекло. Однак чоловікові було байдуже, він потягнув її з комори. Він був все одно що рабовласником.

— Наразі у галереї виставлено двісті тридцять вісім картин.

— Так багато?

— Я включив в це число і чорнові начерки. Більшість картин тут написані олією, акварельних робіт менш як двадцять. Багато робіт тут мають одного автора. Пан Хайн сказав, що більш ніж половина картин — роботи початківців, але є й полотна майстрів. Зазвичай, вони займають центральне місце у виставці.

— Без шедеврів не буде розголосу.

— Так, пан Хайн має вигляд дурника, але, на диво, досить здібний. Можливо й добре, коли тебе вважають невинним. Йому ідеально пасувала б роль шахрая.

Коли б лише не останні слова. Різ крадькома вигнула брови.

— Ми не закінчили оцінку “Пізніх годин тиші”. Той примітивний демон завадив нам. Почнімо з перевірки?

— Гаразд.

Плювати йому було на її відпочинок, тож довелося Різ забути про нього. Вони прибули до “Пізніх годин тиші”, коли Різ запитала:

— А що сталося з “Моментом визволення”?

— Я забрав її собі, тож жоден інший демон не зможе там поселитися. Художнику я заявив, що хочу отримати картину негайно, і домігся дозволу забрати її з виставки достроково.

…Доведеться їй цього разу заплющити очі на те, що художника, вочевидь, також не оминуло навіювання. Правди йому не скажеш і картину й далі не можна було виставляти.

— До речі, панно, чому б тобі не навчитися на оцінювачку, якщо ти вже тут?

— Мені?

— Ліцензію реставратора дозволено здобувати лише чоловікам, але екзамен на оцінювача може скласти навіть жінка. Звичайно, буде нелегко, але під моїм керівництвом… 

— Пане Джон, я сподіваюся на вашу опіку!

— Он як, то ти негайно ж погодилася.

Здобути освіту можна було двома шляхами: стати черцем або учнем при студії. Раніше, цього могли досягти лише монахи. Однак війна змінила світ. Численні невинні жертви стали підґрунтям для розквіту мистецтва. Навіть жінки почали вивчати живопис, хоч і не мали права малювати ікони чи портрети. Але для Різ вступити до студії чи навчатися в церкві було б надто важко, зважаючи на стан здоров’я. Мрія, що її вона давно змушена була відкинути, з’явилася перед нею на золотому блюді. Серце так сильно калатало, що вона відчула різкий укол болі.

— Навіть якщо дивитимешся на мене цими запаленими очима… панно?

— Джоне, я така рада, аж в голові паморочиться.

У наступну мить Різ рухнула на землю.

~~~~~

Їй приснився щасливий сон.

Тримаючи пензля у руках, та щедро наносила мазки на фреску. Зовсім її не переймала техніка. 

Червоні, сині, білі дерева. Листя різнобарвні, наче на них розлилася веселка. Юна дівчина, що вигравала на арфі.

А тоді хтось окликнув Різ і та обернулася. Посмішка щасливо заграла на її вустах, коли вона побачила ту людину.