Розділ 2: Голос соняха

Розділ 2: Голос соняха

 

Різ неспішно розплющила очі відчувши дивні вібрації. Видно, Морфей обійняв її, доки та розглядала картину риби. Але, чому ж це підлога йшла ходуном? Це методичне похитування нагадувало відчуття поїздки у кареті.

У ту ж секунду, що уява змалювала цю картину, Різ позбулася від усякої сонливості.

Дівча хутко підвело голову вивчаючи оточення. Було тісно. Підлога — нерівна. Здається, вона знаходилася на підвищенні. Невже сидіння?

— А... що?

Це не був злий жарт її сонної уяви, ні, вона й справді сиділа у кареті. Її тіло закам'яніло. Як вона тут опинилася?

Після короткого моменту розгубленості найгірша думка завітала до голови.

Її викрили?

Вона ледь не закричала, але затуливши долонями рота все ж стрималася. Не варто бездумно здіймати галас, коли досі не розуміла усієї ситуації.

Сильно зажмурившись вона вгамувала розбурхане дихання.

Якщо гіпотеза про викрадення правдива, тоді хто його вчинив?

Релігійні війни п’ятдесятилітньої давнини досі кидали тінь на життя людей. Тим знедоленим, що проживали на територіях, які зазнали безпосереднього спустошення огнями битв, що втратили сім’ї, доми та все майно, довелося якось зводити кінці з кінцями, результатом чого вандалізм і грабунок стали там звичним ділом. Нерідко й траплялося інше явище: пайок, що постачала країна, дивним чином опинявся у кишені умовного барона.

З часом бідність і голод стали буденними для фермерів.

Покинуті на ласку долі, уже навіть без надії на допомогу, їм довелося робити болючий вибір: “Невже доведеться стати рабами? Або ж бандитами, чи крадіями?” Ненависть до аристократів, що лише й знали, як набивати власні кишені, труїла розум, що не день, то більше.

З того часу, більшість викрадень вельмож, із подальшою метою їхнього викупу, була здійснена колишніми фермерами. Майже жоден злочин не було скоєно з політичної причини або ж заради дурної забави. Навіть у столиці, де вартових було як бліх у шолудивого пса, аристократів викрадали за сприятливих на те умов.

Можливо, саме тому зараз вона була тут? А що як усе навіть гірше і маєток атакувала зграйка бандюків?

Звісно, для столиці це малоймовірно, але не неможливо.

За деяким винятком, долі викрадених вельмож були зовсім жахливими: жінок ґвалтували, а за тим убивали; для чоловіків усе складалося майже так само. Навіть якщо віддати гроші за викуп, то шанс того, що людина повернеться неушкодженою був дуже низьким. 

Її взяли дрижаки. Важко ковтнувши, Різ зробила глибокий вдих. Вона ще раз оглянула темінь карети й нашорошила вуха.

Судячи зі стуку копит по бруківці — коней було двоє. Вона сиділа на досить широкому кріслі: воно залегко вмістило б двох. Хоча місця бракувало, аби комфортно прилягти. Саме тому, коли Різ прокинулася, то була в некомфортній позі, спираючись на зад сидіння.

Дівча прикусило губу.

Карета не належала Мілтонам. І не була схожа до Хайнової. То невже й справді хтось атакував маєток, і її єдину викрили?

У вухах чулося гупання серця. Її сім'я... можливо, вони в небезпеці.

Вельможа, середній клас і люди між цими двома категоріями, зазвичай наймали варту на випадок таких ситуацій. Отже, якщо хтось і наважився б атакувати маєток, то ризикнув би життям. Невже ті, викрадаючи майно, відбиваючись від охоронців ще й мали час забрати її з собою? Що ж, ціна за незайманих була вищою.

Різ ламала мозок намагаючись розібратися. Але прогалин у цій гіпотезі не бракувало. Якби на них справді напали, то, вочевидь, звуки бійки та криків рознеслися б усім маєтком.

То чому ж вона не прокинулася? Якою б нечутливою не була, та ситуація виглядала надто нереалістичною. Невже її примусили прийняти наркотик, що не дав би їй легко прокинутися?

Але в це важко повірити. Хіба звичайні крадії б доклали стільки зусиль на підготовку? Відчуваючи дискомфорт Різ потай спробувала розсунути заслони на вікні.

Через щілину ринуло оранжеве світло від світильника на кареті.

Хоча дівчина напружила очі й визирнула через вікно, та через темряву на вулиці не могла зрозуміти куди їхала.

І знову їй довелося розкидати головою.

Ніч. Коли вона залізла до шафи, то на вулиці ще навіть не вечоріло. Але нутрощі карети були пофарбовані темними кольорами ночі. Не вечора.

"Може, спробувати вистрибнути?" — подумала Різ, але одразу ж відмовилася від ідеї, побачивши в що була вбрана. На ній був той одяг, який вона зазвичай носила, коли йшла спати: темно зелене плаття прикрашене пурпуровою й чорною стрічкою, на ногах — домашні капці. Можливо, тренованому солдатові б удалося вистрибнути, але комусь такому ж слабкому як Різ, такий трюк обійшовся б дуже дорого.

Їй варто дочекатися принаймні того моменту, коли карета збавить швидкість.

Але чи може вона зробити хоч щось до того часу?

Руками бранка почала обмацувати сидіння довкола себе. Було б непогано знайти щось, чим вона б могла захиститися.

— ?

Біля її ніг щось заворушилося. Ні, скоріше вона щось штовхнула? Різ боязко потягалася до цього "щось".

Це був... папір?

Через темряву їй важко було роздивитися малюнок. Дівиця підняла його до вікна звідки лилося трішки світла. Як і думала, це було полотно, та й до того ж знайоме.

Картина рибки.

Чому вона тут?

Коли Різ нарешті змогла заспокоїтися, то помітила ще дещо дивне. Якою б слабкою та не виглядала, але все ж викрадачі мали б принаймні зв'язати їй руки. І від крику також проблем було б досить, тож хіба не мала б зараз якась тканина затикати їй рота? До того ж очі її мали зав'язати, аби вона не могла зрозуміти де знаходиться.

Але юнку нічого не обмежувало. Вона й гадки не мала, що відбувається.

Це трапилося саме в той момент, коли та зібрала брови до купи.

Карета почала сповільнятися, а згодом і зовсім лагідно спинилася. Усе її тільце напружилося. То вони прибули? Але, карета ще навіть не покинула столиці, хіба ж ні?

Затамувавши дихання, Різ стиснула картину, що скрутила в циліндр і почала чекати.

— ...

Нічого не відбувалося.

Панничка очікувала появи кучера або ж викрадача, але зустріла лише мертву тишу. Навіть звуки тварин або ж комах не порушували її. Різ зібралася з духом, а тоді відчинила двері.

— ...

Нікого. Кучера наче й не було. Невже вони кинулися навтьоки?

Зачекавши ще кілька хвилин, вона зістрибнула на землю, тримаючи картину біля серця. Якби це була карета її родини, то кучер неодмінно поставив би для неї сходинки, тож вона була трішки здивована відчуттям, що пройшлося її ногами після стрибку. Це нагадало бідолашці у що вона була взута.

Лише коли опинилася назовні, то зрозуміла, що стоїть перед входом до Хайнової галереї. Якщо вона тут, чи означало це, що саме дядько привіз її сюди?

Та навіть якби він хотів вразити її розіграшем, хіба її ніжний дядечко обрав би настільки варварський метод?  Тоді, можливо, це був якийсь інший із її родичів?.. Трішки подумавши вона дійшла висновку, що й це неправильна відповідь.

Усі родичів, що мали справу з Мілтонами знали, що у Різ дуже слабке тіло. Ніхто б насильно не забрав би її серед ночі. Перш за все, Вірма ні за що б не дозволила такому статися.

Ця ситуація взагалі не налазила їй на голову.

Вчепившись у картинку якомога міцніше, Різ взялася обходити карету. Кучера й справді ніде не було. Їй в очі не потрапив жоден вуличний кіт, а що вже там казати за викрадача. Ні з одного будинку не лилися огні ламп, навіть місяць видавався відчуженим. Єдиним джерелом світла був ліхтар на екіпажі. Пахло пилом й цвіллю. Нічна вулиця нагадувала пустку. Від цього всередині усе стискалося лише сильніше.

— Що в біса відбувається? — пробурмотіла Різ розгублено.

Вона ніяк не могла зрозуміти, чи було тут в безпеці, чи все ж ні. Стоячи серед вулиці у капцях, вигляд вона мала просто сміховинний.

“А що як кучера і зовсім не існувало? — щойно ця думка майнула її розумом вона поспішила її заперечити. — Нісенітниці. Не могла ж карета сама рушити з місця?”

Притлумивши страх та занепокоєння, що ширилися її грудьми, дівча сторожко попрямувала до входу галереї. У всякому разі, краще їй залишатися у безпечному місці, доки патрульний лицар не проходитиме повз. Якщо вдасться такого перехопити, то до маєтку вона зможе повернутися неушкодженою. Нехай вулиця зараз й мала вигляд пустища, та біда йшла по п’ятах тим, хто ніччю блукав вулицями без супроводу. Різ не раз випадала можливість почути історію про п'яницю, що зачав безпричинну бійку на вулиці.

Тепер перед нею постала нова проблема: як потрапити до галереї? Двері мали б бути зачиненими. Можливо, виламати вікно? Ні, цей варіант варто залишити на останок. За можливості слід було спричиняти якомога менше шуму.

Хоч і розуміла, що це марно, та все ж вона смикнула ручку вхідних дверей.

Відчинено.

Тривога затінила тоненький голос радості. Галерея зберігала величезну кількість коштовних картин, тож малоймовірно, що Хайн забув замкнути двері. До того ж галереї наймали сторожа, аби вберегтися від грабіжників. Вона могла б звернутися до нього, не чекаючи на патрульного. Проте, дівчина не відчувала нічиєї більше присутності.

Вона увійшла після того, як грабіжники уже сюди проникли? Чи може сторож десь куняє?

Розчинивши важкі двері до коридору вона заглянула до середини.

— Тут... хтось є? — з розпачем підвищила голос Різ.

У відповідь тиша. Голос навіть далеко не зміг сягнути перед тим як його розчавила темрява. Ця ситуація вже починала діяти їй на нерви. Натомість вмонтовані в стіну світила, розташовані поблизу входу до вестибюлю, дали про себе знати запалишся самі собою.

Дівчині ледь очі на лоба не вилізли. Вона ще сильніше стисла картинку, після чого механічно поправила вм’ятини спричинені цим рухом.

Якось вона чула, що одна далека країна винайшла дещо, що звалося “гасові лампи”, проте навіть ті не могли запалюватися за власним бажанням, адже потребували людської руки. Одразу ж після згадки про ті лампи на думку спало слово “магія”. Напередодні Хайн розповідав про країну з чаклунами.

Абсурд. Невже страх настільки затуманив її здатність ясно мислити, що та тепер сприймає вигадки Хайна за чисту монету? У минулому пустотливі феї намагалися налякати її запалюючи лампи, але ж ні. Феї — просто ігри дитячої уяви.

Різ поволі потрусила головою. Вона не знала хто й навіщо притягнув її сюди, але бодай те, що вони не збираються її зараз убивати видавалося правдою. Якщо це й справді так, тоді вона візьме участь.

Навіть за таких обставин вона була донькою родини Мілтон: тих, хто служать радниками при приватній Правовій Раді Кюто Езір, одного з визначальних символів її країни. Якщо хтось спричинив злочин — його судитимуть, навіть якщо злочинцем виявиться король. Ось в якій родині вона народилася.

Різ не хотіла нікому показувати ні своїх переймань, ні того як зіщулилася у страху. Випроставши спину вона рушила до вестибюлю.

Серце досі дико калатало. Якщо вона перенервує, то у неї почне паморочитися у голові. Не варто про це забувати.

Всередині вестибюль був зовсім невеликим, з обіду тут нічого не змінилося: два леви, що розташували навпроти одне одного; круглий стіл із квітами; фреска на стелі.

Дівчина швидко перетнула кімнату й опинилася біля дверей на іншій її стороні. Галерея використовувала чотири бічні проходи за виставкові зали. Якимось чудом світло уже палало в кожній лампі проходу.

Стривайте, хіба довкола галереї не вирувало те зловісне застояне повітря? Але, коли та зістрибнула з карети, то нічого не відчула. Невже вона була настільки нажахана, що не звернула уваги на нього? Чи варто їй ненадовго визирнути, чи воно того не вартувало, адже могло надто сильно виснажити її? Оскільки вона вже тут, то вирішила, що спершу дослідить галерею.

Ніхто так і не зміг зрозуміти на що хворіла Різ. Час від часу у її родині народжувалися такі ж слабкі тілом, як і вона. Що б не спричинило її тяжкого стану, то бідолашка легко виснажувалася, і якщо змушувала себе довго ходити, то страждала від гарячки.

Дівча мовчки рушило коридором увішаним картинами. Різ відчувала, наче люди з полотен кидали на неї презирливі погляди. Галерея стояла моторошна й тиха. Важкий дух фарби огортав її тільце; чувся сморід олії. Повітря — сухе, холодне. Умови збереження картин вимагали саме цього: вологість не надто висока, але й не занизька.

Ноги заціпеніли біля однієї з картин. Картина нагої жінки — “Мить визволення”. Діва розвела руки до небес так, що утворила ними форму порожньої чаші. У небі над нею ширяли янголи й вівця.

Кінчики губ Різ ураз опустилися, і скоріш за все брови також, а все тому, що та пригадала одного підозрілого молодика, з дещо застарілою манерою говорити — Джона Сміта. Він був кмітливим і привабливим, цього не заперечиш, до того ж мав спокійний погляд і талант оцінювача, але язика мав настільки уїдливого, що усе це в’яло на його фоні.

Несвідомо її рука потягнулася до полотна, але перш ніж встигла його торкнутися, усі тіло заклякло.

"Хіба вівця дивився в цю сторону?"

Вона пам'ятала, що погляд тварини був спрямований на янголів. Ні, не варто покладатися на щось настільки ненадійне як спогади. Мозок перепише їх так, аби вони стали найзручнішою "правдою".

Стривайте... його очі щойно ворухнулися?

Дівча ступило кілька кроків назад. Ця всього лише гра світла, нічого більше. Точно-точно. Але навіть так, сироти усе не припиняли бігати її тілом. Вона відвернула погляд від страшної картини, і рушила далі.

Чому Різ пішла у глиб виставкової зали? Й сама не розуміла.

Тут було небезпечно, і краще їй негайно ж вийти на вулицю. Хоча мозок застерігав її, та ноги рухалися наче маючи власну волю. А тоді вони знову спинилися.

Тема виставки — Літній фестиваль. Понеділок, затим вівторок, середа, четвер і п’ятниця. П’ятниця попелу й тиші. Говорять, саме у п’ятницю прокинувся володар “Ліні”, один із великих гріхів — король Сірки, і розвіяв попіл по всій землі.

Увагу занепокоєної привернуло полотно трьох дів, що танцювали у диму.

"Пізні години тиші".

У небі роїлися темні хмари. Жінки тримали квіти: лілію, розу і сонях, відповідно. Скеля, що на ній ті танцювали, мала дещо дивну форму, і якщо придивитися ближче, то насправді та була сушеним яблуком. У неї бракувало частини, наче гігант відкусив шматок. У підніжжя “яблука” розсипалася сірка. У Біблії глава "П’ятниця попелу і тиші" мала тему знищення та смерті. Ні один фестиваль не міг бути відокремлений від релігії, вочевидь, Літній фестиваль не був тому винятком. 

Субота була днем воскресіння і переродження. А в кінці було благословення у Неділю.

Картини присвячені п'ятниці неминуче зображали  грішні елементи: богів смерті, ніч, пустище та інші зловісні речі. Проте, якщо художник був надто вірний цим концептам, то клієнти… аристократи називали це несмаком і припиняли фінансування. Для митців, що залежали від виставок в галереях, це була величезна проблема. В основному витрати на матеріали покривали саме меценати.  Велику роль у кінцевому результаті роботи виконувала якість матеріалів. У деяких випадках покровителі покривали навіть повсякденні витрати майстра. Беручи до уваги це все, контрактні художники писали картини так, аби у глядача завжди залишалося відчуття надії, при тому слідуючи темі й намагаючись не потрапити вельможні у немилість. Більшість картин тут були написані на такий манір.

Якби Різ дали оцінити цю картину — вона б почала із сушеного яблука. Розклад і всихання фрукта символізували деградацію, стагнацію і смерть. Яблуко було твердим як камінь і бракувало частини. З огляду на його розмір, можна було б припустити, що це символ родючості, але, звісно, існував й інший варіант інтерпретації — хіть, натяк на надмірне задоволення. Всихання, і знищення землі, були тому серйозним доказом.

Те, що яблуку бракувало частини цілком могло посилатися на безлад. Не варто було й забувати про сам укус, це був натяк, що землю знищили саме людська жадоба і невігластво. 

Охристий колір диму, що поширювався довкола, дозволяв допустити присутність короля Сірки. Зло уже заполонило усю Землю. За звичних обставин діви у танці символ чистоти, але босі стопи тих були заболочені: навіть найневинніші розтлінилися.

У підсумку картина складалася така: люди принесли розруху на землю, але зробили це не самотужки, а за сприяння диявола.

Проте й це не кінець.

Увагу Різ привернули квіти у їхніх руках. Лілії символ чистоти, рози — любові, соняхи — гордості й справедливості. Квіти не зів'ялі, а сонях так і взагалі був повернутий до глядача й наче випромінював світло.

Ось це й мало дарувати людям відчуття надії.

Крізь хмари пробивався промінець світла, що за формою нагадував гак. Гаком художники вшановували “святих”. У такому разі картина мала зовсім інакше значення: рятунок, що ним одного дня святий благословить понівечену землю.

Різ набурмосилася.

Композицію була не така вже й погана. Майстер написав картину відмовившись від правдивості, але навмисно залишаючи аморальні символи, що не давало відчуття недосвідченості попри чисельні мазки й сміливі комбінації кольорів. Картина була збалансована: якщо яблуко було злегка нахилене вліво, то танцівниці — вправо. Таким чином діви композиційно розташувалися  прямісінько по центру. Натяк, що у світі досі залишилося щось святе.

Навіть якщо ігнорувати алегорії та релігійний підтекст: цю картину аристократи мали б прийняти. Романтизм завжди у моді. Хоч зараз і набували популярності технічно досконалі, реалістичні або фентезійні полотна, однак, поетичні стилі живопису, на кшталт символізму та експресіонізму, що дозволяли заглянути у думки творця, досі зберігали місце на п'єдесталі, адже могли принести задоволення, не потребуючи від глядача додаткових досліджень. Кінець кінцем, такі картини просто були красивим, і це значило найбільше.

На сьогодні, картин, що змальовують похмуру реальність стає все менше. Історичні картини, вважалися за класицизм, що відрізнялися рясністю палітри й пропрацьованістю деталей. Такі полотна отримували визнання церкви та Королівської Агенції Мистецтв, що лише допомагало їхній популярності. 

Хоча техніка написання й була новаторською, але “Пізні години тиші” були скоріше роботою класициста. Порівняно із рисунками символізму, думка тут була висловлена більш чітко та динамічно. Цілком імовірно й те, що за картиною стоїть ім’я відомого артиста, а коли так, то ціна серед клієнтів буде в рази вищою, аніж ринкова.

Так, картина безсумнівно хороша, проте, чому ж її ноги вважали за потрібне зупинитися саме біля неї? Невже й досі є щось, чого вона у ній не розуміла?

Різ несвідомо протягнула руку до полотна.

— Не рекомендую її торкатися.

Низький голос, що зненацька линув їй у вухо, так її нажахав, що серденько Різ ледь не завмерло, а руки були недалеко від того, аби знищити картинку рибки, що тримали.

Хто?

Не встигла Різ обернутися, як позаду з’явилася долоня і вхопила її руку.

— Так і знав. Під час нашого обіднього туру галереєю, ти відчула щось дивне не лише до картини з голою жінкою. Але ти намагалася приховати це. І припинила огляд картин ти не тому, що тобі стало погано.

Різ заклякла, доки врешті-решт не зуміла поволі розвернутися назад.

— ...Джон Сміт.

Перед неї стояв тимчасовий менеджер галереї. Одяг з обіду на ньому не змінився, але окуляри кудись зникли. Темні очі досі нагадували зоряне небо. Губи тонкі, шкіра бездоганна і крижана атмосфера довкола.

Це через його присутність галерея стояла відчинена? З вигляду не скажеш, але невже він був досить сильним аби перемогти когось хто посунув би на нього із мечем?

Та хай би що, це було надто легковажно.

— Ти теж відчуваєш незрозуміле викривлення цих картин?

Хоч він і запитав це спокійно, та Різ не змогла одразу ж відповісти. Вона стисла руками картину, що досі тримала.

Їй теж кортіло поставити йому питання. Дурне звісно, але... хіба не він, Джон Сміт, притягнув її сюди? Його зовсім не здивувала присутність Різ у галереї, хоч дозволу та й не мала, хоч на вулиці панувала ніч.

Було дивним навіть те, як спокійно він вів з нею розмову.

— Ти хоч слухаєш мене, панно?

Джон злегка звів брови. Здається, йому не сподобалася її мовчанка. Хоча згодом той перевів погляд не дещо, що з вигляду його зацікавило. Він наче поглядом просив пояснити, що та тримала в руках. Нарешті воля над тілом повернулася до неї, і та зуміла розгорнути малюнок рибки.

— Це моя картина.

— Твоя? Тобто та, яку ти намалювала?

— Ні... Мандрівник з красивими очима намалював її мені, коли я була дитиною. Сказав, що ця риба — я.

Вона й сама не знала чому чесно дала відповідь незнайомій людині.

— Непогана картина.

Джон наблизив лице до полотна і взявся його вивчати. Через який час Різ усвідомила, що руки у неї слабко тремтіли. Вона його боїться? Для доньки Мілтонів таке було недопустимим. Різ зібралася з духом, випрямила спину і зиркнула на чоловіка.

Стоячи так, вона помітила який Джон високим. Чомусь це її дратувало. До того ж у той час, як бідолашка відчайдушно намагалася не програти страхові, єдине, що цікавило цього дивака була картинка рибки. Варто б йому було звернути увагу й на інші речі, на кшталт її несанкціоноване перебування тут, капці на ногах, та бодай щось.

— Той мандрівний художник сказав панні, що ця рибка ти?

— Саме так.

— І що ти відчула, панно?

— Радість.

— Ось і все?

О, то її знову перевіряли.

Джон схрестив руки й перевів погляд із картини на вдавано сміливу панночку. На його губах грала ледь помітна посмішка, а в очах читався виклик. Він був дуже привабливим. Ця думка змусила Різ розізлитися на саму себе. Водночас там де торкався її Джонів погляд вона відчувала лоскіт. Їй стало цікаво чому. Раніше вона ніколи не відчувала такого, до того ж до протилежної статі.

— Панно, оце і все? — повторив він запитання.

Важко здихнувши, але так, аби чоловік не помітив, Різ відповіла:

— Я вважала це за честь.

— Чому?

— Через рибку.

— Хіба бути рибою — честь?

— Кажуть, це втілення, яке набув святий, що його Бог пустив із раю.

— Ще щось?

Він точно перевіряв її. 

Різ спробувала пригадати Біблію. У книзі йшлося про історії святих, що й стали підґрунтям для кривавих релігійних воєн. Біблія складалася із двадцять двох глав. У п’ятому згадувався Святий Абель. Він був мисливцем, якого Святий Ейві Ріо привів до віри. У пізнішій частині  паломництва Ейві він став його учнем. На відміну від інших учнів, Абель мав недовірливу й вперту натуру. Проте, він був єдиним, хто вірив у воскресіння Ейві.

— І?

— Спочатку Абель не вірив, що Ейві був святим... що він був посланий небесами дитиною бога. Тож аби Ейві довів свою святість, той попросив його перетворити спійману у сітку рибу на золото. Але Ейві перетворив не лише спійману, а й узагалі усю рибу, що плавала у ріці. — Різ намалювала однією рукою в повітрі обрис рибки. — Абель засоромлений своєю недовірою став навколішки перед Ейві. Таким чином риба й стала символом святого.

Насправді "святі" та "священні" не одне й те саме. Святі супроводжували священних. Звісно, бувало й таке, що одна й та сама особа була святою і священною.

— Отож тобі сподобалося, що тебе прирівняли зі святим. Гм, яка нудна відповідь.

Час від часу говорив він зовсім легковажно. Різ хотіла, аби ці холодні очі знову звернули увагу на неї.

— Ні, не лише тому.

— Тоді що ж ще?

— Ця картина подарувала мені відчуття розради.

Полотно зображало світ несумісним із реальністю, це давало маленькому серденьку місце, де те могло відпочити. Коли мандрівник покинув село, то сказав їй, що...

— Я донька Риби.

Її й саму вразило, те що вона щойно випалила. Вона хутко затулила долонями рота. Джон зустрівся з її поглядом.

— Донька Риби. Що означає?

— Що означає…

Як була дитиною, то могла бачити фей та інших фантастичних створінь. Мандрівник єдиний не відмовляв крихітку, а навпаки дослухався її, та й сам ділився чудернацькими історіями. Мозок жваво пригадував історію за історією. Той день, що віщував скорий прихід літа. Розмова у затишку дуба. Картини у яких знаходили прихисток демони — “Спотворені картини”.

— Донька Риби може схованки демонів…

Бачити.

Добродушний чоловік пояснив їй, що вона бачить фей саме тому, що була донькою святого, і що вона така ж нормальна, як і всі інші діти. Ця подарувало їй такий жаданий спокій.

— Якщо ти вже знаєш, то розмова буде короткою.

Коли Різ нарешті оговталася, то зрозуміла, що обидві її щоки тримали Джонові руки. Ніколи досі, чоловік, що не був членом сім’ї, не торкався її так буденно. Руки у нього були такі ж крижані, як і погляд. Вона не могла поворухнутися. Щоки у неї спершу трішки пощипувало, а згодом вона відчула в них тепло. Що відбувається? Невже їх розривало на шмаття?

— Панно, віддайся мені.

— Тобі?

У неї перехопило дух, адже сказав це він з надзвичайно серйозним лицем. Звісно вона в це не вірила, але хіба він щойно не зізнався їй? Навіть при тому що вона от-от мала заручитися? Невже він закохався в неї з першого погляду? Та де там.

А що як вона втече? Якщо так станеться, то Вірма засмутиться. Честь її родини постраждає. Та й взагалі, чого б це їй втікати з незнайомцем?

— Твої очі можуть бачити “прихистки” демонів, що глибоко заховані серед мазків на папері. Вони будуть мені дуже навіть корисні.

— ...Коли ти сказав віддатися тобі, ти мав на увазі лише мої очі?

— А хіба я міг просити про ще щось?

Отримавши здивоване запитання у відповідь, дівча рефлексивно висковзнуло з його рук. Як і думала, його очі рушили за нею.

— Лише не кажи, що подумала, що я настільки тебе хотів, що викрав? Очевидно ж, ні. Я привів тебе до галереї, і дурному ясно, що це якось пов’язано із картинами… це все заради цих очей, що можуть бачити крізь “прихистки”.

— …

— Зрештою, розмова до цього не давала жодного підґрунтя для цього дурного непорозуміння. Я думав, ти не з тих дівчат, що мріють про кохання, але видно я помилився.

Як і було з’ясовано до цього, він — хам.

— Хоча, можеш вважати це за інтрижку, але від мене нічого не очікуй.

Імовірно, якби у його голосі чулися нотки насмішки, це було б легше сприйняти, але через те, як байдуже він вимовляв кожне слово, її становище ставало все ганебнішим.

— Стривай, Джоне, що ти щойно сказав?

Різ втупилася в його обличчя. Полишивши поклики гніву, вона сконцентрувалася на словах грубіяна. Це він привіз її до галереї, тобто… він же сам щойно це визнав.

— Це через тебе я зараз тут?

— Довго ж до тебе доходило.

— З тобою був ще хтось? — не звертаючи уваги, на шпильку, що той щойно пустив, вона продовжувала розпитувати. — Як тобі вдалося забрати мене з маєтку?

Це він посадив її до карети? Чому вона не прокинулася? Що він сказав її родині, що ті дозволили її забрати? Куди зник кучер? Чому на вулиці було так тихо?

Питань ставало лише більше, а от відповідей не було.

— Що важливіше, картина з голою жінкою і “Пізні години тиші” — безсумнівно спотворені, так?

Усі її важливі питання пішли котові під хвіст після його "що важливіше".

— Зажди, ти знаєш про спотворені картини?

— Тому й запитую.

— Джоне, досить так по-свинськи відповідати.

На що чоловік лише похилив голову вбік.

— Я не збирався погано з тобою поводитися, панно. Просто, я хотів дізнатися, чому ти запитуєш очевидне. Це ж марна трата часу.

Це вперше їй випало зустріти когось, хто вів розмови гірше, аніж вона сама.

— Безглуздо просто збирати спотворені картини. — Піднісши долоню до чола мовив Джон. — Адже це не гарантує, що у них поселився демон. Дуже багато картин "порожні".

Цей недотепа все продовжував вести своє, в той час, як Різ ніяк не могла очуняти. Демони? Порожні?

— У рази легше впіймати демонів, коли ті ховаються в картинах.

— Джоне, будь ласка, поясни все більш детально.

— Цим я і зайнятий. Спотворені картини — своєрідні “доми” для демонів. Проте, надто голосно заявляти, що у цих “домах” їх неможливо помітити. Все ж у них є двері та вікна. Якщо вони визирнуть, то помітять, що їх шукають.

У неї голова почала йти обертом, від того наскільки ця розмова була відірвана від реальності. Мандрівник також розповідав про “прихистки” демонів. Звісно, дитяча наївність допомогла їй в це повірити, але ж це просто казочки. Хіба це не було звичайне застереження триматися поодаль богохульних картин? А те, що він назвав її “донькою Риби” було від співчуття до малечі, що була змушена жити окремо від родини? Еге ж, тоді вона мусила мати зовсім жалюгідний вигляд.

Та й взагалі, а може й справді, тоді вона вимудрувала собі фей та інших фантастичних істот, аби привернути до себе увагу? Ні, вона була ще недостатньо свідома, аби брехати. Отже, щиро вірила, що бачить їх. Доки росла, то марення поступово зникли. Фей та іншої чарівної нечисті попросту не існувало.

Лишень дівча спробувало позбутися спогадів про манюню себе, то на думку їй спав дивний туман довкола галереї. Звісно, в паранормальність його вона відмовлялася вірити, але кілька виправдань могла придумати. Раніше тут проводили страти, тож навіть звичайна людина могла б відчути щось потойбічне у повітрі. Або, у прилеглому будинку, щось горіло, що й спричинило той чорний дим. Вона палко обдумувала кожен варіант, адже відчувала, якщо не заспокоїть серце задовільною відповіддю, то втрапить у щось справді жахливе.

— Панно. — Можливо, чоловік відчув, що Різ все глибше поринала в думки, тож окликнув її різким тоном. — Тобі не слід бездумно змушувати демона чекати. Оскільки я той, хто я є, то збирався до тебе ставитися з якою не якою повагою.

— ...Демон, кажеш?

Він посміхнувся. Він сам щойно сказав, що є демоном.

Хоч й не вважала це за правду, але не могла відвести погляду від його очей.

— Твій дядько до Риби ніякого відношення не має, але притягувати всяку нечисть до себе вміє напрочуд добре. Я випадково натрапив на цю галерею. Вона вражає, таку забруднену атмосферу рідко де відшукаєш. — Джон наблизився до збентеженої Різ ближче. Кінчики його взуття торкнулися її капців. — Навіть без священних очей, я розумію, скільки тут дорогоцінних спотворених картин. Хоча, толку мало лише збирати їх. Без тих очей я не здогадаюся, чи “порожня” картина, чи ж ні.

Самопроголошений “демон” самими лише кінчиками пальців злегка підвів підборіддя панночки. А затим погладив, наче кота.

 — Я все не знав, що ж мені робити, аж ось з’явилася ти.

Різ почала відчувати себе як та міль, що манив вогонь. Скоріш за все, саме це й було те, що вона відчувала до нього.

— Багато з тих, хто знають про спотворені картини, мають священні очі. Твої ж зупинилися на “Миті Визволення”. Тож, чому б тобі ближче не придивитися до неї та "Пізніх годин тиші"? Ти бачиш в них демонів?

— Годі уже з цими жартами…

— Жартами? Я б не привів тебе до галереї лише аби погратися з тобою, панно.

Те, яким чином він притягнув її сюди досі було загадкою, але зараз її більше турбувала та маячня, яку ніс цей божевільний. Різ вразив голос заперечення, що все гучніше лунав у її серці. Вона виросла надзвичайно надійною людиною, через біль, який утворила недовіра інших. Невже його очі також бачили неіснуючі речі?

— Якщо покажеш мені сліди демонів у всіх цих спотворених картинах, то я вб'ю тебе ніжно.

Він дивився на неї зверхньо, на відстані, де їхні носи торкалися, і усе її тіло підсвідомо здригнулося. Її притисли до стінки.

Його тінь упала на неї. Через освітлення не було видно жодної риси його обличчя. Лише очі. Очі із горизонтальними зіницями. Зіницями звіра.

Та їй лише привиділося; такого ж не буває, еге ж?

Різ силою відвела обличчя, втупившись поглядом в підлогу. Що це? Тінь цього навіженого якась дивна. Світло тут було не достатньо сильним, аби його тінь була настільки чіткою. Вона така темна, наче намальована. Його тінява повністю покрила її тіло, а на стіні, біля його плечей виднілося щось, що нагадувало розправлені крила.

Різ повернула погляд на Джонове лице. Його зіниці справді відрізнялися від звичайних людських. І, якщо, це зараз не страх дивиться її очима, то “крила” щойно поворухнулись.

"Неможливо."

— Ти демон?

— Хіба я цього щойно не казав? Так, правильно. Та ще й породистий, якщо про те вже мова.

— Породистий…

— Це означає, що я народився демоном. Серед нас є ті, що раніше були людьми або тваринами, але я б попросив не класифікувати мене разом з тими низькопробними.

Різ почала поволі сповзати по стіні, дивлячись чоловікові прямо у вічі. Наче повторюючи за нею, Джон сів навпочіпки. А потім поставив обидві руки на стіну, аби забрати у Різ останній шанс на втечу.

— Мушу попередити: демона слізьми не переконаєш. Якщо станеш його ціллю — прощайся з життям.

— Я й не збиралася.

— Так кажеш, наче щойно твої ноги не від страху відмовили.

— Я цим не пишаюся, але я втрачу свідомість, якщо стоятися надто довго.

— Втратиш свідомість?

— Я безнадійно хвора. І я змучилася.

“Демонові” очі розширилися, коли він почув це. Голова у неї вперше заболіла задовго до початку цих шалених розмов.

— Он воно що, це ціна, яку ти заплатила за священні очі, так? Чув, що нащадки Риби альбіноси зі слабким здоров’ям, — наче стривожена цим фактом, пробурмотіла нечисть сама до себе.

Здивування Різ не було меж. Це що сон якийсь? Чи вже ж дійсність? Тимчасовий менеджер, якого найняв її милий дядечко, виявився страшним демоном із Біблії? І це жахливе створіння висмикнуло її із дому, аби змусити шукати інших демонів?

Важко повірити, але було надто багато моментів, які вона не могла пояснити. Тож, вона вирішила сприймати це як сон. Проте все ж, а якщо це реальність? Невже всі ті зусилля, що вона вклала, аби позбутися колишньої себе були марні?

Різ легенько вщипнула Джонову щоку, доки той із серйозним лицем про щось думав. На дотик справжній. Шкіра у нього була така ніжна, що панночка почала йому заздрити, і захотіла щодуху смикнути її.

— Що? Ти хочеш мене погладити?

Він що, собака? До того ж раніше він заявив, що породистий. Напрочуд дивна ідея.

Усе її тіло раптом помліло.  Її фізичний стан, мабуть, погіршився.

— Голова болить. У мене запаморочення.

— Погано. Володіти інвалідом не моя спеціалізація.

— Бути власністю демона також не моя спеціалізація.

Здається, це його образило. Джон легенько похитнув головою і відкинув руку Різ.

Їй варто було відстрочити пошук відповіді на питання чи це реальність, чи все ж сон на якийсь інший час. Зараз варто зрозуміти, що зробити, аби її відпустили. Згодом, вона відкрила пересохлого рота:

— Джоне, ти став тимчасовим менеджером, адже тут багато спотворених картин, так?

— Так і є.

— Але навіть якщо ти помітиш, що це спотворена картина, то не зможеш дізнатися чи ховається там демон, чи ні.

— Так.

— Тобі потрібні ці, як ти кажеш, "священні очі" аби побачити їх.

— Правильно.

— І вони у мене є.

— На привеликий жаль.

— Щойно я закінчу з картинами у цій галереї, ти просто уб'єш мене.

— Звісно. — Відповідь пролунала негайно.

Що ж, їй варто було цього очікувати; нутром вона це відчувала.

— Але, Джоне, а що буде далі?

— Далі...

Вона приховала страх і глянула на нього. Від народження у неї було невиразне обличчя, тож навіть якщо Різ була серйозно нажахана, то з лиця цього не скажеш. Тому панна й вирішила ризикнути.

— Є якась фіксована кількість спотворених картин? До прикладу, сто на цю країну, або щось таке.

— Немає ніякого настільки смішного правила.

— Тоді, чи можливо те, що за межами цієї галереї є ще й інші спотворені картини?

— Очевидно.

— Якщо ти мене вб'єш, то хіба з очей буде якийсь толк? Джоне, ти сказав, що хочеш мої їх, але навіть так, ти не видер мої очі одразу ж.  Можливо, тому, що якщо ти їх вкрадеш, то все одно не отримаєш їхніх здібностей?

Демон оглянув усе її лице. Оскільки, і у нього воно було не надто експресивним, то юнка не могла вгадати, чи вгадала, чи ні.

— Перш за все, навіщо ти шукаєш інших демонів? Бракує друзів?

— Точно ні.

— Тоді?

— Чому це я маю тобі стільки розказувати, панно.

— Це якась сороміцька причина?

— Ні. Яка страхітлива це думка.

Він зітхнув. Різ переймалася, що він почне дратуватися від цієї лавини питань, але Джон здається мав чесну особистість. Тож згодом він неохоче почав:

— Хтось з демонів убив людину з якою у мене був контракт. І через це я залишився на поверхні. Більшість тих, що “шукають притулку” у картинах, були неправильно прикликані або запечатані, тож опинилися на волі.

Вони що, як безпритульні собаки?

— То кажеш — шукаєш того демона?

— Так, воно ховалося в картині, яку придбав мій контрактор. Він прикрасив нею спальню, не знав, що там сидить демон.

— То його тоді убили?

— Так. Демон втік до іншої картини. Має голову на плечах, от і помітив, що я його відслідковую. 

То ця помста через любов? Чи може поранену гордість?

— Коли демони “селяться”, то зарідко змінюють картини. Проте, є й кмітливі, що періодично “змінюють житло”.

Тепер Різ розуміла, чому він шукає спотворені картини. Їй не було потреби з'ясовувати чи було це проблемою зачепленої гордості, чи помсти. Вона не хотіла так глибинно в це ввязуватися.

— Якщо картина, яку ти шукаєш не в галереї, то ти шукатимеш деінде, так?

— Якщо на те піде — так. Хоч це й буде надокучливо.

— Хіба тоді тобі не стануть у пригоді священні очі?

— Тож ти просиш залишити тобі життя.

— Рекомендую, аби ти дозволив мені жити.

— І?

— Що і?

— Мені взяти тебе як бранку?

— Не потрібно.

— Чому? Невже тобі більше подобається ідея бути розбещеною до смерті тваринкою?

Можливо, його демонічне походження давало про себе знати, тому він час від часу мав дещо химерні фіксації.

— Проте, надто клопітно тримати й доглядати людину...  — Вигляд Джон мав роздратований.

“Тримати”?! Це вона зараз тут мала корчити цю роздратовану міну. Хоча досі вона й була досить песимістична стосовна свого здоров’я і майбутнього, та її точно не хотілося помирати, втрачати контроль над розумом або ставати домашнім улюбленцем. Врешті вона хотіла прожити довго і  бути щасливою.

— Я володітиму тобою, Джоне. Як тобі таке?

— Ти, панно?

— Я донька графа. Мені легко буде подбати про одного демона. До того ж дядько прекрасний торгівець: він допоможе збирати інформацію про картини.

Він завагався, але лише на момент. Потім легко підвівся, різким рухом зняв “Пізні години тиші” зі стіни, і прихопив світильник перед тим як знову сісти почіпки перед Різ.

— Дозволь тебе перевірити. Ти відчуваєш дискомфорт від цієї картини?

— Так.

— Де?

— ...Ти питаєш де, але я відчуваю його від усієї картини.

Його погляд поважчав. Він почав сумніватися чи й справді вона володіє священними очима. Проте, Джон з'явився ще перед тим, як вона могла зрозуміти, що ж саме приносило їй дискомфорт на цій картині. Очевидно, що зараз вона не могла дати чіткої відповіді.

— Які характеристики є у спотвореної картини? — Змінив він запитання. Виглядало на те, що він планував ретельної її опитати.

— Богохульні символи. Ті, які самі художники не помітили.

— І знаючи це, ти все одно не можеш їх знайти? — Чоловік поставив лампу на підлогу і підніс картину ближче до лиця Різ. — Не потрібно володіти особливими вміннями, аби побачити символи. Їх можна розпізнати маючи знання або проникливість.

— Я вважаю, що свого роду це і є особливими вміннями.

— Помиляєшся. Що ж, досить балачок, думай.

Він не дасть їй виграти часу. Тож Різ здалася, перевівши всю увагу на картину. Де? Де саме був той дивний елемент? Тут повинно було бути щось, що не одразу ж впадало в очі.

Юнка уважно вивчала полотно: великий фрукт; відкушений шматочок; три діви; роза, лілія та сонях; дим; хмурі хмари. Усе це — символи протилежні до богохульних.

Різ заплющила очі й натисла на повіки великим та вказівним пальцями. Їй варто було забути про емоції й сконцентруватися. Тоді вона знову розплющила очі.

Можливо, було щось не те з фруктом? Або щось зловісне причаїлося у диму? Смужка світла, що пробивалася крізь хмари... Напрям гака? Ні, точно не він, адже був спрямований вгору. Тоді може проблема у квітах? Або у лицях дів? Напрямку їхніх поглядів?

Ось там таки очі Різ і розширилися.

— Неможливо чітко побачити вирази облич трьох дівиць?

— Це всього лише проблема техніки. Ця робота не потребує реалізму. Невимушені мазки — одна з особливостей картини. — Джон похитав головою. — Якщо навмисно розглядати це так, тоді це означає, що художник свідомо вирішив, що вирази на лицях цих "індивідів" не мали великого значення для основної задумки.  Автор, скоріш за все, не хотів привертати увагу до їхнього внутрішнього світу, як це роблять картини символізму.

Він мав рацію, вона й сама відчувала намір художника тут. Чи було ще щось суперечливе?

— Їхнє волосся?

— Правильно.

Одже, вона поцілила правильно. Різ глянула на чоловіка перед себе, той задоволено посміхався. Саме таку посмішку вона часто за ним помічала, коли той говорив про картини. Вона майже зачудувалася, але квапливо повернула увагу до картини.

— Усі вони мають хвилясте волосся.

— Це не має значення.

Посмішка зникла з його лиця. Хвилювання поширилося нею. Проте, з волоссям таки вона вгадала. 

— Отже...

— ...Кут падіння світла?

— Хоча ти й права, але не виглядає на те, що ти свідомо це розумієш.

Її щоки почали червоніти від того яким холодним тоном він це сказав. Коли зрозуміла, що вгадала з “волоссям”, то кинулася називати всі деталі, за які чіплявся погляд. Її викрадач зітхнув:

— Що ж, з увагою не все так погано. Я схвалю, хоч лише це... Так, це кут світла на волоссі дів. — Він перевів погляд з Різ на картину. — Оскільки центральна діва дивиться вперед, нам важко побачити усе її волосся. Проте, у двох справа й зліва сильно розпатлане волосся, так наче вони танцюють.

— То волосся поза звичайними для тіла рухами?

— Виглядає на те, що художник навмисно намалював його динамічним.

Цей елемент підтримував “світ” полотна? Чи ж просто був проявом особистості творця? Якщо при відборі була допущена помилка, то шедевр міг стати сміттям, і навпаки. Якість картини вирішував не лише талант художника. Розсуд оцінювача міг змінити її цінність.

— Проте, це свідоме рішення стало основою для богохульного символу. — Джон вказав на волосся лівої діви. — Зверни увагу сюди. На те як лищить волосся. Світло світить з верхнього лівого кута. — Далі, він вказав на діву справа. — А ось тут воно світить з верхнього правого кута, до лівого нижнього.

І нарешті черга дійшла і до середньої жінки.

— Вона тримає сонях біля грудей. До речі, цей художник аж надто покірний аристократії. Так зациклився на тому, аби намалювати зрозумілий “знак рятунку”. Ця квітка повинна дарувати надію.

Вона розуміла мотив художника, та все ж досі вважала композицію цілком пристойною. Все ж, так було в рази краще, аніж дивитися на картини художників, що намагалися перестрибнути вище голови.

— Тепер ти б мала вже помітити, так? — Він поспішив її зробити виріб.

Кут світло на волоссі жінок і сонях. Яке ж у них значення? Світло падало по діагоналі. Можливо, це символізувало меч? Що тоді з соняхом? А що як ці деталі разом створювали новий символ? Кольори відігравали тут якусь роль?

Її думки все більше нагадували лабіринт. Довколо її внутрішнього я на мотузках, наче павуки, поволі підіймалися й опускалися кілька картин. Усі з них були промахами, але ж повинна була існувати принаймні одна правильна? Швидше, швидше. Знайти, розкласти на деталі, а потім… Змусити цього бевзня втратити дар мови й разом з тим посміхнутися!

Вона заклякла, коли зрозуміла, які сильні емоції відчувала у цей момент.

— Ти й досі не розумієш?

— Стривай, — Різ відповіла перебираючи варіанти в голові.

Її й саму дивувало, чим переймався її розум, коли вона б мала шукати спосіб розібратися з картиною. Невже вона хотіла його визнання?

“Це все тому, що він серйозно заговорив про картини. Ніяких інших почуттів тут немає!”

— Лишень подумати, ти не знаєш, навіть при тому, що донька Риби.

— Символізм полотна — секрет, і звичайній людині його не розгадати, хіба що та приєднається до студії, як учень… Зажди, Риба?

Чомусь це слово захопило її. Вона вкотре оглянула картину. Риби на ній не було, але… Світло на волоссі лівої діви йшло з лівого верхнього кута до правого нижнього, на волоссі правої — навпаки. По середині сонях. На грудях трішки нижче від лівого і правого світел.

Щойно вона зрозуміла, то відповідь сама проявилася їй.

— Телець.

Символ бика. Обидва світла, що йшли по діагоналі та соняшник у центрі… “коло”. Якби це був символ сузір’я, то нічого поганого за собою він не ніс, навіть навпаки, він мав би позначати щось святе. Проте, через хвилясте волосся дів, роги бика були викривлені і трішки розвернуті. Візуально такий вигин сприяв тому, що роги виглядали як спіралі.

Це все змінювало. По тілу їй почали бігати сироти. Оманлива чистота полотна повністю зникла.

— Він став символом диявола!

Так тобі! Різ втупилася в чоловіка. Але все що з себе вичавив Джон була байдужа посмішка.

— Правильно. А що ще?

— Що ще?

— Якщо не дослідиш усього, то не зможеш побачити слідів демона.

То на картині було ще щось?

— Думай про богохульні елементи, як про ключ до схованки демона.

Вона вже відчувала що от-от і її макітра лусне, але чомусь на думку прийшла картина нагої жінки.

— “Мить визволення”... невже її вже повністю дослідили?

— Так.

— Тому очі овечки рухалися?

— Рухалися? Очі?

Погляд Джона погострішав.

— Справді?

— Справді.

— Як і думав, там прижився демон.

Його щоки злегка почервоніли. Він виглядав задоволено.

— Добре впоралася, панно.

Джон зненацька погладив Різ по голові. І потім одразу ж забрав руку. На момент та розгубилася, але опісля її покрило хвилею сорому і хвилювання. Гладити по голові жінку, що ось-ось мала вийти заміж, аж ніяк не те, що міг собі дозволяти джентельмен.

Але навіть так її щічки запалали рум'янцем. Коли вона розшифрувала емоції, що відчувала, то зрозуміла що все вказує на "радість".

— Вони можуть заглядати сюди з тієї сторони?

Коли Джон підвівся, неподалік почувся звук порваного паперу. Пролунав він близь від місця, де збігалися картини “Середи”. Оскільки коридор був закругленим, Різ не могла побачити, що там відбувається.

— То він виліз із полотна.

— Х-хто виліз?

— Демон, очевидно. Панно, залишайся тут.

Він саме збирався піти на звук, але щось почало бігти. Нажахана панночка повернула голову і вклякла. На них нісся монстер із трьома чорними овечими головами, свинячими лапами та конячим хвостом.

— Що це?

О ні, це не тварина. Та мало ж бути якесь пояснення. Скоріш за все якийсь бешкетник натягнув на себе костюм. Так-так, костюм.

Овечка зиркнула на Різ і Джона налитими кровю очима і потім грізно загорлала. Той жахливий вереск не могла б повторити жодна людина. “Оцінювач” швидким поглядом оглянув овечку і розчаровано буркнув:

— Не той.

— Не той?!

— Це не той демон, якого я шукав.

— Щ-, і що ти тоді робитимеш з цим? Він дивиться на нас.

— Мені байдуже.

— Він хоче на нас напасти, так?!

— Як ставишся до ідеї стати його вечерею? Якщо не хочеш, то опирайся…

— Знищ його!! — Різ тицьнула пальцем на чорну овечку і що стало сил заверещала: — Джоне!! Знищ його!! Швидше!

Коли востаннє вона так голосно кричала? Завдяки цьому, кров хлинула їй до голови й вона почала паморочитися.

Голос Різ став збудником і чорна потвора кинулася на неї.

— Чому я…

Джон нахмурився, зітхнув наче це його дратувало, а потім, взявся за один із кишенькових годинників, що висіли на його одязі. Ігноруючи дитину, що приголомшено витріщилася на нього, він відкрив кришку годинника.

Різ саме хотіла запитати, навіщо йому перевіряти час зараз, коли від побаченого їй перехопило подих. З годинника в повітря злетіли дрібнички: шестерні та гвинтики. Згодом ті почали збільшуватися у розмірі. Наче комахи вони маяли в повітрі, а в кінці зібралися в механічного лицаря-скелета. В обох руках він тримав по мечу, такому ж іржавому й тьмяному як і його тіло. Тоді лицар, скриплячи, кинувся рубати чорну потвору.

— !?

Після двох-трьох безжальних ударів вівця здійняла несамовитий галас, за чим вкусила руку лицаря. Дівча ледь не задихнулося. Ділянка, куди вкусила почвара… нижче ліктя механічного воїна почала руйнуватися.  Гвинтик розміром з ніготь мізинця Різ навіть відлетів убік.

Однак, навіть втрата руки не спинила його. Він вправно ухилявся він атак, а потім притис вівцю до стіни. Нарешті він нанизав три голови на шаблю. Тіло демона охопило полум’ям, а кілька моментів по тому воно зникло. Лише попіл розпорошився по підлозі, а потім і сам щез.

Вся ситуація вирішилася за кілька хвилин. Розум бідної дівчини все ніяк не міг осягнути побачене. Феї та інші створіння з минулого тепер видавалися милими бешкетниками.

Чи був Джон Сміт справді демоном? Чи, може, усе це було виставою, аби налякати її?

По якомусь часі Різ зрозуміла, що обидві її руки були рясно вкриті потом.

Скелет обернувся, усе його тіло страшно рипіло. У лівому й правому очах були вставлені шестерні різних розмірів. Тіло лицаря почало розпадатися на частини. Усі деталі знову злетіли у повітря, зменшилися і повернулися до годинника, що Джон тримав у руці. Чоловік закрив кришку годинника, гучно при тому клацнувши. Не промовивши жодного слова, він повернув кишеньковий годинник до свого піджака, а потім повернувся до дівчини.

— Ну що? Ти серйозно хочеш володіти мною?

Холодні очі, здавалося, запитували, чи може така малеча змусити його підкорятися. У них не було ані крихти доброти. Вона знала, що він думає про те, як може вбити її в будь-який момент.

Різ спробувала відповісти, але не змогла. Її губи ніби зшили ниткою.

Саме в цей час вона помітила, що все ще тримає в руках картину з рибою. Полотно все погнулося від того, як сильно Різ його стискала.

Тиша.

Їй здалося, що вона чує цокання годинника. Тік-так. Годинники Джона не мали б мати такого гучного відлуння. Однак це не було схоже на слухову галюцинацію.

— Час вийшов.

Він подивився на свій піджак і знову дістав кишеньковий годинник. Це був не той, який дав життя лицарю-скелету. Панна втупилася в руку Джона, коли він відкрив кришку. Мужні, красиві пальці; охайні нігті, долоні більші, ніж у Різ. Ця рука раніше гладила її по голові й торкалася підборіддя.

Вона відчула, що дивиться на щось, на що не повинна була, тож хутко відвела погляд. Але натомість погляд вчепився за картини, що тремтіли на стінах.

— !?

Плечі дівча здригнулися від несподіванки. Картини, що прикрашали стіни, починала блякнути.

— Панно, володіння демоном вимагає великої жертви. Чи готова ти до неї? — Зачувши це, Різ повернулася з трансу і втупила погляд у чоловіка перед собою. — Не думай, що зможеш жити чесним життям, що вийде залишатися чистою. Не сподівайся на рятунок в останню мить.

Він опустився на одне коліно перед Різ і безпристрасним тоном заговорив:

— Якщо ти приймеш демона, ця тінь буде переслідувати тебе все життя.

Демон вдивлявся в обличчя Різ. Тим часом картини на стіні продовжували змінюватися. Вони втрачали ще більше кольорів, псувалися, гнили, фарба облуплювалася.

— Але це правда, що мені потрібні твої очі. Звісно, я можу вбити тебе і забрати їх, але тоді їхні здібності значно погіршають. Що ж робити?

Він беземоційно оцінював життя Різ. Якщо вона покаже що боїться, нею скористаються.

— Панно, я вважаю, тобі пощастить, якщо помреш тут.

— Знаєш, люди не вважають за велику удачу, бути убитими й з вирваними очима. Між нас таке називають трагедією, — нарешті змогла вимовити вона.

Можливо, Джон побачив через блеф дівчини, адже його брови потяглися догори. І оскільки здавалося, що чуб заважає йому, він недбало заправив його за вухо.

—  Я можу покінчити з тобою тут так, ти навіть цього не відчуєш, або ж ми можемо укласти контракт, і я поглину тебе, коли ти видихнеш востаннє в агонії страшного болю. То що? Я даю тобі виріб.

Він не збирається вбивати її звичайним способом? Він наче збирався перетворити її на їжу.

— А що як я скажу “ні” на обидва варіанти?

— Тоді станеться щось набагато жахливіше.

У такому випадку відповідь у неї залишилася одна.

— Укладімо договір: ти належатимеш мені.

Їй було цікаво, чи помітив він, як тремтить її голос. Зараз дівчина була не в змозі контролювати емоції. Вона отримає цього чоловіка.

— Ти підтримуватимеш мене, щоб не трапилося, доки я не помру. Якщо я скажу, що щось біле — воно біле. Якщо я скажу на небі ні хмаринки, то на небі ні хмаринки, навіть якщо там злива. Ти не визнаватимеш більше нікого, окрім мене. Мені не потрібен безсилий демон. Ти завжди муситимеш бути найкмітливішим і найсильнішим. І захищатимеш мене навіть ціною власного життя.

Задоволена посмішка окрасила його губи, та сама, що з’являлася, коли він оцінював картини. Її противником був демон. Щось миле, на кшталт: “Ми обміняємося контрактом, але ти поважатимеш мою думку”, було б жахливою помилкою. Тоді вона б стала лялькою на мотузках для цієї потвори. Навіть зараз, як вже висловила свої вимоги, єдине що вона відчувала — тривогу.

— Ти не завдаси мені незручностей, не даси мені голодувати,  страждати, сумувати й завжди будеш ставити мене на перше місце. Ти не відвернешся від мене.

Звучало це наче обітниця любові. Коли Різ про це так подумала, то її лице завмерло. Як їй тепер забрати ці слова назад?

— Зрозумів, — він кивнув із задоволеним виглядом. — Мені слід служити тобі так, наче я тебе кохаю, моя панно.

Цього досить? Наче промовляючи це, демон погладив підборіддя Різ. 

— Ти хочеш аби я кохав тебе до нестями?

— Не захоплюйся. Це я володію тобою, Джоне, тож очевидно саме я повинна без тями тебе кохати й розбещувати, хіба ж ні?

Різ обережно відштовхнула його руку, а потім сама потяглася й погладила його як кота за підборіддя. Вона так зосередилася на тому, аби перехопити ініціативу, що не помітила, як Джонові очі розширилися. А потім він голосно розсміявся. 

Дивно, невже такої дрібниці вистачило, аби його насмішити?

— Дуже добре, панно. Я покладатимуся на тебе.

Ніхто не міг би сказати таке, дивлячись собі під носа. Але зараз дівчину це не турбувало, а ось стіни, що невпинно руйнувалися обабіч неї, цілком. Це через овечку, чи була інша причина? Перш ніж вона встигла запитати, Джон раптово потягнув її за мочку лівого вуха. На мить дівчина відчула гострий біль, а потім тепло розлилося тим місцем.

— На зараз цього досить. Я прийду за тобою після того, як все підготую.

— Прийдеш по мене?

Про що цей божевільний торочив? Він надто багато деталей не пояснював. Час від часу він стрибав від однієї теми до іншої, припускаючи, що вона вже зрозуміла її зміст. Таке було притаманне людям, що не мали багато досвіду у розмовах.

— Простір імітації по-своєму виснажує. До того ж твоє тіло прокидається.

— Не хочеш пояснити більш докладно?

Вона саме мовила це, як її зір вчепився за білий туман довкола неї. Він нагадував фарбу, що розлилася у кружці з водою.

— Джоне, що це? Ще один демон?

— Ні, заспокойся.

Обриси його обличчя стали розпливчастими, а згодом і зовсім перетворилися на невиразну постать. Його тінь гойдалася. Вона то наближалася, то віддалялася. Було вже занадто пізно, коли вона зрозуміла, що картину з рибою вирвали з її рук. Вона намагалася сказати йому, аби він повернув полотно, але голос їй не піддавався. Ноги й руки відмовлялися поворухнутися. Різ помітила, що туман ринув до її свідомості. Вона все ще мала, що сказати. Проте її повіки заплющилися самі собою.

— Що ж, до зустрічі.

Одночасно з цим прощанням свідомість Різ поринула у темряву.

~~~~~

Коли дівчина розплющила очі, то все ще лежала у шафі.  Вона стрибнула на ноги, але тоді запаморочення дало про себе знати, тож їй довелося присісти. Її тіло аж надто слабке. Незабаром могло з’ясуватися, що у неї температура. Коли Різ спробувала згадати, що відбувається, то відчула як пече мочка вуха.

— Джон? — Вирвалося це само собою.

Джон Сміт; тимчасовий менеджер галереї. Хоча він і видавався спокійним і розумним, та розмови з ним були жах які неприємні. Хіба щойно вони не були разом? То де ж він? Це все був лише сон? …Виглядало на те. Це аж ніяк не могло бути дійсністю, адже вона спала весь цей час тут. Звичайний божевільний сон.

Джон був демоном і шукав когось, аби помститися. І для цього йому було необхідні її очі. Під його погрозами, вони уклали контракт. Ні, скоріше усну домовленість. 

Різ подумала, що трималася досить самовпевнено. Навіть кричала. Це зовсім не неї не схоже.

У голові паморочилося, але, напрочуд, вона не відчувала себе погано. Це було дивно, адже їй наснилося жахіття. Різ обережно доторкнулася до лівого вуха. Жар не спадав. Сюди уві сні торкнувся Джон. До того ж… Картина з рибою зникла.


-----
Для вас працювала команда "Стосик Люті"

Дякую за увагу!