Розділ 1: Чорна сталева зоря

Розділ 1: Чорна сталева зоря  

 

Час минав, і ось їй стукнуло сімнадцять. Тоді Різ стикнулася з чимось зовсім неочікуваним. 

Почалося це за тиждень до її дня народження. 

Її матінка, Вірма, спішно покликала дівча. Поставивши перед донькою п’ять картин, вона сказала: «Вибери ту, що найбільше подобається!». Коли ж Різ зробила як велено, то дивним чином вирішилося, хто стане її нареченим. 

Це було якесь безглуздя. 

Цих п’яти картин заледве вистачало б, аби вмістити половину Часослова. Беручи до уваги триколірний друк, вона могла б сказати, що кожна була виготовлена за найновітнішими технологіями. Усі картини об’єднувало одне — фрукти: груша, лайм, виноград, абрикос і яблуко. 

Та як це все пов’язане з вибором нареченого?! Різ почала нервувати. 

Вона обрала лайм. Тоді думала, що її лише просять обрати, які ж солодощі подаватимуть родичам на її дні народження. Та вона була надто наївною. Не слід було легковажити кмітливістю Вірми. 

Дівча почало щось підозрювати, коли їй прийшла звістка, що вона повинна повернутися до столичного маєтку. Було б неправильно не зазначити, що думки про шлюб оминали її розбурханий розум. Однак цієї теми вона все ж воліла уникати. 

Запримітивши відсутність у доньки будь-якого інтересу до заміжжя, Вірмі довелося взяти все у свої руки, першим ділом підготувавши картини. Коли Різ мала справу з малюнками, то втрачала всяке упередження. Чи то картини олією, чи пак аквареллю, а чи то фрески — що б то не було, їй припадало до душі все. Розгорни книгу з малюнками перед її обличчям — і побачиш, як на ньому відобразиться зачарування. А якщо покажеш настінний розпис, то залегко втратиш її на кілька годин. 

Тіло бідолашки було від народження слабким, тож до того року вона жила з бабусею й дідусем, відновлюючи здоров’я у м’якому кліматі. Навіть зараз важко назвати її дужою. І саме тому, доки вона принаймні була молодою, потрібно було знайти пристойну родину, в яку можна її видати — нетерплячість Вірми легко зрозуміти. Першим ділом око вельможних паничів чіпляло в потенційній партнерці — здорове тіло. Все ж, на їхніх плечах лежала відповідальність залишити по собі спадкоємця дому. Тож більшість навіть не розглядали її як майбутню дружину, хоч та й була донькою графа, до якого був прихильний нинішній монарх. 

Беручи цей факт до уваги, з варіантів їй залишалися другі сини, заможні бізнесмени або ж лицарі при дворі. Тобто хтось, кому є чим похизуватися, не обділений багатством і зі світлим майбутнім або з надійними зв’язками як у країні, так і за її межами. Якщо забути про користолюбство і звузити коло до таких варіантів, то найпривабливішим був би молодик з гучним прізвищем, що вже встиг заявити про себе. 

— ...Сер Еміль — другий син родини Каротьйон, і його призначили командиром підрозділу третього військового ескадрону Ордену Лицарів Святого Лева. Навіть святих лицарів Королівської академії Ґрікоса у столиці навчають зброєносці, які виконують обов’язки тимчасових офіцерів. 

Запашні осінні квіти лоскотали носа, а привітне щебетання Вірми лунало знаменитим садом, який був вирощений під її чітким керівництвом. Кожне дерево, та навіть колір кожної пелюстки тут були результатом кропіткого відбору. Був тут і акуратно підстрижений трав’яний килим, і чітко вишикувані клумби, і навіть круглі чагарникові скульптури. За декоративною, загостреною цегляною аркою, встановленою посередині, розташовувався довгий обідній стіл. 

Зараз Різ сиділа тут з усіма, була головною героїнею свого дня народження, наскільки її це вдавалося. 

— Так, двісті років тому Каротьйони гідно себе показали захищаючи країну від вторгнення варварів. Все ж, за їхню блискучу службу їм першим дарували титул лицарів... — далі провадила Вірма. 

До цього року на її днях народження присутні були лише найближчі родичі. Якби число запрошених було хоч трішки більшим, самих лише привітань вистачило б, аби стати тягарем для її тіла.  Проте цього року все ж була одна незначна зміна. Замість її  батька присутнім був «кандидат на руку й серце». 

— Ну звісно ж ви, сере Емілю, й самі неймовірний лицар. Лише запримітивши тінь убивці, що підкрадався до другої принцеси, ви в ту ж секунду впіймали його... 

Слухаючи голос матері, Різ нишком зиркнула на лице юнака, що сидів за солодощами й основними стравами. Здається її «кандидату» було уже за двадцять п’ять. На голові він мав коротке, акуратно зачесане брунатне волосся, а очі були блакитними. І досить непримітну... гм, ні, вона мала на увазі унікальну посмішку. Хоча був худорлявим, та, проте, лицарство в Ордені все ж давало про себе знати пружними м’язами. Якщо придивитися, то одяг на ньому був з дуже якісної тканини, аристократично блакитного кольору з приглушеними орнаментами. Шпилька до краватки й запонки також були по своєму елегантні, хоч і зовсім не впадали в око. Як вона й очікувала: матінка підібрала гідного кандидата. 

Та все ж дівча й досі не могло зрозуміти. 

На жаль, вона не могла судити про точне становище Каротьйонів, адже не була досить знайома з усіма тонкощами аристократичного життя. Та принаймні слова Вірми не мали б бути брехнею. Хоч і юний, та вже командир. Вигідно зарекомендував себе, тож має світле майбутнє. Вродливий. І має досить непоганий смак в одязі. 

Але ж хіба це було не занадто? Чому це молодий вродливий лицар, зі здавалося б приємним характером і багатообіцяльним майбутнім зараз тут перед нею? Хоч був і другим сином, та вочевидь мусив би мати не одну шанувальницю. 

Якщо забути про її проблеми зі здоров’ям, то Різ була витонченою красунею, принаймні доти, доки тримала язик за зубами. Довге срібне волосся, бліда шкіра, наче щойно випалий сніг.  Очі як темні коштовності, обрамлені в бліді вії, схожі до тремтливої пір’їнки. Навіть родина Різ, хоч й звикла її бачити, час від часу пропускало кілька подихів задивляючись на її вроду.  

Та все ж вона була інтровертом, невихованою панною, що не бажала й зайвого кроку ступити, якщо справа не стосувалася картин. Зазвичай на її лиці не було жодної емоції. Для неї тінь була раєм, а сонце — пеклом. Її дядько Хайн, який, до речі, найбільше їй подобався з усієї родини, якось оголосив, що навіть в жилах у Різ замість крові — червона фарба. 

Бажання Різ вести тихий спосіб життя сформувалося оточенням в якому вона росла. Від постійних знущань сільських дітей, що дражнили її називаючи привидом, вона заледве могла стримати сльози. Та й до того ж вона намагалася тримати в секреті те, що бачить речі звичайним людям невидимі. 

З роками панна перестала бачити фей, та до того часу вона також втратила можливість посміхатися так само радісно як інші дівчата. Занепокоєна й відчуваючи, що більше так не може, вона намагалася тренувати різні гримаси перед дзеркалом, та це були марні потуги. Хоч скільки силувалася, та єдине, що бачила у своєму усміхненому обличчі — страхітливу відьму. А відтак повсякчас залишалася з серйозним і безвиразним обличчям.

— Ну-бо, Різ, не соромся, досить тупитися в підлогу. 

Зачувши це юначка вернулася до реальності. 

— Пробачте їй, сере Емілю. Це дитя, якщо дозволите мені як її матінці висловитися, дуже соромливо і скромне. — Вірма ніжно посміхнулася, та все ж гострий погляд кинути в бік доньки не забула. 

З того погляду легко зрозуміти: «Досить мріяти! Покажи цьому чоловіку, яка чарівна, хай навіть це вартуватиме тобі чарівності на все твоє життя.» 

Матусю, будь ласка, не просіть неможливого. Цей чоловік занадто вродливий, його посмішка навіть підступніша ніж у вас. 

— Так, пані Вірмо, можливість зустріти відому чарівну Діву Зорю, панну Різ, справді робить мене щасливцем. Правду казали: її врода здатна змусити затамувати подих, до того ж вона така схожа до вас, пані. 

— Ой, ну що ви. 

Вірма зашарілася як недосвідчена юначка зачувши лестощі. Хоча, варто зазначити, здавалося що у думках та цокнувши язиком задумала: «Ще похвали мені, хлопче!».

Різ кинула на матір крижаним поглядом. 

— Навіть блиск золота й срібла тьмяніє перед вродою панни Різ. Невже це не змушує вашого ювеліра хапатися за голову? 

— Ой ви, сере Емілю. Хоча це правда, наша кравчиня завжди нарікає, що яку б тканину не взяла, то ніяка не може притлумити її краси. 

— Ну що ж, її легко зрозуміти. 

Сьогодні Різ вбрали у світло рожеве й біле плаття. Цю новеньку сукню доставили до маєтку всього кілька днів тому; кравці були цілком задоволенні своєю роботою. На початку рукав щільно прилягав до руки, але ближче до манжетів починав розширюватися. Спідниця, рукави, манжети — ніде не бракувало мережива. На шиї була оксамитка; з особистої колекції Вірми. Дівча його отримало, адже сьогодні був її день народження. 

— Чи дозволите, панно Різ, мені честь відбитися у ваших очах? 

Різ перевела погляд на лицаря і трішки нахилила голову в бік. 

— Але ж ми вже дивимося одне на одного. 

— Мені б хотілося аби це тривало трохи довше, — радісно всміхнувшись пролепетав Еміль. 

Різ нахмурилася. Тут щось точно нечисто. Такі грандіозні слова і так легко промовляти. Отже, він звик шепотіти таке панночкам, хіба ж ні? 

Вірма з лицем, яке можна було б в тлумачному словнику поставити навпроти слова тривога, здавалося так і кричала: «Благаю, відповідай правильно!!» 

Знаємо, мамо, Різ постарається. 

— Ви просите дивитися на вас довше, але людині необхідно кліпати, щоб зберігати очі зволоженими, тож боюся, що навічно зоровий контакт підтримувати не вийде. Мабуть, мій максимум буде хвилина, тож можу припустити, що ви бажаєте, аби я дивилася на вас доти? Згідно з гіпотезою одного науковця, жінки й чоловіки кліпають з різною швидкістю; до того ж кажуть, що коли особа чимось занепокоєна, темп моргання збільшується. Аби запобігти потраплянню чужоземного елемента до ока, швидкість кліпання також зростає. В одному з досліджень писалося, що ми кліпаємо приблизно двадцять разів на хвилину, а протягом усього життя — понад сто мільйонів разів. Проте також варто врахувати різницю у віці...

— Різ!! Золотце, знову ти заслухалася дивними дослідженнями лікаря Коммона! Вибачте її, сере Емілю, її лікар надзвичайно ексцентричний... ні, скоріше дуже допитливий і балакучий. Мабуть, вона цього навчилася доки навідувала його, — втрутилася Вірма. 

І, мабуть, вас цікавить, то хто ж такий цей Коммон? Адже він не був їхнім сімейним лікарем. 

— Наша Різ так уважно слухає людей, а лікареві лишень і дай покладливі вуха! Проте, чому б нам не обговорити щось більш приємне. Ти ж розумієш, Різонько?  

Так, Різ усе розуміла — як не зі слів, то з того до болю знайомого виразу обличчя матінки, до якого дівчина не відчувала нічого, окрім страху, бодай навіть Вірма зараз привітно усміхалася.

Інші родичі за цим довгим столом дивилися на неї з розпачем в очах. Її дядько, Хайн, і обидві її старші сестрички здавалося заледве стримуються аби тут таки й не луснути від сміху. 

Її негайно потрібно було щось зробити. Вона бурхливо перебирала теми, аж доки не рубнула: 

— Скажіть, вам подобаються лайми? 

— Пробачте, лайми? 

Еміль розгублено глипнув на неї не очікували настільки різкої зміни. 

— Мене все цікавило чи ви, сере Емілю, великий пошановувач цього фрукту. 

Хайн поклав руку на стіл. А сестрички прикрили губи витонченими хустинками й втупилися в землю. 

— Чи ж у вас є поле з лаймами? Або ж лайми якимсь чином змінили ваше життя? 

— Га? Та ні. 

— Дивно. Тоді чому ж на картині, яку вручила мені моя матуся був цей фрукт? 

— Пробачте? Картині? 

Вона зосереджено вдивлялася в здивоване лице парубка. 

Причина з якої Різ серед п’яти картин обрала саме лайм, полягала в тому, що він дивним чином заворожував її. Якби ж тоді вона обрала іншу картину, чи був би тут зараз інший чоловік? 

— Чи може це тому, що прізвище сера Еміля схоже до нашого? Але ж воно ніяк не пов’язане з лаймами... О, он же воно що. Як і думала, справа в імені, так же, мамо? Прочитавши «Еміль» ззаду наперед слово вийде схожим до «лайм»... 

— Різ, дитино!! Яка цікава думка! Так, варто зазначити вона обожнює фрукти! — уже ледь не плачучи видушила Вірма.

«Мамо, по-своєму, я намагаюся вам пояснити свої почуття.»  

Це вперше за кілька місяців Різ обмовилася хоч словом про щось окрім картин. 

Було великим прорахунком вважати, що такій закритій молодій панночці легко даватимуться невимушені романтичні бесіди. Та й взагалі, він був надто красивим.  

Якби мова йшла про дослідження довговічності темперного живопису чи бодай про методи створення картин гнилою їжею, то вона з  легкістю  могла  б говорити хоч цілу ніч, та скоріш за все, цього матінка б її не пробачила.  

— Панна Різ така різностороння особа. Навіть уявити не можу, яку ж тему ви піднімете наступною, — посміюючись мовив Еміль. 

— С-саме так!! Різ дуже товариська, лише дай змогу поговорити! 

«Мамо, хіба ж не ви кількома хвилинами раніше заявляли, що я дуже соромливо й скромно? Та ще й що я уважна слухачка?» 

— Як не помиляюся, панно Різ, то кажуть, що ви прекрасно знаєтеся на мистецтві. 

Зачувши це юнка нахилилася ближче до столу. Якщо він сам зачепив цю тему, тоді у неї не залишилося вибору. 

— На вашу думку краще використовувати яйця чи молоко в темперній фарбі? Я вважаю, що яйця. 

— Яйця? 

— Цей глибокий, проте яскравий колір, стійки до вигорання і поверх нього можна нанести інші кольори. Він не дуже підходить для фресок, але я думаю, що це — король кольорів у світі мистецтва. Я навіть думала про курячу ферму... 

— Різ!!! 

— Так, мамо? 

— Тобі пора до лікаря Коммона! У тебе гарячка, тому тобі не можна перенапружуватися! 

— Ні, сьогодні я почуваюся надзвичайно добре. 

— У тебе! Лихоманка!!! 

— Так, мамо. 

— Сере Емілю, дякую вам від щирого серця, що прийшли сьогодні до моєї донечки. Ми надішлемо вам подарунок на знак подяки. 

Вірма завершила день народження з посмішкою, яка не виказувала її гніву. Проте очі у неї були ще мертвішими, ніж зазвичай у Різ. 

Краєм ока Різ побачила, як її сестри сміялися, притискаючи хустинки до рота. 

~~~~~ 

Після свята всі були певні, що ні на який шлюб з Емілем сподіватися уже й не варто. Навіть Різ так вважала. Вірма три дні й три ночі не покидала своєї кімнати. 

Проте сталося не як гадалося. По трьох днях опісля святкування прибув лист від Каратйонів в якому була пропозиція заручин з Різ. 

~~~~~ 

— Тож, Різ, ти образилася і втекла до мене? 

— Я не образилася. 

Зараз Різ перебувала в маєтку де жив Хайн. 

— Коли моя сестричка, Вірма, намагалася все влаштувати, ти від неї втекла, так? 

— Угу. 

Хайн простягнув горня гарячого шоколаду дівчині, що обійнявши коліна сиділа на дивані перед ним. Вона взяла його, сьорбнула трішки й загубилася в думках. Хайн криво посміхнувся забачивши це і сів поряд неї. 

Маєток його розташовувався трьома блоками далі від маєтку в столиці, Спаруґлі, де сімейство Мілтонів проводило час влітку. Таку відстань навіть слабка Різ, що не звикла до подорожей, могла легко подолати каретою. Раніше будинок належав старшій пані, що не любила марнотратства. Тож що маєток, що навіть прикраси на віконних рамах були заледве помітними. Це був двоповерховий будинок з плоским дахом, в якого більш ніж половина стін з червоної цегли заросла лозинами. Та бодай йому бракувало кричущості, та аж ніяк не тепла і затишку. 

— ...Тут книг побільшало, так? 

Коли б дівча не навідувало дядька його кабінет завжди мінявся; в основному винна була на книгах, що їх все більше купчилося на підлозі. 

— Ледь не забув. На ярмарку я знайшов незвичний альбом. Хочеш глянути? 

— Потім. 

Хайн збував все пов’язане з мистецтвом, хоч і не був затвердженим королівською агенцією мистецтв. Очевидно, основна маса клієнтів була аристократами; вони знаходили нерозкриті таланти, заховані в провулках, вирощували й підтримували їх. 

Імперія Кюто Езір, п’ятдесят років тому охоплена вогнем релігійних війн, зараз так і квітла культурою й мистецтвом. Незліченна кількість пам’яток культури була втрачена у війнах за те, чи був старий заповіт, з його псалмами й догматами Бога, чи все ж новий заповіт, що оповідав історії святих і євангеліє,  справжнім святим письмом. Саме епоха відродження призвела до культурної революції сьогодення. 

Ці «святі війни» повторювалися безліч разів протягом усієї історії.  Вчені дійшли думки, що вони відбувалися за причини. Що хтось з глибин оркестрував ними, і що цей загадковий був ніхто інший, як сам Бог. Мистецтво відображало релігію і, якщо культура занепадала, то й віра людей ставала нечистою. Мовляв, саме Його рука, за таких занепадів, вказувала шлях до нової ери. 

Чи було те правдою, Різ було невідомо, та що вона знала достеменно, то це те, що у столиці, навіть під час вихідних на кшталт Весняного Фестивалю Відбудови, Семи Днів Літа, Свята Золотої Осені й Зимового Хрестового Фестивалю, на вулицях то тут, то там відкривалися галереї. В інших країнах її навіть жартома називали нацією, що снить і бачить картини. Тут мистецтво цінував як малий, так і старий, тож нелегальних дилерів подібних Хайнові в столиці було через край. Це було можливістю для митців не дворянського роду швидко збагатіти. Торгівцям також. 

«Прибрати стіни картинами, не знаючи їхньої справжньої ціни», —  був слоган кожного нувориша. Люди високого статусу добре зналися в мистецтві. Буцім, якщо хочеш підтримки вельмож, то не шкодуй жодних витрат. 

Не буде перебільшенням сказати, що інтерес Різ до картин був виною її дядька. Переймаючись небогою, що мов пташка в клітці через слабке тіло була замкнена в будинку, Хайн подарував їй альбом, сподіваючись, що та хоч чимось зможе зайняти розум. З цього усе й почалося. 

Картини добрі, вони не збрешуть. 

На відміну від ілюзорних фей, картини були видимі усім очам. Вони не змінювалися скільки б років не минуло. Дівчатко задумало, що саме мистецтво віддавало шану незмінності. 

— ...Різ, ти ненавидиш сера Еміля? — запитав чоловік усміхнено, сидячи поряд з нею; він навмисно підняв обидві ноги на диван, імітуючи її.  

Вона ретельно вивчила все його лице. Зовсім воно не нагадувало її мамине. Трішки сонне і миле. Очі світло-карі, що змінювалися золотом у яскравому світлі, та блискуче волосся того ж кольору, що й райдужки очей.

— Він з тих людей, яких ти терпіти не можеш? 

— Він мені здається заворожуючим. Хоча я й не знаю чи подобається він мені, чи я його ненавиджу. 

— Ти не хочеш виходити заміж? 

— Якщо це можливо. 

Різ не сприймала себе як безнадійно хвору, але навіть звичайна повсякденна метушня могла сприяти запамороченням; а від так недалеко їй було й злягти з жаром. Невже така людина могла стати комусь за дружину і створити щасливу сім’ю? Чула вона колись, що багато жінок, що брали шлюб з лицарями, самі готували не покладаючись на прислугу. Різ вміло грала на інструментах, але от таланту до кулінарії була позбавлена на нівець. 

— Я ще не змирилася з тим, що маю вийти заміж. 

— Ну... Напевно прозвучить не дуже переконливо від мене, адже я одинак, проте якось все налагодиться. 

Хайн виглядав задоволеним. Її все цікавило чому в дядька не було дружини, хоч той і не був обділений увагою протилежної статі. 

— Що ж, сестра не втрачає жодної секунди... 

— Вона вражає. 

Різ звісила голову. З моменту, як лист прибув, Вірма, здавалося, повністю одужала. У ту ж секунду вона позбулася маски елегантної пані й щойно крикнувши: «Я зроблю все, аби цей шлюб став дійсним!..», написала відповідь і почала скликати ювелірів і митців, яким їхня родина була патроном. Саме тому зараз маєток нагадував курятник. 

Щодо її сестер, то ті не забували про уїдливі, саркастичні коментарі, частково тому, що Еміль був вродливим і вигідним здобутком. Усе наполягаючи, що тут велись ігри за лаштунками.

Різ із сестрами не уживалася, адже надто довго прожила одаль них. Ні тобі спільних інтересів, ні вдачі, отож і відносини не задалися. Мала вона й страшного брата, та той навчання за кордоном.

Знаючи, що не витримає ще хоч хвилини, дівча пильно вичікувало приводу втекти з маєтку. Щойно випала нагода, то та чкурнула без дозволу й супроводу, що було вельми необачним. 

— Цікаво, а чи налагодиться. 

— Налагодиться. 

— А якщо ні? 

— Тоді втечемо з країни разом.

Законом дружині, за невеликим винятком унікальних обставин, не дозволялося розлучатися з чоловіком. Все-таки він писаний чоловіками для чоловіків; політика не бабське діло.

— Але якщо так трапиться, то ти більше не зможеш працювати в Спаруґлі, дядьку. 

— Не страшно, за кордоном геніальних картин незменше, аніж у лісі дерев. 

— Справді? 

— Справді. 

Узагалі, такий сценарій подій був щось із роду фантастики, але Різ було любо це чути.

— Подорожі — це добре. Під час них навіть не помітиш, як твої погляди на життя змінюються, наприклад: коли розумієш, що рідна домівка не така вже й погана.

— Оу? 

— Північніше звідси є одна досить цікава країна — імперія Ріа. Там так багато чаклунів, що її почали кликати імперією ілюзій. 

— Чаклуни? Під цим терміном ти розумієш тих людей, що змахнувши чимось, що ніяк інакше як звичайна паличка, язик назвати не повернеться, створюють гори отруйних цукерок з невизначеною датою споживання; що ігнорують усі закони життя перетворюючи людей на котів та собак, і яких прирівнюють до найнебезпечнішої секретної зброї? 

— Щ-щож, ти недалека від правди, але не плекай жодних мрій. 

«Що це за казочка?» 

— Але, вона дійсно існує. Я не брешу, тож, будь ласка, перестань дивитися так презирливо. — Можливо тому, що Хайн й сам розумів наскільки підозрілий мав вигляд, то панічно затряс обома руками перед обличчям. — Інакше кажучи: є й інші країни, де ми зможемо жити. Тож, не змушуй себе, якщо все буде погано. 

— Угу, дякую. Але у тебе не дуже добре виходить підбадьорювати людей, дядьку. 

— Різ, інколи добре дещо замовчати.

Він скривив пригнічені гримасу, але у наступну ж мить широко всміхнувся. Злізши з дивану він глянув на дівча. 

— Як здоров’я? 

— Непогано. 

— Якщо це й справді так, то не хочеш піти зі мною до галереї? Саме відкрилася моя нова виставка.

— Хочу.

Зачувши негайну відповідь, Хайн граційно протягнув руку. Відклавши гарячий шоколад на маленький столик, Різ узялася за неї й ступила на підлогу. 

У Хайна в розпорядженні була галерея. Казали, він придбав її незадовго до того, як Різ прибула до столиці. Вона містилася у південній частині міста, Хоуро — окрузі між нетрями й торгівельним районом. Там було жваво й люди попадалися різношерстні, але з охороною було не дуже. Тож Вірма старого на строго заборонила Різ і носа туди потикати. 

Тому то й вийшло так, що Різ уперше відвідає дядькову галерею. Здавалося, Хайн був готовий зіткнутися з Вірминою люттю, адже настрій небоги турбував його в рази сильніше.

Від маєтку вони рушили дядьковою каретою. Трішки проїхавшись до торгового району — перекантувалися на двоколісний шарабан. Зроблено це було заради того, аби не стати черговими жертвами групи крадіїв, що привласнили собі ці території. Витончено декоровані карети аристократів розпізнати було зовсім не важко: вигляд у них був надто престижний.

— Я реконструював одну віллу під галерею, — з гордо випнутими грудьми мовив чоловік.  

Більшість торгівців картинами, маючи грошей більше, ніж того потребувало затишне життя, викуповували маєтки й перетворювали їх на будинки мистецтв. Такі галереї також слугували для підтримки художників. Залежно від обставин, вони могли здавати кімнати в оренду, подібно до аристократів-меценатів, а також продавати тут картини. До того ж деякі вельможі відкривали власні маєтки, як ті виставкові зони. 

Мистецтво вартувало багато. Звичним ділом було для торгівців і те, що вони вкладалися у юних митців рекомендованих аристократами. Звісно, поодаль від небажаних очей проводилися точні підрахунки. За патронства дворянина цінність митця зростала в кілька разів від того, що він справді вартував, а картини обходилися в кругленьку суму. Чим більшим ставав світ мистецтва, тим більше глибилася тінь незаконних ігор. 

На правду, торгівцеві без ліцензії категорично заборонялося проводити будь-які аукціони, проте королівська агенція мистецтв так боялася гніву аристократів, що незчулася, як опинилася в ситуації, де не могла діяти.

— Дивись, осьдечки й вона.

По прибуттю до Хоуро чоловік першим зійшов з екіпажу, узяв Різ за руку і рушив до галереї. То була довга будівля, зведена з темної цегли. Вітражні вікна усі мали довгі, вузькі, схожі до арок, рами. 

Дівча почало ступати повільніше. 

— Щось турбує? Тобі погано? 

— ...Ні. 

Вона потрусила головою в той час, як Хайн з тривогою вдивлявся в її лице. 

В середині їй було неспокійно. Що ж це було?  

«Тут лігвище хаосу», — це було першим, що майнуло в її думках. 

Дихати було важко. Темно. Тхнуло. І їй чітко виднілися клубки чорного диму навколо будинку. 

— Ну як тобі? Хіба ж не красивий? От що дивно: хоч будинок збудований надійно, але попередній власник забувся його за буквальні копійки. 

«Тоді, щось тут точно не те, — проте Різ так цього й не сказала,  — інакше він не хотів би так відчайдушно здихатися його.» 

Її дядько був ніжною, лагідною людиною, але з якоїсь неосяжної причини мав прикру вдачу, що проявлялася в його умінні знаходити найдивніші речі. Часто це стосувалося картин, що він купував. 

Вона перевела погляд від щасливого лика Хайна назад до будівлі. 

— Круто, скажи? 

— Справді. 

— Хоч і невелика, але тобі не здається, що є щось в ній від церкви? Атмосфера така урочиста. 

— Урочиста, кажеш? 

Будинки й крамниці на закрайках нетрів зазвичай мали схожу надійну будову,  ззовні нагадували церкви, як і ця галерея. Причина — відлякати злодюжок. Навіть найсміливіші з крадіїв завагалися б перед Божими очима. 

— Щойно побачив, то одразу знав, що мушу її купити. 

Хайн з блиском в очах дивився на галерею. Дівча так і не найшло в собі сили йому відповісти. Вельможі набагато більше імпонували будинки, що мали десятиліття історії, аніж ті, що лише були недавно зведені. Це вона могла зрозуміти, але... повітря довкола було абсурдно застояним. Ні, точніше було б сказати — стагнація панувала галереєю. 

Різ розгубилася. Можливо, було б краще сказати Хайнові про це? Чи все ж припнути язика? 

Доки вона росла, то дивні речі поступово перестали являтися її очам.  Проте, якщо це все ж не забавки її розуму, то в темному тумані й справді можна було побачити розмиті обриси скелетів. Різ хутенько відвела погляд. Їй точно привиділося. 

— Я  подарую тобі ту картину, яку ти вподобаєш на честь твого весілля. 

Хайн точно не відчував нічого дивного, тож зважаючи на швидкість Різ почав крокувати до будівлі. Люди, що проходили вулицею також ніскілечки не переймалися. 

— Хоча це може бути й не картина. Якщо щось впаде в око, то одразу кажи. 

Різ кивнула, але її увагу привернув вхід до галереї. Ці двері могли вести лише до пекла. 

— Зараз проходить виставка? 

Різ нахилила голову коли вони пройшли вхід. У галереї було повно людей. 

Гмикнувши чоловік мовив: 

— Я не сказав, так? Того тижня я найняв тимчасового менеджера. 

— Мм. 

— Він ще молодий, але багато знає. До речі, у нього є ліцензія на реставрацію та оцінку картин, а ще від добре знається на історії мистецтв. 

— ...Он як. 

Різ кольнуло в серці. Якби ж їй лише дозволили, вона б також реставрувала картини й оцінювала їх. 

— Та бочку меду не без ложки дьогтю. У реставрації йому немає рівних, але сам він малювати зовсім не може. І він навіть гірший співрозмовник од тебе, Різ... Ем, ну, тобто він не звик обслуговувати клієнтів, хоч зовнішність має привабливу. 

— Ти познайомився з ним доки подорожував? 

— Ні. Вперше я його зустрів тут як клієнта. Здається, він намагався стати торгівцем мистецтв. Сказав, що усі мої картини надзвичайні, тож попрохав йому допомогти. 

Ох, її дядька легко підкорявся своїм покликам привітності.  

«З ним точно все буде в порядку?» 

Вони перетнули поріг. Хайн був у піднесеному настрої. Вітражі були лишень зі сторони входу, який також слугував за своєрідний вестибюль. Кілька панів, з вигляду клієнтів, скупчилися там. 

Різ було дуже страшно, хоч ззовні вона цього не показувала; вона тремтіла від страху побачити тут пекло на землі, але, неочікувана, повітря не відчувалося таким затхлим як на вулиці. Проминаючи вестибюль вона сконцентрувала погляд. Підлога була викладена плиткою тьмяного кольору. Обабіч стояли статуї левів, що дивилися один на одного; у кутку круглий стіл, прикрашений квітами, на якому лежав журнал відвідувачів; на стелі фреска із зображенням астролябії. 

— У центрі — склад, а довкола нього виставкова зала. Гадаю, можна сказати, що проходи і є виставковою залою. Горище — відпочинкова зона, а заразом і офіс; підвал також склад. 

Як і пояснював Хайн з кожної сторони висіли картини, тож коли вони прочинили двері з вестибюлю до кімнати у Різ прихопило подих. 

У селі, де вона жила, справжніх галерей не було. Можливо, у котромусь із сусідніх й було щось схоже, але її бабуся і дідусь не дозволяли так далеко їхати. Єдині рази, коли їй випадала можливість доторкнутися до картини, були, коли її запрошували інші вельможі до своїх маєтків або коли художник прибував до їхнього дому.

Видовище було неймовірне. З обох сторін стіни були напхом завішані картинами різних розмірів. Беручи до уваги умови збереження картин, прохід... виставкова зала не мала вікон. Прохід освітлювався лампами, які розташовуються в кутках, тож тут було тьмяно. 

— До центрального складу можна зайти лишень через двері у чорному ході. 

Чоловік потягнув Різ за руку посміюючись з її зачудовано погляду на кожну картину. Запах фарб повністю заповнив собою коридор, але був тут і неповторний запах олії й різкий дух речовини для закріплення. 

— Немала колекція, еге ж? Я замовив роботи до Семи Днів Літа у художників, яких тримаю під крилом. Є кілька і від уже померлих митців. Он, сюди глянь, коли підходиш ближче, то атмосфера змінюються. 

— Справді. 

— По черзі: Світанкова неділя, Понеділок розколу, Вівторок нечутного горну, Середа загубленої овечки... 

У секції «Світанкової неділі» було багато картин у світлих тонах. Видається, популярною інтерпретацією була Діва, що гралася з твариною поряд джерела. Починаючи понеділком картини по трохи бралися тривожити. Багато де зображалися покручені башти й руїни, що символізували диявола. Вівторок повністю відрізнявся від попередника: там імпонували янголи й пророки. 

Це трапилися, коли вони дісталися Середи. 

Очі панянки спинилися на центральній картині, виконаній олією. Вона підходила під положення № 20 Королівської Агенції Мистецтв, маючи розміри два розмахи від руки до руки. Її залегко можна було прийняти за ікону: її різнобарв’я тому сприяло, але було дещо дивне. 

— О, хороше полотно. Художник чванився, що душу в нього вклав. 

Робота легко виражала тему — Середу загубленої овечки. Оголена жінка, у тонкій тканині навколо грудей і живота, стоячи біля джерела підняла обидві руки до неба. У ньому ширяли ангели й вівця. Ні, здається, ангели намагалися повернути вівцю, що втекла до неба? Червоні квіти цвіли в ногах у голої жінки. 

— Думаю, картина показує рятунок. 

Безумовно, композицію можна сприйняти так, наче ангели несуть на землю милість, а квіти біля ніг, символізували благословення. 

Полотно було гідним, але все ж з деяким дефектом. 

Кольори були аж занадто легкими. Текстура трохи грубувата в кількох місцях і виглядала недолуго. Ентузіазму художникові не бракувало, але досвіду таки варто було б трохи більше.  

Скоріш за все, він ще виросте; якщо правильно доглядати його талант, то він досягне неймовірних висот. Принаймні, таке складалося враження. 

Але все ж щось досі її турбувало. Тривога почала стискати серце... 

— Вам до вподоби картина? 

Різ стрепенулася почувши незнайомий чоловічий голос з-за спини. Коли вона обернулася, то побачила юнака зі спокійним виразом обличчя. 

«Хто це?» 

Навіть при тому, що світло не зникало ні на мить, вона відчула що довкола неї різко посутеніло. 

— Джоне! А ти саме вчасно! — Хайн, стоячи поряд Різ, обернувся з посмішкою. 

— ...Джон? — Коли вона несвідомо пробурмотіла його ім’я, чоловік глянув на неї, наче вивчаючи. 

На вигляд він мав приблизно років двадцять. Зовнішність цілком звичайна, як і будь-якого служки в маєтку, проте було в ньому щось миловидне. На ньому був чорний метелик, жилетка та довгий піджак. Волосся також чорне, як і очі за окулярами. Він має аж три кишенькові годинники: один на жилетці та два на ґудзиках піджака. Кожен з них мав гравіювання звіра, птаха і квітки відповідно, і якщо уважно придивитися, то колір ланцюжків також дещо відрізнялися.  

Якщо зазирнути йому в очі, то в них побачиш зоряне небо. У думках Різ захоплено зітхнула. Було у ньому щось нелюдське, але все ж він виглядав освіченим й вродливим юнаком... 

— Якщо ти закохаєшся в мене з першого погляду, то створиш мені проблем. 

—  ... 

Повітря враз похололо.  

Голос у нього також був приємним, що дратувало. 

— Ти не проти милуватися картинами замість мене? — продовжив молодик крижаним голосом, —  Я тут не заради того, аби продавати себе. Скільки б ти мені не запропонувала — мене не придбати. 

— Щ-, Джоне! Та як ти взагалі до такого додумався?! — випалив стурбований Хайн. 

— “Як” питаєте? Це тому, що багато клієнтів бажають придбати й мене в комплекті з картиною.  

— Мені шкода! Але краще придивися кому ти це кажеш, Різ не з тих дітей, які б просили щось таке! 

 —  Що ж, в більшості саме юначок захоплює думка спокусити мене, — сказав він байдуже поправляючи окуляри кінчиком пальця. 

Лице Хайнове застигло, але коли він помітив погляд Різ то побілів. Дівчина й сама розуміла, як сильно насупилися її брови. 

— Гм, ем, Різ! Це Джон Сміт! Це він той тимчасовий менеджер про якого я раніше розповідав! 

— ... 

— Е-е, Джоне, ця молода панна — моя племінниця, Різ Мілтон. Вона та красуня, яку прозвали Діва зоря. 

— Діва зоря.

Джон втупився в Різ беземоційними очима. Зараз її брови нахмурилися найсильніше за все її життя. 

— Що ж, я також не для продажу, тож скільки б ти не вирячувався — мене не купиш. 

— Гм? Невже я дивився на тебе так, наче хотів придбати? — відповів він трішки здивованим тоном. Так наче казав... що було б клопітно, якби вона це так сприйняла. Здавалося, якби її висміяли словами: “Та кому взагалі б захотілося тебе купувати!” це б легше сприйнялося. — У мене й думки не було купувати тебе. Ти зачудувалася мною, проте я лише намагався зрозуміти, яка частина тебе — Діва зоря, нічого більше. 

Навіть Різ, що зовсім не розумілася на етикеті, могла сказати, що це дуже образливо.  

—  Скоріш за все, це через колір твого волосся. Проте, чому ж усім на думку прирівнювати сріблясте волосся до зірок чи місяця? Чи ж не більше воно нагадує жмут павутиння або срібну фарбу, яку вилили на голову? 

Кожне слово пекло образою. 

— Почнемо з того, що колір зір і зовсім не срібний. Вони червоні, жовті або ж навіть блакитні. Подейкують, ті що червоніші — старіші. 

Опис Джона, що вона почула перед тим, як потрапити до галереї був аж надто доброзичливим. Він був не те що поганим співрозмовником, він був просто жахливим. 

Його спокійної манери говорити вистачало, аби зачепити її за живе. Хоча він скоріш за все про це і не підозрював. 

— Н-ні, Різ! Він не насміхається з тебе! Він інтелектуал, тож має унікальний погляд на речі, хіба ж ні? Деяким покупцям він дуже навіть сподобався.

— Ці покупці — збоченці? 

— Різ! 

Лише Хайн тут нервував. Різ досі не змогла розслабити брів, а ось Джонові здавалося взагалі було байдуже. 

— О, знаю, а що як ми дамо йому вибрати картину?! І я подарую її тобі на весілля? 

Різ непомітно зітхнула. Завдяки Джону та зовсім забула за дивацтво цієї галереї. Тримаючи цього невігласа в полі зору дівча звернулося до Хайна: 

— Галерея. 

— А? Що з галереєю? — Чоловік зі здивованим виразом обличчя запитав. 

— Я хочу не одну картину, а цілу галерею. 

— Щ-що?! Хочеш, аби ця галерея належала тобі? 

— Ага. 

Вона й сама добре знала, наскільки абсурдним було таке прохання. Але ця галерея жахала. Вона хотіла позбутися її як найскоріше.

Різ не знала, чи проблема в розташуванні, чи ще що, але повітря довкола галереї було надто застояним. А що як чутлива людина зостанеться тут надто довго? Хіба ж не трапиться тоді щось жахливе? Також її турбувала виставка. Різ кортіло перевірити, чи бува, не було чогось дивного і з картинами.

— Тобі аж так подобається галерея? — Дядько занепокоєно посміхнувся погладжуючи її голівоньку. 

Яким би щедрим той не був до Різ, та настільки егоїстичний запит він нізащо не втілить. Вона не планувала пояснювати своїх причин, тим самим лякаючи його. Ні, можливо, її лякала сама думка, що її знову обпалять тим осудливим поглядом, що кричить “брехуха”. 

— ...Пробач, я попросила щось зовсім дурне. Дядьку, подаруй мені ось цю картину. 

Принаймні так, ця картина, що інтуїтивно турбувала її, не перепаде іншим; вона відчувала, що буде краще, якщо та належатиме їй. Так вона думала, доки дехто не втрутився:

— На жаль, це полотно моє. 

Джон натиснув на куток картини про яку йшла мова, вказівним пальцем. 

— Твоє? Але хіба ти не менеджер? 

— Перш за все, я прийшов сюди як клієнт. І придбав його до того, як мене найняли. 

Різ глипнула на дядька. Той нерішуче кивнув головою. Отже, це правда. 

Фактично, галерея продовжувала виставляти роботи на показ до кінця виставки, навіть якщо їх уже придбали. По закінченню виставкового періоду їх віддавали новим власникам. 

— Я відшкодую тобі всі кошти, тож продай її мені. 

— От біда, ця картина мені дуже подобається.  — Вперше за весь час Джон посміхнувся. — І з якої ж причини тебе так приваблює картина, що називається «Мить визволення»? 

Різ не встигла відповісти, як Хайн припідняв руку і докорив хлопцеві: 

— Джоне, оскільки вона моя племінниця, ти не можеш звертатися до неї так грубо. Це суперечить етикет. Вона — донька графа. 

Він узявся рукою за підборіддя і задумливо сказав: 

— Панно, чим вона тебе так приваблює? 

Нічого він не зрозумів. Лишень додав «панно». Та Різ тим не переймалася. Вона хитнула головою Хайнові, що вже встиг набурмоситися. А затим повернула голову до чоловіка, що чекав її відповіді. 

— Хоча це свята картина, та є щось в ній непереконливе. 

— Свята, а чи справді? Де саме? 

То це неправильна відповідь? Підсвідомо вона стала в позицію захисту, проте в його очах не читалося насмішки. Навпаки, там горів тихий вогник, як у вченого, що брався до дослідження. 

— Ця картина досить цінна, аби висіти на виставці під час художнього фестивалю. Проте, вона далеко не шедевр. Шедевр не зупиниться лише на тому, аби викликати захоплення у тих, хто його споглядає. Він показує історію, випробовує чуйність, дарує знання,  торкається серця і запалює іскру. Проте, панно, думаю, ти не оцінюєш її як «святу» в такому значені, так? 

Вона розуміла, що він хотів сказати. «Шедевр» створював свого роду віру. Навіть якщо картина була не релігійної тематики, то було багато інших речей, що дозволяли людині відчувати «святість». 

— Ні, я мала на увазі буквально релігійну святість. 

— Що означатиме? — втрутився він без вагань. Це нагадало їй, що Джон, хай яким неприємним співрозмовником був, мав ліцензію реставратора та оцінювача, та й до того ж добре знався на історії мистецтв. 

Але, невже зараз він її перевіряв? Від цієї думки тіло Різ напружилося. Також вона відчула легкий захват. 

Це вперше дівчина оцінювала картину з кимось рівним собі. Вона стала більш сфокусованою. Тепер, Різ розбере цю картину до дрібниць. 

— Те, що янгол ширяє саме з лівої сторони тримаючи сопілку. Сопілка — духовий інструмент. Коли вона звучить, то порушує спокій. Саме це надає їй важливого значення у релігійних картинах. Гармонія, або ще що. 

— Так. 

— Янгол тримає інструмент горизонтально. Вочевидь, він видає звук... Думаю, це означає стабільність між раєм і землею.  

— І? 

— Інший янгол тримає одну руку вгору, а іншу вниз. Це мало б демонструвати те, що Бог спостерігає за землею. Нагота жінки означає її непорочність, невинність. А червоні квіти у її ногах благословляти її не розбещеність. 

— Це сходиться, — з готовністю кивнув Джон. 

Цієї звичайної реакції не вистачало, аби вона почала думати, що її визнали. Різ досі була насторожі. 

— ...Оце і все? 

— Ні, — підтвердив він. 

Різ ще більше знервувалася. Невже вона щось упустила? Що ж, у крилах нічого цікавого не було. Джерело неподалік жінки не було забрудненим. Дерева теж нічим не виділялися. 

— Не помітила? 

Було неприємно визнавати, але це й справді було так. Але все ж щось досі її турбувало. Різ пригадала те інстинктивне почуття, що виникло, коли вона вперше побачила полотно. Щось повинно було її зачепити. Щось викривлене у картині. Хоч це була й свята картина, та від неї тхнуло чимось гріховним. 

— Придивися. Очей не обдуриш, на відміну від мозку.

Джон вказав на нагу жінку. І досі Різ не могла зрозуміти. У чому ж проблема? 

Кінчик його пальця ворушився, наче пестячи оголену жінку. Насправді він не торкався полотна, але у його рухах відчувалася ніжність. Від грудей до талії, потім стегон. Немов мазок пензля, він коливав пальцем зліва направо... 

І враз вона зрозуміла, скрикнула: 

— Спіраль!! 

— Правильно. 

Тонка тканина, що огортала жіноче тіло мала форму спіралі. Спіраль — символ диявола. 

— Жінка широко розвела руки. — По спині її пробіглися сироти. Це воно. Хоч так сильно вдивлялася в картину, та цього не помітила! — Це смерч. 

Жінка розвела руки так, наче давала тост. Тому і тканина набула такої форми. Якби вона оглядала лише цю частину, то отримала б перевернутий трикутник — символ смерчу, натяк на неспокій. Блюзнірство з небес, адже смерчі можуть зачепити і їх. 

— Є ще дещо. Частина одягу жінки торкається землі, чи не так? 

— Вона наче приклеєна до неї... Одяг — символ  свідомості, і його ухопив диявол. 

— Так. 

Маючи цей контекст, тепер червні квіти видавалися не благословінням, а вогнем. Пекельним вогнем. 

— І ще дещо. Зверни увагу на овечку. 

— Овечка — дух. 

Різ почала німіти. Думка про те, що овечка намагалася потрапити до раю розбилася в друзки. Насправді картина була про диявола. Та, хто дала йому волю — нага жінка. Вона вдавала з себе непорочну, та насправді прославляла гемона. На перший погляд, картина була святою, але направду — богохульна.

— Проблема в тому, що художник намалював це несвідомо. 

— Несвідомо? 

Раптом, у спогадах прояснився давно забутий день. «Богохульство» додане несвідомо. 

‘Спотворена картина.’ 

Джон посміхнувся, наче почув про що та думала. Хоча посмішка була елегантною та заспокійливою, у неї волосся стало дибки. Раптом їй подумалося, що його краса скоріше демонічна, аніж божественна. Чомусь, коли вона розмовляла з ним, голоси інших гостей чулися наче у вакуумі. 

— Панно, чи не хотіла б ти подивитися й на інші картини? 

Різ не могла упиратися простягнутій руці, тож акуратно взялася за неї. 

~~~~~ 

Після того Джон Сміт провів Різ виставковою залою, але та була змушена припинити огляд передчасно скидаючись на погане самопочуття. На правду, це був лише легкий головний біль, та основна причина полягала в дещо іншому. Через незрозумілу тривогу, яку вона відчувала, побачивши картину з оголеною жінкою під назвою «Мить визволення» — і те, що у галереї було ще кілька картин, що викликали таке ж відчуття. 

Схоже саме цю реакцію хотів бачити Джон. Коли дівча закінчувало оцінювати картину, то він виглядав розчарованим. 

Джон був симпатичним молодик з обширними знаннями, коли справа стосувалася картин. Пояснювати задум автора йому давалося так само легко, як птасі літати.

Проте він трохи лякав Різ. Як і ті картини, від яких вона відчувала неспокій, він також видавався їй дещо спотвореним. Коли вони розійшлися — він мав вигляд не надто цим задоволений, а вона, нарешті покинувши галерею, відчула полегшення.

Лише коли прибула до маєтку, то зрозуміла що так і не отримала “Мить визволення” і не змогла утримати Хайна подалі від галереї.  

У маєтку на неї чекала ще одна битва. 

На вході, тримаючи обидві руки на стані, стояла з невиразним обличчям Вірма. Її втеча з маєтку, як і заборонені відвідини галереї, здається, вже сягнули вух матері. Вірма втупилася в Різ, випромінюючи такий гнів, що навіть слуги, що стояли біля стін, закам'яніли від жаху. 

— Незаміжній дівчині йти до такого небезпечного місця не взявши з собою жодного охоронця... Якби щось сталося, то реагувати було б вже занадто пізно! 

Можливо, в спробі заспокоїти сестрин праведний гнів Хайн увірвав її з привітною посмішкою. Та, на жаль, ефект був діаметрально протилежний. 

— Зажди, сестричко, Різ була не одна, та і я запросив її, аби трішки відволікти. Вона ні в чому не винна. Та й взагалі, не так там вже й небезпечно... 

— Ти! Рот на замок! 

— Так, сестро. 

Хайн похитнувся від палаючого Вірминого погляду. 

— Різ упаде з гарячкою від найменшої зміни у повітрі! Навіть якщо у неї жодного жіночного хобі, сорому й очі як у мерця, вона все ще слабка панночка!  — Кинувши гнівний погляд на зіщуленого Хайна, Вірма ніжно торкнулася долонею чола Різ, всупереч її безжальним очам. — О, ти ба! Та у неї температура. Це все тому, що вона була в тому страшному місці! О, як сумно й самотньо їй мало бути там. 

— Матінко, мені не було самотньо. 

— Не огризайся до матері! 

— Так, мамо. 

Коли Різ спробувала крадькома глянути на дядька і той у відповідь очима кинув: «Нам проти королеви нічого не світить», то Вірма й це помітила. 

— Різ, доню, та ти зовсім не обдумала, що накоїла?! Місяць тобі заборонено покидати маєток. 

— Так, мамо. 

Вона й так рідко виходила. Їй лише на руку не відвідувати набридливі чаювання та вечері. 

— Відтепер я тренуватиму тебе до заміжнього життя. 

— Ех... 

— Ніяких мені “ех”. Якщо тобі вистачає часу тримати пензля, то краще витрачай його на вишивку! 

Вона знала, що Вірма мала рацію, та враз стала ще більш пригніченою. Власне кажучи, доньок аристократи довіряли престижним пансіонам на кілька років, де тим надавали жіночу освіту. Проте Різ прожила своє життя у селі.  Основи вишивки й етикету вона отримала від бабусі та гувернантки. Але, мабуть, цього було не досить, аби порівнятися з вихованням у суворому пансіоні. На фоні будь-якої вельможної пані легко зрозуміти, що Різ бракувало вмінь поводитися згідно з її статусом. 

— Ти прекрасно знаєшся на іменах усіх художників, та чи знаєш ти принаймні одного знаменитого поета? З танцями й верховою їздою нічого вже не вдієш, але ти повинна принаймні добре вишивати. 

Вірма поклала руку Різ на щоку і сказала тій, що їй пора навчитися бути господаркою дому і знати своє місце у шлюбі. 

— Не думаю, що мені вдасться вдавати пані будучи вовком в овечій шкурі, як тобі, мамо. 

Вірма вхопила її за ніс. 

— Жінка, що не вміє вдавати доброзичливості й зовсім не пані! Різ, наступного місця усі члени Каротьйонів зберуться тут на  званий вечір. Там ви офіційно заручитеся. 

— ...Так, мамо. 

— Весілля відбудеться приблизно рік від сьогодні. Краще буде це зробити, коли тобі виповниться вісімнадцять. 

Те, що Різ було незручно, Вірма також легко підхопила. Скоріш за все саме такі терміни були Вірминих рук справа.

— Що ж, а тепер — марш у кімнату. 

— Так, мамо. 

Різ покірно повернулася до своєї кімнати. Служка допомогла їй вбратися в домашнє плаття. 

Зручно усівшись на диван дівча взялося до гарячого шоколаду і відпустило покоївку, сказавши що хоче відпочити до вечері. 

Вона бездумно погладжувала подушки дивану. Що вишивка, що сам він були винного кольору. Диван, круглий стіл, стелаж, штори, та й взагалі усе тут було обране Вірмою. Шпалери мали приглушені візерунки лілій, а меблі були виготовлені із вишневого дерева — з часом воно темніло, набуваючи більш приємного кольору, але, мабуть, тому що було новим і з’являлося це незатишне відчуття. Спальня мала дещо темніші кольори; від цієї частини кімнати її відділяла стіна без дверей. І звісно ж, від комоду до свічників — усе було новим. Навіть покоївки маєтку трималися на відстані від Різ. Нічого тут не дарувало їй відчуття комфорту.

Якби їй дозволили, вона б скасувала заручини й повернулася жити до бабці та дідуся. Але це було надто наївна думка. Вона — донька вельможі. Шлюб — її обов’язок. 

Якщо вона й справді бажала свободи, то могла відмовитися від статусу. Проте Різ, що не знала жодного дня важкої праці, не могла б себе забезпечити. Звісно, про світ мистецтва їй також варто було б забути. 

Вона могла б спробувати сама малювати. Вважала, що має достатній рівень, аби принаймні багатий фанатик картин, попросив її про копію, якою б хотів прикрасити дім. Але нічого більше. Навіть якщо вона прекрасно цим володіла, від цього ніякої користі. 

Талановитих людей було як риби у воді. Людей з виробленою технікою, талантом і завзятістю справжнього художника. Людей готових гарувати, що нізащо б не здалися. 

Але проблема полягала у її статі, більше ніж у таланті. Коли жінка малювала ікону, або портрет, то ставала мішенню для критики. Їй були дозволені лише натюрморти або ж пейзажі. При студії жіночий максимум був — стати асистенткою. Або ж викладання для дитини з шанованої родини. Нічого більше. 

Проте, Різ манив процес дослідження і пошуку невідомих шедеврів більше, аніж успіх художника. Та все ж найбільше всього вона жадала стати критиком або реставратором. Можливо, їй варто було б ризикнути, й приховавши свою стать спробувати... 

У той момент її уява настільки розбурхалася, що вона побачила лице Джона Сміта. Її брови самі собою вигнулися в незадоволені. Чоловік у якого було ліцензія критика і реставратора. Той, з ким їй не хотілося б мати справу. З невідомої їй причини його очі викликали у неї дивне відчуття занепокоєння. Таке ж як і спотворені картини. 

Вона зітхнула. 

Не лише шлюб ішов в розріз з усіма її мріями. 

І що їй робити зі зловісною галереєю дядька? Здавалося, йому вона дуже подобалася, і тому дівчині буде боляче переконувати його від неї позбутися. 

Різ підвелася з дивана і пішла до спальні. 

Вона прямувала до шафи, вмонтованої в задню стіну. Зазвичай двері туди були приховані за завісою. Біля дверей шафи була сходинка, що робило її дещо нижчою від кімнати. 

Усередині була колекція картин і книжок про мистецтво, які вона за довгі роки зібрала; також повний набір матеріалів для малювання. Запах пігменту був надто сильним, і вікон у кімнаті не було, тож пензлі довелося тримати деінде. 

Вона взяла з полиці циліндр. 

Всередині була картина. 

Різ сіла на підлогу, вкриту темно-малиновим килимом, і обережно розстелила полотно. Це була картина, яку вона отримала від мандрівника, що мав очі кольору світанку, коли була маленькою. А ще це був найбільший її скарб. На ній була зображена одинока рибка, що плавала в яскраву зоряну ніч. Ця картина випромінювала святість і водночас чимось зачаровувала. 

Різ прошепотіла собі під ніс: 

— Дочка Риби. 

Так мандрівник назвав Різ. Дочка Риби. Справа була не в сузір’ї. Якщо вона правильно пам’ятала, в той час мандрівник...  Намагаючись пригадати його слова, вона лягла біля картини й заплющила очі.