Пролог: Срібляста донька

Пролог: Срібляста донька

 

Блідий світанок. Картина, подарована мандрівником, в очах якого відбивався вранішній пейзаж, була найбільшим скарбом для Різ Мілтон. Чоловік був іноземцем, що якось навідався до далеких, незнаних собі земель.

У силу віку Різ все ніяк не могла правильно вимовити його імені. Для неї його мова була надто складною, тож вона кликала його "світанкоокий мандрівник". Ось так і забувши як його справді звали. Єдине, що їй таки вдалося запам'ятати: те ім'я звучало прекрасно, наче струнний інструмент.

"Гості зі сходу — передвісники багатств". Такий забобон жив в устах людей в селищі Різ. Її дідусь і бабуся з готовністю здали кімнатку мандрівнику, що забажав ненадовго відпочити на цих землях.

Чолов'яга виявився добрим та дотепним. Він відрізнявся від дітей в селищі, що ставилися до блідої й хворобливої Різ, як до привида, часто знущаючись і дражнячи її. До того ж він вільно володів її мовою, тож частував дівча багатьма кумедними й таємничими історіями, які спіткали його під час подорожі.

Мандрівник був художником. За місяць, що він провів в домівці Різ йому вдалося закінчити з кількома роботами. Одна з тих робіт перепала дівчинці. Якщо подумати, то логічним видається, що так він покрив витрати за проживання у її будинку.

Картина називалася "Срібна донька". Різ була моделлю. Проте, намальоване на картині не було дівчинкою, та що вже там, це й не було людиною. Там була рибка. Одна єдина, що метеляючи сріблястим хвостиком, елегантно плавала під усипаним зорями небом.

Якби комусь спало на думку все-таки знайти щось схоже між картиною і дівчам, то це був би колір. Сріблястий, наче жмутик зіркового світла.

Композиція була складена так, наче хтось зробив півоберт коли почув, що його закликали. Зображене було кропіткою роботою, яку мало кому б вдалося повторити. Обрис, в який наче вдихнули життя, сяйлива луска, плавні рухи шовковистих плавників і тіні, що створювали текстуру. Рибка непомітно блищала, відбиваючи густу блакить ночі.

Мандрівник був майстром; його талант важко було піддати сумніву. У всіх його роботах відчувалася техніка відпрацьована десятками, сотнями полотен, над якими сиділи дні й ночі.

Проте старші дому її, спохмурнівши та з вогником в очах, кинулись критикувати. І не тому, що їхню внучку прирівняли до риби. Безсумнівно, картина була неймовірною, але разом з тим довкола неї вирувала якась непристойна атмосфера.

Напівпрозорий довгий хвіст нагадував широкі складки сукні.  Закрадалося таке враження, наче пишно вбрана красуня з'явилася на вечірці, і ловлячи на собі пристрасні погляди чоловіків, вирішила обернутися.

А ось Різ дуже навіть подобалося.

Перед тим як покинути селище, мандрівник поділився з Різ чудернацькою історією. Тоді він сидів під дубом, що ріс у її саду. Той ясний день віщував скорий прихід літа.

— Різ, якщо станеться так, що коли ти виростеш, тобі буде незручно дивитися на картину, негайно відвернися.

— Чому?

— Тому, що це спотворена картина.

— Що означає спов-тво-ре-на кар-тина?

— Картина, де несвідомо був доданий богохульний елемент...  Я не помітив як зобразив символи Божих злочинів.

— То це погана картина?

— Сама так, вона розлютила Бога. Проте, небагатьом відомо про такі картини.

— То вона наче картина з каверзою?

Чоловік залився сміхом. Зморшки від усмішки чітко виднілися на темній, засмаглій шкірі.

— Можна й так сказати. — Але після сказаного його вираз обличчя знову змінився. — Оптичні ілюзії безпечні, а от спотворені картини — ні. Оскільки там зображені злочини Бога, а демони таке полюбляють, то картина стане для них "прихистком".

— Світанкоокий мандрівнику, то всі твої картини "спотворені"?

— Не зовсім.

— Чому ти намалював мене рибкою?

— Тому, що ти "Донька Риби".

— Але я не Риби — я Рак.

— Це ніяк не пов'язано з сузір'ям, під яким ти народилася.

— Тоді чому?

Мандрівник відповів не одразу. Він нахилився й ніжно погладив Різ по голові. Його рука пахла фарбами. Відчуття було грубим, важким. Нагадувало про руки садівника, або селян, які поралися на городі. Але ж ці руки тримали лише пензель. Через них вона відчувала ті довго дні важкої праці, що той пережив.

— Різ, ти часто бачиш речі, яких інші не помічають, так?

— Тобто? — Від несподіванки її плеченятка здригнулися.

— Можеш не брехати. Я збережу це в таємниці від твоїх дідуся й бабусі.

— ...Справді?

— Обіцяю.

Дівча боязко звело очі на мандрівника.

— Я бачу фей. І тут, і там у лісі.

— Оце і все?

— Ем, ну інколи й в особняку. Інколи я бачу дивний туман, або сліди тварин, яких не має бути. Хоча дощу й не було, але іноді на підлозі видніються мокрі сліди.

Він не відповів. Але судячи з того, як уважно на неї дивився, то сприймав все сказане нею серйозно. Це дало їй потрібної сміливості, тож вона продовжила:

— Але, татусь і мама їх не бачать. Я знаю, що живу тут не лише тому, що я хвороблива, а й тому, що мої сестри мене бояться.

— Он як.

— Бабуся, та й усі інші мені не вірять. Кажуть: «Немає ніяких фей. Знаєш, брехати погано.» з дуже страхітливими обличчями.

Дівчинці було боляче від того, що їй ніхто не вірив. На неї дивилися так, наче вона брехунка.

— Але ж я бачу їх, хоча й не хочу. То через це я дивна?

Її приваблювала картина мандрівника: рибка, яка плаває під нічним небом. Вона була намальована в особливому світі, якого не існувало в реальності. Може, мандрівник також був особливим, і бачив те, чого не могли інші? У маленькому серці зажевріла надія.

— Ні, не дивна. Ти володієш уміннями Риби. Тому й бачиш ці незрозумілі речі, — спокійно мовив мандрівник. — Риба — образ святого, якого Бог відпустив із неба. Він пливе по екліптиці, проходячи крізь дванадцять палаців і врешті-решт зупиняється на людині.

— Святий?..

— Ти — донька Риби, яка може бачити демонів, що ховаються у своїх схованках.