Можливо, через феромони Делліана, які створювали навколо нього своєрідну територію, вся дорога — від головного входу до маєтку, в обхід через бічну хвіртку і аж до дверей спальні Гіацинта — минула без жодної зустрічі з прислугою: ані дворецького, ані покоївок, ані управителя маєтку не було видно взагалі.
Щойно опинившись перед дверима, білявий навіть не встиг обернутися, аби подякувати тому, хто, не питаючи дозволу, потурбувався його провести. Він поспіхом влетів до кімнати, сподіваючись сховатися від чиєїсь нав’язливої присутності, що відчувалася у повітрі. Тіло палало в той час, як серце несамовито калатало, а внизу тягнуло тупим болем. Отвір позаду був вологий, стискався в порожнечу, немов волав про щось, що могло б увійти й заповнити його.
Коли двері вже майже зачинилися, хлопець раптово підняв руку і втримав стулку.
— Можна я зайду до вас, невістко? — промовив він хрипким голосом, його бурштинові очі мерехтіли у напівтемряві, пронизуючи поглядом Гіацинта. А на вустах з’явилася легка усмішка. — Феромони Енігми, хай і не такі сильні, як у партнера, але, гадаю, можуть трохи допомогти… я тільки.
— …
— Тільки обійму. Нічого більше, — додав він.
Та попри слова, поводився так, ніби перед ним було голодне вовченя. Адамове яблуко на його смаглявій шиї раз у раз смикалося — юнак постійно ковтав слину. Облизав губи, ніби смакуючи солодкий присмак когось іншого, що досі залишався на його вустах.
Не лише Гіацинт, але й той, хто стояв перед ним, боровся зі своїми інстинктами й бажаннями.
Та омега відвів погляд.
— Омега з Енігмою наодинці… навіть якщо між ними нічого не трапиться, це все одно стане причиною пліток.
Чорнявий лишень посміхнувся з ледь помітною насмішкою, почувши цю відповідь.
— Якщо ви чогось схочете — покличте мене, — мовив він і кінчиками пальців доторкнувся до сліду від укусу на шиї Гіацинта. — Усе, чого тільки забажаєте.
Дотик був легкий, миттєвий, але залишив гарячий слід уздовж місця зв’язку.
Двері зачинилися. І їхні світи — розділилися.
Жар усередині тіла змусив його поспіхом стягувати з себе одяг. Дорогі речі полетіли на підлогу, кинуті там, то там. Довгі ноги понесли оголене тіло на м’яке ліжко, де він згорнувся клубочком. Стиснув ноги разом, адже навіть легке тертя між ними викликало таку хвилю збудження, що з вуст мимоволі зірвався тихий стогін.
Вхід позаду був вологим, пульсував, стискаючись у порожнечу, мовби намагаючись жадібно втримати щось у собі. Тому він кінчиками пальців проник всередину — в спробі хоч трохи втамувати пристрасть, що з кожною хвилиною вирувала дедалі сильніше. Виділення, яке й так вже рясно змастило стінки, полегшило вхід одразу трьом пальцям. І саме в ту мить, коли подушечки торкнулися чутливої точки глибоко усередині, тіло Гіацинта сіпнулося, мов би його легенько пронзило струмом, яке пронеслося по всьому тілу, зводячи мурахи на шкірі.
З вуст сам собою зірвався тихий стогін. Але, здавалося, навіть пальці вже не могли втамувати жагу повною мірою. Очі, затуманені сльозами збудження, шалено блищали, поки погляд блукав по кімнаті… і нарешті зупинився на великому халаті, що валявся на підлозі.
У пам’яті спалахнув образ — себе в міцних обіймах того неймовірного чоловіка. Легкий аромат, який тоді оточував усе навколо, здавався майже магічним — у той момент весь світ стискався до однієї лише присутності. Хоча між ними були шари одягу, він відчував кожен вигин мускулистого тіла. Його шкіра палала, особливо там, де член терся об тверде, гаряче, збуджене єство іншого — воно було таке велике, що навіть легке тертя викликало нестримну хвилю насолоди.
Струнке тіло поповзло до халата. Гіацинт підняв його, пригорнув до себе, втопив ніс у тканину, вдихаючи аромат, який досі зберігся на ній. І в ту ж мить рух пальців став ще швидшим, ще глибшим. Вони безупинно протискалися до м’яких стінок, вдаряючись у ту саму чутливу точку знову і знову.
В уяві він бачив, як у нього проникають — нестримно, глибоко — і дарують насолоду таку пекучу, що здається, от-от задихнеться від неї. Його тіло знову і знову кидають униз ритмічними поштовхами. Глухий звук тіл, що зіштовхуються, розливався по кімнаті, зливаючись зі стогонами, а повітря було насичене густим ароматом двох людей — теплим, солодкуватим, розпусним, немов сама пристрасть.
Його тіло знову здригалося, задній вхід тремтів від уявних проникнень — знову й знову, кожен рух ніби точив по живому. Це було захопливо, п’яняче.
Але цього було замало.
Навіть з усіма спробами розрядити напругу — самотніми, зосередженими, відчайдушними рухами — так і не вдавалося досягти того, чого прагнула душа. Полум’я в ньому не згасало, не знищувало його в попіл, а повільно, методично мучило, тримало в кайданах хтивості, які він не міг розірвати.
—————————————————————
Наступного ранку Делліан знову прийшов. Гіацинт уже встиг прийняти душ, ретельно вбрався в діловий костюм, приготувавшись до роботи. Його чорне волосся було гладко зачесане, передні пасма підняті догори, відкриваючи шляхетне обличчя з чіткими рисами.
— Невістко, — бурштинові очі юнака повільно ковзали по ньому: сріблясте волосся — розтріпане, погляд — затуманений вологою, а губи — припухлі, із червонуватими слідами укусів. — Цього ранку Сефірос не повернувся до маєтку. Припускаю, що його не буде ще кілька днів.
У омеги, після зв’язування, феромони мали б бути придушені. Лише тонкий природний запах залишався — і цього мало б бути замало, щоб спокусити будь-якого альфу. Та Гіацинт… навіть без феромонів усе одно залишався тим, хто збурював інстинкти.
І маску він носив, як пацієнт, заражений повітряно-крапельною хворобою, здатною передаватись із погляду.
Того ж вечора Делліан з’явився знову — цього разу з оберемком випраного одягу. Запах, що ледь вловимо витав над тканиною, був тим самим — його, того, хто стояв перед ним.
— Перепрошую, — мовив він із легкою усмішкою, — Сефірос так і не повернувся. Я не насмілююсь заходити до вашої приватної кімнати без дозволу. Хоч мій запах і не порівняти з запахом зв’язного партнера, можливо, він бодай трохи допоможе вам полегшити стан.
Цілий тиждень — стільки тривала фаза «тічки» в омеги. Сім днів, протягом яких Гіацинт змушений був використовувати речі молодшого брата свого чоловіка, щоб хоча б якось заспокоїти тіло, яке горіло в бажанні. Сім днів без відповіді від системи, яка лише раз по раз запускала автоматичний голосовий режим. Сім днів — і не разу той, хто названий йому чоловіком у документах, не з’явився навіть на порозі.
І скільки разів Гіацинт думав: — "А чи не дозволити тому, хто так завзято прагне стати коханцем своєї невістки, перейти межу? Якби отримати той великий, мʼязистий орган, який врізався б у нього знову й знову — ох, цей нещасний отвір, що лише пульсував у пустоті, нарешті був би заповнений до межі…"
Але він так і не переступив цієї межі. І цей демон, який його мучив, не став ще одним. Аж до того моменту, коли мука скінчилася.
І новий ранок розпочався з жвавого голосу системи 666, яка зникла майже на тиждень.
[ Півєєєтікс~ Ну як, сподобалось втратити цноту у світі омегаверсу?~ Кʼяяяя~ \(>0<)/ Цілий тиждень пристрасті, правда ж? Тук! Тук! Тук! Ійяа~ Ах, ах, ооох~♥]
— Чорт.
Гіацинт глибоко вдихнув і коротко переказав системі, що весь час просидів у кімнаті, нікому не віддаючись і жодних статевих звʼязків не мав.
[ Не моооже бутииии (TOT) Чому? Чому ви не скористалися шансом?! З якого часу Володар демонів став противником NTR?! Чи ви надто вже вжився в роль «маленької омеги з чоловіком» і не хочете сходити з праведного шляху?! Охооо~ Як личить справжньому Володарю (T_T) Поважаю, поважаю! Ви не тільки гарні, а ще й тримаєтесь з гідністю! Не як ваш мерзенний чоловік — Сефірос, от скотина морда-платидур! ]
— …
Володар пекла не був аскезом. У Пеклі, звісно, цінували вірність у шлюбі, та Гіацинт ніколи не вважав себе справжнім «партнером» Сефіроса. І, як казала система, він пройшов через такі безодні аморальності, що порівняно з цим подружня зрада — то навіть не дрібниця.
Але причина, з якої чоловік не впустив Делліана — була проста: він йому не довіряв. У хвилини сексуального збудження він був надто вразливим. Один необережний рух — і його могли втягнути у скандал, де звинуватять у звабленні молодшого брата чоловіка. І якщо таке трапиться… Ну, не важко здогадатися, що буде з його репутацією в Лучано.
Хоч він і не був тут довго, але пам’ять й атмосфера цього місця швидко дали зрозуміти — як працює соціальна ієрархія. Якщо Сефірос і міг дозволити собі розваги на стороні, не боячись втратити статус, то Гіацинт, як омега, при подібному скандалі став би вигнанцем. Його б називали «розпусником», таврували би та зневажали — у нього б не лишилося ні становища, ні місця під сонцем.
Його становище зараз — мов крижана поверхня, тонка й крихка. Варто лише зробити невірний крок — і все піде шкереберть.
І хоча він мав би бути обережним, та все ж… одного разу дозволив собі обійняти іншого й міг тільки сподіватися, що ніхто того не бачив.
Лист від Скляра:
Мильна опера родини Лучано триває.
Нещодавно мешканці міста могли спостерігати, як старший син дому Лучано з’являється у публічних місцях із загадковим омегою у супроводі численних альф. І ось, як нам щойно стало відомо від нашого чарівного інформатора — минулого тижня припав пік тічки у пана Гіацинта! Та що ж ви думаєте? Його законний чоловік зник із маєтку без жодного сліду! Дружина ж тим часом могла лише лежати, знемагаючи в гарячковому збудженні в самотній, порожній кімнаті — цілих сім днів і сім ночей. А наступного дня, наче заради драматичного ефекту, хтось побачив старшого сина родини Лучано — того, хто зник безвісти на цілий тиждень — у стайнях маєтку. І був він не сам, а з тією ж загадковою омегою.
Та Бог, очевидно, вирішив, що історія ще недостатньо пікантна — тому щедро «нагородив» того омегу раптовим нападом тічки. Усі альфи серед працівників почали помітно знервовано поглядати, наче ось-ось кинуться до бідолахи. На щастя, Сефірос зумів втримати себе в руках і вивів омегу у безпечне місце, подалі від хижих поглядів. Можливо, вони «допомогли один одному розрядити напругу» — бо коли вийшли з укриття, омега вже не мав ані сліду від тічки, шкіра його світилася, а на обличчі розливався задоволений рум’янець.
Удача — безперечно — усміхнулася цій загадковій омезі. Але це була нещадна поразка для Гіацинта Лучано.
Найстрашніше — не сам зв’язок між ними, а можливість, що той омега може завагітніти. І хоч би як сильно голова родини симпатизував своєму «офіційному» зятеві, продовження роду завжди буде важливішим.
“Божевільна пристрасть” у відповідь Скляру :
Приватні стайні Лучано — місце, куди мають доступ лише наближені особи, та ще й виключно альфи. Навіть я, дружина, мала право лише перебувати в приймальні. Омега, який потрапив туди — очевидно, має неабияке значення для старшого спадкоємця.
“Касабланка” у відповідь Скляру :
Сефірос Лучано ненавидів другу дружину голови роду усією душею.
Хоч сам він законний спадкоємець, змушений усе життя змагатися з позашлюбним сином. Я сподівався, що це зробить його вірним хоч у шлюбі…
Але, як бачимо — яблуко від яблуні недалеко падає.
“З любов’ю, Джон” у відповідь Скляру :
Якби я був альфою — давно б знайшов собі іншу дружину. Омега, яка не може народити, — це дефект, який важко пробачити. Хай там як, вітаю родину Лучано з майбутнім онуком — хоча шкода, що не від благородної офіційної невістки.
“Повітряний палац” у відповідь Скляру :
Залишити зв’язаного партнера страждати у період тічки — вже й так огидно. Але йдеться ж про Гіацинта — законну дружину, а ще й вихованця одного з найшанованіших домів Номанленду. Вчинок Сефіроса — це не просто зрада, це приниження честі дому Лоренцо. Якщо глава роду не візьметься за сина, скоро всі говоритимуть, що в Лучано діти ростуть без виховання.
Он і кінець всьому.
Усі мешканці маєтку добре знали: під час періоду тічки Гіацинта, старший син родини Лучано навіть носа не показав до кімнати законної дружини. Зник просто без пояснень і без жодного слова. Але ніхто нічого не сказав. Навіть сама дружина й Сефірос — теж. Він не запитав, як омега, залишений без партнера, пережив ці пекельні ночі. Коли вони нарешті побачились після неї, чоловік лише кивнув — ніби нічого й не було.
У маєтку Лучано запанував оманливий спокій рівно на цілих два дні. А потім прийшов буревій. У руки Гіацинта потрапив черговий випуск Скляра — світського пліткарського клубу, який він, до речі, читав під чужим ім’ям служниці, аби потайки стежити за улюбленими авторами. І що ж там спитаєте було написано?
Сефірос і Хінокі — той самий чистокровний омега — переспали в приватних стайнях.
Про це Гіацинт дізнався ще до того — від системи. Обоє щойно влаштували сексуальний марафон, і навіть після того період тічки в омеги не скінчився. Він знову «зірвався» просто в стайнях.
Після обіду голова роду Лучано викликав Сефіроса до себе у кабінет. Гіацинт одразу зрозумів — справа в плітках зі Скряру. Хто б міг подумати, що старий Лучано ще здатен побачити щось далі власного носу.
[ Достатньо лише зацікавитись — і очі голови першої родини Номанленду виявляються дуже й дуже проникливими. ]
Остаточний кінець, чи тільки початок?
Гіацинта теж викликали до кабінету — одразу після того, як батько й син провели там більше години наодинці.
— Батьку. Сефіросе, — вимовив він тихо.
Атмосфера була натягнута до межі. Схоже, вони вже все обговорили й тепер чекали саме на нього. Погляд пана Тайнія Лучано, коли той зустрівся з Гіацинтом, був незручним, майже винуватим. Старий махнув рукою, підкликаючи підійти ближче.
— Я подумав про справу спадкоємців, — почав він нарочито м’яко. — Це питання, мабуть, неабияк тисне на тебе, Ясіє. Та й графіки у тебе й у Сефіроса зовсім не збігаються. Складно навіть час для спільного ложа знайти.
Гіацинт перевів погляд на Сефіроса. Значить, той зізнався батькові, де пропадав під час його періоду тічки.
— Я поговорив із Сефіросом, і він погодився — тиснути на тебе не правильно, адже ти маєш досить слабке здоров’я. Навіть якщо й народиш дитя, хто знає, чи вдасться вижити під час пологів. Краще, щоб зачаття відбулося з кимось іншим, але щоб це була твоя з ним дитина.
Голос Тайнії був сповнений турботи. Справжньої батьківської ласки — от тільки не зрозуміло, чиїм батьком він себе вважав.
— Той чистокровний омега — ідеальна матка для нашої родини. Він не має жодного права голосу. Може навіть не сподіватись на шлюб із Сефірос, ні в якому разі, не буде заявлятись з ним на людях. А ти, Ясіє, залишишся законною дружиною. І саме ти матимеш статус матері цієї дитини — виховуватимеш її, роститимеш, любитимеш…
[ ЯКОГО!?! Та вам бошки позривало, гнилі ви виродки! Тобто тепер нашому Володарю пекла треба буде бути матір’ю — матір’ю! — дитині, яку його чоловік зачав зі своїм коханцем?! І що далі, весільний альбом із підписом «татусь+батько+коханець»?! ]
Голова роду Лучано чудово знав, через що страждає Гіацинт. Знав, чому той більше не може мати дітей. Знав, хто насправді у всьому винен — його син. Але оце й вихід? Просто змінити матку? З Гіацинта — на Хінокі? Законна дружина? Сурогатна мати?
У чому, чорт забирай, різниця?
Син долі не може бути чийсь там «таємною дружиною». Він має бути єдиним. Центральним. Обраним.
Якби ця сцена з’явилася в оригінальному сюжеті — з таким статусом, як у Хінокі, та ще й будучи чистокровним омегою, він без сумніву вже б встиг видертися на місце Гіацинта й посадити того в тінь. Чистота омеги Хінокі в майбутньому стане силою — зброєю. Вона змусить знать Номанленду схиляти голови.
———————————————
Гіацинт вийшов із кімнати з обличчям, яке нічого не виказувало. Жодної емоції. Але в голові його несамовито вирував голос системи 666 — сипав прокльонами на обох Лучано, батька й сина.
— Брате? — долинуло знайоме звернення.
Він зупинився. В коридорі на нього чекав хтось, і як тільки їхні очі зустрілися — на обличчі юнака спалахнула щира усмішка, така яскрава, що виблискувала навіть у зіницях. Він наблизився кількома кроками, ставши впритул.
Гіацинт відступив на півкроку. Аромат, який тягнувся за іншим, був до болю знайомим. Його нюх миттєво згадав, як колись він сам використовував той запах, аби посилити власні емоції під час періоду…
Кінець добропорядності. Початок чогось іншого.
— Здається, мій брат наробив чимало непрощенних дурниць щодо тебе, — промовив Делліан, опускаючи очі з лукавством. Пальцями він легко провів по пасму волосся на щоці білявого. — Має найдорожчий скарб країни, а все ще поводиться, як тварина. Спарюється, з ким попало.
— А ти? — Гіацинт відбив його руку з обережною, майже граційною посмішкою. — Ти ж так дбав про ту рідкісну квітку, яку знайшов. І от — хтось інших зірвав її.
— Якби я справді хотів тримати його при собі, — Делліан всміхнувся знову, — я б і не казав братові, що він — чистокровний омега. Я… більше ціную зовнішність, ніж другорядну стать.
— …
— Брате, — нахилився Делліан до нього ближче, і прошепотів так, ніби то була страшна таємниця. — Якби я висловився чесно — боюсь, що ви не витримаєте того океану почуттів, який я ношу у собі всі ці роки.
[ ААААААААААААААААААААА!!! Та він божевільний! Бездонна романтична трясовина! Н-не може бути… Ми… ми що, усміхаємось? Котячки! Він точно по вуха у вас закоханий! Що ж тепер робити, Володарю… (>///<) Це ж… Це ж просто катастрофа. От якби ви не були такими гарними — усе було б простіше. ]
Гіацинт штовхнув його в груди. Сили в тому русі було небагато, але Делліан покірно відійшов назад й випростався, як і наказано.
Кінець антагоніста.
— Те, що зробив Сефірос, справді не піддається прощенню, — озвався юнак. — Відтепер… чи дозволить мені моя невістка стати йому опорою?
У тих бурштинових очах спалахнули іскри. Усмішка, що зазвичай ледь позначалась на обличчі, тепер розцвіла ширше — мов у хлопчика, що нарешті отримав омріяний подарунок.
— Тоді скажи мені, — мовив він із притиском, — що я отримаю від тебе натомість?
— Я стану твоєю рушійною силою. Допоможу тобі стати наступником дому Лучано, — відповів Гіацинт рівним голосом. — Я, Гіацинт Лоренцо, розчищу для тебе шлях. Твоя дорога буде вистелена пелюстками троянд. Ти увійдеш в історію Номанленду як найвеличніший спадкоємець серед усіх, що колись були.
— І натомість?
— По-перше, ти допоможеш мені розлучитися з Сефіросом — без ганьби, без наслідків та без боргів.
— …
— По-друге — зробиш мене дружиною наступного голови дому Лучано.
З глибини його грудей вирвався низький, глухий смішок. Він протягнув руку і м’яко взяв Гіацинта за долоню.
— Я ще ніколи не укладав настільки вигідної угоди, — промовив він із чарівною серйозністю. — Домовились?
— Домовились. Навіть ціною життя.
І, мов підтвердження, він підніс тонку руку до губ і з повагою поцілував тильний бік.
Кінець антагоніста… чи початок іншого шляху?
Проте, перш ніж Делліан встиг по-справжньому відчути тепло його шкіри — Гіацинт швидко відсмикнув руку.
— І останнє. Якщо це не офіційний обряд — поки я ще носитиму прізвище Лучано, не наближайся до мене більше. Ніяких дотиків. Навіть таких, як щойно.
— Брате…
— Делліане. Я — лише омега. Другорядна стать, чиє життя визначається роллю дружини і матері, моє ім’я має залишатись чистим. Зрада для альфи — максимум, це глузування у п’яній компанії. А от омега… омега стає повією. Шматком м’яса. Вигнанцем, який втрачає право на повагу. Право на існування.
Повисла довга тиша.
Зрештою Делліан кивнув.
— Я зрозумів.
— Хороший хлопчик.
— Брате…
Цього разу його голос став повільним, але кожне слово — точне й важке, мов обітниця:
— Якщо ти справді станеш моєю дружиною… я зроблю тебе омегою, якого ніхто більше не посміє зневажити.
--------------------|
Що ж, це останній розділ, переклад якого я можу зробити, на жаль продовження можна зробити тільки придбавши книгу, обхідних варіантів поки немає, тому переклад тайтлу заморожується на невизначений термін. 😞
