Яскраве світло вдарило у вічі Гіацинта, аж поки все не злилося в розмиту пляму. Він чув дивний шурхіт, що не вщухав, перш ніж раптово затих — мов би звук вимкненого телевізора. За мить до нього долинули людські голоси, гамір розмов, цокіт шкіряного взуття по підлозі, стукіт підборів у ритмі кроків, дзенькіт посуду, що торкався одне одного — тарілки, чашки, виделки, ложки…
— …а що з нащадком… Як справи?
— Пане Лучано…
— Пане Лучано.
— Молодий пане Лоренцо!
— Так?
Душа, що ширяла в повітрі, ніби щось втягнуло назад у тіло. Чоловік кліпав очима, все ще розгублений. Він відчув себе знову живим — кров, плоть, зір ставав все чіткішим.
Перед ним стояла тендітна дівчина з білосніжною, мов порцеляна, шкірою, в елегантній чорній вечірній сукні з відкритими плечима. Вона була нафарбована й всміхалася йому.
Це була посмішка з явною насмішкою.
— Чорт забирай… Уже кілька років, як ти увійшов до родини Лучано, а досі не звик до прізвища?
[ Ласкаво просимо, Гостя, до першого фанфіку — «Вир пристрасті». Гештеги: #Омегаверс #Мафія #Яой #18+ ]
У голові чоловіка пролунав голос системи 666 — бадьорий і сповнений ентузіазму:
[ Це — Номанленд, колишній безлюдний острів, який згодом перетворився на незалежну державу завдяки інвестиціям великого капіталу. Сьогодні ця країна вважається однією з найпотужніших економік у світі. Попри те, що вона називає себе республікою, право балотуватись на виборах мають лише обрані кола. Наразі тіло, в якому ви опинились, належить старшій невістці родини Лучано — найвпливовішого клану на острові, що стоїть за лаштунками політичної влади. Світ, у який ви потрапили, живе за законами омегаверсу, де існують дві зовнішні статі й ще три додаткові — вторинні. ]
— …
— "Республіка з двома статями й трьома вторинними?.. Що за…"
[ Розумію, Володарю, ви навряд чи щось пригадаєте, тож спершу, будь ласка, ознайомтесь з інструкцією, перш ніж я розповім деталі вашої місії. ]
Перед Гіацинтом у повітрі з’явився прозорий екран, повністю вкритий рядками тексту. Чоловік опустив погляд, вчитуючись, а потім підвів очі — чорна вечірня сукня тієї жінки все ще мерехтіла перед ним. Вона пильно дивилася прямо на нього — отже, екран бачив тільки він.
— Пане Лоренцо… чи, радше, пані Лучано, ви мене не чуєте? — вона з досадою насупила брови.
— Це щось важливе? — Темний Володар (чи то пак, сам собі головний герой) поглянув на співрозмовницю з видним роздратуванням. У кожному другосортному романі обов’язковознаходиться такий персонаж.
— Перепрошую?
— Якщо нічого серйозного — я піду.
Гіацинт уже було зробив крок, аби піти геть, але в ту ж мить відчув щось дивне: під ногою було щось нестійке, ніби провал. Коліна раптово підкосилися, рівновагу було втрачено, тіло хитнулося вперед — і все пішло шкереберть.
— Ви…
Та саме в цей момент та сама дівчина опинилася перед ним, і чоловік на повному ходу влетів у неї.
Дзень!
— Ай!
Звук розбитого келиха розлетівся залом, змусивши всіх присутніх повернути голови. Тепер Гіацинт опинився в обіймах тієї жінки, притиснутий до неї, а навколо — уламки скла та плями вина, які розлилися по підлозі. Частина бризок потрапила і на туфлі жінки, і на його взуття.
— П-пане Лоренцо, це що ще за… — обличчя в неї спалахнуло. Вона напружено стиснула руки, немов хотіла відштовхнути Гіацинта, але так і не наважилась доторкнутися. І лише коли він сам вирівнявся й відійшов, змогла віддихатися та різко випалила:
— Чому ви в мене врізалися?!
Гіацинт опустив погляд, щоби краще роздивитися своє нове тендітне тіло — вперше справді звернув увагу на деталі цієї оболонки.
Сріблясте, гладке волосся спадало до середини спини, зібране у витончену зачіску, лише кілька пасм м’яко обрамлювали обличчя. Біла сукня-бюстʼє відкривала витончену шию й округлі плечі з молочно-білою шкірою. На шиї — масивне діамантове намисто з яскраво-червоним рубіном в центрі, що виблискував при кожному русі, підкреслюючи довгу тонку шию, витончені ключиці й делікатні округлі плечі. Сукня щільно облягала тіло, чітко підкреслюючи тонку талію та спокусливі вигини. Поділ спадав аж до щиколоток, але з одного боку мав високий розріз — майже до стегна. І кожного разу, коли вона — ну, тобто він — робив крок, відкривалася гладка оголена нога. На ногах — сріблясті туфлі на тонких підборах.
Мабуть, саме вони й стали причиною падіння кількома хвилинами раніше.
І все ж, була ще одна річ, яку не можна було побачити — але вона виразно відчувалася.
[ Як я вже казав — це світ омегаверсу. Кхе-кхе! Ну… перш за все, Володарю, вам варто ознайомитися з базовими поняттями цього світу. І по-друге… ВОЛОДАРЮ (O[]O!) НЕ СМІЙТЕ ТОРКАТИСЯ ДО ТОГО МІСЦЯ ПІД СУКЕНКОЮ НА ЛЮДСЯХ!!! ]
Система 666 в паніці намагалася втримати свого користувача від катастрофи, однак у ту мить вже чітко відчула, як погляд Гіацинта опустився нижче. Рука підсвідомо потяглася в бік промежини…
[ СТІЙТЕ! НЕ РОБІТЬ ЦЬОГО! ВАС Ж ОТОЧУЮТЬ ЛЮДИ!!! ] — вигукнула система, перш ніж ця сцена перетворилася на соціальну катастрофу року.
— …
Володар демонів із гіркотою усвідомив: його великий дракон наразі перетворився… на брязкальце.
[ Прошу вас, Господарю, зберігайте гідність. Наразі ви — Гіацинт Лучано, законна дружина Сефіроса Лучано, старшого сина родини й одного з головних претендентів на успадкування влади у вище згаданому клані — найвпливовішому роді всього Номанленду! ]
Гіацинт із внутрішнім зітханням придушив непереборне бажання перевірити свою «ситуацію».
— Перепрошую за прикрий інцидент, що стався, — промовив він.
Навіть інтонація голосу змінилася. Система 666 тут же підхопилася пояснювати з радісним ентузіазмом: це — спеціальний додатковий пакет, персоналізований для Гіацинта, аби йому було легше влитися у світ.
— Я лише поцікавилась спадкоємцем. Хіба це причина — вибивати келих із моїх рук?! — з обуренням вигукнула дівчина.
[ Це Дженіс. Без прізвища — вона ж персонаж-декорація. Омега. Колишня наречена Сефіроса. Але той… надає перевагу вам. Отже, заручини скасували. ]
Спогади тіла почали повільно повертатися. Обличчя, голоси, уривки сцен — усе змішалося й влилося в одну мозаїку в його голові.
— Ви в порядку? — озвався хтось поруч.
Низький, знайомий голос змусив усе тіло Гіацинта зкам’яніти. Володар цього голосу повільно вийшов на сцену… його обличчя було точнісінько таким, яким він і уявляв.
Красивий юнак з м’якими рисами обличчя, коротке світле волосся кольору сонячного золота виблискувало під люстрами бенкетної зали. Очі — чисті, яскраво-блакитні, як небо над океаном.
[ Це — Сефірос Лучано, старший син патріарха Лучано. І — так, ваш законний чоловік. ]
Навколо нього витав дивний, химерний ореол, але як би там не було — це обличчя було знайоме. Сефірос. Його Сефірос. Правиця Володаря демонів, його незмінний соратник і побратим у битвах, які вони вели разом сотні років.
— Це ваша дружина, сер. Вона раптово зірвалась і накричала на мене. А потім ще й вибила келих із моїх рук! — затараторила Дженіс, голосно та зі сльозами в очах.
— Моя дружина справді влаштувала досить прикру сцену, — м’яко, з усмішкою, звернувся Сефірос до дівчини в чорній сукні.
Але коли його погляд зустрівся з очима Гіацинта, обличчя стало холодним, мов крига.
— Ясія, — голос, який щойно звучав м’яко, раптом став твердим і гострим, — вибачся перед панною Россі.
[ О, точно! Вона — Дженіс Россі! Саме так, з прізвищем! ] — 666 втрутилась з абсолютно непотрібною на цей момент інформацією.
— Вибачень недостатньо! — Дженіс опустила погляд на свої туфлі. — Це сапфірові туфлі, тато замовив їх для мене особисто — спеціально для цього прийому…
Сріблясті туфлі тепер були в плямах червоного вина — на ремінцях лишилися темні, липкі сліди.
— Якщо не витерти зараз, залишиться пляма, яку вже не відчистиш, — зауважила Дженіс.
Блондин обернувся до офіціанта, що стояв поблизу, і кивнув йому — мовчазний наказ був очевидний.
— Чому хтось сторонній має витирати?! — різко вигукнула жінка і обурено крутнула головою. — О, точно… Тепер вона — з Лучано. Звісно ж, такі люди ніколи не помиляються.
Серед натовпу, що спостерігав за сценою, здійнявся легкий гомін. Кожен розумів, що насправді мала на увазі панна Россі.
Сефірос тяжко зітхнув.
— Ясія, допоможи панні Россі з її взуттям.
Сенс був очевидним: він наказував Гіацинтові — схилитися й витерти її туфлі.
— "Зухвальство! Напевно, після смерті його мізки згнили до лайна — якщо він наважується таке говорити. Цей покидьок справді просить, щоб його прикінчили вдруге?"
Очі Гіацинта спалахнули кривавим блиском. Груди налилися жаром. Пальці стислися в кулак так міцно, що нігті врізалися в долоню. Він уже майже зібрав силу, щоби провчити негідника…
Та саме в цей момент озвався 666.
[ Прошу вас, Темний Володарю, не гарячкуйте! Ви в фанфіку, написаному уявою автора… Ваш вірний соратник у цьому світі виконує роль аб’юзивного чоловіка, який принижує Гіацинта. Тому… ] — система пояснювала з явним соромом у голосі, — [ у цьому всесвіті владу використовують здебільшого для цькування, це не та сила, до якої ви звикли у своєму світі, мій володарю. Тож у цьому місці ви не зможете скористатися своїми колишніми здібностями. ]
[ Причина, з якої ця жінка наважилась зчинити скандал із вами — хоча ви офіційна невістка родини Лучано — полягає в плітках. Кажуть, що ваш шлюб із чоловіком на межі розриву. До того ж рідна сім’я у вас зараз — не з найвпливовіших. ]
— Ясія, — Сефірос знову назвав його ім’я, і цього разу його блакитні очі пронзили Гіацинта наскрізь. Атмосфера враз напружилася, стало важко дихати. Вперше за сотні років життя інстинкти кричали — схилитися, підкоритися цій чужій волі.
Але раптом, у цій задушливій, стислій реальності, наче подув свіжий вітерець. Аромат — прохолодний, лісовий, із присмаком сніжинок — розсіяв гнітючу напругу, мов би заморожуючи пекучий простір довкола. Це відчуття було схоже на ніжну руку, що простяглася з темряви, аби повести його в тихий, зимовий світ.
— Щось сталося? — пролунало глибоке, спокійне запитання.
Рівні кроки, м’який голос, і присутність, що викликала враження, ніби увесь зал завмер, залишивши місце лише для нього — самотнього, але водночас величного.
[ Це Делліан Лучано — молодший син, народжений від покоївки. Незважаючи на позашлюбне походження, його талант яскравий, немов діамант. Його вторинна стать — Енігма — виявилася лише п’ять років тому. Це зробило його, позашлюбного сина, рівним зі старшим братом — одним із законних спадкоємців дому Лучано. ]
Очі кольору бурштину блиснули в світлі, коли він зустрівня поглядом з Гіацинтом. На вродливому обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.
— Брате…
[ Головний герой, домінант. Володар карти долі світу цього фанфіку. ]
Це було обличчя, знайоме Гіацинту до найменших деталей. Чоловік, що тримав меч, яким стирав зло з лиця світу.
Чоловік, який вбив його.
Герос…
Він не знав, що таке “Енігма”, але як Темний Володар, що виріс у Тартаросі — світі, де ієрархію визначали походженням — він міг уявити собі велич того, що тут називають “енігмою”.
Якби це місце було зграєю вовків, то Делліан був би вожаком.
Дженіс, яка щойно ще огризалася на блондина, тепер виглядала помітно стривоженою, коли розповідала про подію. Її поведінка була схожа на переляканого кролика — ніби вона боялася когось або чогось.
— Якщо ти створила проблему, мусиш вирішити її сама. Інакше всі подумають, що дім Лучано несправедливо упереджений, — Сефірос мовив крижаним тоном, не відводячи спокійного погляду від Делліана. Не було й натяку на покору перед цим вожаком зграї.
— "Прокляте щеня…"
Темний Володар, що народився й виріс із гідністю, яка зводилася до небес, — якби йому зараз довелося стати навколішки перед звичайними людьми, батьки його, мабуть, повстали б із могил, щоб задушити власного сина.
[ Сефірос і Делліан — справжні вороги-антагоністи. Господарю, ви можете скористатися цим протистоянням у своїх інтересах. ]
— Ясія.
Сефірос знову покликав, побачивши, що його дружина лише мовчить, нічого не відповідаючи.
Гіацинт гарячково шукав вихід зі складної ситуації. І раптом… щось сильно штовхнуло його ззаду — настільки, що він мало не полетів обличчям донизу знову.
Та в останню мить чиясь рука встигла підтримати його. Тіло оточив свіжий аромат зимового лісу.
— Брате, ви, бува, не поранилися? — голос героя прошепотів біля самого вуха. Теплі долоні міцно обхопили його обидва плеча.
Гіацинт кинув на нього погляд. Так, без сумніву — це саме він його щойно штовхнув.
[ Господарю, це — ваш шанс! Ви більше не можете тиснути на інших силою, як колись, але… можете зіграти роль! ]
Гіацинт зітхнув, удавано опустив очі й втупився в свої ноги, злегка стиснувши губи — ніби стримував біль.
— Я вивихнув щиколотку… Мабуть, це сталося тоді, коли панна Россі несподівано перегородила мені шлях. Я змушений був зупинитися, і втратив рівновагу.
Володар демонів хоч і не постраждав так сильно, як інші, оскільки стояв поруч із головним героєм, тому феромони іншого альфи не мали на нього такого впливу. Та попри це, їхня насиченість усе одно викликала відчутний дискомфорт.
— М-м…
Дженіс усвідомила, що ситуація стає все набагато серйознішою, ніж вона очікувала, й зі знервованим голосом хотіла вже сказати, що все гаразд.
[ Ще один ключовий персонаж цього світу з’явився. Голова родини Лучано, а також особа, що має владу керувати погодою в Номанленді. ] — Система, яка певний час мовчала, подала голос, щоб представити наступного героя.
Звук коліс, що терлися об килим. Люди, які скупчилися навколо, спостерігаючи за подією з розвагою, одностайно розступилися, щоби дати шлях королю, який сидів у інвалідному візку, в’їхати в самий центр сцени.
[ Тайнія Лучано ]
— Просто трохи вилила вина — й одразу ж змусила Лучано схилятися, щоб витерти? Схоже, кілька сапфірів Россі мають для тебе більшу цінність, ніж гідність родини.
— Г-голово роду Лучано… — Дженіс миттєво зблідла, поспішила опустити голову, уникаючи його погляду, щойно усвідомивши, що переграла. — Ц-це… це була просто дружній жартик, нічого більше. Ви все неправильно зрозуміли…
— Батьку.
— Тату.
Двоє братів Лучано, які щойно люто боролися між собою поглядами, сповненими жаги до перемоги, негайно взяли себе в руки, повернувшись до стриманого вигляду та шанобливо схиливши голови.
Долоні, що сплелися в єдиному русі, — інакше й не можна було. Система наполягла, аби Гіацинт виконав усе, як слід.
— Ясія вже зрозумів свою помилку, так? Наступного разу не будь таким необачним через дурниці.
Гіацинт тихо відповів. Його голос, хоч і хриплий від старості, звучав дивно знайомо. Він крадькома глянув на обличчя чоловіка, якого всі знали як володаря вітрів і хвиль цієї країни — і мимоволі завмер. Риси обличчя голови разюче нагадували Героя.
Хоч і кажуть, що то батько з сином, але Володар демонів зовсім не впізнавав в ньому рис Сефіроса.
Ні, чекайте… Це ж просто обличчя Героя, тільки кілька зморшок прибавилось і волосся було вкрите сивиною.
[ Авторові стало ліньки шукати новий референц для обличчя, тож коли треба було вставити зображення персонажа Тайнії Лучано, він просто взяв фото Героя, загнав його в фоторедактор і “зістарив”. ]
— …
Бурю й справді було втихомирено владою голови роду. Той з’явився менш ніж на десять хвилин і вже зник. Натовп, що стовпився навколо сцени, поспішно розсіявся, повертаючись до свого звичного світу. Дженіс теж квапливо зникла з блідим обличчям. Сефірос — той самий чоловік, що грав роль доблесного чоловіка Гіацинта, — зник у невідомому напрямку. Лишився тільки Делліан, який досі стояв поруч.
— То невістко більше ніяких травм, так?
Молодший брат чоловіка й досі не втрачав ввічливості й турботливо поцікавився, як він себе почуває. Його бурштинові очі пильно оглядали все тіло чоловіка, наче перевіряючи, чи справді з ним все гаразд.
— Дякую, дівере. Зі мною вже все гаразд, — відповів Гіацинт, зустрічаючи його погляд і уважно розглядаючи кожну рису вродливого обличчя.
Лице було ніби відлите з тієї ж самої форми — та очі… очі були дивовижно різні.
Делліан не відвернувся, хоча й бачив, як її погляд вільно досліджує його. Натомість він відповів легкою усмішкою.
— Це вперше, коли невістка дивиться мені просто в очі.
— Справді?
— Ви якось сказали, що мої очі схожі на зміїні. Через те вам і не хотілося на них дивитися.
Гіацинт відвів погляд. Попри те, що їхні характери геть не схожі, він не хотіла дивитися на це обличчя — надто вже воно нагадувало про минуле.
— Мабуть, це було компліментом.
— …
— Адже зміїні очі — це очі, що сяють, мов коштовне каміння.
——————————————————
Делліан не зводив очей зі спини того, хто щойно пішов. На його обличчі поволі з’явилася широка усмішка, яку він більше не міг стримати. Долоня торкнулася грудей — там виразно відчувалося калатання, що збилося з ритму.
Він повернувся.
