Одного разу юнак випадково забрів у ■■. В тому місце він стрів людину, яка жила серед безкрайніх пісків — Лая Сінтіт, молодого повелителя Югранської пустелі. Ця зустріч стала початком їх дивних стосунків: які з ворожості, заснованої на протистоянні, з часом перетворилися на кохання та жагу, які вже не вдалося б зупинити. Про те, ця пристрасть була не взаємною, сті світлі почуття зародилась тільки в серці Поло, а інший… навіть попри те, що був вродливим, гордовитим і відлюдькуватим, — бачив у ньому лише тінь свого колишнього кохання.
Поло не отримав жодної відповіді на свої почуття, лише… ■■.
З кохання все перелилось в помсту. У день, коли ■■ здобув перемогу, Поло та Лай Сінтіт ■■ — і тоді він відібрав усе, що той мав, зламав його гордість і поставив на коліна. Броня, яку носив чоловік, більше не захищала: вона стала йому карою, а тіло було віддане на поталу ■■ — на ганьбу й сором.
Кажуть, що ■■ помер того дня… а Поло залишив по собі лише тінь кохання, зруйнованого ревнощами. Сліпа ненависть, що втопила все світле в піску крові. І хоча Лай залишився живим, він уже не був таким як раніше.
■■ світ залишився ■■ лише для того, щоб стати віддзеркаленням ■■ і ■■.
