Від розуміння, що все провертається так, як того хоче Роджер Альфеус, моє обличчя спохмурніло.

Мушу визнати, я завжди думала, що Клод тут найбожевільніший, але, схоже, доведеться взяти свої слова назад. Приз головного навіженого дістається пану білявці!

Я вирішила продовжити свою веселу екзекуцію мозку Роджера, тож заховала свою злість подалі та скорчила задумливу гримасу.

— Гм-м, але Афі не хоче дружити з кимось дурнішим за неї.

Чи була моя відповідь такою вже неочікуваною? Напевно, зважаючи, як ці двоє застигли, шоковані моїми словами.

— П-принцесо…

Угх. Здається, мені теж зараз зле стане. Але начхати! Аби ж тільки гарно поставити його на місце!

— Кхм-кхм, вона розумна дівчинка, тому принцесі немає про що хвилюватися.

Ох, невже? Я усміхнулася від його впевненої відповіді. Ясна річ, адже це ти почав з раннього дитинства навчати її заради свого майбутнього. Тоді як тобі таке?

Я видала захоплене «Овва» у відповідь на слова пана білявки і запитала:

— Тоді вона розмовляє атлантанською? Пан білявка дурний пес, розумом як актинія.*

*[1] там де курсив, Афі розмовляє іншою мовою.

У Роджера аж очі на лоба вилізли від того, як вільно я говорила атлантанською. Але ми тільки почали.

— Тоді як щодо фаскальської мови? Пес білявка — ідіот, який мітить абиде. Бе-бе-бе.

Він не відповів.

— Свята мова Псиканзії легка, тому вона має досконало нею володіти. Кара Божа впаде на брехунів.

Чоловік остаточно втратив мову, коли я процитувала рядок з божественого письма псиканзійською. Але й це ще не все.

— А як щодо теорії соціології? Якщо вона настільки розумна, то, певно, вже завершила другий том? Гм-м, Афі застрягла на теорії функціоналізму Бердінґера, тому що вона трохи важка, але, можливо, вона закінчила Біла Рохича? Як щодо інших предметів? Мани? Філософії? Історії?

Той не знайшовся що відповісти, тож я продовжила:

— Гм… Але якщо вона настільки розумна, як каже пан білявка, тоді вона може не захотіти дружити, бо Афі не дуже добре розмовляє атлантанською для свого віку… Чи зможу я попросити її бути моєю подругою, якщо довчу те, що вивчаю зараз? — спитала я з виразом глибокого печалю.

Запанувала мертва тиша.

Ха, викуси. Я непогано постаралася на заняттях з учителями, яких відправив до мене Клод. Я вчилася виключно для того, щоб вкотре виділитися перед ним, але змушена визнати, це виявилось досить корисним.

Так, визнаю, я дівчинка з характером. Але пан Білявка перший почав! Хмф, як він сміє намагатися пропихнути Жанет до мого палацу?!

Стривайте… Якщо пану білявці таки вдасться, і Жанет зустрінеться з Клодом раніше оригінального сюжету, то хіба й день моєї страти не настане швидше, ніж мав би?

Від цих думок аж волосся стало дибки.

Ха… Очманіти. Просто збожеволіти можна. Тоді немає нічого дивного в тому, що я скаженію тільки від думки, що він намагався здружити мене з Жанет, приховуючи її справжню особистість!

— …Я дещо чув з чуток про те, що принцеса Афанасія кмітлива, — нарешті вимови Роджер. — Але, схоже, поголоси нездатні описати гострий розум Її Високості.

Вражаюче, наскільки швидко він опанував себе. Крім того, тепер в його очах також читалося захоплення.

— Та дівчинка змалку цікавилася навчанням, але, схоже, вона не здатна буде зрівнятися з принцесою.

Ну звісно ж. Хай вона й головна героїня, їй всього лиш 7 рочків. Діти цього віку в пісочниці бавляться, а не гризуть граніт науки. Крім того, я сильно змахлювала з віком.

Гик. Варто було це визнати, як сором спалахнув в мені з новою силою. Схоже, в моїй автобіографії додасться поганих історій, а цієї ночі я знову битиму свою ковдру.

Ну, непогано було втерти Роджеру носа, тому мені цього вистачить. А тепер шуруй звідси. Киш-киш.

— Але, можливо, вас все ж зацікавить мій син, адже він також вивчає теорію функціоналізму Бердінґера.

Що?! Та десятирічна дитина на тому ж рівні, що і я? Жартуєш?

Невже так Роджер почувався при кожній нашій зустрічі? Після порівняння з десятирічним моя гордість опустилася нижче плінтуса.

— Я подумаю, якщо він не виглядає, як пан білявка.

Зрештою, Роджеру більше нічого не лишалося.

— Афі хоче додому.

Я ткнула пальцем у Фелікса, даючи сигнал, що вже час йти. І ось так герцог Альфеус пішов з порожніми руками.

Коли я знову кинула на нього погляд, він прямував до палацу Клода. Схоже, провалившись зі мною, він вирішив спробувати удачу з ним. Клод завжди його недолюблював, тож навряд легко погодиться.

Гик. Тьфе-тьфе. Такий гіркий присмак, ніби солі наковталася. Паршивий день. Але невже Єзекіїл, те хлопчисько, на тому ж рівні, що і я?

Від цих думок весь гарний настрій остаточно зійшов нанівець, і я надулася. І тоді Фелікс, який весь цей час виглядав якось понуро, рішуче заговорив:

— Принцесо, я також старанно працюватиму, щоб вам не було за мене соромно.

Га? Чого б це?

Я здивовано вирячилася на нього, але Фелікс більше нічого не казав.

***

— Встаньте.

Сьогодні я знову була занята так, що ніколи й дихнути.

— Тепер сядьте.

Встаньте! Сядьте! Встаньте! Сядьте! Я вам що, собака?

— А зараз підійдіть до мене.

Це були заняття з базового етикету, яким я щоденно присвячувала по пів години. Тільки після них я могла перейти до інших предметів.

— Принцеса має гарну поставу завдяки тому, що рано почала вчитися.

З першого погляду може здатися, що вона робить комплімент мені, але, повірте на слово, це геть не так. Вона вихвалялася тим, чому вчила мене останні два роки, і завдяки чому я перевершувала решту своїх однолітків.

У-у-у… В інших науках є принаймні хоч щось цікаве, але етикет? Ні тобі радощів, ні надій, ні гордості, одна суцільна безвихідь.

На щастя, час пролетів швидко, і не встигла я оком кліпнути, як заняття з графинею Елоїзою завершилося.

Опівдні, після ситного обіду…

— Благословення імперії Обелія. Як ваші справи, принцесо?

…настав час для занять з атлантанської. Ми нашвидкуруч перевірили моє домашнє завдання, а тоді перейшли до читання та перекладу. Я мала б складати коротенькі уривки з використанням слів, вивчених на минулому уроці, але, схоже, мій вчитель вирішив, що для дитини це занадто, тому я тільки читала і переписувала те, що казав він.

По завершенню двогодинного заняття з атлантанської я перейшла до історії. Її викладав старенький чоловік, який, судячи з того, що я знала, був відомим вченим. Я б, звісно, надала перевагу молодому красунчику, та нехай. Маємо те, що маємо. Угх. Крім того, теорії соціології теж він мене навчає.

— На цьому завершимо сьогоднішнє заняття.

Ура-а-а! Заняття на сьогодні закінчено! — співала я подумки.

— Ха-ха, принцеса чудова учениця. З одного факту ви можете зробити 10 власних висновків.

Так-так, я розумничка. Тому шуруй вже.

— Тоді побачимося завтра.

— Бувайте! — помахала я на прощання цьому сивому чоловіку.

Герцогиня Елоїз вже б ярилася, але цьому дідку подобалося, коли я поводилася як його онука.

Як він й сказав, я вбирала все, мов губка. В минулому житті у мене не було можливості вчитися, навіть якщо я хотіла, тож нині мені було навіть весело.

Звісно, були й дні, коли мені хотілося трошки побайдикувати. Як, наприклад, сьогодні. Тож варто було урокам скінчитися, і я одразу ж побігла до Фелікса.

— Феліксе-Феліксе, що ти робиш?

В останні дні я занудьгувала, адже крім занять у палаці мені особливо й робити нічого було. З того моменту, як я зустріла герцога Альфеуса, Клод жодного разу мене не кликав. Фелікс пояснив, що він велів не навідувати палац, оскільки там повсякчас майорів один дратуючий пес, до якого туго доходить.

Я лише цикнула, почувши про це.

А пан білявка, однак, сміливець. Продовжуватиме в тому ж дусі, то й допече імператора до живих печінок. І щось мені підказує, що після цього додому він не повернеться. Хіба що вперед ногами.

Що ж, порівняно з минулим, Клод став набагато спокійнішим. Порівняно з колишньою ходячою бомбою сповільненого часу, зараз він був досить безвинним, хоч і не у звичному розумінні цього слова…

— Га-а? Що це? Гм? Гм?

Хай там що, зараз я, як завжди, закидала Фелікса питаннями. Адже, крім Лілі, він був єдиним, хто бавився зі мною.

Фелікс сидів за столом, споглядаючи щось уважно настільки, що навіть не одразу відчув мого наближення. Тож я підійшла ближче і, ставши збоку, прослідкувала за його поглядом.

— Ах, принцесо. Ваші заняття вже закінчилися? — нарешті повернувся до мене чоловік.

— А що Фелікс робить? — спитала я тоном, в якому очевидним був підтекст «кидай все і ходімо гратися».

Однак лицар лиш усміхнувся, мов тільки й чекав цього питання.

— Вивчаю Бердінґера.

— Га? Макса Бердінґера?

— Так. Адже я друг принцеси, маю це знати.

Га-а? З якого біса?

Від його слів мене охопила паніка. Чому це він раптом вирішив цим зайнятися? Тепер, коли я про це думаю, він завжди носив з собою книгу…