Фелікс трохи посунувся, і я побачила назву книги, яку він читав. «Теорія Соціології». Якраз те, про що я говорила з паном білявкою.

— Угу. Якщо ти закінчив, пограйся зі мною.

Фелікс мав би одразу ж підвестися та виконати мою забаганку, але замість цього він тільки печально всміхнувся.

— Мені шкода, принцесо. Але я не можу погратися з вами, не виконавши сьогоднішню роботу.

— І як багато часу тобі потрібно?

— Щойно дочитаю, мені потрібно буде вивчити ще 50 слів атлантанською.

Щось не так. Чому братик став так дивно поводитися?

— С-справді? Але чому ти раптом взявся за це?

Варто мені було озвучити свої думки, як він почухав потилицю.

— Чесно кажучи, тоді я дуже розчулився.

— Га?

— Не очікував, що принцеса назве мене своїм другом.

У мене морозець побіг хребтом.

Звісно, я сказала так пану білявці, але… я ж не серйозно… Кх… Чорт, тепер мене гризе провина.

— Тому я вирішив стати другом, за якого вам не буде соромно.

Від його впевненого тону я запанікувала. Стривай-стривай. Яким боком навчання пов'язане з тим, щоб бути моїм другом?

Я задумливо насупила брови, аж поки в голові не пролетіла думка.

«Афі не хоче дружити з кимось дурнішим за неї».

У мене аж щелепа відвисла, щойно я згадала ці слова.

— Тому я викладусь на повну, принцесо.

Я обливалася холодним потом, дивлячись на його сяючі щенячі очі. Га-а? То ти навчаєшся заради мене? Т-тільки через те, що я сказала, ніби не хочу дурніших за мене друзів? Та я ж просто ляпнула це, щоб заткнути Білявку!

— Ну… Фелікс — друг Афі навіть якщо цього не робитиме…

— Ні в якому разі. Це найменше, що має вміти друг принцеси.

— Т-ти не зобов’язаний…

Але лицар лишився непохитним:

— Я, Фелікс Робейн, готовий віднині стати новою людиною, — рішуче підняв кулак він, щиро загорівшись цією ідеєю.

Тож мені не лишалося нічого, крім як попрощатися та залишити кімнату.

О-оу. Такі відчуття, ніби я напустила туману на наївного братика… І чому ж він такий невинний?!

Від думок про те, як палахкотіли його очі в мені аж совість прокинулася. Жах. Я ж геть не цього хотіла!

Я вийшла в сад і вмилась. Угх! Ну правда, що ти з ним будеш робити?! Знаю я, це все моя провина, треба було слідкувати за язиком. Шмиг. Дурепа. Афі — дурна комашка. Хник-хник.

Шурх.

Я хотіла знову плеснути собі водою в обличчя, але зупинилася, прислухаючись до шурхоту, що почула з кущів.

Га? Це ще що?

Я помітила чорне хутро в зелених виноградних лозах.

Мені стало цікаво, що це. Що ж? Пилюка? Але хіба вона щойно не ворухнулася?

Шурх.

Ах! Цей кудлай знову поворухнувся. Цікавість зростав з кожною секундою, і я повільними тихими кроками наблизилася до нього. Розсунула кущі і…

— Яка гарнюня!

На мене вирячилися великі круглі очі. Ах, що це? Фея? Що це за миле створіння? Ця істота з чорним хутром не було схоже ні на кішку, ні на собаку. Поняття зеленого не маю, що це, але воно таке-е-е миленьке!

— Ходи-но сюди, я дам тобі смаколиків.

Хіба в Рубіновому палаці жили подібні тварини? Я захоплено простягнула руку до малятка. Хочу його погладити! Хочу його пожамкати!

Але воно зиркнуло на мене, а потім втекло.

— Ах, чекай!

Пухнастик знову гайнув в кущі. А-а, ні! Ну дай я тебе погладжу!

Я вирушила за ним.

— Сажик!*

*[1] Від «сажа».

Я вже навіть ім'я тобі вигадала! Вперше відчула, що ця зустріч була призначена мені долею! Ну, не враховуючи ту вродливу сестричку з мого сну.

— Сажику, ну де ти?

Кс-кс, ходи сюди. Йди до мене, ми і так вже надто довго граємо в хованки. Я дам тобі поїсти і вичешу хутро.

Я вирушила шукати далі.

А! Ось воно! Чорне хутро! Я тихенько підійшла до нього і раптом накинулася.

— Попався!

— Угх!

Але замість цього почула чоловічий голос.

Га?! Це не Сажик? Попри цікавість, я мимоволі вскрикнула.

— Ва-а-а!

Стій, я падаю, падаю!

Шурх!

Я відчула, як спину подряпало листя та гілки. Боляче було падати на них всією своєю вагою.

Ай! Ай-я-яй! Роздряпана спина відгукнулася болем, від чого я завмерла, а на очах бриніли сльози.

— Угх! І з якого переляку?... — почула я низький чоловічий голос.

Варто було поглянути на його джерело своїми заплаканими очима, і я затамувала подих.

— Гей, боляче. Годі тягнути мене за волосся.

У нього були прекрасні, схожі на троянди, рубінові очі. Хтось сказав би «моторошні», адже такого кольору очі бувають зазвичай у персонажів жахастиків, але зараз вони здалися мені надзвичайними.

Так що я там робила з його волоссям…

— Злізь з мене.

— Ах!

Йосип босий, я йому в волосся вчепилася! Крім того, ще й впала на нього! Тепер зрозуміло, чому було не так вже й боляче.

Я шоковано відсахнулася. Тоді юнак встав і доторкнувся свого зап'ястка.

Здається, я вивихнула йому руку, коли накинулася. Він насупився, після чого потер шию.

Опустивши погляд, я побачила чорні пасма його волосся.

Ха-ха...Тепер, придивившись, я бачу, що, на відміну від хутра Сажика, у його волосся був блакитний відлив…

Я швиденько перевела погляд з його волосся на траву, поки він не помітив, що я витріщаюся.

— А ця малючка важка.

В будь-якому разі, чому братик такий схожий на ляльку?

— Ти хто?

На вигляд йому було чи то 17, чи то 18. Виглядав як старшокласник, гарненький настільки, щоб змусити серденько людей навколо нервово тьохкати в грудях. Але не в тому сенсі, як зазвичай говорять про дівчат… А скоріше, мов айдоли, про яких мені весь час торочила подруга з минулого життя. Словом, неймовірний красунчик.

— Братику, хто ти? Сюди не кожного пускають.

— А я і не «кожний».

Він що, тут працює? Тоді зрозуміло. Але все одно, чоловікам заборонено відвідувати Рубіновий палац, тож його тут бути не повинно.

Само собою, виключенням був Фелікс, якому Клод особисто наказав приглядати за мною. Минуло вже 2 роки, але він все одно не зробив нічого такого важливого, адже це місце завжди було мирним.

Тому вся його робота полягала в тому, щоб доставляти мене Клоду і гратися зі мною, якщо Лілі була зайнята.

— Схоже, ти носійка імператорської крові. Коли це у Кайлума з'явилася дочка?

Про що це він? Очевидно, що я спадкоємиця, я ж тут єдина дитина. І що? Кайлум? Де я вже чула це ім'я?

— Скільки тобі років?

— Сім.

Постривайте. А чому це я йому відповідаю? Я навіть не помітила, як випалила відповідь.

Він знає, що я імператорської крові, проте не знає, хто я? Геть заплуталася. Хто він взагалі такий?

— Братику, ну справді, хто ти? І що тут робиш?

Почувши моє питання, він підняв ліву руку.

— Ловлю його.

— Сажик!

У нього в руці було те, що я так довго шукала. Золотисті очі налякано глипали на мене. Він гарикнув і смикнувся вбік, намагаючись втекти, але завмер, коли рубінові очі перевели погляд з мене на нього.

— Братику, він твій?

— Невже ти вперше його бачиш?

Це ще що за питання? Звісно ж, інакше не питала б. Він говорив так, наче був здивований тим, що я вперше побачила Сажика. Га? Стривайте, він сюди хіба не по нього прийшов?

— Принцесо! — долинув знайомий голос. Це був Фелікс.

Мабуть, йому стало ніяково від того, що віддав перевагу навчанню, а не мені. Або ж Лілі веліла знайти мене.

І я вирішила покликати його, бо знаходитися тет-а-тет з незнайомцем було лячно,..

— Фел…

Клац.

…коли юнак клацнув пальцями, і сталося щось неймовірне.

— Куди ж вона пішла?

Фелікс, який прийшов на шурхіт, просто відвернувся, коли наші погляди зустрілися. А тоді ще декілька разів покрутив головою, немов досі шукав мене.

— Ф-Феліксе?

Я покликала його, але все було даремно.

Клац.

Той хлопець знову клацнув пальцями. І тоді Фелікс задумливо проговорив:

— А! Точно. Я ще не вивчив ті 10 слів атлантанською. Треба покінчити з цим і вирушати на пошуки принцеси, — а тоді пішов собі далі.

— Буде багацько проблем, якщо нас знайдуть.

Я шоковано дивилася Феліксу вслід.

— Ці Обелійські виродки завжди скаженіють, коли бачать людей, — пробурмотів роздратовано парубок і перевів погляд на мене. — Тому я лежав собі тут тихенько, але мене знайшла ти. Що ж робити?

Він деякий час розглядав моє лице, роздумуючи над чимось. Я помітила, як Сажик знову загарчав і почав борсатися, намагаючись вирватися. Однак, зараз мене хвилювало дещо інше.

— Гей.

Моє серце забилося частіше.

— Що ти щойно зробив?

— Всього лиш звільнив себе від дечого дратуючого. Та все ж, як дивно. Не очікував, що мої мана і почуття так послабилися.