Розділ 25

Він ледь помітно насупився та кілька разів стиснув кулаки, мов тіло не дуже добре його слухалося. — Ти чаклун? — захоплено заверещала я і наблизилася, дивлячись на нього сяючими очима. Ну не могла я стримати захоплення! — Га? Угх, бісить… Ти що, вперше чаклуна побачила? І глянув на мене як на якусь дивну дитину. Невже придворний чаклун?! Тепер зрозуміло, чому він зміг таке провернути! Хоч в Обелії і були маги, кажуть, навіть з магами імператорського палацу їх ледве набереться півсотні. Звісно, я чула, що Клод здатен використовувати магію, але я цього на власні очі не бачила, тому не рахується! Тож нічого дивного в тому, що цей юнак викликав у мене такий інтерес не було. — А ще? Що ще ти можеш? Він вирячився на мене як на якесь диво, бачачи, наскільки я зраділа. На обличчі у нього було помітно збентеження, мов він не знав, який варто зробити вираз обличчя, і зрештою просто махнув рукою. — Ось це, наприклад. Клац! І в повітря здійнялися мильні бульбашки. — Ва-а-а! Щойно! З його рук! З’явились бульбашки! Я думала, він зробить щось карколомне, але магія виявилася досить нехитрою. Та хай там що, в той момент я справді відчула себе щасливою семирічною дитиною. Прозорі чисті бульбашки закружляли, виблискуючи на сонці. Подув вітер, і вони наблизилися до мене, тож я замахала руками, намагаючись їх спіймати. І бульбашки луснули, залишивши після себе тільки аромат мила. Ах, як же приємно пахне. Але що ж це таке? Важко дихати… — Гр-р-р! І тоді бульбашки, з якими я гралася, раптом щезли. Я розплющила очі, наче щойно прокинувшись. Га? Коли це я встигла заплющити очі? У-у-у… У-у-у… Але це скуління… Нещодавно здавалося, мов дикий звір який гарчав, а зараз тільки скиглення. — Ха. Ну ви тільки гляньте. Я здивовано глянула на юнака. — Ти що це, заважати мені вирішив з твоєю-то силою? — пробурчав він, впершись поглядом в Сажика. Погляд його був холодним, мов лід. — Ти, дрібна тварюко. Мені що, тебе прикінчити? І Сажик знову заскиглив. Що щойно відбулося я гадки не мала, але очевидно було, що він знущався із Сажика. — Не чіпай Сажика! Яке право ти маєш його вбивати?! Тільки справжній лиходій знущатиметься з такого милого створіння! Покидьок! Сміття! Навіть для переробки непридатний! — Сажик же не твій, чи не так? — спитала я, бо переконалася, що Сажик — не його улюбленець. І тоді юнак з якимось тупим виразом обличчя глипнув на мене. — Ти взагалі про що? Ця штука твоя. Знову якусь дурню меле. Якби я була його власницею, з якого дива мені питати чи твій він? — Вперше бачиш чаклуна, те ж стосується і священної тварини. З якої глушини ти взагалі вилізла? Але дивився він на мене так, ніби це я тут божевільна. Угх, здається, я починаю втрачати самовладання. Він насупився і спитав: — Ти точно дочка Кайлума? — Він не мій батько! Я із самого початку намагаюся тобі це сказати! — Ні? Справді? Схоже, я проспав трохи довше, ніж планував. Як там його сина звали, здається… — він задумливо потер підборіддя, і тут його лице просяяло. — А, точно. Етернітас. Так ти дочка того гівнюка? Кайлум був хлопцем розумним, але от його син та донька… А от це ім'я я добре знала. Етернітас. Він був імператором три покоління тому, і його ім'я значило «Вічність». — Що ти взагалі мелеш?! Мого тата звати Клод! Окей, можеш знову про глушину сказати. А ти тоді де жив, у підземеллі під цією глушиною? І чому ти говориш про колишніх імператорів як про своїх друзів дитинства? А! Тепер згадала, де я чула про Кайлума. Він же був імператором до Етернітаса, але помер настільки рано, що його ім'я навіть не в кожному підручнику з історії знайти можна. — Клод? — Ага! — Стривай, нинішнього імператора справді так звати? — Ага! Ах! Так це що виходить, я одна-однісінька в саду з цим божевільним? Я ледве стрималась, щоб не закричати, та все ж вчасно закрила рота. Е-ем, здається, мені вже час. Я якраз згадала, що мені треба дещо зробити… — Аха-ха-ха-ха! — раптом зайшовся сміхом хлопець. Я глянула на нього. Такий раптовий сміх після хвилинної тиші цілком міг злякати, втім, він був настільки дзвінким, що у мене геть не виникло переляку. — Ха-ха! Що за?.. Вперше таке бачу. Світ що, на вуха встав, поки мене не було? Мене зачарувало його усміхнене обличчя. Хах, так ти більше схожий на юнака. Чи не тому, що така осяйна усмішка була дещо невинною? Зараз його обличчя сильно відрізнялося від того, з яким він нещодавно дивився на Сажика, тож я мимоволі зацікавилася, скільки ж йому насправді років. — Га? — він раптом припинив сміятися і зазирнув мені в обличчя. Його вираз посерйознішав. — Чекай-но. Він навіть почав мацати моє обличчя. Щ-що ти коїш?! Як смієш так просто чіпати обличчя дівчини, яку щойно зустрів?! — Гм-м? Тим часом Сажик, користуючись моментом, зістрибнув у траву. Втім, не втік, а вскочив мені на руки. Ах, пречудово! Було б ще краще, якби переді мною не стояв цей крученик. — Що ж це? Він продовжував розглядати моє обличчя, нахиляючи його то в один, то в інший бік. Здавалося, мов його багряні очі гляділи мені прямо в душу. Я навіть відштовхнути його не спромоглася, — так вже вони вп’ялися в мене і немов взяли під владу. — Вражаюче… Ніколи раніше такого не бачив. В його рубінових очах спалахнув інтерес, а я могла лиш мовчки дивитися їм у відповідь.  — Останнім часом було достобіса нудно, але тепер стає цікавіше. Раніше він більше походив на ляльку, що намагалася імітувати людські емоції… Але зараз ця лялька справді перетворилася на людину. Та його наступні слова шокували мене. — Що ж робити? Чи варто просто лишити тебе живою? Ем-м, шо? Це ж зараз не мене стосувалося? Ти мав на увазі моє життя? Не своє? Та що не так з цим триклятим світом?! То Клод мене прикінчити хоче, а тепер і цей недорозвинутий також?! Я навіть не стільки його слів злякалася, скільки усвідомлення масштабів безладу, що коїться у цьому світі. Чи, може, я просто не повірила його словам, через те якими ясними були його зіниці… В будь-якому випадку, він же точно з глузду з'їхав! У-у-у… І тоді Сажик на моїх руках заскавучав. Від цього звуку увага від мене знову перейшла на нього. Юнак якось зловісно всміхнувся. — Гаразд. Сьогодні у мене гарний настрій, тож я скажу, що це. Та ні, мені ані каплі не цікаво. Навіть не кажи. Не міг би ти просто одразу загубитися? Та все ж його наступна фраза моментально мене зацікавила. — Він народився з твоєї мани. Га? — Народився з моєї мани?  Але варто мені було перепитати, і він знову вирячився на мене, мов на дурепу. Звісно ж я розгубилася, п-паскудо! Для всіх тут я була генієм, як ти смієш дивитися на мене як на ідіотку? — Тому, хай ти і спадкоємиця імператорської крові, мани у твоєму тілі немає. Хіба батько тобі не розповідав? Судячи з твоїх очей, він також імператорської крові, хай і кличуть Клодом. Я знав, що в Етернітаса був жахливий характер, але назвати сина Клодом… Навіть не знаю, у чому його виправити в першу чергу. По-перше, я не чула від Клода нічого про ману, а по-друге, він — не син Етернітаса. Хіба я не казала, що Етернітас був імператором три покоління тому?! — Угх, дратує. Сказав всього декілька слів і вже біситься. — Так, кажеш, Сажик — священна тварина, народжена з моєї мани? Що таке ця священна тварина? — Священна тварина… — він ненадовго задумався, і продовжив: — Можеш вважати це своєю кристалізованою маною. — Кристалізована мана? — Коли твоє тіло її поглине, ти зможеш вільно використовувати магію, — він скорчив невдоволену гримасу, а ля «невже я повинен все тобі розжовувати» і продовжив: — І священна тварина з'являється не у кожного, тільки у того, чия мана ллється через край. Це створіння цілком і повністю складається з мани. Від його слів у мене в голові наче лампочка загорілася. — Тому зазвичай ця штука завжди вештається поруч з господарем, але ця тварюка, мабуть, надто сором'язлива. Якщо узагальнити, то я занадто крута, правильно? І тому моя мана покинула тіло, так? Бо занадто сильна. Це для моєї ж безпеки! — То, кажеш, я приголомшливий маг?