— Феліксе, шоколадку.

— Ні, принцесо.

— Одненьку.

— У мене потім будуть через це проблеми, — суворо відповів він.

Я насупилася.

— Хни-и…

Все одно, ти мав би більше подумати! Поганий Фелікс, просто проігнорував мій відчайдушний погляд… Братик такий холоднокровний… Хник-хник.

— Вибачте, принцесо, — з жалем сказав він, дивлячись на мене.

Але мені-то що? Ти все одно не даси мені шоколад! Хмф!

Втім, це не означає, що я здамся!

— Афі не змогла заснути, тому що дуже-дуже хотіла шоколаду… — пробурмотіла я, і Фелікс здригнувся.

Чудово! Мої слова мають ефект.

— Лише одненьку, правда! Будь ла-асочка?

Я зробила щенячі очки, намагаючись переконати свого постачальника шоколаду своєю милотою. Він завагався.

Фелікс та мої покоївки Ганна і Сет були найкращими постачальниками смаколиків, але саме через це Лілі особисто наказала їм не давати мені шоколаду, тому його й було так важко отримати.

Звісно-знвісно, я розумію тебе, тому швидше, дай-дай-дай…

— Цього разу я справді не можу…

— Обіцяю, лише одну.

— Якщо пані Ліліана дізнається…

— Я не скажу Лілі. Вона не дізнається, якщо ми не скажемо! — благала я.

Ну ж бо, поглянь. Хіба тобі не шкода дитину, що так жадає шоколаду? Я правда хочу лише одну. Звісно, одна завжди може перетворитися на дві, а дві на три…

— Але…

— Без шоколаду Афі страждає від депресії… Світ такий похмурий. Хочеться плакати… — пробурмотіла я і зітхнула.

Фелікс нарешті почав піддіватися, тож я вирішила скористатися цим і зробила ще жалібніший вираз обличчя:

— Але шоколад це виправить!

Просто-о! Да-ай! Мені-і! Шокола-а-аду!

Я дивилася на Фелікса, і на очі мені наверталися сльози. Кхем. За два роки поряд з Клодом моя акторська гра значно поліпшилася. Зрештою, Фелікс простягнув мені долоню, на якій лежала шоколадка.

— Тоді правда лише одну.

— Люблю тебе, Фелікс найкращий! 

Він всміхнувся у відповідь.

Тепер, швидше запропонуй Її Величності Афі шоколад! Я люблю шоколад! Дай мені шоколад!

В моїх очах шоколад на Феліксовій долоні сяяв яскравіше будь-якого дорогоцінного каміння, що я змалку ховала.

Однак моє зворушливе возз'єднання з шоколадом перервало раптове:

— Так і знала.

Лілі ніби з-під землі вилізла і відібрала мій шоколад.

— Сере Робейне, я ж просила вас як слід піклуватися про принцесу.

— Ха-ха, вибачте… — ніяково розсміявся Фелікс, спійманий на гарячому.

Божечки… Перед Клодом від нього жодного сенсу, а тепер він ще й має слабкість перед Лілі. Братику, ти такий м’якотілий! Навіть більше, ніж я!

— Принцесо, я вже казала вам, якщо їстимете забагато шоколаду, вашим зубам буде дуже бо-бо.

— У-у-у…

У відповідь на її повчання та суворий вираз обличчя я могла тільки насупитися. Угх, все через того шоколадного злодія! Я б забула за нього, якби він раптом не розпочав знову красти мій шоколад!

Бувало, що я прокрадалася, аби взяти собі кілька шоколадок, але зрештою поверталася до себе з порожніми руками.

Я кілька разів чула палацом шурхіт, і кожен раз лякалася, коли хтось згадував привида Рубінового палацу. З-звісно це не означало, що я у своєму віці боюся якогось там привида! До того ж не можуть це бути привиди! Кхм-кхм.

В будь-якому випадку, з того часу, як цей крадій з’явився минуло вже 2 роки. Я доклала всіх зусиль, аби дізнатися яка з сестричок-покоївок це робила, але мені так і не вдалося. Тому я якось відправила Фелікса за шоколадом, але він сказав, що нічого не чув. Це ще сильніше мене розлютило: хочеш сказати мені почулося?! Якби ж то!

— Це все заради вас, принцесо. Ви ж не хочете, аби вам було боляче, правда?

Минулого разу я вже страждала на каріес, тому заборона на шоколад була мені зрозуміло. Але я все одно хочу його з’їсти… Хник…

Лілі — провал, Фелікс — провал. На сестричок-покоївок з Рубінового палацу розраховувати не можна. Злі холоднокровні сестрички… Ува-а-а… Я сумую за Ганною та Кесою. Востаннє ми бачилися понад рік тому… Хник…

Чорт, гаразд, час останнього козиря.

— Хочу піти до татка.

Тепер мені 7, і я непомітно почала казати «татко» чи «татусь» замість «тато». Як би соромно мені не було називати Клода «татом», я почала звикати. Але вдавати з себе дитину все ще надзвичайно складно. Шмиг.

— Принцесо…

— Що-о? Афі хоче побачити татка.

Лілі підозріло зиркнула на мене, але я вдала, що не помітила цього і лише відвела погляд.

Я вже думала про це, але хіба ми не схожі на родину? Пустотливий тато, донька і мама, яка про них піклується… Гик, краще вшиватися звідси! 

— Візьми мене. Я хочу до татка! — потягнула я Феліксовий одяг.

Він без зайвих слів підняв мене на руки.

— Нічого не вдієш, якщо принцеса хоче побачитися з Його Величністю. Скоро вернемося.

— Але хіба ми не маємо спершу його повідомити?

— Його Величності завжди подобається, коли принцеса приходить до нього.

Так, Лілі, ти дарма хвилюєшся. Цей виродок сприймає мене більше за домашню тваринку, ніж за доньку, тож він не вб’є мене через таку дрібничку.

— Тоді гарної дороги.

— Ми пішли.

— Па-па, Лілі!

Гик, ну що за доньки-матері. Тікаймо від них! Я смикнула Фелікса за рукав, натякаючи поквапитися геть.

— Ти прийшла.

Ах, нарешті моя важка робота почала окупатися. Клод заговорив, тільки-но я прийшла. Ха-ха, ви чули? Не «нащо прийшла», а «ти прийшла». Звісно, це було сказано тоном «знову ти», але це все одно прогрес! Ось і моя нагорода за незлічену кількість годин милого поводження. Я готова розплакатися від однієї тільки думки про те, скільки ж мені довелося трудитися минулі 2 роки…

— Тату-у!

Я спустилася з Феліксових рук і з широкою усмішкою побігла до Клода.

— Тепер ти ходиш до мого палацу як до себе додому.

…що за маячня. Навіть якщо завтра станеться кінець світу, я не вважатиму це місце своїм домом.

Напівлежачи на дивані, Клод ліниво спробував відігнати мене рукою. Ех, я взагалі-то, теж тебе ненавиджу. Але я б не прийшла сюди, якби така дрібниця була б мене зупинити!

— Татку, Афі прийшла!

На своїх коротеньких ніжках я підбігла ближче та поклала руки йому ноги. І тепер, фірмове… Усмішка!

— Я прийшла, тому що раптом дуже-ду-уже засумувала за татком!

Тепер мені було зовсім не соромно так поводитися, адже все це стало частиною мого повсякдення. До того ж сьогодні мені дещо від нього потрібно було, тому я поводилася особливо мило.

— Забагато шуму спозаранку.

А він зовсім не змінюється, досі жодного доброго слова не дочекаєшся. Втім, він не відштовхував мене, коли я, як сьогодні, обіймала його. Навіть не впевнена, що він так вже щиросердно ненавидить мої раптові візити.

— Хі-хі-хі.

Побачивши мою дурнувату усмішку, Клод цикнув. Ну тільки погляньте. Бачите? Інстинкт самозбереження ще не трубить, що варто вшиватися.

— Феліксе.

— Так, Ваша Величносте, я покличу покоївок, — відповів він, ніби і без того знав, що Клод йому накаже.

Звук дзвіночка був настільки знайомим та мелодійним, що я не змогла втримати захвату. Мої любчики, яких я люблю не менше своїх крихіток!

Коли сестрички-покоївки нарешті увійшли, моє серце тьохкало так, ніби я стріла перше кохання. Який же зворушливий момент. А те, що сестрички-покоївки несли на білосніжних блюдах! Ах, ну просто витвір мистецтва!..

— Схоже, ти набагато щасливіша бачити солодощі, ніж мене, — зауважив Клод, помітивши погляд, яким я дивилася на свій гарненький тортик. Чорт, ну чому ти такий уважний там, де не треба? Не міг вдати, ніби не знаєш? Якщо соромитимеш людей, зіпсуєш собі карму.

— З татом їсти завжди смачніше, хе-хе, — безсовісно збрехала я, всміхаючись. Звісно, я вже пхала торта собі до рота.

Щоразу, як я приходила, Клод пригощав мене солоденьким, хоч це було зовсім йому непритаманним. Саме тому, щоразу як мені заборонялося їсти шоколад, я приходила сюди, аби з’їсти щось смачненьке. Зовсім як зараз.

Ще два роки тому, я не змогла б ось так завалитися до Клода. Плин часу жахає…

— Дивовижно, як твої щоки ще не луснули, зважаючи те, як ти набиваєш рота.

От покидьок! Щоразу називає мене повнощокою, але пригощає частуваннями. Можливо, йому хотілося спостерігати за тим, як мила я наминаю десерти… та ні, маячня якась. Що ж, не те щоб мене це хвилювало. Ням-ням-ням.

Щойно шоколадний бісквіт потрапив до мого рота, я нарешті змогла втамувати свою жагу солодкого. Схоже, Афанасії поталанило з генетикою, зважаючи на те, що я не гладшаю, скільки б не їла.