— Феліксе, шоколадку.
— Ні, принцесо.
— Одненьку.
— У мене потім будуть через це проблеми, — суворо відповів він.
Я насупилася.
— Хни-и…
Все одно, ти мав би більше подумати! Поганий Фелікс, просто проігнорував мій відчайдушний погляд… Братик такий холоднокровний… Хник-хник.
— Вибачте, принцесо, — з жалем сказав він, дивлячись на мене.
Але мені-то що? Ти все одно не даси мені шоколад! Хмф!
Втім, це не означає, що я здамся!
— Афі не змогла заснути, тому що дуже-дуже хотіла шоколаду… — пробурмотіла я, і Фелікс здригнувся.
Чудово! Мої слова мають ефект.
— Лише одненьку, правда! Будь ла-асочка?
Я зробила щенячі очки, намагаючись переконати свого постачальника шоколаду своєю милотою. Він завагався.
Фелікс та мої покоївки Ганна і Сет були найкращими постачальниками смаколиків, але саме через це Лілі особисто наказала їм не давати мені шоколаду, тому його й було так важко отримати.
Звісно-знвісно, я розумію тебе, тому швидше, дай-дай-дай…
— Цього разу я справді не можу…
— Обіцяю, лише одну.
— Якщо пані Ліліана дізнається…
— Я не скажу Лілі. Вона не дізнається, якщо ми не скажемо! — благала я.
Ну ж бо, поглянь. Хіба тобі не шкода дитину, що так жадає шоколаду? Я правда хочу лише одну. Звісно, одна завжди може перетворитися на дві, а дві на три…
— Але…
— Без шоколаду Афі страждає від депресії… Світ такий похмурий. Хочеться плакати… — пробурмотіла я і зітхнула.
Фелікс нарешті почав піддіватися, тож я вирішила скористатися цим і зробила ще жалібніший вираз обличчя:
— Але шоколад це виправить!
Просто-о! Да-ай! Мені-і! Шокола-а-аду!
Я дивилася на Фелікса, і на очі мені наверталися сльози. Кхем. За два роки поряд з Клодом моя акторська гра значно поліпшилася. Зрештою, Фелікс простягнув мені долоню, на якій лежала шоколадка.
— Тоді правда лише одну.
— Люблю тебе, Фелікс найкращий!
Він всміхнувся у відповідь.
Тепер, швидше запропонуй Її Величності Афі шоколад! Я люблю шоколад! Дай мені шоколад!
В моїх очах шоколад на Феліксовій долоні сяяв яскравіше будь-якого дорогоцінного каміння, що я змалку ховала.
Однак моє зворушливе возз'єднання з шоколадом перервало раптове:
— Так і знала.
Лілі ніби з-під землі вилізла і відібрала мій шоколад.
— Сере Робейне, я ж просила вас як слід піклуватися про принцесу.
— Ха-ха, вибачте… — ніяково розсміявся Фелікс, спійманий на гарячому.
Божечки… Перед Клодом від нього жодного сенсу, а тепер він ще й має слабкість перед Лілі. Братику, ти такий м’якотілий! Навіть більше, ніж я!
— Принцесо, я вже казала вам, якщо їстимете забагато шоколаду, вашим зубам буде дуже бо-бо.
— У-у-у…
У відповідь на її повчання та суворий вираз обличчя я могла тільки насупитися. Угх, все через того шоколадного злодія! Я б забула за нього, якби він раптом не розпочав знову красти мій шоколад!
Бувало, що я прокрадалася, аби взяти собі кілька шоколадок, але зрештою поверталася до себе з порожніми руками.
Я кілька разів чула палацом шурхіт, і кожен раз лякалася, коли хтось згадував привида Рубінового палацу. З-звісно це не означало, що я у своєму віці боюся якогось там привида! До того ж не можуть це бути привиди! Кхм-кхм.
В будь-якому випадку, з того часу, як цей крадій з’явився минуло вже 2 роки. Я доклала всіх зусиль, аби дізнатися яка з сестричок-покоївок це робила, але мені так і не вдалося. Тому я якось відправила Фелікса за шоколадом, але він сказав, що нічого не чув. Це ще сильніше мене розлютило: хочеш сказати мені почулося?! Якби ж то!
— Це все заради вас, принцесо. Ви ж не хочете, аби вам було боляче, правда?
Минулого разу я вже страждала на каріес, тому заборона на шоколад була мені зрозуміло. Але я все одно хочу його з’їсти… Хник…
Лілі — провал, Фелікс — провал. На сестричок-покоївок з Рубінового палацу розраховувати не можна. Злі холоднокровні сестрички… Ува-а-а… Я сумую за Ганною та Кесою. Востаннє ми бачилися понад рік тому… Хник…
Чорт, гаразд, час останнього козиря.
— Хочу піти до татка.
Тепер мені 7, і я непомітно почала казати «татко» чи «татусь» замість «тато». Як би соромно мені не було називати Клода «татом», я почала звикати. Але вдавати з себе дитину все ще надзвичайно складно. Шмиг.
— Принцесо…
— Що-о? Афі хоче побачити татка.
Лілі підозріло зиркнула на мене, але я вдала, що не помітила цього і лише відвела погляд.
Я вже думала про це, але хіба ми не схожі на родину? Пустотливий тато, донька і мама, яка про них піклується… Гик, краще вшиватися звідси!
— Візьми мене. Я хочу до татка! — потягнула я Феліксовий одяг.
Він без зайвих слів підняв мене на руки.
— Нічого не вдієш, якщо принцеса хоче побачитися з Його Величністю. Скоро вернемося.
— Але хіба ми не маємо спершу його повідомити?
— Його Величності завжди подобається, коли принцеса приходить до нього.
Так, Лілі, ти дарма хвилюєшся. Цей виродок сприймає мене більше за домашню тваринку, ніж за доньку, тож він не вб’є мене через таку дрібничку.
— Тоді гарної дороги.
— Ми пішли.
— Па-па, Лілі!
Гик, ну що за доньки-матері. Тікаймо від них! Я смикнула Фелікса за рукав, натякаючи поквапитися геть.
— Ти прийшла.
Ах, нарешті моя важка робота почала окупатися. Клод заговорив, тільки-но я прийшла. Ха-ха, ви чули? Не «нащо прийшла», а «ти прийшла». Звісно, це було сказано тоном «знову ти», але це все одно прогрес! Ось і моя нагорода за незлічену кількість годин милого поводження. Я готова розплакатися від однієї тільки думки про те, скільки ж мені довелося трудитися минулі 2 роки…
— Тату-у!
Я спустилася з Феліксових рук і з широкою усмішкою побігла до Клода.
— Тепер ти ходиш до мого палацу як до себе додому.
…що за маячня. Навіть якщо завтра станеться кінець світу, я не вважатиму це місце своїм домом.
Напівлежачи на дивані, Клод ліниво спробував відігнати мене рукою. Ех, я взагалі-то, теж тебе ненавиджу. Але я б не прийшла сюди, якби така дрібниця була б мене зупинити!
— Татку, Афі прийшла!
На своїх коротеньких ніжках я підбігла ближче та поклала руки йому ноги. І тепер, фірмове… Усмішка!
— Я прийшла, тому що раптом дуже-ду-уже засумувала за татком!
Тепер мені було зовсім не соромно так поводитися, адже все це стало частиною мого повсякдення. До того ж сьогодні мені дещо від нього потрібно було, тому я поводилася особливо мило.
— Забагато шуму спозаранку.
А він зовсім не змінюється, досі жодного доброго слова не дочекаєшся. Втім, він не відштовхував мене, коли я, як сьогодні, обіймала його. Навіть не впевнена, що він так вже щиросердно ненавидить мої раптові візити.
— Хі-хі-хі.
Побачивши мою дурнувату усмішку, Клод цикнув. Ну тільки погляньте. Бачите? Інстинкт самозбереження ще не трубить, що варто вшиватися.
— Феліксе.
— Так, Ваша Величносте, я покличу покоївок, — відповів він, ніби і без того знав, що Клод йому накаже.
Звук дзвіночка був настільки знайомим та мелодійним, що я не змогла втримати захвату. Мої любчики, яких я люблю не менше своїх крихіток!
Коли сестрички-покоївки нарешті увійшли, моє серце тьохкало так, ніби я стріла перше кохання. Який же зворушливий момент. А те, що сестрички-покоївки несли на білосніжних блюдах! Ах, ну просто витвір мистецтва!..
— Схоже, ти набагато щасливіша бачити солодощі, ніж мене, — зауважив Клод, помітивши погляд, яким я дивилася на свій гарненький тортик. Чорт, ну чому ти такий уважний там, де не треба? Не міг вдати, ніби не знаєш? Якщо соромитимеш людей, зіпсуєш собі карму.
— З татом їсти завжди смачніше, хе-хе, — безсовісно збрехала я, всміхаючись. Звісно, я вже пхала торта собі до рота.
Щоразу, як я приходила, Клод пригощав мене солоденьким, хоч це було зовсім йому непритаманним. Саме тому, щоразу як мені заборонялося їсти шоколад, я приходила сюди, аби з’їсти щось смачненьке. Зовсім як зараз.
Ще два роки тому, я не змогла б ось так завалитися до Клода. Плин часу жахає…
— Дивовижно, як твої щоки ще не луснули, зважаючи те, як ти набиваєш рота.
От покидьок! Щоразу називає мене повнощокою, але пригощає частуваннями. Можливо, йому хотілося спостерігати за тим, як мила я наминаю десерти… та ні, маячня якась. Що ж, не те щоб мене це хвилювало. Ням-ням-ням.
Щойно шоколадний бісквіт потрапив до мого рота, я нарешті змогла втамувати свою жагу солодкого. Схоже, Афанасії поталанило з генетикою, зважаючи на те, що я не гладшаю, скільки б не їла.
Далі
Розділ 22
Клод, як завжди, попиваючи чай, спостерігав за тим, як я їла. Спочатку мене завжди нудило від його пильного погляду, але тепер я звикла і мені було зовсім не страшно. Ням-ням. Але якщо тобі є що сказати, то кажи. — Ти бачилася з кимось шляхом до мого палацу? — насупивши брови спитав мене Клод. Як я й думала. — Ням-ням. Бачилася? З ким? — відповіла я з ротом набитим тортом. Кого я могла тут зустріти, якщо в цьому палаці тільки Клод та щури водяться? — Якщо ні, то гаразд. Не зважай. Гей, про кого ти?! Але Клод лише роздратовано підніс філіжанку до губ. Якщо подумати, здається, він в гіршому настрої ніж зазвичай. Я все гадала, про кого могла йти мова, доки їла свій шматок торта. Зовсім скоро я дізналася, кого Клод мав на увазі. — А! Пан білявка! — Вітаю, герцогу Альфеусе. — Як ваші справи, принцесо?.. Я широко всміхнулася. Щоразу як ми бачилися, на обличчі герцога Альфеуса з’являвся вираз «о ні, тільки не ти». Клод прогнав мене раніше, ніж зазвичай. Сьогодні він здавався якимось особливо втомленим. І ось на зворотньому шляху до свого палацу я зустріла герцога Альфеуса. — Привіт, пане білявко. — У мене є ім’я. — Пане білявко, ручки. Роджер Альфеус все намагався досягти, аби я назвала його на ім’я, але зрештою тільки здався та зітхнув. За ці два роки ми кілька разів з ним зустрічалися, і ще не було разу, коли я б не назвала його псом білявкою, тому він завжди намагався мене уникати. Та хіба я не принцеса? Навіть якщо він успішно уникав мене, все ще були випадки, коли ми ось так стикалися і у нього не було вибору, окрім як підтримати розмову. Роджер слухняно простягнув руки до мене, що сиділа у Фелікса на руках. Певно, він гадає, що я дам йому смаколик, як собаці. Але не сьогодні! — Молодець, пане білявко! Гарний хлопчик. Бачите? Оце так зміна! Я взяла його простягнуту долоню у свою, а іншою погладила по голові. — Пф-ф… Фелікс з усіх сил намагався стримати сміх. Роджер одразу ж ошелело відступив на кілька кроків. А, здається, він ось-ось втече. Герцог Альфеус завжди використовував свої незрівнянні навички втечі, щоразу після того, як я над ним поглузую, тому задоволення ніколи не тривало довго. Кхм-кхм. Га? Замість того, щоб як звично попрощатися, він прочистив горло. — Принцесо Афанасіє. Вау, яка оказія. Схоже, пану білявці було що мені сказати, що було рідкісним явищем, тож я з цікавістю вслухалася в те, що він сказав далі: — Можливо, вам самотньо грати без друга? Чому чоловік, який виглядає, як тигр, але в душі лякливий, як той кролик, ставить мені такі питання? Якщо так подумати, Клод завжди казав мені просто ігнорувати будь-кого на своєму шляху. Певно, саме чоловіка переді мною він і мав на увазі. Ах! Що-що?! Що ж пан білявка сказав такого Клоду, що той аж попередив мене? Дуже цікаво! — Друга? Схоже, у мене сміливості стало хоч відбирай. Ще пів року тому я б проігнорувала його, як мені й сказав Клод, але зважаючи на те, що я зараз вирішила натомість проігнорувати попередження Клода… — Перепрошую, пане Альфеусе, принцеса… — спробував втрутитися Фелікс, але герцог його перебив. — Сере Робейне, принцеса говорить. Не перебивайте. Фелікс замовк. Попри те що рід Фелікса, Робейни, був другим герцогським родом Обелії, сам Фелікс помітно програвав герцогу Альфеусу у статусі. Це тому, що він герцог Альфеус, який ростив головних героїв? Чому він взагалі заговорив за друзів? — Пан білявка такий дурненький. У Афі є друг. А втім, я не збиралася давати панові білявці відповідь, яку він жадав. — Фелікс — друг Афі. — Принцесо… — зворушено глянув на мене він. Оце я називаю вбити двох зайців одним пострілом. І над паном білявкою познущалася, і ставлення Фелікса до мене покращила. — Та чи не краще було б мати друга вашого віку? Ого. Я здогадувалася, але тепер я була впевнена, яка його мета. А я то думала, що він не наважиться, аже він — слабак, який весь час мене уникає. — Відверто кажучи, мій син майже ваш одноліток. Певно, він хотів познайомити мене з Єзекіїлом, своїм сином та головним героєм «Прекрасної принцеси». — Він дуже розумний та зрілий хлопчик, як і годиться моєму синові. Він всього на три роки старший від принцеси, тож якщо принцеса вважатиме його за старшого братика, мій син також ставитиметься до принцеси, як до своєї сестрички. Я стримала лють, що закипала всередині. Божечки, жодних сумнівів щодо плану! Хочеш використати мене як страховку, бо бачиш що ми нормально ладнаємо з Клодом?! Схоже, він збирається використати мене, якщо Жанет не вдасться здобути прихильність Клода. Тому він і намагається створити між нами сестринські стосунки чи будь-які інші зв’язки зі мною, навіть якщо для цього треба буде використати власного сина. Що ж, зрештою, він нічого не втратить, якщо я відмовлюся чи мені не сподобається Єзекіїл, натомість, якщо ми з ним здружимося, він отримає купу переваг. — Кхм-кхм… Трохи соромно казати це, але мій син також гарний, адже зовнішністю пішов у мене. Але, пане білявко, невже ти це й Клоду наваляв? В такому випадку не дивно, що той такий роздратований. Пане білявка, ну куди ще гірше! Міг би вже тоді прямо сказати Клоду, що хочеш керувати державою. Навіть так у тебе було б більше шансів. — Ме, якщо він виглядає, як пан білявка, тоді не хочу. Навіть якщо він головний герой, десятирічний все ще десятирічний. Якщо я побачу Єзекіїла таким… гм. Мені здається, це сильно зіпсує мої враження щодо нього. Та й що мені робити з дитиною? В ладусі грати? Краще вже повчити більше атлантійських слів. Крім того, тривалість мого навчання значно збільшилася, тому у мене ще менше часу на ігри. У герцога Альфеуса сіпнулося око від моєї відповіді. Схоже, вона зачепила його гордість. Але, ніби вирішивши, що брати близько до серця слова семирічної дитини — надто інфантильно, він продовжив, ніби нічого й не було. — В такому випадку… Тепер вже я, почувши, що герцог Альфеус говорить, підняла брову. — Як щодо дівчинки вашого віку? Ти збожеволів? Це ж маячня. — А, ви про дівчинку, яка зараз живе в маєтку Альфеусів? — зі знанням заговорив Фелікс. — Так. Я піклуюся про молодшу дитину своєї старшої кузини. Вона слабка тілом і походить з Флорійського регіону. Яке зручне виправдання. Звісно, він же не може просто прийти до Клода зі словами «це твоя донька», тому викручувався як міг. Схоже, Фелікс цікавився новинами щодо дівчат мого віку, адже він весь час просить Клода знайти мені подругу. І зараз я… — Що скажете, принцесо? Була трохи зла на герцога Альфеуса. Що значить «що скажете», оглашений? За Єзекіїла я б тебе ще пробачила, але тепер ти втягуєш сюди ще й Жанет? Ха, як же дратує, що я маю вдавати, ніби нічого не розумію! Я ж навіть відсіч йому як слід не можу дати! Афанасія в принципі померла тільки для того, щоб у Жанет був щасливий фінал, а тепер що? Ти намагаєшся нас здружити? Ну то й що тоді? Спробуєш отримати від Клода якісь переваги? Що ж, звісно, Жанет ні в чому не винна. Але я тепер стала Афанасією, тож я могла не думати, що якби не Жанет, то їй не довелося б помирати. Ось чому саме її існування сповнювало мене невпевненості, і взагалі мені хотілося як слід віддубасити герцога Альфеуса та тітку Жанет за те, що намагалися нею скористатися у політичних цілях. Однак все це було в книзі. В реальності герцог Альфеус виявився не таким злим, тому я зберігала між нами нейтральні стосунки. Але тільки погляньте, як він зраджує мою довіру! Аж лють бере! А-а-а! Треба було терти йому голову доки та не облисіє!!! — Принцесо, якщо ви також цього бажаєте, я можу спробувати вмовити Його Величність розглянути пропозицію герцога Альфеуса, — невинно спитав Фелікс, геть не розуміючи моїх почуттів. Роджер Альфеус впевнено дивився на нас, мов переконаний, що двічі я йому не відмовлю. Певно, він гадав що я швидко прийму його пропозицію, адже мені самотньо без друзів. У нього все на обличчі написано. А зважаючи на те, що в родині Альфеуса росли і дівчинка, і хлопчик, то певно ж серед них знайдеться дитина, яка мене зацікавить.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!