Пролунав голос Фелікса з-за завіс ліжка.
Ух, налякав! Коли він встиг підійти?
— Т-так.
— Як незвично. Його Величність не з тих, хто послаблює пильність в присутності інших, — тихо розсміявся він. Хотілося провалитися під землю. — Схоже, принцесина пісня й справді подіяла.
Гик! Він теж її чув? У-у-у, ну все, кінець… Як мені тепер Феліксові в очі дивитися… Ува-а-а, як соромно!
— Принцесо, — знову гукнув він.
— Т-так?
Я підняла обличчя з подушок. Шмиг. Ну що тепер? Кажи вже.
— Вибачте за вчорашнє. Я не мав діяти без дозволу принцеси. Я був недалекоглядним.
Ем-м… Чому ти просиш вибачення? Чорт, тепер мені ще більш соромно.
— Я лише подумав, що принцеса буде рада можливості побачити пані Діану.
В тому і проблема, що ви з Лілі єдині, хто так думає. Знаю, я перша сказала, що хочу побачити Діану… Але просто надто піклувалися про Афанасію, щоб проігнорувати її слова щодо матері.
Ах! А я взяла, накричала на нього і штовхнула!
— Ну, ем…
Кх. Тепер я знаю, що вчинила як сволота. Угх…
— А-Афі теж шкода, що я тебе вдарила?..
Я не хотіла знову підіймати цю тему, але не стрималася, почувши Феліксові слова.
Він тихо розсміявся, почувши мої невпевнені вибачення.
— Не страшно. Було трохи боляче, але все вже гаразд.
Гей, це неправда! Мої маленькі ручки фізично не можуть боляче штовхати! Взагалі-то це мені в результаті було боляче! Ти навіть на сантиметр тоді не зсунувся!
Але я вирішила промовчати, щоб не починати чергову сварку. Угхх. Але цей нахаба Клод спить, правда ж? Помітивши, що він ніяк не реагує, я розслабилася і ткнула йому пальцем у ніс, щоб той був схожий на свиняче рило.
— Щиро кажучи, хоч моя ситуація відмінна від принцесиної, я теж доволі рано втратив матір.
О, щось цікаве. Я уважно тебе слухаю.
— Моя мати була нянею Його Величності, і вона виховувала його як рідного сина.
Тепер зрозуміло, чому Клод такий поблажливий з Феліксом на відміну від інших. Адже Феліксова мати була його нянею.
Ні, стривайте! Я про це не знала! Клод, ти ж не з тих, хто м’якшає до людей тільки з цієї причини! Інакше ти мав би бути зі мною теж бути поблажливим!
— Я не розумів її. Адже вона більше уваги приділяла Його Високості, ніж мені.
Тц. Отже, Клод вкрав у тебе увагу матері. Тепер зрозуміло, чому Клод трохи милий до Фелікса.
— Тож коли моя мати померла…
Але маленький Клод… Важко уявити. У мене відчуття, ніби він з народження був таким беземоційним.
— Я казав, що мене це анітрохи не зачіпає. Я не сумував за нею і особливо не думав про неї протягом трьох років. Зрештою, за життя ми мало часу проводили разом.
Гадаю, я знаю, чому Фелікс заговорив про це. Я тихо сіла і продовжила його слухати, не перебиваючи.
— Але одного дня я випадково знайшов вишиту хустинку… Хустинку, вишиту моєю мамою… І коли я її побачив… — Фелікс розказував про це, як про дрібницю, але я знала, що для цього необхідно багато мужності. — Я неочікувано для себе розридався.
Я більше не шарілася і не злилася. Я торкнулася м’якого Клодового волосся. Я не була впевнена, чи можна мені все це знати.
Фелікс сам вирішив розповісти мені, тож Клод не мав би мати претензій проти мене… Але що як він вирішить скривдити мене, коли зрозуміє, що я дізналася щось з його минулого?
— Я ненавидів її. Для мене вона була матір’ю лише на словах, але все-таки я сумував за нею.
Щиро кажучи, оповідь Фелікса майже мене не зворушила.
— І хоч у мене було про неї небагато спогадів, вона все ще була моєю єдиною матір’ю.
Після того, як Фелікс розкрив мені свій секрет, я відчувала жаль, але не висловила своїх почуттів. Зрештою, у мене взагалі ніколи не було родини, яку я могла б ненавидіти.
Звісно, коли я була меншою, то думала, як було б добре мати маму і тата… Але з часом я втратила цю жагу. Тож коли я дізналася, що вони мене покинули, я не злилася і не засмучувалася. Тому що ненавидіти або сумувати за родиною можливо тільки тоді, коли у тебе є принаймні якась надія або очікування щодо них.
Про що б в цій ситуації думала б справжня Афанасія? Якби я була покинутою принцесою Афанасію, що навіть обличчя матері своєї не знає, і яка тільки нещодавно вперше зустріла свого батька?
— Знаєш, це великий-великий секрет, — змовницьки прошепотіла я. — Насправді це неправда, що Афі не хоче побачити маму.
— Знаю, — м’яко відповів Фелікс.
— Але це правда, що мені не потрібно бачити маму.
Е-ем… Хоч я не знала напевне, але якби я була Афанасією, то, напевне, сказала б…
— Адже в Афі є татко, — якби я справді була дитиною, певно, я відповіла б так. — І хоч у мене немає мами, поки татко поруч, Афі не буде плакати.
Ува-а! Клод, ти виродку! Навіть якщо ти більше любив Джанет, як ти міг так жорстоко вбити Афанасію, яка любила тебе більше, ніж ти заслуговував?! Будь проклятий!
— А ще в Рубіновому палаці у мене є Лілі, Фелікс, багато інших сестричок-покоївок та шоколад!
А ще там немає Клода! Ах, як пречудово. Хник-хник. Хочу до Рубінового палацу… Можна мені нарешті піти? Клод все одно спить. Ну ж бо, Феліксе, швидше підніми мене!
— Принцесо Афанасіє, у вас є бажання?
— Бажання?
— Так. Щось, щодо чого принцеса могла б сказати «було б добре, якби…»
Що за дурне питання? Звісно ж у мене воно є!
— Вісімнадцять…
Чи є щось, чого я жадаю більше, ніж те, аби Клод не вбив мене у вісімнадцять років? Але для цього мені ще треба постаратися не померти раніше. Хник…
— Перепрошую?
На щастя, не схоже, що Фелікс мене почув, тож я швидко сказала те, що могла б побажати п’ятирічна дитина:
— Я б хотіла, щоб татко любив Афі навіть більше, ніж зараз!
Щоб він навіть не думав про моє вбивство! Ні коли мені стукне десять, ні коли вісімнадцять!
— Так само як Афі любить татка! Дуже-дуже сильно!
І хоч я не відчувала до нього якихось особливо теплих почуттів, принаймні я не жала його смерті, правда ж? Тож, будь ласка, піклуйся про мене, щоб тебе не підмивало мене позбутися. Хник. Ува-а-а!
Фелікс слабко всміхнувся, почувши моє зворушливе бажання.
— Це бажання обов’язково здійсниться.
Я теж на це сподіваюся. Хоч він зараз спав, я сподівалася, що моє бажання закарбується у Клода на підсвідомості, і він нарешті дасть мені спокій. Будь ласка, благаю.
Подумавши про це, я знову потягнула Клода за волосся. Я мимоволі розсміялася, побачивши безлад на його голові.
Неочікувано для себе я відчула сонливість поруч з Клодом. Мабуть, тому що мені так і не вдалося нормально поспати після вчорашньої сварки. До того ж Клод спав, тож мені не потрібно було нервувати, і я не помітила, як мої повіки повільно стулилися.
Не знаю, чому Фелікс був таким тихим. Але хіба не пречудовий час для обіднього сну? тому я вмостилася між м’якеньких подушок, дозволяючи собі поринути в сон.
І тоді мені наснилася жінка.
Першим, що мене зацікавило, було чистою, мов вранішня роса, піснею. Вона переповнювала мене радістю, тож я захотіла дізнатися, хто ж власниця цього чарівного голосу.
Довго чекати мені не довелося. Зовсім скоро туман перед моїми очима розсіявся, і перед моїми очима постала жвава жінка.
Пасма її світлого блондинистого волосся сяяли, мов сонце. Вона стояла до мене спиною, танцюючи босоніж на м’якій зеленій траві. Вона була схожа на метелика: така ж прекрасна і готова будь-якої миті зникнути.
Я мимоволі потягнулася до неї. Але перш ніж я її торкнулася, вона озирнулася до мене.
Ах. Вона всміхалася.
Її очі були кольору заходу сонця, а весь її стан був таким привабливим і молодим, що здавався невинним. Вона була жінкою неймовірної краси: неможливо було дивитися, не затамувавши подих.
Боже, яка неймовірна красуня! Сестричко, ти така гарнюня! Просто насолода для очей!
Я вперше бачила когось настільки привабливого. Мені здалося, я готова була на все, аби тільки завжди бачити її усмішку.
Вона була мов богиня. Чи фея. Сестричка точно була суджена мені долею…
Вона всміхалася так м’яко і ніжно, що моє серце затріпотіло. Настільки приємно, що аж боляче.
— Схоже, принцеса бачить гарний сон.
Знайомий голос різко потягнув мене зі сну до реальності, але я все ще не хотіла прокидатися.
— Звісно. Вона кілька разів заспівала пісню, що проганяє погані сни.
— І правда. Мабуть, це подарунок від феї, яка весь цей час слухала принцесин спів.
— Останнім часом ти верзеш все більше нісенітниць.
— Ха-ха.
Як шумно. Я хочу ще поспати.
— М-мх… — невдоволено мугикнула я.
Почувши це, двоє замовкнули. Мені спати й далі?
Тоді я раптом відчула тепло на своєму чолі. Я відчула, як хтось гладить мене по голові. Цей дотик був настільки легким, що здавався частиною сну.
— Як дратує. Просто спи.
Я прийняла це за «так» і знову поринула у прекрасний і щасливий сон. Мені не хотілося від нього прокидатися.
______
Прим. Maids: Нам терміново потрібні перекладачі! Якщо ви хочете спробувати свої сили або вже маєте досвід, пишіть в телеграм (@NAH_v1p3r).
Далі
Розділ 21
— Феліксе, шоколадку. — Ні, принцесо. — Одненьку. — У мене потім будуть через це проблеми, — суворо відповів він. Я насупилася. — Хни-и… Все одно, ти мав би більше подумати! Поганий Фелікс, просто проігнорував мій відчайдушний погляд… Братик такий холоднокровний… Хник-хник. — Вибачте, принцесо, — з жалем сказав він, дивлячись на мене. Але мені-то що? Ти все одно не даси мені шоколад! Хмф! Втім, це не означає, що я здамся! — Афі не змогла заснути, тому що дуже-дуже хотіла шоколаду… — пробурмотіла я, і Фелікс здригнувся. Чудово! Мої слова мають ефект. — Лише одненьку, правда! Будь ла-асочка? Я зробила щенячі очки, намагаючись переконати свого постачальника шоколаду своєю милотою. Він завагався. Фелікс та мої покоївки Ганна і Сет були найкращими постачальниками смаколиків, але саме через це Лілі особисто наказала їм не давати мені шоколаду, тому його й було так важко отримати. Звісно-знвісно, я розумію тебе, тому швидше, дай-дай-дай… — Цього разу я справді не можу… — Обіцяю, лише одну. — Якщо пані Ліліана дізнається… — Я не скажу Лілі. Вона не дізнається, якщо ми не скажемо! — благала я. Ну ж бо, поглянь. Хіба тобі не шкода дитину, що так жадає шоколаду? Я правда хочу лише одну. Звісно, одна завжди може перетворитися на дві, а дві на три… — Але… — Без шоколаду Афі страждає від депресії… Світ такий похмурий. Хочеться плакати… — пробурмотіла я і зітхнула. Фелікс нарешті почав піддіватися, тож я вирішила скористатися цим і зробила ще жалібніший вираз обличчя: — Але шоколад це виправить! Просто-о! Да-ай! Мені-і! Шокола-а-аду! Я дивилася на Фелікса, і на очі мені наверталися сльози. Кхем. За два роки поряд з Клодом моя акторська гра значно поліпшилася. Зрештою, Фелікс простягнув мені долоню, на якій лежала шоколадка. — Тоді правда лише одну. — Люблю тебе, Фелікс найкращий! Він всміхнувся у відповідь. Тепер, швидше запропонуй Її Величності Афі шоколад! Я люблю шоколад! Дай мені шоколад! В моїх очах шоколад на Феліксовій долоні сяяв яскравіше будь-якого дорогоцінного каміння, що я змалку ховала. Однак моє зворушливе возз'єднання з шоколадом перервало раптове: — Так і знала. Лілі ніби з-під землі вилізла і відібрала мій шоколад. — Сере Робейне, я ж просила вас як слід піклуватися про принцесу. — Ха-ха, вибачте… — ніяково розсміявся Фелікс, спійманий на гарячому. Божечки… Перед Клодом від нього жодного сенсу, а тепер він ще й має слабкість перед Лілі. Братику, ти такий м’якотілий! Навіть більше, ніж я! — Принцесо, я вже казала вам, якщо їстимете забагато шоколаду, вашим зубам буде дуже бо-бо. — У-у-у… У відповідь на її повчання та суворий вираз обличчя я могла тільки насупитися. Угх, все через того шоколадного злодія! Я б забула за нього, якби він раптом не розпочав знову красти мій шоколад! Бувало, що я прокрадалася, аби взяти собі кілька шоколадок, але зрештою поверталася до себе з порожніми руками. Я кілька разів чула палацом шурхіт, і кожен раз лякалася, коли хтось згадував привида Рубінового палацу. З-звісно це не означало, що я у своєму віці боюся якогось там привида! До того ж не можуть це бути привиди! Кхм-кхм. В будь-якому випадку, з того часу, як цей крадій з’явився минуло вже 2 роки. Я доклала всіх зусиль, аби дізнатися яка з сестричок-покоївок це робила, але мені так і не вдалося. Тому я якось відправила Фелікса за шоколадом, але він сказав, що нічого не чув. Це ще сильніше мене розлютило: хочеш сказати мені почулося?! Якби ж то! — Це все заради вас, принцесо. Ви ж не хочете, аби вам було боляче, правда? Минулого разу я вже страждала на каріес, тому заборона на шоколад була мені зрозуміло. Але я все одно хочу його з’їсти… Хник… Лілі — провал, Фелікс — провал. На сестричок-покоївок з Рубінового палацу розраховувати не можна. Злі холоднокровні сестрички… Ува-а-а… Я сумую за Ганною та Кесою. Востаннє ми бачилися понад рік тому… Хник… Чорт, гаразд, час останнього козиря. — Хочу піти до татка. Тепер мені 7, і я непомітно почала казати «татко» чи «татусь» замість «тато». Як би соромно мені не було називати Клода «татом», я почала звикати. Але вдавати з себе дитину все ще надзвичайно складно. Шмиг. — Принцесо… — Що-о? Афі хоче побачити татка. Лілі підозріло зиркнула на мене, але я вдала, що не помітила цього і лише відвела погляд. Я вже думала про це, але хіба ми не схожі на родину? Пустотливий тато, донька і мама, яка про них піклується… Гик, краще вшиватися звідси! — Візьми мене. Я хочу до татка! — потягнула я Феліксовий одяг. Він без зайвих слів підняв мене на руки. — Нічого не вдієш, якщо принцеса хоче побачитися з Його Величністю. Скоро вернемося. — Але хіба ми не маємо спершу його повідомити? — Його Величності завжди подобається, коли принцеса приходить до нього. Так, Лілі, ти дарма хвилюєшся. Цей виродок сприймає мене більше за домашню тваринку, ніж за доньку, тож він не вб’є мене через таку дрібничку. — Тоді гарної дороги. — Ми пішли. — Па-па, Лілі! Гик, ну що за доньки-матері. Тікаймо від них! Я смикнула Фелікса за рукав, натякаючи поквапитися геть. — Ти прийшла. Ах, нарешті моя важка робота почала окупатися. Клод заговорив, тільки-но я прийшла. Ха-ха, ви чули? Не «нащо прийшла», а «ти прийшла». Звісно, це було сказано тоном «знову ти», але це все одно прогрес! Ось і моя нагорода за незлічену кількість годин милого поводження. Я готова розплакатися від однієї тільки думки про те, скільки ж мені довелося трудитися минулі 2 роки… — Тату-у! Я спустилася з Феліксових рук і з широкою усмішкою побігла до Клода. — Тепер ти ходиш до мого палацу як до себе додому. …що за маячня. Навіть якщо завтра станеться кінець світу, я не вважатиму це місце своїм домом. Напівлежачи на дивані, Клод ліниво спробував відігнати мене рукою. Ех, я взагалі-то, теж тебе ненавиджу. Але я б не прийшла сюди, якби така дрібниця була б мене зупинити! — Татку, Афі прийшла! На своїх коротеньких ніжках я підбігла ближче та поклала руки йому ноги. І тепер, фірмове… Усмішка! — Я прийшла, тому що раптом дуже-ду-уже засумувала за татком! Тепер мені було зовсім не соромно так поводитися, адже все це стало частиною мого повсякдення. До того ж сьогодні мені дещо від нього потрібно було, тому я поводилася особливо мило. — Забагато шуму спозаранку. А він зовсім не змінюється, досі жодного доброго слова не дочекаєшся. Втім, він не відштовхував мене, коли я, як сьогодні, обіймала його. Навіть не впевнена, що він так вже щиросердно ненавидить мої раптові візити. — Хі-хі-хі. Побачивши мою дурнувату усмішку, Клод цикнув. Ну тільки погляньте. Бачите? Інстинкт самозбереження ще не трубить, що варто вшиватися. — Феліксе. — Так, Ваша Величносте, я покличу покоївок, — відповів він, ніби і без того знав, що Клод йому накаже. Звук дзвіночка був настільки знайомим та мелодійним, що я не змогла втримати захвату. Мої любчики, яких я люблю не менше своїх крихіток! Коли сестрички-покоївки нарешті увійшли, моє серце тьохкало так, ніби я стріла перше кохання. Який же зворушливий момент. А те, що сестрички-покоївки несли на білосніжних блюдах! Ах, ну просто витвір мистецтва!.. — Схоже, ти набагато щасливіша бачити солодощі, ніж мене, — зауважив Клод, помітивши погляд, яким я дивилася на свій гарненький тортик. Чорт, ну чому ти такий уважний там, де не треба? Не міг вдати, ніби не знаєш? Якщо соромитимеш людей, зіпсуєш собі карму. — З татом їсти завжди смачніше, хе-хе, — безсовісно збрехала я, всміхаючись. Звісно, я вже пхала торта собі до рота. Щоразу, як я приходила, Клод пригощав мене солоденьким, хоч це було зовсім йому непритаманним. Саме тому, щоразу як мені заборонялося їсти шоколад, я приходила сюди, аби з’їсти щось смачненьке. Зовсім як зараз. Ще два роки тому, я не змогла б ось так завалитися до Клода. Плин часу жахає… — Дивовижно, як твої щоки ще не луснули, зважаючи те, як ти набиваєш рота. От покидьок! Щоразу називає мене повнощокою, але пригощає частуваннями. Можливо, йому хотілося спостерігати за тим, як мила я наминаю десерти… та ні, маячня якась. Що ж, не те щоб мене це хвилювало. Ням-ням-ням. Щойно шоколадний бісквіт потрапив до мого рота, я нарешті змогла втамувати свою жагу солодкого. Схоже, Афанасії поталанило з генетикою, зважаючи на те, що я не гладшаю, скільки б не їла.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!