Та й не хотіла я, аби вони вважали мене п’ятирічною дитиною, яка сумує за мамою.
— Понеси на спинці.
Але… Я все одно дитина!
Фелікс завмер на мить, побачивши, що я вдаю, ніби вчора нічого не сталося, і за кілька миттєвостей, зітхнувши, підняв мене.
— Гарної дороги.*
— Па-па, Лілі!
— Ми повернемося.*
*[1] Гарної дороги/Ми повернемося – звичне для Кореї прощання.
Хіба зі сторони це не виглядало так, ніби я їхня дитина? Лілі щасливо всміхнулася Феліксу, помітивши, що я поводжуся, як завжди. Те саме стосувалося й його. Стривайте, вони ж не можуть бути закохані одне в одного? Ні! Лілі моя!
— Сьогодні я відведу принцесу до покоїв Його Величності.
Я дивилася на його потилицю.
— Схоже, нам доведеться почекати, — пояснив він.
Я вже двічі тут була. Коли я була трошки менше, ми з Лілі разом були з того боку дверей.
Ух, стільки часу минуло. Хоча ні, для мене він промайнув доволі швидко. Мабуть, тому що я весь час переймалася тим, як би мені вижити.
Але гей, якщо нам треба було почекати, міг би хоча б до вітальні нас відправити! Манери Клода лайнові, як завжди.
Скрип.
Але варто мені було почати лаяти Клодові манери, двері розчинилися. О, невже нам нарешті можна увійти? Втім, ми спочатку випустили людину, яка була там до нас.
Чоловік, що вийшов після авдієнції з Клодом, виявився набагато старшим та вищим за Фелікса. Чому він здавався таким сяючим? Мені це не подобалося. Він складав абсолютно інше від Клода враження: хоч чоловік і був ще молодим, біле волосся візуально робило його набагато старшим.
Я мовчки розглядала його, крутячи в роті льодяник, але вони з Феліксом, схоже, були знайомі. Невідомий мені білявий чоловік заговорив:
— Сере Робейне.
Га? Якого… Зважаючи, що він вийшов з тронної зали, чоловік мав би бути якимось шляхтичем. Чому ж він тоді такий радий бачити Фелікса? Феліксе, ви що, добре знайомі?
— Давно не бачилися, герцогу Альфеусе.
Я застигла від Феліксових слів.
Щ-що? Ти сказав «герцог Альфеус»? Він? Серйозно?! Альфеуси — це ж та родина, яка до чотирнадцяти років піклувалася про Джанет!
— Мені було цікаво, куди ви поділися, адже я не бачив вас в залі.
Я ще раз уважно огледіла чоловіка.
Ой. То його волосся було справді білим, а не сивим. Зрозуміло. Головний герой «Прекрасної принцеси», Єзекіїл Альфеус, мав сріблясте волосся та золотаві очі. Схоже, він успадкував їх від свого батька.
Герцог нарешті помітив мій уважний погляд і вклонився.
— Ох, гадаю, ми ще не знайомі. Мене звати Роджер Альфеус. Хай прибуде з вами благословення Обелії.
Зараз він поводився ввічливо, але якщо він справді був тим Роджером Альфеусом, якого я знала, то було очевидно, про що він думав.
Джанет була другою принцесою, єдиною спадкоємицею престолу за умови, що Афанасія помре. І, звісно, родина герцога Альфеус, яка прихистила її змалку не лишилася з порожніми руками. Хіба не очевидно? Чому б ще родина Альфеусів приймала опіку над Джанет, навіть якщо це було за проханням її тітки?
Звісно, це не означало, що Джанет там зовсім не любили, але герцога набагато більше цікавила власна вигода. Роджер Альфеус був, мабуть, одним з найжадібніших персонажів. І після становлення Джанет кронпринцесою він жив як вареник в маслі, що вже казати про вплив, який він отримав після одруження Єзекіїла з Джанет.
І зараз він з невинним обличчям споглядав на мене, певно, прикидаючи, чи буду я йому корисною. Вау, пане, ти перевершив самого себе. Мені, бляха, п’ять.
Але я по-дитячому всміхнулась, ніби нічого не розумію.
— Хе-хе. Привіт, пане білявко!
— Біляв?.. — мимоволі почав Фелікс, але запнувся.
Схоже, він зрозумів, що я казала про герцога Альфеуса. Другий же розгублено перепитав:
— Ви… ви це мені?
— Пан виглядає як білий песик, — помітивши його збентеження, я яскраво всміхнулася та, діставши з рота льодяник, запропонувала його чоловікові. — Хочете? Дуже смачно.
Обличчя Роджера Альфеуса знічено витягнулося. Що, не очікував? Впевнена, таких сцен тобі ні Єзекіїл, ні Джанет не влаштовували.
— Пфф… — пирснув зі сміху Фелікс. Його плечі затремтіли.
Братик ледь стримувався. Я його розуміла, але я ж у тебе на спині, не сіпайся так…
— Схоже, ви до вподобі принцесі, герцогу Альфеусе.
Той не відповів.
Звісно, це не підняло Роджерові настрій. Були б це Єзекіїл чи Джанет, він би добряче їх вишпетив, але що він зробить мені? Все, що він міг, — намагатися тримати спокійний вираз обличчя, хоча його брови помітно сіпалися.
Я махнула льодяником, мов питаючи «Чого ти чекаєш? Бери». Він цього його брови ще лютіше заспалися.
Але він не міг відмовитися від пропозиції принцеси, тому простягнув руку, але перш ніж він встиг взяти льодяник, я забрала його назад. В результаті рука Роджера схопила тільки повітря.
Дивлячись прямо в його золотаві очі я знову взялася облизувати льодяник.
Сюрп, сюрп, сюрп. Сюрп, сюрп, сюрп…
Він мовчав.
Неймовірно, правда? Певно, з його сторони ситуація настільки абсурдна, що аж дратує, але він навіть провчити п’ятирічку не може. Хе-хе-хе. Це доволі весело.
Побачивши його вираз роздратування, я суворо сказала:
— Сюрп!.. Погана білявка! Я чула що песикам такого не можна.
— Пфф…
Фелікс ледь стримував сміх, і тому не зупиняв мене. Певно, справді кумедно було бачити, як над завжди зібраним Роджером Альфеусом, який очолює всю шляхту, знущається дитина.
— Яка… Яка мила принцеса, — тихо вичавив він з себе.
Гик, мабуть, краще зупинитися.
— Афі хоче побачити татка!
— Кхм-кхм. Звісно, ходімо, — прочистив горло Фелікс. Тепер він говорив м’яким і теплим тоном, абсолютно відмінним від того, як він нещодавно розмовляв з Роджером. — Тоді ми підемо. Вам також гарної дороги, герцогу Альфеусе.
— Па-па, пане білявко!
— Це було честь познайомитися з вами… Хай прибуде з вами благословення Обелії.
Він лише герцог, тож ніяк не міг сказати мені в обличчя те, що думає, але його мовчання було доволі промовистим. Тц. Ображається, як маленький.
Я лише радісно помахала йому на прощання. Він спробував всміхнутися і помахати у відповідь.
— Ви прийшли.
Щойно ми увійшли в залу, я помітила, що Клод сидів на троні, підперши рукою підборіддя. Ти ж не розмовляв так з Роджером Альфеусом, сподіваюся?
— Так, Ваша Величносте. Дорогою ми зустрілися з герцогом Альфеусом.
— Паном білявкою!
Клод уважно поглянув на мене.
— Паном білявкою?
— Він виглядав як білявий песик!
Кутики його губ ледь помітно припіднялися на коротку мить. Він всміхнувся?! Я все бачила!
— Чудове прізвисько для Альфеуса, який безперестану тявкає, як той пес.
Він все-таки герцог, може не варто так казати?.. Якщо все йтиме за сюжетом, ви з ним опинитеся по одну сторону барикад!
— Щось трапилося?
— Кожного разу одне й те саме, — махнув рукою Клод, закриваючи тему.
Але тепер він уважно споглядав на Фелікса, і його губи вигнулися в помітній посмішці.
— Ти став професійним носієм.
Вау, то тепер ти ще й з Фелікса насміхатимешся? Фелікс здавався збентеженим Клодовим коментарем і одразу ж поставив мене на підлогу. Я одразу ж підбігла до Клода. А! Забула дещо.
Коли я раптом зупинилася і побігла назад до Фелікса обличчя Клода набуло незрозумілого мені виразу. Віддавши Феліксу льодяник, я повернулася до нього.
— Тепер, коли я про це подумав, я чув, що у герцога Альфеуса теж дитина принцесиного віку.
Далі
Розділ 19
Фелікс на мить розгубився, не знаючи, що йому робити з льодяником, який я йому довірила. Просто прибережи його для мене на деякий час. — Чув, зовнішністю він пішов у батька. Тепер, коли я придивилася, трон був надзвичайно екстравагантним. Ви тільки погляньте на все це коштовне каміння! Його розмір, сяйво! Не думаю, що хтось помітить, якщо я заберу один камінчик з задньої частини трону… Поки я захоплено дивилася на трон, Фелікс продовжував говорити про сина Роджера Альфеуса. Га? Але ж це означало, що він мав на увазі Єзекіїла. — Чи не було б добре, якби вони з принцесою поладнали? Клод уважно подивився на мене. Мене здивувало усвідомлення цього. Що? Чого вилупився? Я щ-ще навіть нічого не зробила! Я просто дивилася на камінчики, бо вони дуже гарні! Я здригнулася від думки, що він бачив, як я стою пускаю на дорогоцінне каміння слину. О ні, що як він вирішить, що я крадійка? Тож я невинним дитячим тоном і з усмішкою спитала: — Друг для Афі? Схоже, Фелікса дуже порадувало те, що мене ця тема зацікавила. Але Клод, який, судячи з усього, не дуже ладнав з Роджером Альфеусом, натягнуто всміхнувся. — Від однієї думки про те, що палацом бігатимуть 2 дитини, псується настрій. Гик, я не подумала. Треба було сказати, що не треба мені друга. Я надто відволіклася на блискітки! Вибач, наступного разу я буду уважнішою. — Ненавиджу шумних дітей. До того ж хлопчик схожий на герцога Альфеуса? Мені огидна навіть сама думка про це. — Ха-ха… Згоден, це не дуже добре. Подумавши, що хлопчик схожий на Роджера Альфеуса, Фелікс перемінив думку. Е-ем… Наскільки все погано, що навіть товстошкурий Фелікс зчитав атмосферу? Навіть уявити складно. Що ж, шкода. Мені було цікаво, як виглядає головний герой. На скільки Єзекіїл був старший від Джанет? На 2 роки? На три? А втім, 2 та 3 роки це майже те саме, тож не важли… — Е-ем… Мене раптом підняли в повітря. Я розгубилася від раптового тепла. Я з цікавості підняла голову, щоб зрозуміти, що відбувається… але натомість розгубилася тільки дедалі сильніше. — Важка, як і очікувалося. Га?.. Га-а? Чому переді мною Клод, а не Фелікс? Я глянула туди, де раніше стояв Фелікс. Він все ще був там. Стривайте, тобі що це було? Що це взагалі за ситуація така? Важко було в це повірити, але єдине пояснення, яке я знайшла: Клод підняв мене на руки. Він тримав мене одною своєю міцною рукою. Від його ходи мої ноги й руки мимоволі гойдались в повітрі. О-ого, оце так шок-контент. Ну тобто, чому він раптом робить те, чого зазвичай не робиш? Виглядає так, ніби він помирати зібрався. Я з жахом думала, куди ж Клод мене несе. Він підійшов до трону і розсунув фіранки за ним. Ах! Там виявилася зовсім не стіна. За шторами були м’які килими та чисельні подушки, на вигляд набиті зсередини бавовною. Але щойно він опустив мене, ситуація набула ще абсурдніших рис. — Слухати тявкання цього псу з самого рання сильно втомлює. Зрання? Сонце вже високо в небі. До того ж «тявкання пса»? Пан білявка взагалі-то батько твого зятя! Тц. І що він робитиме, коли Дженет та Єзекіїл одружаться? Ох, в будь-якому разі подушки дуже м’якенькі. З чого вони зроблені? Поки я тицяла в подушку пальцями, Клод ліг. Е-ем, хіба це підходяще місце для відпочинку? Хіба не краще було б піти в іншу кімнату, ніж залишатися там, де працюєш? Я кинула на Клода дивний погляд, але швидко відвела очі, аби не зустрітися з ним поглядом. Ах! Стривай. Чому ти так зі мною? Хіба ти не можеш просто нормально носити одяг? Його зовсім не хвилювало те, що я можу бачити його прес. Я вже думала про це раніше, але у нього надзвичайно розвинені м’язи. Але ти ж чоловік! Ти маєш бути обережнішим! Мало того що він лежить де заманеться, він ще й таке витворяє зі своїм одягом. У-у-у. Соромно як… Гей, я вже казала, як би ти не старався, я не поведуся на твою красу? Чому я не можу відвести погляду від його пресу? Угх-х. Я відчувала, ніби програю йому. — Пісня з минулого разу. Ах, налякав. Я вже думала він помітив, як я на нього дивлюся. Чому ти так раптом заговорив?! Я ж як кролик, раптом що — я підстрибую. Але пісня? Яка пісня? Я похитала головою, намагаючись згадати. — Пісня? — Ти сказала, що вона допомогає від поганих снів. — А! Колискова! — Колискова? Ох! Я випадково. І зовсім то була не колискова! Де кнопка відбою?! Клод глянув на мене гострим та пронизливим, мов голки, поглядом. Трясця, пізно було вже щось виправляти. Чому ти взагалі все ще це пам’ятаєш?! Це ж було, може, місяць тому! — В будь-якому разі, так, вона. На щастя, більше він не розпитував. Але його наступні слова теж не судили мені нічого доброго. — Співай. Щ… Ти що, хочеш аби я тебе розважала? Я навіть засумнівалася в тому, чи правильно розчула. Але Клод так само дивився на мене, навіть не поворухнувшись. В його погляді були думки і почуття, які я не могла розібрати. Ха-ха… Ах ти лайно не роздушене. Хоч я й готова була на все, заради виживання, я була категорично проти. Хоч я й виглядала як п’ятирічна дитина, але ж всередині я була дорослою жінкою. Хіба це не занадто? — Але Афі не пам’ята-ає… Минулого разу у мене не було вибору, але зараз мені було надто соромно знову її співати. Я глянула на Клода так, ніби справді нічого не знала. Так. я не зможу тобі заспівати! Не тому, що не хочу, атому, що не можу! — Забула? Так! Вже місяць пройшов! Не дивно, що я забула. — Що ж зробити, аби ти згадала? Просто здайся, впертий покидьку. — Згадав. Були дурні вбивці, які кидалися мені в ноги, благаючи про помилування, — раптом заговорив він. — Коли я їх впіймав, вони казали «Ми нічого не знаємо». Кожен з них. Вниз моєю спиною пробіг холодок. Клод недбало переказував події минулого, але чомусь я відчувала небезпеку в його словах. — Тож я змусив їх пригадати за допомогою сили. Ч-чорт. Чому це передчуття чогось поганого ніколи не помиляється? «Силою змусив їх пригадати». Що це значило? І чому це так зловісно звучало? — У мене великий досвід в допомозі людям згадати те, що вони забули. Може, навіть понад тисячі способі, як це зробити. Аргх, і що могли бути за способи? Не кажіть мені. Я не хочу знати. Які ще можуть бути способи проти вбивць, крім катувань? Це ж були катування, так? Так? Хни-ик… — Але я не можу використати їх на тобі. Так, так, ти правий! Використання насилля проти дитини означатиме, що ти жорстокіший від будь-якого психопата. Ува-а, мамо, він такий страшний… — Але зважаючи на те, що ти одразу згадала її назву, але кажеш, що забула зміст, то мені все ж варто подумати, як же тобі нагадати… — Я згадала. Колискова! Ува-а. Чому він постійно перемикається з нормального режиму на жорстокий?! У мене сироти від цього кожен раз! Невже так хочеш, аби твою маленьку донечку трусило від страху? — Афі заспіває татові. Хе-хе. Я подумала, що такими темпами й помру, намагаючись захистити власну гордість. Адже він справді може щось зі мною зробити, якщо продовжу опиратися… Навіть не хотілося уявляти, що саме. — Місяць усміхається… — приречено почала співати я. — Спи-спи. Дитинка теж всміхається, дивлячись на зірку. Угх. Це так дивно. Клод, сволото. Через тебе мушу переступати через себе. А цей виродок дивився на мене, ніби кажучи «чому це ти спинилася?», навіть коли я закінчила. Мужик! Це і є вся пісня! Просто вона коротка! У мене не лишалося вибору, крім як заспівати її ще кілька разів. Десь після шостого Клод заснув. Що?! Ти наказав мені проходити для тебе через цю ганьбу тільки для того, щоб ти нормально поспав?! Бляха муха. Я помахала рукою перед його очима, аби переконатися, що він правда заснув. Навіть тицьнула пальцем у щоку та полоскотати. Переконавшись, що він міцно спить, я потягнула його за волосся, ніби намагалася вирвати бур’ян з городу. Ну не можна не скористатися таким шансом. Аргх-х! Гадаєш можеш просто коїти все, що тобі заманеться?! На тобі, на! Полисій! — Його Величність заснув? ______ Прим. Maids: Нам терміново потрібні перекладачі! Якщо ви хочете спробувати свої сили або вже маєте досвід, пишіть в телеграм (@NAH_v1p3r).
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!