Та й не хотіла я, аби вони вважали мене п’ятирічною дитиною, яка сумує за мамою.

— Понеси на спинці.

Але… Я все одно дитина!

Фелікс завмер на мить, побачивши, що я вдаю, ніби вчора нічого не сталося, і за кілька миттєвостей, зітхнувши, підняв мене.

— Гарної дороги.*

— Па-па, Лілі!

— Ми повернемося.*

*[1] Гарної дороги/Ми повернемося – звичне для Кореї прощання.

Хіба зі сторони це не виглядало так, ніби я їхня дитина? Лілі щасливо всміхнулася Феліксу, помітивши, що я поводжуся, як завжди. Те саме стосувалося й його. Стривайте, вони ж не можуть бути закохані одне в одного? Ні! Лілі моя!

— Сьогодні я відведу принцесу до покоїв Його Величності.

Я дивилася на його потилицю.

— Схоже, нам доведеться почекати, — пояснив він.

Я вже двічі тут була. Коли я була трошки менше, ми з Лілі разом були з того боку дверей.

Ух, стільки часу минуло. Хоча ні, для мене він промайнув доволі швидко. Мабуть, тому що я весь час переймалася тим, як би мені вижити.

Але гей, якщо нам треба було почекати, міг би хоча б до вітальні нас відправити! Манери Клода лайнові, як завжди.

Скрип.

Але варто мені було почати лаяти Клодові манери, двері розчинилися. О, невже нам нарешті можна увійти? Втім, ми спочатку випустили людину, яка була там до нас.

Чоловік, що вийшов після авдієнції з Клодом, виявився набагато старшим та вищим за Фелікса. Чому він здавався таким сяючим? Мені це не подобалося. Він складав абсолютно інше від Клода враження: хоч чоловік і був ще молодим, біле волосся візуально робило його набагато старшим.

Я мовчки розглядала його, крутячи в роті льодяник, але вони з Феліксом, схоже, були знайомі. Невідомий мені білявий чоловік заговорив:

— Сере Робейне.

Га? Якого… Зважаючи, що він вийшов з тронної зали, чоловік мав би бути якимось шляхтичем. Чому ж він тоді такий радий бачити Фелікса? Феліксе, ви що, добре знайомі?

— Давно не бачилися, герцогу Альфеусе.

Я застигла від Феліксових слів.

Щ-що? Ти сказав «герцог Альфеус»? Він? Серйозно?! Альфеуси — це ж та родина, яка до чотирнадцяти років піклувалася про Джанет!

— Мені було цікаво, куди ви поділися, адже я не бачив вас в залі.

Я ще раз уважно огледіла чоловіка.

Ой. То його волосся було справді білим, а не сивим. Зрозуміло. Головний герой «Прекрасної принцеси», Єзекіїл Альфеус, мав сріблясте волосся та золотаві очі. Схоже, він успадкував їх від свого батька.

Герцог нарешті помітив мій уважний погляд і вклонився.

— Ох, гадаю, ми ще не знайомі. Мене звати Роджер Альфеус. Хай прибуде з вами благословення Обелії.

Зараз він поводився ввічливо, але якщо він справді був тим Роджером Альфеусом, якого я знала, то було очевидно, про що він думав.

Джанет була другою принцесою, єдиною спадкоємицею престолу за умови, що Афанасія помре. І, звісно, родина герцога Альфеус, яка прихистила її змалку не лишилася з порожніми руками. Хіба не очевидно? Чому б ще родина Альфеусів приймала опіку над Джанет, навіть якщо це було за проханням її тітки?

Звісно, це не означало, що Джанет там зовсім не любили, але герцога набагато більше цікавила власна вигода. Роджер Альфеус був, мабуть, одним з найжадібніших персонажів. І після становлення Джанет кронпринцесою він жив як вареник в маслі, що вже казати про вплив, який він отримав після одруження Єзекіїла з Джанет.

І зараз він з невинним обличчям споглядав на мене, певно, прикидаючи, чи буду я йому корисною. Вау, пане, ти перевершив самого себе. Мені, бляха, п’ять.

Але я по-дитячому всміхнулась, ніби нічого не розумію.

— Хе-хе. Привіт, пане білявко!

— Біляв?.. — мимоволі почав Фелікс, але запнувся.

Схоже, він зрозумів, що я казала про герцога Альфеуса. Другий же розгублено перепитав:

— Ви… ви це мені?

— Пан виглядає як білий песик, — помітивши його збентеження, я яскраво всміхнулася та, діставши з рота льодяник, запропонувала його чоловікові. — Хочете? Дуже смачно.

Обличчя Роджера Альфеуса знічено витягнулося. Що, не очікував? Впевнена, таких сцен тобі ні Єзекіїл, ні Джанет не влаштовували.

— Пфф… — пирснув зі сміху Фелікс. Його плечі затремтіли.

Братик ледь стримувався. Я його розуміла, але я ж у тебе на спині, не сіпайся так…

— Схоже, ви до вподобі принцесі, герцогу Альфеусе.

Той не відповів.

Звісно, це не підняло Роджерові настрій. Були б це Єзекіїл чи Джанет, він би добряче їх вишпетив, але що він зробить мені? Все, що він міг, — намагатися тримати спокійний вираз обличчя, хоча його брови помітно сіпалися.

Я махнула льодяником, мов питаючи «Чого ти чекаєш? Бери». Він цього його брови ще лютіше заспалися.

Але він не міг відмовитися від пропозиції принцеси, тому простягнув руку, але перш ніж він встиг взяти льодяник, я забрала його назад. В результаті рука Роджера схопила тільки повітря.

Дивлячись прямо в його золотаві очі я знову взялася облизувати льодяник.

Сюрп, сюрп, сюрп. Сюрп, сюрп, сюрп…

Він мовчав.

Неймовірно, правда? Певно, з його сторони ситуація настільки абсурдна, що аж дратує, але він навіть провчити п’ятирічку не може. Хе-хе-хе. Це доволі весело.

Побачивши його вираз роздратування, я суворо сказала:

— Сюрп!.. Погана білявка! Я чула що песикам такого не можна.

— Пфф…

Фелікс ледь стримував сміх, і тому не зупиняв мене. Певно, справді кумедно було бачити, як над завжди зібраним Роджером Альфеусом, який очолює всю шляхту, знущається дитина.

— Яка… Яка мила принцеса, — тихо вичавив він з себе.

Гик, мабуть, краще зупинитися.

— Афі хоче побачити татка!

— Кхм-кхм. Звісно, ходімо, — прочистив горло Фелікс. Тепер він говорив м’яким і теплим тоном, абсолютно відмінним від того, як він нещодавно розмовляв з Роджером. — Тоді ми підемо. Вам також гарної дороги, герцогу Альфеусе.

— Па-па, пане білявко!

— Це було честь познайомитися з вами… Хай прибуде з вами благословення Обелії.

Він лише герцог, тож ніяк не міг сказати мені в обличчя те, що думає, але його мовчання було доволі промовистим. Тц. Ображається, як маленький.

Я лише радісно помахала йому на прощання. Він спробував всміхнутися і помахати у відповідь.

— Ви прийшли.

Щойно ми увійшли в залу, я помітила, що Клод сидів на троні, підперши рукою підборіддя. Ти ж не розмовляв так з Роджером Альфеусом, сподіваюся?

— Так, Ваша Величносте. Дорогою ми зустрілися з герцогом Альфеусом.

— Паном білявкою!

Клод уважно поглянув на мене.

— Паном білявкою?

— Він виглядав як білявий песик!

Кутики його губ ледь помітно припіднялися на коротку мить. Він всміхнувся?! Я все бачила!

— Чудове прізвисько для Альфеуса, який безперестану тявкає, як той пес.

Він все-таки герцог, може не варто так казати?.. Якщо все йтиме за сюжетом, ви з ним опинитеся по одну сторону барикад!

— Щось трапилося?

— Кожного разу одне й те саме, — махнув рукою Клод, закриваючи тему.

Але тепер він уважно споглядав на Фелікса, і його губи вигнулися в помітній посмішці.

— Ти став професійним носієм.

Вау, то тепер ти ще й з Фелікса насміхатимешся? Фелікс здавався збентеженим Клодовим коментарем і одразу ж поставив мене на підлогу. Я одразу ж підбігла до Клода. А! Забула дещо.

Коли я раптом зупинилася і побігла назад до Фелікса обличчя Клода набуло незрозумілого мені виразу. Віддавши Феліксу льодяник, я повернулася до нього.

— Тепер, коли я про це подумав, я чув, що у герцога Альфеуса теж дитина принцесиного віку.