Камінь відео був магічним предметом, здатним зберігати відео тривалістю в 30 секунд. Якщо в палаці був чарівник, то він точно міг би створити такий.

Але, схоже, не було жодного каменю, де була б Діана. Що ж, це очевидно. Адже вона лише раз станцювала перед Клодом. Втім, Фелікс був так цим розчарований, ніби в цьому була його провина.

— Я дуже хотів, аби принцеса Афанасія побачила пані Діану.

— Сере Робейне…

Я вже думала про це, але, гадаю, Фелікс любив Діану не менше від Лілі.

Хоча це дивно. Адже Діана всього лиш провела з Клодом одну ніч і більше не виходила з Рубінового палацу. Я також знала, що вони з Лілі дружили, але реакція Клода та Фелікса на неї здалася мені дивною.

Але мої думки перервали Феліксові слова:

— Я спитаю Його Величність.

Га? Що ти зібрався питати у Клода?

— Зрештою, Його Величність здатен показати свої спогади про неї.

Лілі ахнула, а я стояла і слухала їх, не розуміючи, що відбувається.

— Зважаючи, скільки часу пройшло, вони можуть бути не такими чіткими, як записи на камені відео, але принцеса принаймні отримає уявлення про пані Діану.

Мене шокували їхні слова.

Що це значить?! Цей покидьок Клод так вміє?! Але я не пам’ятаю, щоб таке згадувалося «Прекрасній принцесі»… Може, воно було десь серед тих сторінок, які пропустила, бо події там надто мене дратували?

— Але чи погодиться Його Величність?

— Це заради принцеси. Я попрошу його.

Але це не найголовніша проблема.

Стій-стій-стій! Стривай! Братику, ти збожеволів?! Взагалі клепки порозліталися?! Гадаєш на твоє прохання Клод відповість «Так, звісно, чому б ні»?

Я навіть не знала, як Клод ставився до Діани. Що як виявиться, що він ненавидів її, і він вб’є мене, бо я на неї схожа? А навіть якщо так, користі від цього мені ніякої не буде. Я вже давно звернула на це увагу, але Фелікс був надто товстошкірим, коли стосувалося Клода!

— Тоді я зараз же піду до Його Вели…

— Ні!

Я з грюком розчинила двері, бажаючи цьому якось завадити.

Ой. Це було надто голосно. Обидва з них здивовано вирячилися на мене.

Я заспокоїлася та сказала:

— Ні.

— Принцесо…

— Не говоріть з татом про маму.

Коли я вхопилася за її спідницю, Лілі сумно глянула на мене.

— Чому, принцесо?

Це ще що за вираз обличчя! Не треба мене жаліти, в порядку я!

Що ж мені зробити, щоб вони дали мені спокій?! Що б сказала Афанасія? Угх! Думай, голова, думай!

— Тато не любить, коли говорять про маму.

Я раптом згадала наше останнє чаювання з Клодом. Здавалося, тоді Феліксові слова добряче зіпсували йому настрій.

— Що як коли я попрошу побачити маму… — угх-х, знову кажу, не думаючи… рятуйте… — І він мене розлюбить?

— Принцесо!

Очі Лілі округлилися від моїх слів. Здавалося, вона не могла повірити, що я могла сказати щось таке.

— Невже… Невже вас це хвилювало?..

Ой. Голос Лілі тремтів, вона щомиті була готова розплакатися. У мене від цього серце було не на місці. Хто б на моєму місці не запанікував?

А-а-а-а-а-а-а-а!!! Лілі, вибач! Вибач! Знаю, я пустоголова і, певно, перегнула палицю!!! Що ж робити?.. Ти ж не заплачеш, правда? Лілі, не плач, мені дуже-дуже шкода!

В той момент до мене підійшов Фелікс. Він м’яко поклав руку на моє плече та опустився переді мною на коліно.

Тепер він був на рівні моїх очей, але Феліксове обличчя було серйозним, як ніколи.

— Його Величність не зненавидить вас через це. Клянуся своїм іменем, — впевнено сказав він, намагаючись мене переконати. — Його Величність ніколи не зненавидить ні пані Діану, ні вас, принцесо Афанасіє.

Ем… І що мені на це відповісти?

Угх, я відчувала провину, бачачи їх настільки серйозними. Уф, чому у мене відчуття, ніби я дурю невинних наївних людей? Я ж сказала рівно те, що сказала б на моєму місці Афанасія із книжки…

— Тому ви можете сказати, що хочете побачити пані Діану.

Ситуація набирала абсолютно не ті оберти, які мала б.

— Принцеса ще дуже юна. Вам ще не варто вчитися, як стримувати власні бажання.

Я нервово підбирала слова:

— Ні. З Афі все гаразд. Я більше не хочу її бачити. Правда.

Але ці двоє мені не повірили. В очах Лілі все ще стояли сльози, а Фелікс з жалем дивився на мене.

Я стояла і стікала холодним потом під їхніми поглядами. Ну все, глина. І що мені тепер робити?

Але зовсім скоро Фелікс яскраво всміхнувся, ніби придумав щось краще.

— Тоді зробімо так. Якщо ви не хочете просити, я можу зробити це за вас.

Ну ось знову! А нащо ти думаєш я в вашу розмову втрутилася?! Смерті моєї хочеш, га?

— Не треба!

— Ні, я однозначно.

Бляха, я ж сказала, що все гаразд!

— Ні! — роздратовано крикнула я, щосили відштовхуючи Фелікса від себе.

А-ай, чорт, мої руки… Чому мені боляче, а він не зсунувся ні на дюйм?

Його вразила моя реакція, і від цього мене накрила провина. Але я відчувала, що якби я цього не зробила, він точно пішов би й розказав про все Клодові.

— Не розказуй татові! Інакше я дуже-дуже тебе ненавидітиму! Сказала ж, більше не хочу її бачити!

Фелікс розкрив рота. Здавалося, він хотів щось сказати, але я не хотіла більше слухати. Якщо він бодай щось ще скаже, я тільки сильніше розлючуся! А ще мені було дуже і дуже ніяково. Угх, просто тікаймо тоді!

Я розвернулася і побігла геть, перш ніж Фелікс встиг щось сказати.

— Принцесо! — чувся за моєю спиною схвильований голос Лілі, але це мене не спинило.

Зрештою я прибігла… Що ж, до своєї кімнати.

Уф… Але іншого вибору у мене не було! Якби я вийшла назовні, мені було б нікуди ховатися, а ще Лілі надто хвилюватиметься, якщо я буду не в палаці.

Я ледь не змусила її плакати, тож я не хотіла змушувати її хвилюватися на додачу.

Засмучена, я сіла за стіл, на якому лежала розкрита книга «Історія Обелії». Зовсім скоро увійшла Лілі.

— Я читаю.

Хник, вибач. Але я хочу побути сама. Я не в настрої.

Лілі тихо вийшла з кімнати, схоже, зрозумівши, що я мала на увазі.

— Ува-а-а…

І щойно вона вийшла, я зарилася обличчям в книгу, неспроможна вгамувати тремтіння.

Що ж робити? Я не знала… Хник… хник… шмиг… хник-хник…

Тепер же Фелікс точно не розповість Клоду, правда? Зараз я все владнала, але хтозна-коли він знову підніме цю тему. Хтось, будь ласка, вирішіть це все замість мене!

Хник…

***

Наступного дня всі ми були помітно втомленими. Вгадайте, хто сьогодні погано спав.

Ні Лілі, ні Фелікс, схоже не виспалися через мене. Я ж не виспалася з аналогічної причини: через цих двох.

Вранці я вдала що сплю, тому чула все, що казала мені Лілі, доки гладила мене по голові. Вона говорила щось на кшталт «Пані Діана завжди з вами, принцесо Афанасіє» та «Пані Діана була б дуже рада побачити, якою ж гарною та доброю росте принцеса». Це викликало в мені ще більше дискомфорту та провини.

Не варто взагалі було говорити, що я хочу її побачити!

А-а-а! Запам’ятайте, говорити з собою вголос — небезпечно! В найгіршому випадку ваша голова опиниться на пласі.

— Тепер ми маємо йти.

Я глянула на Фелікса, жуючи льодяник. Мені вже був час йти, аби не запізнитися на зустріч з Клодом.

Угх, цей покидьок жодного разу не приходив до Рубінового палацу, тільки й наказує приходити до його.

Я зовсім не хотіла йти, але й просто не прийти на його поклик я не могла. Інакше… Ем… Напевно, цей день став би моїм останнім. Гик.

Але Фелікс, який мав би вже взяти мене на руки, завагався. Я на мить задумалася і одразу ж зрозуміла причину.

Божечки, братик так розгубився, що й не знає, що вдіяти. Певно, його дуже вразило, що я вчора відштовхнула його й накричала. Тож тепер він не хотів легковажно мене торкатися.

Звісно, я його розуміла.

Робити перший крок після серйозної сварки завжди важко, неважливо, дитина ти чи дорослий. Особливо якщо саме тебе відштовхнули.

Я мовчки спостерігала за Феліксом з льодяником у роті. Тоді я смикнула його за одяг і простягнула до нього вільну руку.

— В Афі болять ніжки.

Що поробиш, я першою піду на примирення. Зрештою, провини Фелікса в тому взагалі не було, до того ж я справді вчора перегнула палицю.