Лілі трохи похвалилася тим, що я почала писати ще в чотири рочки, чим викликала шок у графині Елоїс. Після цього вона збільшила кількість мого домашнього завдання і швидкість навчання загалом!

Мене вчили базовим манерам, офіційному стилю мовлення, історії Обелія та всесвітньому мистецтву.

Це виявилося набагато цікавіше, ніж я очікувала, але після занять завжди ще більше хочеться солоденького!

— Принцесо, більше ніякого шоколаду!

Лілі спіймала мене на крадіжці шоколадних цукерок. Я почала красти шоколад, бо нові покоївки не наважувалися взяти бодай шматочок, аби потім віддати мені. Відколи Ганна та Кес пішли, нікому було давати мені смаколики.

Тож я вирішила піти на ризик, оскільки тої кількості, що її мені давала Лілі, мені було недостатньо.

— Хник. А-але ж я взяла лишень трошки.

— А зараз, принцесо, віддайте мені всі цукерки, що у вас є. Я дам вам їх, коли зробите домашнє завдання.

Я повагалася, але зрештою пригнічено почала діставати цукерки.

Одна, дві, три, чотири. Лілі з підозрою подивилася на мене, ніби гадала, що я десь сховала ще кілька.

Але це справді було все, що я мала!

— Якщо ви їстимете забагато солодкого, то вашим зубам буде дуже погано.

Хник-хник. Знаю! Але що робити, якщо я так його люблю?!

— Якщо зробите домашнє завдання — отримаєте цукерку.

Я насупилася. Мені було прикро, що через свій вік я не могла їсти те що захочу, в той час і в тій кількості, в якій захочу. Але ще більше мені було прикро, що така дрібниця здатна мене засмутити.

Щойно я сіла за домашнє завдання, Лілі пішла до виходу з кімнати, але я все одно почула, як вона пробурмотіла:

— Вона справді з'їла цілий кошик. Сподіваюсь, що принаймні решта не порожні.

Ні, стривайте! Я стільки не їла! Це була не я!

— Ліл...

— Неважливо. Постарайтесь над домашнім завданням. Дуже постарайтесь, наша принцесо.

Вона сумно всміхнулася й вийшла.

В сенсі «з'їла цілий кошик цукерок»? Коли я востаннє їх брала, там ще було!

Хто з'їв мій шоколад?! Яка сестричка це зробила? Не думала, що вони опустяться до крадіжок дитячих ласощів. Ні-і-і, мої цукерки! А Лілі думає, що це я все з'їла!

І, хоча це було несправедливо, сперечатися не було сенсу. Всі знали, яка я поціновувачка шоколаду, тому мені ніхто не повірив би.

Закінчивши завдання від графині Елоїс, я таки отримала обіцяну Лілі цукерку.

— Що малюєте, принцесо?

— Дурний Феліксе! Я малюю найгарнішу у світі Лілі!

Я якраз малювала, лежачи на животі. Для дітей мого віку це нормальне гобі.

Щиро кажучи, малюнок вийшов настільки жахливим, що не дивно, що він не зрозумів, що ж на ньому зображене. Але я все ще була дуже зла на Фелікса, тож слово «дурний» мимоволі злетіло з моїх губ.

Він, здавалося, засмутився від моїх слів, але, помітивши, як я малюю вже зовсім іншу людину, збадьорився:

— О, а це я знаю. Це ж його Величність, чи не так?

— Ні, неправильно!

Аха-ха, насправді правильно.

— Це тобі, братику Феліксе!

Фелікс повільно взяв папірець, подивився на своє намальоване обличчя і сказав те, від чого я отетеріла.

— Може, це я?

Стривай, що значить «може»? «Може» тому, що я так гарно малюю, чи «може» тому, що це настільки потворно, що ти відмовляєшся вірити, що це твоє власне зображення?

— Дуже дякую, принцесо! Я берегтиму це, як свій найбільший скарб.

Ну не треба бути аж таким люб'язним.

— Лілі, Лілі! Я дарую це тобі!

— Ох, я справді така красива?

— Красивіша за всіх на небі та на землі!

Я віддала малюнок Лілі, що спостерігала зі сторони. Гм, чи варто малювати покидька Клода? Я почала наспівувати, радісно його малюючи. Я зроблю тебе найпотворнішим, хе-хе-хе. Не дякуй.

— Його Величність буде дуже радий, отримавши це.

Га? Я взагалі-то йому це не дам. Після цього він може прийти і вбити мене за те, наскільки погано я його намалювала. Крім того, він би навіть не глянув на мій малюнок.

— Готово!

— На цьому малюнку Його Величність та принцеса граються разом, так?

Ні, це я б'ю Клода ногою. Може, це жалюгідно, але мені дуже навіть допомогло випустити злість.

Гм, невже мені більше нікого малювати? Я ненадовго задумалася, водячи кольоровим олівцем по паперу. Я намалювала овал обличчя, але більше мені в голову нічого не йшло. Гм, якщо зроблю волосся та очі такого кольору... А якою зробити довжину волосся? Такою чи трохи довшою?

— Лілі, Лілі! — зрештою покликала я.

— Так, принцесо?

— Як виглядала мама?

Всі замовкли. Здавалося, сам час зупинився.

— Я хочу намалювати маму, але Афі не знає, яке в неї обличчя.

Фелікс та Лілі завмерли, але незабаром прийшли до тями.

— У мами волосся таке ж пряме, як у Лілі? Чи хвилясте?

Зовсім скоро Лілі всміхнулася та відповіла:

— У неї було світле золотаве волосся, хвилясте, як океан. Зовсім як у вас, принцесо.

— Правда? І настільки ж довгим?

— Воно було трошки коротшим.

Я й далі питала про форму її обличчя, волосся, положення очей, зріст... Лілі відповіла на всі мої питання.

Фелікс просто спостерігав за нами, адже не зміг знайти вдалого часу, аби долучитися до обговорення.

Гм-м. Чудово. Тепер, гадаю, я зможу її намалювати.

Сформувавши її образ у своїй уяві, я знову взялася за кольорові олівці.

— Вона була прегарною. Зовсім як принцеса Афанасія.

— Як Афі?

Звісно, я і так знала про це, але Лілі справді дуже любила Діану. Вона дивилася на мене і, здавалося, думала про неї.

В будь-якому разі, в «Прекрасній принцесі» описувалося, що Діана була навдивовижу гарною, просто мені було цікаво, наскільки. Звісно, я часто чула, що ми з нею схожі, але мені складно було уявити її, дивлячись на своє пухкеньке дитяче обличчя.

Ах, якщо так подумати, то навіть холоднокровний та байдужий Клод закохався в неї, що у них народилась дитина. Отже, вона була настільки гарною.

— Я теж хочу її побачити.

Я просто таки помирала з цікавості! Хотілося зустрітися з нею віч-на-віч, як шкода, що це було неможливо. Можливо, я побачу Діану, глянувши в дзеркало років за 10. Якщо, звісно, доживу до того моменту. Шмиг.

Гм?.. Що це ще за ніякова тиша?

Я несвідомо підвела погляд і зіткнулася з їхніми шокованими виразами обличчями. Лілі та Фелікс якось дивно дивилися на мене.

Фелікс кілька разів відкривав та закривав рота, намагаючись щось сказати, але так і наважуючись. Лілі ж ледь помітно тремтіла. Здавалося, її збентежили мої слова.

За декілька миттєвостей я нарешті зрозуміла чому.

Стривайте, я сказала, що хочу зустріти Діану, в голос?..

Тоді зрозуміло, як склалася така ситуація. Як вони могли проігнорувати слова п'ятирічної дитини, що сказала, мов хоче побачити матір, яку ніколи не знала? Ах! Але я ж не збиралася спричиняти таку реакцію!

Я двічі кліпнула, перш ніж хіхікнути:

— У братика та Лілі дивні обличчя!

Вони не відповіли.

— Зовсім як у гобліна з вчорашньої історичної книги!

Божечки, як мені виправити ситуацію? Я, як вміла, знову почала верзти якісь нісенітниці. Як прибрати цю ніяковість?! А-а, можна я просто провалюся під землю?

— М-м, не хочу більше малювати. Хочу погратися на вулиці.

Уф, не можу більше тут лишатися. Треба тікати!!!

Не витримавши атмосфери, я склала папір та олівці, а тоді підвелася.

— Принцесо... — покликали вони мене, але я пішла, лишивши їх позаду, щоб не погіршувати ситуацію.

***

Протягом ще кількох днів ці двоє поводилися зі мною з особливою обережністю. Звісно, вони намагалися не дуже цього виказувати, але що я, справжня п'ятирічна дитина, чи що?

Втім, я це ігнорувала. Принаймні, дуже і дуже старалася. Було б ще більш незручно, якщо вони справді почали розповідати мені про Діану, адже вона навіть не моя справжня мати. Тож я поводилася так, ніби нічого не сталося. А коли заводили про це мову, я невинно всміхалася і йшла геть. Через деякий час вони здалися.

Але сьогодні Фелікс кудись пішов одразу після обіду. Тоді, за годину повернувся до моєї кімнати і покликав кудись Лілі. Переконавшись, що я тихо читаю книгу з історії Обелії, вони лишили мене на самоті.

Стривайте... Моєю шкірою виступили сироти. Інтуїція підказувала мені, що їхня розмова буде дуже важливою. Буде небезпечно, якщо щось піде не так!

Я зістрибнула зі стільця і підійшла до дверей, через які вони вийшли.

На щастя, Лілі лише причинила двері, тож я без проблем почула, про що вони говорили.

— Я спитав, чи не лишилися бодай якесь відео у сховку в імператорському палаці, але мені відповіли, що жодного.

— Он як... Дуже шкода.

Мене зацікавило, про який сховок відео говорив Фелікс.

Ах, точно. Тут же існує магія. Побачити магію на власні очі було однією з найбільших моїх мрій! Я й забула про це. Була надто зайнята спробами вижити, аби мене раптом не вбили.