«Це все зробили вони.»
Не дивно, що все так швидко пішло під три чорти. І він, і королівство.
До свого повернення Луїзен вів жалюгідне мандрівне життя, блукаючи королівством. Він втратив усе і просто жив, не маючи змоги накласти на себе руки... Однак Луїзен був не єдиним. Трагедія спіткала всіх. Віра і довіра, які були основою цивілізованого суспільства, стали розкішшю, а людська гідність лежала на землі. Люди легко продавалися за мішечки ледь наповнені борошном.
Побачивши цей хаос на власні очі, молодий лорд ніколи не зможе їм цього пробачити.
Луїзен мимоволі стиснув кулак. Його бліді руки стали ще білішими. Карлтон забув про власне збентеження і стурбовано подивився на молодого лорда.
— Що ви тепер робитимете? Ми думаємо ще раз оглянути південь у пошуках зачіпок, які могли пропустити. Якщо хочете, нумо помандруємо разом. Я бепечно супроводжу вас назад до герцогства, – сказав Морісон.
— Ні. Я поїду до королівського палацу, як і було заплановано.
— Подорож буде ще важчою, ніж зараз. Цей регіон став небезпечним після громадянської війни.
Однак Луїзен був налаштований рішуче.
— Я піду до королівського палацу і зустрінуся з принцом. Я поверну своє майно та військо і скористаюся своїм законним правом лорда.
Вже одне це мало б зміцнити його позицію як одного з великих лордів. Луїзен чудово усвідомлював, що його шляхетність і статус за народженням були однією з його найбільших переваг.
Демонопоклонники; люди, що стоять за Руґером. Вони явно націлилися на молодого лорда і сподівалися на його падіння.
Саме тому Луїзен вважав, що повинен прагнути ще більше зміцнити свою владу. Він все ще не мав уявлення про їхні цілі і сподівання, пов’язані з його падінням, але був упевнений, що його повернення до влади – це найефективніший спосіб перешкодити їхнім планам.
— Якщо ви так рішуче налаштовані... добре. Я теж піду за герцогом, – запропонував Морісон.
— Ти? Навіщо?
— Нічого в цьому світі не відбувається просто так. Я не думаю, що це проста випадковість, що герцог, навіть маскуючись під паломника, все ще продовжує стикатися з цими людьми. Якщо я піду за тобою, то обов'язково зіткнуся з ними.
— Ммм...
— Ти продовжуватимеш видавати себе за паломника, так? Я допоможу тобі в цьому.
Це мало сенс. На додаток до відновлення своєї таємної особистості, Морісон міг додати більше сили їхній групі. Крім того, він міг поміти змови, які вони могли несвідомо відкинути.
«Що мені робити?»
Луїзен подивився на Карлтона. Найманець витріщився на інквізитора, не приховуючи свою огиду.
«Він проти?» – подумав молодий лорд.
Як би не допомагав інквізитор, молодий лорд не хотів форсувати події, якщо Карлтон був проти.
Луїзен спробував відмовитися, але Карлтон заговорив першим.
— Гаразд.
— Га? Ти не проти? – запитав Морісон.
— Ти мені не подобаєшся, – відповів Карлтон. — Я також не дуже хочу, щоб хтось ще втиснувся між мною і герцогом. Однак, якщо з нами буде хтось, хто на боці Церкви, я зможу безпечніше супроводити його до столиці.
Тобто, найманець не збирався бути впертим. Луїзен відчув у його словах бажання монополізувати молодого лорда та турботу в його сторону. Луїзен почервонів.
Хіба не проти правил ось так несподівано наступати на його серце? Карлтон так нещадно потряс серце Луїзена. Молодому лорду захотілося схопити найманця в обійми і вилаяти за подібні слова, але Морісон і його люди були б свідками цього. Тож молодий лорд мусив терпіти. Йому раптом захотілося відмовити інквізитору.
Морісон швидко це помітив.
— Гм. Тоді я проведу своїх людей, подбаю про деякі справи, а потім піду за вами. Мені треба зв'язатися з церквою, тож ідіть вперед.
Потім він швидко пішов, тягнучи за собою своїх людей. Хоча було трохи незручно бачити, як інквізитор так цілеспрямовано забирається геть, Луїзену було добре. Він і так був досить товстошкірим.
Він важко зітхнув і притулився до Карлтона. Спершу йому здавалося, що найманець уникатиме його дотиків, оскільки той віднедавна поводився дивно. Однак Карлтон прийняв його дотик своїми грудьми, притиснувши молодого лорда до себе.
— Ха, моє життя якимось чином переплелося з такими божевільними людьми, – нарікав молодий лорд.
Карлтон ніжно погладив Луїзена по волоссю, заспокоюючи його. Луїзен підняв голову, коли його безладний шлунок заспокоївся в обіймах найманця. Другий занепокоєно дивився на нього.
— Ти хвилюєшся? – запитав Карлтон.
— Ні.
Крім того, що він був розлючений на демонопоклонників, він не надто хвилювався. Карлтон знищив би навіть диявола, якби той піднявся на поверхню. Відповідь легко злетіла з вуст молодого лорда, бо він непохитно вірив у найманця.
— Було б краще, якби я знав, що вони роблять. Невідомість лякає, але тепер, коли ми знаємо трохи більше, нам нема чого боятися, чи не так?
Коли Луїзен згадав попередні слова Карлтона, очі найманця розширилися, а потім вигнулися в усмішці. Його усмішка відповідала його юному віку.
Серце Луїзена затремтіло. Водночас тихий сміх найманця, який, здавалося, відлунював всім лісом, був таким чудовим, що йому стало жарко. Луїзен все більше усвідомлював, що його тримають міцні руки.
«Ми надворі, але... Ми в лісі. І навколо немає людей...»
У приміщенні чи під відкритим небом, у столиці він уже встиг зажити слави покидька, тож Луїзен піддався спокусі й обняв найманця за шию.
— Ні, якщо подумати, то я дуже хвилююся. Я хочу, щоб хтось мене заспокоїв.
Карлтон усміхнувся і легенько прикусив губу молодого лорда. Після того, як вони кілька разів грайливо торкнулися губами, Луїзен відкрив рот і їхній поцілунок поглибився. Карлтон накинувся на Луїзена так, ніби хотів поглинути юнака; тіло молодого лорда поступово відходило назад, аж поки він не вдарився об дерево.
Пролунав глухий звук, але ні Луїзен, ні Карлтон не звернули на нього уваги. Вся їхня увага була спрямована один на одного. Луїзен досхочу торкався спини і напружених рук Карлтона. Руки Карлтона також рухалися без вагань. Найманець нетерпляче засунув свої долоні під вільну туніку молодого лорда. Луїзен злегка затремтів, коли холодні руки іншого торкнулися його чутливих боків.
— М-м-м-м...
Неглибокі подихи і тихі стогони рознеслися по всьому лісі. Як тільки молодий лорд подумав, що це трохи бентежить, він почув дивний звук, схожий на хрюканя.
Першим відреагував Карлтон. Найманець повернув голову і подивився в той бік, звідки долинав звук. З-за лісу на них дивилися три або чотири диких кабана з жовтими очима. Це була група гігантських, рогатих, кровожерливих монстрів.
Принаймні, якби це були інші люди, несподівана аудиторія могла б прикинутися необізнаною і піти далі. На жаль, від монстрів марно було очікувати такої тактовності. Група була готова напасти, гарчачи і видихаючи пар.
— Чому саме в такий час?..
Карлтон зціпив зуби. Луїзен стократ погоджувався з його думкою. Схоже, що популяція монстрів дійсно зростала; якою б віддаленою не була ця хатина, монстр все одно з'явився в районі, населеному людьми, ще й з огляду на ситуацію з безпекою. Але що вони могли зробити? Монстри не мали наміру відступати.
— Будь ласка, тримайся подалі, – пробурмотів найманець.
— ...Гаразд. – Луїзен відступив.
Карлтон продемонстрував свою неймовірну силу і в рекордно короткий час покінчив з монстрами. Однак безжиттєвий вигляд монстрів не оживив остигле вугілля. Двоє мусили швидко піти, бо могли прийти інші монстри, які відчули запах крові…
***
Тієї ночі: у лісі біля підніжжя пагорба на околиці Мітіла.
Троє чоловіків у темно-червоних шатах зібралися разом. Між ними на землю кинули людську жертву зі зв'язаними руками і ногами.
Чоловіки промовляли дивні заклинання і голосно співали. Все це було схоже на святе богослужіння в церкві, але в центрі їхнього поклоніння було погруддя козла з чотирма рогами і трьома очима.
Ооооооо~!
Оооооооооооо~
Чоловік високо підняв кинджал.
Перш ніж жертва встигла закричати, її було жорстоко зарізано, шматки плоті розлетілися навсібіч, а гаряча пара здійнялася в холодне нічне повітря.
Один із чоловіків, що спостерігав за церемонією, вислизнув. Діставшись до річки, він недбало скинув свою темно-червону мантію. Місячне світло м'яко осяяло темно-червоні обладунки, сховані під одягом. Руде волосся розвівалося на прибережному вітрі.
Руґер подивився на далекі вогні. Його охопила тривога, коли він уявив, що Луїзен опинився на борту одного з тих кораблів, що пливли на схід по річці.
Руґер покину герцогство кілька днів тому, передбачивши, що молодий лорд пройде через Конфос. Коли він прибув до міста, вулицями ходили чутки про героїв, які вбили злих велетенських стоніг і врятували викрадених жінок.
Паломник, який закривав обличчя, але випромінював аристократичну ауру, та неймовірно сильний найманець. Коли Руґер почув про цих двох, він не міг не згадати Луїзена і Карлтона.
Але це не могли бути вони.
Наскільки Руґер знав, Луїзен не зумів би імітувати паломника. Молодий лорд не пройшов базової богословської освіти, яку повинні були отримати всі аристократи; він навіть не пам'ятав простих молитов, коли відвідував церкву щороку на Новий рік.
Якби він видавав себе за паломника, його б просили молитися, а іноді ставили б богословні запитання. Тож як Луїзен міг би з цим впоратися? Хоча молодий лорд значно змінився за останній рік, такі поглиблені знання неможливо здобути за короткий проміжок часу. Тому Руґер відкинув цю можливість.
Однак щойно він отримав інформацію, яка підтверджувала, що Луїзен пройшов Конфос. Розшукуючи його по всьому місту, Руґер знайшов чоловіка, який продавав світле волосся. Хоча молодий лорд був не єдиним блондином у світі, Руґер одразу впізнав його.
Руґер обережно погладив пучок волосся, наче розчісував молодого лорда. Він відчував, яким м'яким на дотик було волосся і на мить поринув у роздуми.
Луїзен народився з видатною зовнішністю, але був байдужий до цього. Саме Руґер був тим, хто вмовив його відростити волосся, коли той хотів його обстригти. Молодий лорд не мав жодного клопоту з довгим волоссям, адже Руґер ретельно розчісував кожне золотисте пасмо щодня протягом останніх кількох років, тож не міг не впізнати його.
Руґер дбайливо склав волосся в мішечок, а потім, щоб не загубити його, обережно поклав у свої обійми.
За допомогою нього він міг знайти Луїзена.
