Розділ 74

— Отрута монстра... Я навіть не думав про такий варіант. Що ж такого робили члени каравану Аллоса, що їх вкусив такий монстр? – сказав Карлтон.

 

Луїзен кивнув, погодившись зі словами свого супутника. Цей монстр був знайдений десь через два роки, на центральному заході королівства. Але той факт, що зараз його виявили саме на півдні, викликав здивування.

 

— Більше того, веслярі мають схожі симптоми.

 

Якби зомліли лише члени каравану, то це не було б великою проблемою. Можна було б припустити, що цих людей покусали ще до того, як вони сіли на корабель. Але з веслярами все було інакше. Вони залишалися на борту під час стоянки в Мітілі. Це означало, що монстр був на цьому кораблі.

 

— Монстр на кораблі, так?

 

Карлтон скривився. Хіба це не означає, що кількість постраждалих збільшиться? Чим більше людей падатиме, тим серйознішим ставатиме хаос на кораблі. 

 

— Тому ти так туманно відповів на запитання Морісона?

 

Перш ніж вони повернулися до кімнати, Морісон запитав у молодого лорда, що він дізнався. Але Луїзен надав йому лишень туману відповідь. Карлтон подумав, що поведінка Луїзена була дещо дивною, але несподівано причина з'ясувалася ще до того, як йому довелося докопуватися до суті.

 

— Так. Я подумав, що буде краще, якщо люди про це не дізнаються.

 

— Ти правильно вчинив. У такій ситуації люди не повірять тобі. Оскільки на цьому кораблі здебільшого торговці, тож йдеться про гроші. Їм, напевно, знадобиться цап-відбувайло, тож вони можуть навіть безпідставно звинуватити нас.

 

За найкращого сценарію їх звинуватять у брехні. Якщо вони будуть необережними, їх можуть безпідставно звинуватити в поширенні цієї отрути і скиданні провини на неіснуючого монстра.

 

— Краще повідомити про це після того, як ми спіймаємо монстра. Хоча нам доведеться шукати його самостійно.

 

— Якщо дізнається багато людей, вони піднімуть галас і монстр може сховатися. Буде краще, якщо ми впораємося з цим удвох. 

 

Карлтон був упевнений у собі, і тому молодий лорд також почувався спокійно.

 

— Все ж я радий, що це не інфекційна хвороба. Щойно монстра спіймають, цей переполох вщухне, – заявив найманець.

 

— Зловивши монстра ми зможемо створити протиотруту. І якщо хворим власться протриматися до того часу, їх можна буде вилікувати.

 

Хоча Луїзен не міг багато розповісти про монстра, він розповів Калену, як піклуватися про знепритомнілих членів каравану. Завдяки жарознижувальним засобам і звичайним антидотам кількість жертв не зростатиме надто швидко. Хоча, якщо вони не впіймають монстра, всі вони все одно помруть.

 

«Цікаво, це щастя чи нещастя, що монстр опинився на борту корабля?»

 

Так чи інакше, було зрозуміло, що вони повинні його зловити.

 

Звичайно, було легше сказати, ніж зробити. Корабель був великим, а Луїзену з Карлтоном довелося б блукати в пошуках змії завбільшки з їхнє передпліччя. До того ж, у хворих залишалося не так багато часу. Ця затія вимагала прийняття правильних рішень і великої зосередженості.

 

На щастя, досвід однорукого паломника і знання досліджень, опублікованих пізніше, залишилися в голові Луїзена. Однорукий паломник багато працював над цим питанням, тому історії про змію пронизували його паломницькі розповіді.

 

— Цей монстр не їсть людей. Він просто кусає їх. Її дратують люди, які ходять по території, яку вона вважає своєю, – сказав Луїзен.

 

— Який монстроподібний мотив.

 

— Напевно, він вкусив веслярів тому, що вважає корабель своєю територією. Веслярі гребуть у відсіку під палубою, тож змія може бути десь там.

 

На даний момент знепритомніли веслярі, а не пасажири на палубі чи в каютах. Існувала висока ймовірність того, що змія перебувала саме там, де знаходилися веслярі.

 

— Змії люблять такі місця, тож це має сенс, – відповів Карлтон.

 

— Саме так.

 

Зазвичай пасажири не могли заходити до цього відсіку. Однак тепер, коли корабель зупинився і всі веслярі повернулися до своїх кают, пробратися туди не мало скласти великих труднощів.

 

— Там буде зовсім порожньо, тож, якщо ми підемо і пориємося там, розлючена змія обов'язково вискочить, – кивнув Карлтон.

 

В цій ситуації використати власне тіло як приманку мало чим відрізнялося від того, як однорукий паломник спіймав монстра у попередній часовій лінії. Хоча це здавалося просто, але не кожен міг це зробити. Отрута змії була смертельною, а сам монстр був швидким і спритним, до того ж ховався у тіні. Потрібно було вистежити момент, коли змія широко відкриє пащу, щоб вкусити за щиколотку, тож потрібна була не лише сила, щоб не проґавити цей момент, але й сміливість, щоб здійснити задумане.

 

— Я можу це зробити. Зрештою, дехто навіть з однією рукою витягнув її, – сказав Карлтон.

 

— Однак це небезпечно, тому, будь ласка, добре подумайте про це. Хоч у святого і не було однієї руки, він був у багато разів сильніший за інших.

 

— Хіба я виглядаю слабшим за нього?

 

— Я не можу оцінити щось подібне…

 

Луїзен дійсно не знав. Йому було важко сказати, хто з них був сильнішим. Він просто знав, що і Карлтон, і однорукий паломник були дивовижними.

 

— Я переможу монстра в одну мить. Тоді, мілорде, тобі доведеться визнати, що я кращий.  

 

Здавалося, гордість найманця була зачеплена. Це дуже мило. Така дитяча поведінка. 

 

— Що? Чого ти смієшся? – запитав він.

 

Лише почувши слова Карлтона, молодий лорд зрозумів, що він сміється. 

 

«Господи, настав день, коли я вважаю Карлтона милим. Я що, збожеволів?»

 

— Ти вважаєш, що я веду себе як дитина? – Карлтон був неймовірно проникливим.

 

Луїзен запізніло почав виправдовуватися, але нічого не допомагало. Зрештою, лише похвала сили Карлтона змогла заспокоїти чоловіка.

 

***

 

Було близько опівночі. Шалений натовп виснажився від паніки і заснув. Коли звуки дихання стали голоснішими за розмови, а відлуння кроків зникло, Карлтон і Луїзен вирішили, що настав час розпочати полювання на змію.

 

Двоє непомітно вийшли зі своєї кімнати. Вони без особливих труднощів знайшли дорогу вниз. Знайти пункт призначення було легко, оскільки Карлтон запам'ятав схему корабля.

 

Матросів, які мали б патрулювати коридор, не було видно, і їхня відсутність робила ситуацію ще тривожнішою. Це означало, що ситуація була настільки невідкладною, що персонал покинув свої пости. Ніч на цій мирній річці була тихою, як смерть; місячне світло виблискувало і розсіювалося на поверхні води.

 

Вони дійшли до підпалубних дверей, так нікого й не зустрівши. Двері були замкнені і потребували ключа, але Карлтон зумів їх відчинити, грубо встромивши залізний шампур у замкову щілину.

 

Карлтон пішов попереду, а молодий лорд слідував за ним, спускаючись сходами. Здавалося, що внизу не було нічого, окрім темної порожнечі. Оскільки веслярі покинули це місце, здавалося, що всі вогні також погасли. Тож чим нижче вони спускалися, тим більше нервував молодий лорд.

 

Коливання в підвалі було незрівнянне з тим, що відбувалося на палубі та в каютах. Щоразу, коли він торкався стіни, то відчував вібрації течії, що била по корпусу корабля. Молодого лорда вразило усвідомлення того, що без цієї тонкої стіни величезне водне плесо просто поглинуло б його. Хлюп-хлюп. Здавалося він чув шум води.

 

«Тут занадто темно.»

 

Хоч би наскільки кращим не стало його життя, Луїзен все одно ненавидів темні місця. Коли він опинявся в пастці без світла, він згадував довгі, болісні дні до того, як однорукий паломник врятував його. Тепер він міг відокремити реальність від тих неприємних спогадів, але все ще яскраво відчував страх. Більше того цей тиск, який чинив замкнений простір, був занадто різким. Він відчував, що його груди стискаються, не даючи можливості нормально дихати.

 

Луїзен мимоволі схопив Карлтона, що йшов перед ним, за комір. Найманець обернувся.

 

«Ах, я не хочу показувати йому такий жалюгідний вигляд», – подумав Луїзен.

 

Увесь цей час він з усіх сил намагався приховати той факт, що він боїться темряви. Він думав, що якщо хтось дізнається, інші вважатимуть його дратівливим і надокучливим.

 

— Повільніше... Давайте спускатися повільніше. 

 

Молодий лорд відпустив комір найманця і вдав, що все гаразд. Він навчився цього після довгих поневірянь на самоті.

 

Карлтон мовчки подивився на молодого лорда, а потім потягнув його за руку. 

 

— Стань переді мною.

 

 — Що? – Луїзена потягнули і поставили попереду найманця. За вузькими сходами лежала непроглядна темрява. Звук плескоту води наповнював його вуха. — С-сере Карлтоне. Зачекайте.

 

Фух. Здавалося, що там щось є: привид або чорне лезо, що летить до його голови. Луїзен спробував повернути голову, але найманець не дозволив йому цього зробити. Карлтон обійняв молодого лорда ззаду і схопив рукою за підборіддя. Луїзен заплющив очі.

 

— Нема чого боятися. Я думав про це деякий час... Ти боїшся темряви?

 

— Ні...

 

— Намагайся тримати очі відкритими. Якщо будеш дивитися, твої очі звикнуть.

 

— Але...

 

— Ти повинен хоча б спробувати. – Карлтон був налаштований рішуче.

 

Скарги на кшталт: «Ти справді це зробиш?» і «Ти що мій батько?» підступали до горла молодого лорда.

 

Проте температура тіла, що передавалася від міцного, надійного тіла Карлтона до його спини, давала молодому лорду дивне відчуття стабільності. Він чув, як б'ється серце найманця. Оглушливий шум річки, що протікала, заглушувався цими рівномірними ударами серця, додаючи йому трохи хоробрості.

 

«Мені розплющити очі? Хоч трохи?»

 

Луїзен ледь розплющив очі. 

 

«Ух, таке відчуття, що там щось є.»

 

Здавалося, наче у темряві хтось стояв.

 

— Це... це людина? – запитав молодий лорд.

 

— Там нікого немає. Якби там хтось був, я б помітив.

 

— Мабуть, добре бути тобою!

 

Луїзен розлютився і закричав. Наприкінці речення його голос надломився.

 

Карлтону це здалося смішним: 

 

— А тепер уважно стеж за дорогою.

 

Найманець повів молодого лорда вниз сходами. На останніх сходинках очі Луїзена почали звикати до темряви. Нарешті він зміг розгледіти те, що помилково прийняв за людину.

 

Підвальний рівень був дуже брудним: стільці, весла, дерев'яні ящики... валялися в безладі. Легкий запах поту і чогось затхлого пронизував все навколо. Вони могли бачити, де веслярі недбало викинули свої весла, тікаючи звідси, адже це місце виглядало обжитим.

 

— Не так вже й страшно, – сказав Луїзен.

 

— Бачиш? Не так страшно, коли очі звикають. Чим більше ти намагатимешся не дивитися, то страшніше ставатиме. Але не треба пересилювати себе. Можна все освітити.

 

З цими словами Карлтон запалив смолоскип.

 

Луїзен знову відчув, що задихається: 

 

— Ох, тоді треба було одразу зробити це!

 

— Подумай про це як про досвід.

 

— І справді. Ого.

 

Луїзену від невіри відняло мову. Найманець розсміявся, побачивши, як образився його супутник. Незабаром Луїзен почав неквапливо прогулюватися територією, хоча кілька запалених смолоскипів не проганяли всю темряву належним чином.