— Мілорде!

 

— Цк, чорт побери цього цього хлопця! Чому він такий сильний?!

 

Позаду себе Луїзен почув відчайдушний крик Руґера та звуки бійки. Однак він не міг подбати навіть про про себе. Лісова дорога була нерівною і невимощеною. Щоразу, коли копита коня з силою вдарялися об землю, піднімався пил і камінці відскакували аж до голови Луїзена.

 

Луїзен тримався щосили. Він міг би впасти від будь-якого випадкового поштовху! Якби він впав з коня на такій жахливій швидкості, він напевно отримав би серйозну травму. Не було нічого, за що можна було вчепитися, і нічого чим можна було належним чином прив’язати його тіло, тож він просто занімів.

 

Коли кінь стрибнув, щоб уникнути коріння дерева, тіло Луїзена також злетіло вгору. Йому якось вдалося втриматися, але жорстке сідло при кожному стрибку вдаряло Луїзена в живіт.

 

— Ой! Угх! Ой!

 

Стрибаючий твердий кінський зад ляснув по щоці Луїзена, а хвіст коня шльопнув по тілу. Кров почала приливати до голови, а перед очима з'явилися чорні плями.

 

В ту мить, коли він почав думати: «Може, краще померти...», кінь зупинився. Луїзен не зміг більше триматися і впав на землю. Від удару пролунав гучний глухий звук.

 

Відчуваючи запаморочливий біль у куприку, Луїзен схилив голову до землі і вирвав. Було таке відчуття, ніби він все ще борсався на коні, що мчить. У куточках його очей автоматично з'явилися сльози.

 

— Хурк. Хм. 

 

Поки Луїзен блював, почувся сміх.

 

— Хахахахаха.

 

«Тобі смішно? Я зараз смішний?»

 

— Що за дурне створіння ти привіз із лісу? Ти ходив на полювання? Ти впевнений, що хочеш з'їсти його сьогодні?

 

— Ця штука така худа, що я впевнений, що вона не буде смачною!

 

Ті, хто розмовляв, були неймовірно грубими і не мали ніяких манер, як зграя розбійників.

 

«Мене що, забрали розбійники?»

 

Луїзен схопився за запаморочену голову і підняв очі. На тлі тимчасового наметового містечка він побачив кількох чоловіків. Всі вони були одягнені в обладунки і тримали в руках зброю. Вони надто добре вдягнені, щоб бути найманцями, але надто безтурботні, щоб бути справжніми лицарями чи солдатами.

 

Над їхніми головами несамовито майорів прапор, з вишитим левом. Синій лев... символ королівської сім'ї, а також символ короля. Цей прапор можна було піднімати лише в присутності короля або королівського гінця. Лев був синонімом королівської волі... хоча замість короля він тепер символізував першого принца.

 

У будь-якому випадку, особистість тих, хто підняв цей прапор, швидко стала очевидною.

 

Це армія Карлтона…

 

«Цей чоловік Карлтон...?»

 

Існувало багато теорій щодо його неоднозначного походження. Більшість вважала його сином короля-розбійників, а не незаконнонародженим сином знатного роду. Пізніше з'ясувалося, що він був частиною тисячного племені на північно-західній території, яке заробляло на життя розведенням коней.

 

Карлтон втік з дому ще дитиною і служив найманцем, мандруючи північними землями, багатими на чудовиськ, перш ніж потрапив на очі першому принцу і став його найманцем. Таким чином, він став одним із найпомітніших талантів громадянської війни, перемігши багатьох відомих шляхетних лицарів.

 

Однак його характерна грубість і зухвала поведінка ображали аристократію. В результаті, коли принц Елліон нарешті зійшов на престол, утворивши нову владну структуру, Карлтон був першим, кого усунули.

 

Образа аристократії? Типове виправдання для вбивства собаки після полювання на кроликів*. Громадськості офіційно повідомили про його страту... але багато хто припускав, що Карлтону вдалося втекти перед нею. Можливо, він сховався в якійсь гірській халупі і став бандитом, а, можливо, його навернули до якоїсь релігії.

 

*Ідіома, яка означає «позбутися інструментів після того, як ви ними скористалися».

 

Так чи інакше, під час громадянської війни він був однією з найближчих довірених осіб першого принца.

 

— ...Ви мене знаєте? – тремтячим голосом запитав Луїзен.

 

— Я чув, як той хлопець назвав тебе герцогом. – Карлтон мав на увазі Руґера. У цей момент інші солдати, які пішли на полювання з Карлтоном, повернулися з Руґером закинутим за плечі. Здається, він не був поранений.

 

— З-зрозуміло.

 

Що він міг зробити, почувши цю заяву? Луїзен розчаровано висолопив язика. Слова Карлтона схвилювали решту солдатів.

 

— Справді? Дворянин? Хіба дворяни не чистіші?

 

Луїзен виглядав неймовірно виснаженим. Він був весь у багнюці та крові гоблінів, а його волосся та одяг перетворилися на брудне місиво після того, як він проїхався верхи на коні. Лише тоді Луїзен усвідомив свій зовнішній вигляд і спробував відновити рівновагу, хоч і з запізненням.

 

Він стояв на тремтячих ногах і обтрушував бруд зі штанів. Потім, зібравши всі свої сили, він випрямив спину, струснув волосся і почав акуратно приводити свій одяг до ладу. Нічого не було зроблено особливо охайно, але природна аристократична елегантність пронизувала всі його рухи. Його роки втікача були суворими, але він ніколи не міг забути своє дворянське минуле.

 

Відштовхнувши страх та прийнявши аристократичний вигляд, його делікатна й витончена краса засяяла, як коштовність. Його щоки біліли в місячному сяйві, а біляве волосся виблискувало, як золоті зірки.

 

Як тільки він відновив свій аристократичний вигляд, його жебрацьке вбрання більше не мало значення. Скоріше, він став схожий на благородного юнака з темним минулим, який нагадував головного героя з оповідання барда. Солдати почали «охати» і щось вигукувати, перемовляючись між собою.

 

— Дозвольте мені представитися ще раз. Я Луїзен Анійський, герцог Аніес. – Луїзен підняв голову і подивився на Карлтона. Він не міг здогадатися, який вираз обличчя ховався за темним шоломом. З нього дивилися люті та крижані очі.

 

«Не показуй, наскільки ти пригнічений. Я не втікач, не волоцюга і не найбільший дурень у королівстві. Зараз я великий лорд Луїзен Анійський, герцог.» – внутрішньо повторював Луїзен, щоб не втекти.

 

Так радив святий. Який сенс боятися? Його опонентом була людина, а не Бог. І, як людина, він все ще був істотою, яка не могла уникнути дисципліни та статусу, які суспільство наклало на його зап'ястя кайданами.

 

Тіло Луїзена було володарем величезних сільськогосподарських угідь; над ним ніде не повинні знущатися.

 

Герцог Аніес? Власник того замку? Солдати знову були схвильовані. Карлтон єдиний, хто зберігав самовладання. Потім він зареготав.

 

— Ти герцог Аніес? Я на це сподівався, але не міг повірити, що така «шляхетна пані» блукатиме вночі лісом, наче якась утікачка, що тікає від боржників.

 

Ворожість Карлтона була очевидною. Його тон був відверто саркастичним, а в очах – неприховане презирство. Хоча суспільні норми вимагали б поваги до рангу Луїзена, він не приховував, що дивився на нього зверхньо.

 

«Ах... так страшно. Я наляканий до смерті.»

 

Луїзен швидко заперечив, боячись, що Карлтон може вдарити його своїми ведмежими руками*:

 

*В оригіналі «чавунні руки», тобто великі важкі руки!

 

— Втеча під покровом темряви? Ні в якому разі.

 

— Тоді що це може бути…? А! Місячне сяйво... безлюдна місцевість... двоє чоловіків удвох? – Карлтон недоречно жестикулював у бік Луїзена. Коли Карлтон розсміявся, його солдати приєдналися до нього.

 

— Виродки! Що це за неповага?! Як ви смієте ображати герцога!

 

Коли Руґер вигукнув ці слова, очі Карлтона стали ще більш загрозливими.

 

«Будь ласка, мовчи», – подумав Луїзен.

 

Луїзен кинув на Руґера сповнений образи погляд. Карлтон сміявся не тому, що вважав ситуацію кумедною; він хотів розтрощити гордість Луїзена. Хіба він не бачив, що очі Карлтона не усміхаються?

 

Крім того, Луїзен звик до образ. До свого повернення він, можливо, був відомий своєю запальною поведінкою, але нинішній Луїзен був іншим. Він звик до ще більш насмішкуватих зауважень, і з нього сміялися не раз і не два. Яке йому діло до слів, якщо вони не супроводжуються фізичним болем?

 

— Це теж неправда. Я прийшов сюди, щоб зустрітися з вами. – промовив Луїзен.

 

— Мною?

 

— Я не очікував, що ось так зустріну вас у лісі. Але в будь-якому випадку, здається, я прибув за призначенням.

 

Карлтон сумнівався. Йому здалося, що Луїзен виправдовувався, бо його спіймали під час втечі.

 

«Все добре... Все гаразд…»

 

Луїзен заспокоївся і вийняв білий прапор, який таємно приніс із собою. На прапорі була вишита золота пшениця, символ герцогства Аніес. Він опустився на обидва коліна перед Карлтоном і підняв прапор над головою.

 

Це нагадувало присягу на вірність королю.

 

Хоча ставати на коліна перед простим наймитом досить надмірно... для Луїзена Карлтон був чимось більшим, ніж просто людиною принца. На кону було його майбутнє і майбутнє його землі. Коли Луїзен став на коліна, всі замовкли. У тиші було чути лише звуки цвіркунів.

 

— Я, Луїзен Анійський, син Роберта і Тіни Анійських, герцог Золотих пагорбів, стаю на коліна перед синім левом і довіреною особою принца та благаю про пощаду.

 

Цього разу навіть цвіркуни шоковано замовкли. Кожен член табору здивовано дивився на Луїзена і Карлтона. Подув холодний вітер, а кінь Карлтона тихенько пирхнув.