Карлтон не зміг втриматися, щоб не погладити золоті пасма Луїзена.

 

— Це таке марнотратство.

 

— Моє волосся відросте.

 

— Це правда, але...

 

Це правда, підстригти волосся не було такою великою проблемою. Однак Карлтон не міг змиритися з тим, що молодий лорд стрижеться заради грошей. Стрижка і продаж волосся були останнім способом заробітку для дружин із бідних сімей.

 

— Крім того, немає нічого кращого для швидкого заробітку, – сказав Луїзен.

 

Слова молодого лорда були правильними. Оскільки вони не мали при собі жодної монети, відновити перепустку паломника було досить важко. Найманець навіть подумував про те, щоб заховати Луїзена на дереві й вдертися до замку, щоб вкрасти гроші. Однак продати волосся було набагато кращим варіантом, ніж красти. І все ж Карлтон вагався.

 

Луїзен похмуро подивився на Карлтона і вирішив подбати про це сам. 

 

— Віддайте його мені.

 

Луїзен узяв кинджал із руки Карлтона. Без жодних вагань молодий лорд схопив своє волосся і відрізав його. Кинджал був неймовірно гострим, бо Карлтон зранку загострив його на точильному камені, і перш ніж найманець встиг його зупинити, Луїзен відрізав волосся.

 

— Гаразд, стільки ж досить? – Луїзен передав пучок волосся Карлтону.

 

Найманець подивився на пасма у своїй руці. Волосся було красивим, наче моток золотих ниток, але почуття Карлтона були суперечливими.

 

Найманець відірвав погляд від золотого волосся і подивився на Луїзена. Через те, що молодий лорд підстригся трохи нижче вух, його волосся стирчало на всі боки, що виглядало досить комічно, наче його кінці обгризла миша. Але Карлтон зовсім не міг сміятися. Натомість його серце стискалося від того, наскільки оголеною виглядала шия лорда.

 

У минулому один із підлеглих Карлтона якось напідпитку розповів, що став найманцем, бо його дружина продала своє волосся. Він ненавидів себе за те, що був настільки некомпетентним чоловіком, що змусив свою дружину продати волосся, і саме тому обрав цю виснажливу роботу. Тоді Карлтон не розумів. Волосся завжди могло відрости, тож відрізати його було незначною справою.

 

Але тепер Карлтон нарешті усвідомив почуття того чоловіка. Той найманець, мабуть, сумував не тому, що його дружина підстриглася, а тому, що вона була доведена до того, щоб відрізати своє волосся та продати його.

 

Луїзен не був дружиною Карлтона, але тепер найманець розумів почуття того чоловіка.

 

Він ніколи раніше не почувався таким безсилим і некомпетентним. Карлтон завжди був людиною, яка пишалася своїми здібностями – це визначало його особистість.

 

— ...Тільки цього разу. Це більше ніколи не повториться. Що б не сталося, я подбаю про те, щоб нам не бракувало грошей, – пообіцяв Карлтон. 

 

Незалежно від того чим йому доведеться займатися, чи то полюванням, чи то ручною працею, найманець пообіцяв собі, що він більше ніколи не дозволить цій ситуації повторитися.

 

— Що ж... робіть, що хочете? – відповів Луїзен.

 

«Невже серу Карлтону настільки не подобається бути у мене в боргу?»

 

Розмірковуючи над дивною одержимістю Карлтона, Луїзен знову натягнув капюшон на голову.

 

***

 

Вони знову увійшли до замку. Конфос відвідувало багато туристів, тож підворіття міста були досить жвавими. Це було ідеальне місце для скупки і відмивання грошей*.

 

*Скупка = продаж краденого. Відмивання = перетворення брудних грошей на легальні.

 

Продати волосся було не так вже й складно. Волосся часто продавали за низькою ціною, але у Луїзена воно було довгим, доглянутим, гладеньким, тугим і справжнім блондом. Цей колір був досить рідкісним, тому пасма коштували дорожче за ринкову ціну. Крім того Карлтон виторгував ще кілька монет, торгуючись і залякуючи.

 

Дивлячись на це, Луїзен аж закипів. 

 

«Ого, коли я вперше продавав своє волосся, я отримав менше половини цієї суми.»

 

Яким би вправним Карлтон не був у перемовинах, різниця в ціні була надто великою! Мабуть, у той час він віддав своє волосся за дуже низькою ціною. Тоді Луїзен знав, що з людського волосся виготовляють перуки, але він й гадки не мав скільки коштує його волосся. Тоді він просто був щасливий, що взагалі зміг отримати гроші.

 

Карлтон також не знав, за скільки зазвичай продають волосся, але натомість він знав, як торгуватися, спостерігаючи за реакцією покупця.

 

«Я також повинен був це зробити. Яке марнотратство...» – подумав Луїзен.

 

Навіть якщо це вже в минулому, Луїзен все одно вважав це марнотратством. Згадавши, як він з радістю погодився, коли йому запропонували невелику суму грошей, Луїзену захотілося вдарити повітря, але натомість він лише стиснув кулаки.

 

Карлтон помітив дрібні рухи Луїзена. Незважаючи на те, яким невимушеним лорд здавався, пропонуючи продати своє волосся, жоден дворянин не буде щасливий, вдаючись до тактики збіднілої жінки. Хоча інший міг вдавати, що для нього це просто дріб'язкова справа, але його гордість, безсумнівно, була уражена.

 

Карлтон пожалів Луїзена, поплескав його по плечу і промовив слова розради: 

 

— Тепер, коли у нас є гроші, повечеряймо довгоочікуваною пристойною їжею.

 

На розраду Карлтона, Луїзен усміхнувся і кивнув головою. Однією з сильних сторін Луїзена була його здатність рухатися далі без особливого жалю. Вони продовжили йти далі, навіть не підозрюючи про невелике непорозуміння, яке виникло між ними.

 

Тримаючи в руках свої гроші, Луїзен і Карлтон вирушили на пошуки коваля. У тому ж провулку жив старий коваль, який в основному займався краденими речами; він був ідеальним кандидатом для зберігання секретів, оскільки був неписьменним і німим. Коваль байдуже працював над перепусткою паломника, не ставлячи їм жодних запитань.

 

Коли бронза на поверхні була зчищена, відкрився первісний вигляд перепустки. На срібній пластині був вигравіруваний церковний символ – знак «світла». Блискучий крижаний відтінок розходився на всі боки у вигляді променів. Навіть ті, хто не знали справжнього значення символу, за його витонченістю зрозуміли б, що це незвичайний предмет.

 

Вийшовши з провулка, Луїзен нанизав перепустку на шкіряний шнурок і повісив її на шию.

 

Тепер, коли вони зробили фальшиве посвідчення особи Луїзена, настала черга Карлтона. Вони пішли тією ж дорогою і зайшли до гільдії найманців, де попросили видати їм значок найманця, назвавши ім'я одного з підлеглих Карлтона. Найманець сказав, що загубив свій значок, коли по дорозі сюди зіткнувся з грабіжником.

 

Спочатку працівник гільдії подивився на Карлтона і Луїзена з відвертою підозрою і відмовився видати значок. Все ж, як вони могли увійти в добре укріплені ворота замку без належного посвідчення особи або значка найманця? Крім того, Карлтон був більше схожий на бандита, ніж на найманця. Він небезпідставно вважав, що Карлтон може бути грабіжником, а не пограбованим.

 

Однак, коли Луїзен показав свою перепустку паломника, усі сумніви розвіялися. Працівник із радістю виготовив новий значок. 

 

— Чому ви раніше не сказали, що вас найняли супроводжувати почесного паломника?

 

Ці перепустки видавалися і контролювалися Церквою та були гарантією статусу і відданості. Тому ті, хто мав перепустки, були захищені та визнані Церквою. Жодних інших підтверджень особи не було потрібно. За цією логікою, найманець, найнятий таким паломником, також опосередковано перебував під захистом на службі у Церкви, тому для нього також не потрібно було ніяких додаткових підтверджень.

 

— Це справді спрацювало! – здивувався Луїзен. 

 

Він знав, що перепустка паломника була досить корисною, адже він деякий час слідував за одноруким паломником, однак не здогадувався, що вона має такий великий вплив.

 

— Я ж казав. З ним ти можеш уникнути перевірок куди б не пішов і незалежно від того, як виглядаєш.

 

— Але я думав, що вони принаймні запитають, звідки ми приїхали і що ми плануємо тут робити.

 

— Більшість людей бояться, що їхня віра буде поставлена під сумнів. Якщо вони розпитуватимуть паломників про те і се, можуть розгнівати Церкву і це призведе до великих проблем.

 

Луїзен кивнув. Це була правда. У їхньому королівстві вірили в єдиного Бога, і думка Церкви відображалася у всіх найважливіших подіях королівства. Духовенство завжди були присутні на офіційних церемоніях, і всі справи часто відбувалися за релігійними процедурами, детально розробленими Церквою. Як наслідок, вплив Церкви був досить сильним у повсякденному житті людей. Священники часто були місцевими лідерами в селах, де державна влада була слабкою.

 

Раніше Луїзен жив життям ідіота, визнаним усіма шляхетним покидьком, і всі його друзі були такими ж. Вони ніколи не були релігійними. В його уяві Церква була місцем, де добрі священники роздавали їжу як милостиню.

 

Так чи інакше, усвідомивши силу перепустки паломника, Луїзен подивився на Карлтона новими очима. 

 

— Маючи такий прихований козир, ви могли б без страху подорожувати світом! Усі б вам повірили.

 

— Я, мабуть, здаюся темпераментною людиною, але я не дурень, – зарозуміло відповів Карлтон.

 

Луїзен був приголомшений. 

 

«Якщо ти так добре себе знаєш, то чому б тобі не спробувати приборкати свій темперамент?...»

 

Думаючи про це, Луїзен возився зі своєю перепусткою. Чи використав Карлтон її у попередній часовій лінії? Це було питання, відповідь на яке, однак, дізнатися було неможливо.

 

***

 

Надалі перепустка паломника виявилася дуже корисною. Вони вийшли з тінистого провулка і впевнено покрокували яскравими, освітленими сонцем вулицями. Через те, що вони блукали горами, вони виглядали брудними та обшарпаними, виділяючись навіть на вулицях Конфоса.

 

Поєднання загрозливої постаті Карлтона і щільно закутаної Луїзена мало б викликати підозру. І все ж, цього не сталося.

 

Коли вони заходили до лавок, торговці спочатку були дуже неохочим, але змінювали свою поведінку, як варто було побачити перепустку паломника. Деякі з них були не зовсім привітні, але в цілому вони ставилися до них добре, не ігноруючи і не проганяючи. Навіть пильні охоронці, які розпитували перехожих, усміхалися, побачивши перепустку, і проходили повз.

 

Завдяки цьому Луїзен і Карлтон змогли безпечно купити те, що їм було потрібно, і зняти кімнату в чистій і пристойній корчмі.