Карлтон не зміг втриматися, щоб не погладити золоті пасма Луїзена.
— Це таке марнотратство.
— Моє волосся відросте.
— Це правда, але...
Це правда, підстригти волосся не було такою великою проблемою. Однак Карлтон не міг змиритися з тим, що молодий лорд стрижеться заради грошей. Стрижка і продаж волосся були останнім способом заробітку для дружин із бідних сімей.
— Крім того, немає нічого кращого для швидкого заробітку, – сказав Луїзен.
Слова молодого лорда були правильними. Оскільки вони не мали при собі жодної монети, відновити перепустку паломника було досить важко. Найманець навіть подумував про те, щоб заховати Луїзена на дереві й вдертися до замку, щоб вкрасти гроші. Однак продати волосся було набагато кращим варіантом, ніж красти. І все ж Карлтон вагався.
Луїзен похмуро подивився на Карлтона і вирішив подбати про це сам.
— Віддайте його мені.
Луїзен узяв кинджал із руки Карлтона. Без жодних вагань молодий лорд схопив своє волосся і відрізав його. Кинджал був неймовірно гострим, бо Карлтон зранку загострив його на точильному камені, і перш ніж найманець встиг його зупинити, Луїзен відрізав волосся.
— Гаразд, стільки ж досить? – Луїзен передав пучок волосся Карлтону.
Найманець подивився на пасма у своїй руці. Волосся було красивим, наче моток золотих ниток, але почуття Карлтона були суперечливими.
Найманець відірвав погляд від золотого волосся і подивився на Луїзена. Через те, що молодий лорд підстригся трохи нижче вух, його волосся стирчало на всі боки, що виглядало досить комічно, наче його кінці обгризла миша. Але Карлтон зовсім не міг сміятися. Натомість його серце стискалося від того, наскільки оголеною виглядала шия лорда.
У минулому один із підлеглих Карлтона якось напідпитку розповів, що став найманцем, бо його дружина продала своє волосся. Він ненавидів себе за те, що був настільки некомпетентним чоловіком, що змусив свою дружину продати волосся, і саме тому обрав цю виснажливу роботу. Тоді Карлтон не розумів. Волосся завжди могло відрости, тож відрізати його було незначною справою.
Але тепер Карлтон нарешті усвідомив почуття того чоловіка. Той найманець, мабуть, сумував не тому, що його дружина підстриглася, а тому, що вона була доведена до того, щоб відрізати своє волосся та продати його.
Луїзен не був дружиною Карлтона, але тепер найманець розумів почуття того чоловіка.
Він ніколи раніше не почувався таким безсилим і некомпетентним. Карлтон завжди був людиною, яка пишалася своїми здібностями – це визначало його особистість.
— ...Тільки цього разу. Це більше ніколи не повториться. Що б не сталося, я подбаю про те, щоб нам не бракувало грошей, – пообіцяв Карлтон.
Незалежно від того чим йому доведеться займатися, чи то полюванням, чи то ручною працею, найманець пообіцяв собі, що він більше ніколи не дозволить цій ситуації повторитися.
— Що ж... робіть, що хочете? – відповів Луїзен.
«Невже серу Карлтону настільки не подобається бути у мене в боргу?»
Розмірковуючи над дивною одержимістю Карлтона, Луїзен знову натягнув капюшон на голову.
***
Вони знову увійшли до замку. Конфос відвідувало багато туристів, тож підворіття міста були досить жвавими. Це було ідеальне місце для скупки і відмивання грошей*.
*Скупка = продаж краденого. Відмивання = перетворення брудних грошей на легальні.
Продати волосся було не так вже й складно. Волосся часто продавали за низькою ціною, але у Луїзена воно було довгим, доглянутим, гладеньким, тугим і справжнім блондом. Цей колір був досить рідкісним, тому пасма коштували дорожче за ринкову ціну. Крім того Карлтон виторгував ще кілька монет, торгуючись і залякуючи.
Дивлячись на це, Луїзен аж закипів.
«Ого, коли я вперше продавав своє волосся, я отримав менше половини цієї суми.»
Яким би вправним Карлтон не був у перемовинах, різниця в ціні була надто великою! Мабуть, у той час він віддав своє волосся за дуже низькою ціною. Тоді Луїзен знав, що з людського волосся виготовляють перуки, але він й гадки не мав скільки коштує його волосся. Тоді він просто був щасливий, що взагалі зміг отримати гроші.
Карлтон також не знав, за скільки зазвичай продають волосся, але натомість він знав, як торгуватися, спостерігаючи за реакцією покупця.
«Я також повинен був це зробити. Яке марнотратство...» – подумав Луїзен.
Навіть якщо це вже в минулому, Луїзен все одно вважав це марнотратством. Згадавши, як він з радістю погодився, коли йому запропонували невелику суму грошей, Луїзену захотілося вдарити повітря, але натомість він лише стиснув кулаки.
Карлтон помітив дрібні рухи Луїзена. Незважаючи на те, яким невимушеним лорд здавався, пропонуючи продати своє волосся, жоден дворянин не буде щасливий, вдаючись до тактики збіднілої жінки. Хоча інший міг вдавати, що для нього це просто дріб'язкова справа, але його гордість, безсумнівно, була уражена.
Карлтон пожалів Луїзена, поплескав його по плечу і промовив слова розради:
— Тепер, коли у нас є гроші, повечеряймо довгоочікуваною пристойною їжею.
На розраду Карлтона, Луїзен усміхнувся і кивнув головою. Однією з сильних сторін Луїзена була його здатність рухатися далі без особливого жалю. Вони продовжили йти далі, навіть не підозрюючи про невелике непорозуміння, яке виникло між ними.
Тримаючи в руках свої гроші, Луїзен і Карлтон вирушили на пошуки коваля. У тому ж провулку жив старий коваль, який в основному займався краденими речами; він був ідеальним кандидатом для зберігання секретів, оскільки був неписьменним і німим. Коваль байдуже працював над перепусткою паломника, не ставлячи їм жодних запитань.
Коли бронза на поверхні була зчищена, відкрився первісний вигляд перепустки. На срібній пластині був вигравіруваний церковний символ – знак «світла». Блискучий крижаний відтінок розходився на всі боки у вигляді променів. Навіть ті, хто не знали справжнього значення символу, за його витонченістю зрозуміли б, що це незвичайний предмет.
Вийшовши з провулка, Луїзен нанизав перепустку на шкіряний шнурок і повісив її на шию.
Тепер, коли вони зробили фальшиве посвідчення особи Луїзена, настала черга Карлтона. Вони пішли тією ж дорогою і зайшли до гільдії найманців, де попросили видати їм значок найманця, назвавши ім'я одного з підлеглих Карлтона. Найманець сказав, що загубив свій значок, коли по дорозі сюди зіткнувся з грабіжником.
Спочатку працівник гільдії подивився на Карлтона і Луїзена з відвертою підозрою і відмовився видати значок. Все ж, як вони могли увійти в добре укріплені ворота замку без належного посвідчення особи або значка найманця? Крім того, Карлтон був більше схожий на бандита, ніж на найманця. Він небезпідставно вважав, що Карлтон може бути грабіжником, а не пограбованим.
Однак, коли Луїзен показав свою перепустку паломника, усі сумніви розвіялися. Працівник із радістю виготовив новий значок.
— Чому ви раніше не сказали, що вас найняли супроводжувати почесного паломника?
Ці перепустки видавалися і контролювалися Церквою та були гарантією статусу і відданості. Тому ті, хто мав перепустки, були захищені та визнані Церквою. Жодних інших підтверджень особи не було потрібно. За цією логікою, найманець, найнятий таким паломником, також опосередковано перебував під захистом на службі у Церкви, тому для нього також не потрібно було ніяких додаткових підтверджень.
— Це справді спрацювало! – здивувався Луїзен.
Він знав, що перепустка паломника була досить корисною, адже він деякий час слідував за одноруким паломником, однак не здогадувався, що вона має такий великий вплив.
— Я ж казав. З ним ти можеш уникнути перевірок куди б не пішов і незалежно від того, як виглядаєш.
— Але я думав, що вони принаймні запитають, звідки ми приїхали і що ми плануємо тут робити.
— Більшість людей бояться, що їхня віра буде поставлена під сумнів. Якщо вони розпитуватимуть паломників про те і се, можуть розгнівати Церкву і це призведе до великих проблем.
Луїзен кивнув. Це була правда. У їхньому королівстві вірили в єдиного Бога, і думка Церкви відображалася у всіх найважливіших подіях королівства. Духовенство завжди були присутні на офіційних церемоніях, і всі справи часто відбувалися за релігійними процедурами, детально розробленими Церквою. Як наслідок, вплив Церкви був досить сильним у повсякденному житті людей. Священники часто були місцевими лідерами в селах, де державна влада була слабкою.
Раніше Луїзен жив життям ідіота, визнаним усіма шляхетним покидьком, і всі його друзі були такими ж. Вони ніколи не були релігійними. В його уяві Церква була місцем, де добрі священники роздавали їжу як милостиню.
Так чи інакше, усвідомивши силу перепустки паломника, Луїзен подивився на Карлтона новими очима.
— Маючи такий прихований козир, ви могли б без страху подорожувати світом! Усі б вам повірили.
— Я, мабуть, здаюся темпераментною людиною, але я не дурень, – зарозуміло відповів Карлтон.
Луїзен був приголомшений.
«Якщо ти так добре себе знаєш, то чому б тобі не спробувати приборкати свій темперамент?...»
Думаючи про це, Луїзен возився зі своєю перепусткою. Чи використав Карлтон її у попередній часовій лінії? Це було питання, відповідь на яке, однак, дізнатися було неможливо.
***
Надалі перепустка паломника виявилася дуже корисною. Вони вийшли з тінистого провулка і впевнено покрокували яскравими, освітленими сонцем вулицями. Через те, що вони блукали горами, вони виглядали брудними та обшарпаними, виділяючись навіть на вулицях Конфоса.
Поєднання загрозливої постаті Карлтона і щільно закутаної Луїзена мало б викликати підозру. І все ж, цього не сталося.
Коли вони заходили до лавок, торговці спочатку були дуже неохочим, але змінювали свою поведінку, як варто було побачити перепустку паломника. Деякі з них були не зовсім привітні, але в цілому вони ставилися до них добре, не ігноруючи і не проганяючи. Навіть пильні охоронці, які розпитували перехожих, усміхалися, побачивши перепустку, і проходили повз.
Завдяки цьому Луїзен і Карлтон змогли безпечно купити те, що їм було потрібно, і зняти кімнату в чистій і пристойній корчмі.
Далі
Розділ 55
Кімната в корчмі, була маленькою, але охайною, з двома ліжками та ванною. Оскільки вони сказали, що хочуть помитися, слуги негайно принесли води. Гуляючи вулицями Конфоса, Луїзен усвідомив, яким брудним він виглядав, порівнюючи себе з іншими, тож одразу роздягнувся і пішов у ванну кімнату, щоб помитися. Ретельно змивши з себе піт і бруд, що накопичився за стільки часу, і поніжившись у ванній, Луїзен із полегшенням зітхнув. Він нарешті відчув, що зміг як слід відпочити. У горах сон був більше схожий на втрату свідомості, ніж на відпочинок. Занурившись у воду до кінчика носа, Луїзен безтямно згадував усе, що сталося. На нього напали монстри, а Руґер виявився шпигуном. Він йшов сюди, не зупиняючись, з Карлтоном, а тепер видає себе за паломника. Він був вражений тим, скільки всього сталося, від герцогства до Конфоса. Це була неймовірно важка і неспокійна подорож. «Без Карлтона мені було б набагато важче.» Оскільки після повернення у нього залишилися спогади про блукання королівством, він, напевно, так чи інакше б блукав, поки не дістався до столиці. Однак він був упевнений, що це зайняло б більше часу і він постав би перед більшими труднощами. Навіть зараз він, напевно, блукав би в горах. Відчуття, наче він загубився, коли вийшов з печери, було ще свіжим у пам'яті молодого лорда. Карлтон був неймовірно компетентним. Спостерігаючи за ним збоку, Луїзен зрозумів, як цьому чоловіку вдалося подолати обмеження свого статусу через походження, швидко став могутньою правою рукою принца і здобув славу по всьому королівству. Карлтон був тим, хто, якщо його висадити абсолютно голим на ворожій території, міг повернутися з великим успіхом, загорнувшись у шовк. «Якщо я буду слідувати за ним, то принаймні не помру з голоду.» Спогад про те, як Карлтон торгувався вдень, знижуючи ціни торговців удвічі й навіть отримавши персик як бонус за покупку, змусив серце Луїзена затріпотіти. «Їжа автоматично з'являється перед талановитими людьми!» Він знав, що найманець розумний і сильний, але ніколи б не подумав, що у нього такий багаж знань про виживання. Чого Карлтону взагалі бракувало? Спокійного характеру? «Чесно кажучи, його характер є проблемою. Цей характер навіть зруйнував його життя…» Як і очікувалося, Луїзен зрозумів, що в цьому світі немає ідеальних людей. Життя має елемент справедливості. Подумавши про все це, Луїзен нарешті вийшов із ванни, бо його тіло стало занадто теплим. Він витерся, але забув принести до ванної кімнати змінний одяг. «Не дуже хочу вдягати свій старий одяг...» Хоча його старий одяг був виготовлений ремісникам з дорогої тканини, він вже перетворився на лахміття. Вбрання смерділо, а шкіра Луїзена свербіла лише від одного погляду на нього. Після того, як йому нарешті вдалося прийняти ванну, він відчував би себе надто незручно в цих брудних речах. Луїзен крадькома прочинив двері ванної кімнати і зазирнув до спальні. Новий одяг разом з іншими речами, які вони купили, лежав на столі. «Карлтон кудись пішов?» Найманця не було в кімнаті. «Як вдало.» Луїзен кинувся до столу і схопив новий одяг – мішкуваті штани і універсальну туніку вільного крою. Вони були пошиті з дешевої грубої тканини, і не йшли ні в яке порівняння з старим одягом Луїзена. Однак новий одяг був набагато міцнішим. Крім того, молодий лорд міг бути більш активним, оскільки одяг не облягав його тіло. Щойно Луїзен одягнув нову білизну, коли засовував ноги в штани, двері відчинилися, і увійшов Карлтон. Луїзен подумав, що з'явився незнайомець, і спробував сховатися, але відчув полегшення, коли побачив, що це найманець. — Ви також вже помилися? Хіба ми не мали помитися разом? — ...Сусідня кімната виявилася порожньою, тож я скористався ванною там. Карлтон відповів із запізненням на півтакту, але Луїзен цього не помітив. Увагу молодого лорда привернуло волосся найманця, колір якого змінився на насичений темно-каштановий. Хоча зміни були несуттєвими, але найманець, здавалося, виглядав дещо м'якшим, ніж раніше. — Як ви змінили колір волосся? – запитав молодий лорд. — Полив його пивом. — Хороша робота. Навіть незначна зміна кольору волосся робить вас зовсім іншою людиною. Описи Карлтона і Луїзена були вказані на плакаті розшуку. Зміна кольору волосся вивела б їх з-під прямої підозри, тож це хороша ідея. Луїзен також думав про те, щоб пофарбувати волосся, але його обличчя впадало в очі більше, ніж будь-що інше. Який би колір волосся він не обрав, його риси виглядали неймовірно аристократично. Краще було б прикрити обличчя капюшоном. Кивнувши, Луїзен закінчив одягати штани. Найманець стояв нерухомо, все ще дивлячись на молодого лорда. Яким би тупим не був Луїзен, молодий лорд не міг не помітити цього наполегливого погляду. Луїзен ніяково закотив очі. Завдяки зовнішності та статусу ним захоплювалися як чоловіки, так і жінки. З його досвіду, ті, хто дивився на нього з палким бажанням, ховали під цим пристрасним поглядом чорне серце. «Не може бути! Він? До такого, як я?... Ну ні...» Луїзен завагався, перш ніж набратися сміливості й запитати: — Чому ви так на мене дивитеся? — ...Я вибрав твій одяг на око, але бачу, що він добре сидить. Я хвилювався, що він буде завеликим. — А! Звичайно. Одяг. Ось і все. Його супутник не був звичайною людиною, це ж Карлтон. Не так давно він уже стикався з його агресивністю та войовничою тактикою. «Я ніколи не чув, щоб Карлтон цікавився іншими чоловіками.» Луїзен швидко відкинув свою миттєву підозру. «Як такий чоловік, як Карлтон, міг зацікавитися кимось на кшталт мене, тільки тому, що я помився? Я надто самовпевнений.» Відчуваючи збентеження, Луїзен швидко одягнув туніку. Як він міг припуститися такої божевільної думки щодо такої порядної людини? Молодий лорд раптом помітив, що Карлтон щось тримає в руці. — Що це у вас? — ...Ножиці. Я позичив їх у корчмаря. Подумав, що було б добре підрівняти тобі волосся. Це не мало особливого значення, оскільки Луїзен збирався накритися капюшоном. Однак Луїзен відчув, що повинен прийняти щирість найманця, зрештою, чоловік уже тримав ножиці в руках. Він кивнув, присунув стілець до столу і сів. Карлтон став позаду Луїзена. Почалася підготовка – обгортання тканини навколо шиї Луїзена і виймання ножиць із піхов. Настала ніч, тож вони запалили свічку. Через тьмяне світло Карлтон підійшов ближче до молодого лорда. — Я відріжу його. Карлтон відкинув волосся Луїзена назад своїми великими руками і почав потроху стригти знизу вверх. Це було досить повторювано, він брав пасмо волосся і відрізав його. Карлтон був настільки зосередженим, що весь процес проходив мовчки. Оскільки йому завжди стригли волосся інші люди, Луїзен звик до подібних ситуацій. Проте він чомусь нервував. Чи то через Карлтона? Чи це через те, що Карлтон стояв позаду нього з ножицями? Було трохи важко визначити, куди саме торкалися руки Карлтона. Рука, що тримала його волосся, була легкою і без потреби гладила золотисті пасма. Кожного разу, коли Карлтон так робив, шкіру голови молодого лорда лоскотало і Луїзен смикав то руками, то ногами. Погляд Луїзена блукав туди-сюди, поки нарешті не зупинився на вікні. Карлтон, відображений у склі, був зосереджений на Луїзені із серйозним виразом обличчя. Вуха Луїзена почервоніли. Карлтон одним махом розчесав волосся Луїзена. При цьому кінчики його пальців пройшлися по мочці вуха Луїзена. — Ннн! Злякавшись, молодий лорд озирнувся. Він зіткнувся з байдужим поглядом Карлтона. Дивлячись на це, не було схоже, що Карлтон діяв з якихось власних егоїстичних інтересів. Схоже, він просто надто чутливо відреагував. Луїзен ніяково усміхнувся і відвернувся. Карлтон продовжив його стригти. «Йому варто було б просто грубо підстригти мені волосся. Мене все одно ніхто не побачить...» Луїзену здавалося дивним докладати стільки зусиль до чогось такого неважливого. Він все ще яскраво пам'ятав той момент, коли сидів між ногами Карлтона. Атмосфера була такою збуджуючою, що, здавалося, все волосся на його тілі стане дибки, а ще той пристрасний погляд найманця, що дивився на нього зверху вниз. Ці спогади не давали молодому лорду всидіти на місці. Луїзен проковтнув слину і зволожив губи язиком. Він намагався виглядати безтурботним і бездумним, щоб не здаватися дивним. Чик, чик. Клацання ножиць наповнило кімнату. Тим часом Луїзен чув дихання Карлтона. За вікном було чути сміх і розмови інших людей, але нічого з цього не долинало до вух Луїзена. Решта світу здавалася такою далекою, наче відлуння з іншого світу. У цій кімнаті здавалося залишилися лише вони: він, найманець зі своїм диханням і звуки ножиць. «Не потрібно тут нічого неправильно розуміти. Це Карлтон. Карлтон.» Луїзен хотів би бути сміливішим і впевненішим, але як тільки він почав усвідомлювати це, якби він не намагався контролювати себе, його увага була зосереджена на кожному дотику Карлтона. Тепло поширилося від його вух, і тепер усе його обличчя наче палало. Луїзен тримав рот на замку від збентеження і сорому. Карлтону чітко бачив, що шия молодого лорда стає дедалі напруженішою, а вуха червоніють. Звичайно, він помітив ці зміни, адже чоловік був повністю зосереджений на молодому лорді. Чік. Коли довгі пасма, які до того стирчали, були відрізані, оголилася задня частина блідої шиї Луїзена. Біла потилиця була жалюгідно тонкою і довгою. Хоча найманець відчував жаль, дивлячись на яскраво виражені шийні кістки, у нього раптово виникло бажання притулитися до них своїм ротом. Опустивши погляд на шию лорда, Карлтон побачив тонкі лінії тіла, що виднілися крізь вільну туніку. На думку спало оголене тіло Луїзена, яке бачив раніше, коли увійшов до кімнати. Луїзен не був таким м'язистим, як Карлтон. Проте йому все ще хотілося легенько торкнутися блідої шкіри, що почервоніла після ванни, так само, як коли бачиш стиглий персик, який одразу хочеться проковтнути. Йому хотілося запустити пальці в м'яке волосся Луїзена і просто провести по ньому руками. Йому хотілося лоскотати почервонілі вушка. Чомусь йому хотілося ще раз побачити талію молодого лорда, прикриту вільною тунікою. «...Я сексуально незадоволений?»
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!