Існувала висока ймовірність того, що Руґер повернувся до герцогства, продовжуючи поводитися як вірний слуга, і поширив неправдиву інформацію. Інакше чому б Карлтона звинувачували у викраденні Луїзена?
— ...Я прошу вибачення. Ви прийшли мені на допомогу, а у відповідь вас звинувачують. Ваші підлеглі також проходять через такі несправедливі труднощі.
Луїзена обтяжувало почуття провини. Якби він просто повернувся до замку, не наполягаючи на поїздці до столиці, Карлтона принаймні не звинуватили б у його викраденні.
— Ні, так навіть краще. Дивлячись на цю ситуацію, я впевнений, що повернутися до герцогства було б все одно, що піти до нього прямо в руки.
— І все ж...
— Краще бути звинуваченим у викраденні мілорда, ніж дозволити викрасти тебе насправді. Принаймні, я гарантую тобі безпеку. – Карлтон кашлянув, трохи соромлячись. — Мої підлеглі... не слабкі. Якщо мілорд прибуде до столиці цілим і неушкодженим, всі звинувачення будуть зняті.
— Це правда. Я ніколи не забуду того, що ви і ваші люди пережили. Коли ми прибудемо до столиці, я подбаю про те, щоб вас винагороди за ці клопоти, – твердо заявив Луїзен.
Карлтон засміявся, дивлячись на молодого лорда, який рішуче стиснув кулаки. Труднощі змінюють людей, людина вже ніколи не буде такою, як була до того*. Особливо це стосується аристократії. Карлтон не вірив в обіцянки, які дають дворяни, але був переконаний, що цю обіцянку Луїзен обов'язково виконає.
*В оригіналі тут ідіома: людина до того, як піти в туалет, і після того, як пішла в туалет – це дві зовсім різні людини. Смішно, але це не так добре звучить українською!
— Хоча, можливо, цю розмову варто відкласти, поки ми не доїдемо до столиці.
— Ах, так… – Луїзен слабо зітхнув. — Ваші люди розійшлися... Вас назвали викрадачем... Руґер досі шукає мене... Йому навіть допомагає якась сила, і його підтримують невідомі товариші...
Вони опинилися в жахливій ситуації.
Рятівників схопили як злочинців, а Карлтона оголосили в розшук. Ці прості звинувачення можна було б зняти, якби Луїзен вийшов і заявив, що його не викрадали, але Руґер навряд чи дав би їм таку можливість. Можливо, він інсценував би ще один напад монстрів.
Обтяжені цими звинуваченнями, їм буде нелегко дістатися до столиці. Усе, що було у Карлтона і Луїзена – це їхні тіла та віслюк.
Цього, можливо, було достатньо, щоб перетнути гори за кілька днів, але дорога до столиці довга і важка. Їм потрібно відправитися головною дорогою, а, отже, доведеться переплисти річку і пройти через різні вотчини. Для цього їм, звісно, потрібні документи, які підтверджуватимуть їхні особи під час подорожі.
Однак проблема полягала в тому, що їм обом потрібно приховувати свої справжні імена. Чи то для того, щоб не потрапити на очі Руґера, чи то для того, щоб Карлтона не схопили як викрадача.
— Нам доведеться приховувати наші особи... Але якщо ми сховаємо наші обличчя, виглядатимемо як якісь сумнівні особи... І грошей у нас також немає...
Як же Луїзен зміг самостійно добратися на північ у попередній часовій лінії? Він просто біг, як божевільний, ніби за ним гналися. Але тепер, коли він подумав про це, Луїзен відчув, що щось у цій ситуації було підозрілим.
«Якщо подумати, то це дивно. Як я зміг самостійно зайти так далеко, коли у мене не було ні сил, ні енергії?»
Тоді Луїзен страждав від омани, що його хтось переслідує, але тепер, коли він мислив об'єктивно, його ж ніхто не шукав. Навіть якщо його маєток був зруйнований і територія спустошена, навіть якщо всі його слуги загинули, скільки б його не висміювали, називаючи ганьбою всієї знаті, мав би знайтися хоч хтось, хто шукав би його, щоб нажитися на його уявному багатстві або статусі великого лорда.
«Я просто щось не так пам'ятаю? Чи я був настільки заклопотаний, щоб не помічати того, що відбувалося навколо мене? Чи може це бути якось пов'язано з угрупуванням Руґера?»
Луїзен мимоволі схопився за голову. Сумніватися у власному досвіді було дуже тривожно і гнітюче.
Саме тоді, коли Луїзен був готовий знову потонути в негативних домислах, Карлтон заговорив і обірвав хід думок молодого лорда:
— Треба замаскуватися.
— Замаскуватися?
— Якщо ти замаскуєшся під паломника, тебе не запідозрять, навіть якщо ти закриєш своє обличчя.
— Звичайно, всі паломники закривають обличчя і приховують свої імена.
Паломники не осідали на одному місці, а мандрували всім королівству, глибоко осмислюючи Боже вчення. У цю епоху це була одна з небагатьох професій, коли люди могли мандрувати з місця до місця без визначеного пункту призначення. Як сказав Карлтон, прикинутися паломником було ідеальним варіантом для тих, хто хотів приховати своє справжнє обличчя та ім'я, оскільки серед них було заведено приховувати свою особистість.
Однак не кожен міг стати паломником, просто надівши капюшон і назвавшись ним. Паломник повинен мати при собі кілька необхідних речей: Біблію, святі реліквії та перепустку, видану Церквою. Зокрема, саме перепустка гарантувала статус паломника. За наявності перепустки людину могли визнати паломником, навіть якщо вона не мала інших необхідних речей.
— У нас немає перепустки. Крім того її неможливо підробити, адже Церква залишає на ній унікальний вигравіюваний знак, – сказав Луїзен.
— Нічого страшного. – Карлтон раптом розв'язав штани.
— Що ви робите?! – закричав Луїзен, міцно заплющивши очі. Молодий лорд навіть прикрив очі віслюкові.
Карлтон хіхікнув і пустотливо засміявся:
— Нічого такого, чого б мілорд не бачив раніше. Чому ти взагалі здіймаєш такий галас? Ти вже забув, як намагався зробити дещо більше, ніж просто побачити «це»?
Він мав на увазі той випадок, коли Луїзен став перед найманцем на коліна і спробував зняти з нього штани.
Вуха Луїзена стали яскраво-червоними:
— Тоді... я лише розв'язав ваші шнурки. Технічно, я не зняв з вас штани.
— Так, так. І цього разу я теж не зніматиму. Я просто розв'язую шнурки.
Луїзен підглянув крізь напівзаплющені очі: Карлтон справді не знімав штанів. Найманець сягнув рукою всередину і вирвав мішок, вшитий у тканину штанів. Потім знову зав'язав шнурки. У мішечку лежав круглий шматок міді.
— Навіщо ви сховали це у свої штани?
— Це перепустка паломника.
— Що? Це? – Луїзен насупився, розглядаючи металевий уламок, але він не був схожий на перепустку. — Я бачив одного разу перепустку паломника. Вона була набагато витонченішою і красивішою за цю. До того ж вона була зі срібла. Такою незграбною підробкою ми нікого не обдуримо.
— Це справжня перепустка. Я приховав її поверхню, щоб відвадити грабіжників. Якщо ми віднесемо її до коваля, він подбає про це.
— То це справді перепустка паломника? Звідки вона у вас?
— Я знайшов її на трупі мертвого паломника і зберіг, якщо б раптом трапився нещасний випадок і мені довелося швидко тікати. Вона для мене як рятівний еліксир, – Карлтон продовжував говорити про те, наскільки це була *неймовірно* цінна річ.
Луїзена вразила педантичність найманця. Чутки, які до повернення лорда він вважав звичайною теорією змови, про те, що Карлтона насправді не стратили, тому що він втік, раптом набули правдоподібності.
— Але ж у вас лише одна перепустка?
— Я планую замаскуватися під найманця. Паломники із заможних родин часто використовують найманців для супроводу.
— Так, правильно. Як найманець і паломник, ми можемо виділятися, але принаймні ми не виглядатимемо надміру підозрілими. Також релігійні люди можуть надавати нам їжу, місце для ночівлі, а іноді й гроші... Нам не доведеться турбуватися про витрати на дорогу.
— Ти зможеш прикинутися паломником?
— Це досить легко.
Поки Луїзен слідував за одноруким паломником, він уважно спостерігав за його рухами і діями, тож добре знав, як поводяться паломники, коли говорять про віру і спілкуються з вірянами. Імітувати це було не надто важко.
План Карлтона був настільки правдоподібним, що Луїзен одразу ж погодився.
— Повернімося до замку. Зазирнувши до гільдії найманців та кузні, ми, нарешті, отримаємо наші документи для ідентифікації й вперше за довгий час залишимося під пристойним дахом, – сказав Карлтон.
— Зачекайте хвилинку. Все-таки нам негайно потрібно отримати гроші на витрати. – Оскільки найманець витягнув свій прихований туз, Луїзен не міг сидіти на місці. Молодий лорд зняв капюшон і відкинув волосся набік. — Відріжте.
— Твоє волосся?
— Так. Довге золотисте волосся можна продати за великі гроші. Я тому і не обрізав своє про всяк випадок.
До повернення у часі, коли у Луїзена закінчилися гроші й він змушений був смоктати пальці від голоду, хтось підійшов до нього і запропонував продати його волосся. У той момент Луїзен зрозумів, що волосся можна використовувати як валюту. Відтоді він часто стриг і продавав своє волосся. Але через деякий час його харчування погіршилося настільки, що він не міг відростити достатньо волосся для продажу.
Завдяки цим спогадам, навіть після повернення у минуле, молодий лорд продовжував відрощувати волосся, не підстригаючи його. І навіть коли Руґер пропонував йому трохи підстригтися, Луїзен категорично відмовлявся.
— Ти очікував, що можеш опинитися в такій ситуації? – запитав Карлтон.
— У жодному разі! Навіть якщо трохи його обрізати, це все одно, що викинути шматок хліба. Тож підстригати волосся – марна трата ресурсів.
Аристократ, який відмовлявся стригтися, бо через це міг втратити буханку хліба. І цей чоловік був власником землі, де пшеничні поля сягали за обрій. Карлтон був одночасно приголомшений і засмучений. Що могло статися, що такий благородний чоловік, як він, навчився продавати своє волосся?
— А тепер поспішайте, – закликав Луїзен.
Карлтон вийняв кинджал і обережно взяв волосся Луїзена іншою рукою. Пасма були насиченого кольору і блищали, мов справжнє золото. Текстура під кінчиками пальців найманця була напрочуд м'якою, але водночас гладкою і пружною.
Такому волоссю позаздрив би кожен, бажаючи його мати собі. До того ж воно неймовірно пасувало Луїзену. Молодий лорд мав гарну лінію підборіддя і витончені, елегантні риси обличчя; він був схожий на прекрасну, позолочену статую.
Карлтон не зміг втриматися, щоб не погладити золоті пасма Луїзена.
Далі
Розділ 54
Карлтон не зміг втриматися, щоб не погладити золоті пасма Луїзена. — Це таке марнотратство. — Моє волосся відросте. — Це правда, але... Це правда, підстригти волосся не було такою великою проблемою. Однак Карлтон не міг змиритися з тим, що молодий лорд стрижеться заради грошей. Стрижка і продаж волосся були останнім способом заробітку для дружин із бідних сімей. — Крім того, немає нічого кращого для швидкого заробітку, – сказав Луїзен. Слова молодого лорда були правильними. Оскільки вони не мали при собі жодної монети, відновити перепустку паломника було досить важко. Найманець навіть подумував про те, щоб заховати Луїзена на дереві й вдертися до замку, щоб вкрасти гроші. Однак продати волосся було набагато кращим варіантом, ніж красти. І все ж Карлтон вагався. Луїзен похмуро подивився на Карлтона і вирішив подбати про це сам. — Віддайте його мені. Луїзен узяв кинджал із руки Карлтона. Без жодних вагань молодий лорд схопив своє волосся і відрізав його. Кинджал був неймовірно гострим, бо Карлтон зранку загострив його на точильному камені, і перш ніж найманець встиг його зупинити, Луїзен відрізав волосся. — Гаразд, стільки ж досить? – Луїзен передав пучок волосся Карлтону. Найманець подивився на пасма у своїй руці. Волосся було красивим, наче моток золотих ниток, але почуття Карлтона були суперечливими. Найманець відірвав погляд від золотого волосся і подивився на Луїзена. Через те, що молодий лорд підстригся трохи нижче вух, його волосся стирчало на всі боки, що виглядало досить комічно, наче його кінці обгризла миша. Але Карлтон зовсім не міг сміятися. Натомість його серце стискалося від того, наскільки оголеною виглядала шия лорда. У минулому один із підлеглих Карлтона якось напідпитку розповів, що став найманцем, бо його дружина продала своє волосся. Він ненавидів себе за те, що був настільки некомпетентним чоловіком, що змусив свою дружину продати волосся, і саме тому обрав цю виснажливу роботу. Тоді Карлтон не розумів. Волосся завжди могло відрости, тож відрізати його було незначною справою. Але тепер Карлтон нарешті усвідомив почуття того чоловіка. Той найманець, мабуть, сумував не тому, що його дружина підстриглася, а тому, що вона була доведена до того, щоб відрізати своє волосся та продати його. Луїзен не був дружиною Карлтона, але тепер найманець розумів почуття того чоловіка. Він ніколи раніше не почувався таким безсилим і некомпетентним. Карлтон завжди був людиною, яка пишалася своїми здібностями – це визначало його особистість. — ...Тільки цього разу. Це більше ніколи не повториться. Що б не сталося, я подбаю про те, щоб нам не бракувало грошей, – пообіцяв Карлтон. Незалежно від того чим йому доведеться займатися, чи то полюванням, чи то ручною працею, найманець пообіцяв собі, що він більше ніколи не дозволить цій ситуації повторитися. — Що ж... робіть, що хочете? – відповів Луїзен. «Невже серу Карлтону настільки не подобається бути у мене в боргу?» Розмірковуючи над дивною одержимістю Карлтона, Луїзен знову натягнув капюшон на голову. *** Вони знову увійшли до замку. Конфос відвідувало багато туристів, тож підворіття міста були досить жвавими. Це було ідеальне місце для скупки і відмивання грошей*. *Скупка = продаж краденого. Відмивання = перетворення брудних грошей на легальні. Продати волосся було не так вже й складно. Волосся часто продавали за низькою ціною, але у Луїзена воно було довгим, доглянутим, гладеньким, тугим і справжнім блондом. Цей колір був досить рідкісним, тому пасма коштували дорожче за ринкову ціну. Крім того Карлтон виторгував ще кілька монет, торгуючись і залякуючи. Дивлячись на це, Луїзен аж закипів. «Ого, коли я вперше продавав своє волосся, я отримав менше половини цієї суми.» Яким би вправним Карлтон не був у перемовинах, різниця в ціні була надто великою! Мабуть, у той час він віддав своє волосся за дуже низькою ціною. Тоді Луїзен знав, що з людського волосся виготовляють перуки, але він й гадки не мав скільки коштує його волосся. Тоді він просто був щасливий, що взагалі зміг отримати гроші. Карлтон також не знав, за скільки зазвичай продають волосся, але натомість він знав, як торгуватися, спостерігаючи за реакцією покупця. «Я також повинен був це зробити. Яке марнотратство...» – подумав Луїзен. Навіть якщо це вже в минулому, Луїзен все одно вважав це марнотратством. Згадавши, як він з радістю погодився, коли йому запропонували невелику суму грошей, Луїзену захотілося вдарити повітря, але натомість він лише стиснув кулаки. Карлтон помітив дрібні рухи Луїзена. Незважаючи на те, яким невимушеним лорд здавався, пропонуючи продати своє волосся, жоден дворянин не буде щасливий, вдаючись до тактики збіднілої жінки. Хоча інший міг вдавати, що для нього це просто дріб'язкова справа, але його гордість, безсумнівно, була уражена. Карлтон пожалів Луїзена, поплескав його по плечу і промовив слова розради: — Тепер, коли у нас є гроші, повечеряймо довгоочікуваною пристойною їжею. На розраду Карлтона, Луїзен усміхнувся і кивнув головою. Однією з сильних сторін Луїзена була його здатність рухатися далі без особливого жалю. Вони продовжили йти далі, навіть не підозрюючи про невелике непорозуміння, яке виникло між ними. Тримаючи в руках свої гроші, Луїзен і Карлтон вирушили на пошуки коваля. У тому ж провулку жив старий коваль, який в основному займався краденими речами; він був ідеальним кандидатом для зберігання секретів, оскільки був неписьменним і німим. Коваль байдуже працював над перепусткою паломника, не ставлячи їм жодних запитань. Коли бронза на поверхні була зчищена, відкрився первісний вигляд перепустки. На срібній пластині був вигравіруваний церковний символ – знак «світла». Блискучий крижаний відтінок розходився на всі боки у вигляді променів. Навіть ті, хто не знали справжнього значення символу, за його витонченістю зрозуміли б, що це незвичайний предмет. Вийшовши з провулка, Луїзен нанизав перепустку на шкіряний шнурок і повісив її на шию. Тепер, коли вони зробили фальшиве посвідчення особи Луїзена, настала черга Карлтона. Вони пішли тією ж дорогою і зайшли до гільдії найманців, де попросили видати їм значок найманця, назвавши ім'я одного з підлеглих Карлтона. Найманець сказав, що загубив свій значок, коли по дорозі сюди зіткнувся з грабіжником. Спочатку працівник гільдії подивився на Карлтона і Луїзена з відвертою підозрою і відмовився видати значок. Все ж, як вони могли увійти в добре укріплені ворота замку без належного посвідчення особи або значка найманця? Крім того, Карлтон був більше схожий на бандита, ніж на найманця. Він небезпідставно вважав, що Карлтон може бути грабіжником, а не пограбованим. Однак, коли Луїзен показав свою перепустку паломника, усі сумніви розвіялися. Працівник із радістю виготовив новий значок. — Чому ви раніше не сказали, що вас найняли супроводжувати почесного паломника? Ці перепустки видавалися і контролювалися Церквою та були гарантією статусу і відданості. Тому ті, хто мав перепустки, були захищені та визнані Церквою. Жодних інших підтверджень особи не було потрібно. За цією логікою, найманець, найнятий таким паломником, також опосередковано перебував під захистом на службі у Церкви, тому для нього також не потрібно було ніяких додаткових підтверджень. — Це справді спрацювало! – здивувався Луїзен. Він знав, що перепустка паломника була досить корисною, адже він деякий час слідував за одноруким паломником, однак не здогадувався, що вона має такий великий вплив. — Я ж казав. З ним ти можеш уникнути перевірок куди б не пішов і незалежно від того, як виглядаєш. — Але я думав, що вони принаймні запитають, звідки ми приїхали і що ми плануємо тут робити. — Більшість людей бояться, що їхня віра буде поставлена під сумнів. Якщо вони розпитуватимуть паломників про те і се, можуть розгнівати Церкву і це призведе до великих проблем. Луїзен кивнув. Це була правда. У їхньому королівстві вірили в єдиного Бога, і думка Церкви відображалася у всіх найважливіших подіях королівства. Духовенство завжди були присутні на офіційних церемоніях, і всі справи часто відбувалися за релігійними процедурами, детально розробленими Церквою. Як наслідок, вплив Церкви був досить сильним у повсякденному житті людей. Священники часто були місцевими лідерами в селах, де державна влада була слабкою. Раніше Луїзен жив життям ідіота, визнаним усіма шляхетним покидьком, і всі його друзі були такими ж. Вони ніколи не були релігійними. В його уяві Церква була місцем, де добрі священники роздавали їжу як милостиню. Так чи інакше, усвідомивши силу перепустки паломника, Луїзен подивився на Карлтона новими очима. — Маючи такий прихований козир, ви могли б без страху подорожувати світом! Усі б вам повірили. — Я, мабуть, здаюся темпераментною людиною, але я не дурень, – зарозуміло відповів Карлтон. Луїзен був приголомшений. «Якщо ти так добре себе знаєш, то чому б тобі не спробувати приборкати свій темперамент?...» Думаючи про це, Луїзен возився зі своєю перепусткою. Чи використав Карлтон її у попередній часовій лінії? Це було питання, відповідь на яке, однак, дізнатися було неможливо. *** Надалі перепустка паломника виявилася дуже корисною. Вони вийшли з тінистого провулка і впевнено покрокували яскравими, освітленими сонцем вулицями. Через те, що вони блукали горами, вони виглядали брудними та обшарпаними, виділяючись навіть на вулицях Конфоса. Поєднання загрозливої постаті Карлтона і щільно закутаної Луїзена мало б викликати підозру. І все ж, цього не сталося. Коли вони заходили до лавок, торговці спочатку були дуже неохочим, але змінювали свою поведінку, як варто було побачити перепустку паломника. Деякі з них були не зовсім привітні, але в цілому вони ставилися до них добре, не ігноруючи і не проганяючи. Навіть пильні охоронці, які розпитували перехожих, усміхалися, побачивши перепустку, і проходили повз. Завдяки цьому Луїзен і Карлтон змогли безпечно купити те, що їм було потрібно, і зняти кімнату в чистій і пристойній корчмі.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!