Існувала висока ймовірність того, що Руґер повернувся до герцогства, продовжуючи поводитися як вірний слуга, і поширив неправдиву інформацію. Інакше чому б Карлтона звинувачували у викраденні Луїзена?

 

— ...Я прошу вибачення. Ви прийшли мені на допомогу, а у відповідь вас звинувачують. Ваші підлеглі також проходять через такі несправедливі труднощі. 

 

Луїзена обтяжувало почуття провини. Якби він просто повернувся до замку, не наполягаючи на поїздці до столиці, Карлтона принаймні не звинуватили б у його викраденні.

 

— Ні, так навіть краще. Дивлячись на цю ситуацію, я впевнений, що повернутися до герцогства було б все одно, що піти до нього прямо в руки.

 

— І все ж...

 

— Краще бути звинуваченим у викраденні мілорда, ніж дозволити викрасти тебе насправді. Принаймні, я гарантую тобі безпеку. – Карлтон кашлянув, трохи соромлячись. — Мої підлеглі... не слабкі. Якщо мілорд прибуде до столиці цілим і неушкодженим, всі звинувачення будуть зняті.

 

— Це правда. Я ніколи не забуду того, що ви і ваші люди пережили. Коли ми прибудемо до столиці, я подбаю про те, щоб вас винагороди за ці клопоти, – твердо заявив Луїзен.

 

Карлтон засміявся, дивлячись на молодого лорда, який рішуче стиснув кулаки. Труднощі змінюють людей, людина вже ніколи не буде такою, як була до того*. Особливо це стосується аристократії. Карлтон не вірив в обіцянки, які дають дворяни, але був переконаний, що цю обіцянку Луїзен обов'язково виконає.

 

*В оригіналі тут ідіома: людина до того, як піти в туалет, і після того, як пішла в туалет – це дві зовсім різні людини. Смішно, але це не так добре звучить українською!

 

— Хоча, можливо, цю розмову варто відкласти, поки ми не доїдемо до столиці.

 

— Ах, так… – Луїзен слабо зітхнув. — Ваші люди розійшлися... Вас назвали викрадачем... Руґер досі шукає мене... Йому навіть допомагає якась сила, і його підтримують невідомі товариші...

 

Вони опинилися в жахливій ситуації.

 

Рятівників схопили як злочинців, а Карлтона оголосили в розшук. Ці прості звинувачення можна було б зняти, якби Луїзен вийшов і заявив, що його не викрадали, але Руґер навряд чи дав би їм таку можливість. Можливо, він інсценував би ще один напад монстрів.

 

Обтяжені цими звинуваченнями, їм буде нелегко дістатися до столиці. Усе, що було у Карлтона і Луїзена – це їхні тіла та віслюк.

 

Цього, можливо, було достатньо, щоб перетнути гори за кілька днів, але дорога до столиці довга і важка. Їм потрібно відправитися головною дорогою, а, отже, доведеться переплисти річку і пройти через різні вотчини. Для цього їм, звісно, потрібні документи, які підтверджуватимуть їхні особи під час подорожі.

 

Однак проблема полягала в тому, що їм обом потрібно приховувати свої справжні імена. Чи то для того, щоб не потрапити на очі Руґера, чи то для того, щоб Карлтона не схопили як викрадача.

 

— Нам доведеться приховувати наші особи... Але якщо ми сховаємо наші обличчя, виглядатимемо як якісь сумнівні особи... І грошей у нас також немає... 

 

Як же Луїзен зміг самостійно добратися на північ у попередній часовій лінії? Він просто біг, як божевільний, ніби за ним гналися. Але тепер, коли він подумав про це, Луїзен відчув, що щось у цій ситуації було підозрілим.

 

«Якщо подумати, то це дивно. Як я зміг самостійно зайти так далеко, коли у мене не було ні сил, ні енергії?»

 

Тоді Луїзен страждав від омани, що його хтось переслідує, але тепер, коли він мислив об'єктивно, його ж ніхто не шукав. Навіть якщо його маєток був зруйнований і територія спустошена, навіть якщо всі його слуги загинули, скільки б його не висміювали, називаючи ганьбою всієї знаті, мав би знайтися хоч хтось, хто шукав би його, щоб нажитися на його уявному багатстві або статусі великого лорда.

 

«Я просто щось не так пам'ятаю? Чи я був настільки заклопотаний, щоб не помічати того, що відбувалося навколо мене? Чи може це бути якось пов'язано з угрупуванням Руґера?»

 

Луїзен мимоволі схопився за голову. Сумніватися у власному досвіді було дуже тривожно і гнітюче.

 

Саме тоді, коли Луїзен був готовий знову потонути в негативних домислах, Карлтон заговорив і обірвав хід думок молодого лорда: 

 

— Треба замаскуватися.

 

— Замаскуватися?

 

— Якщо ти замаскуєшся під паломника, тебе не запідозрять, навіть якщо ти закриєш своє обличчя.

 

— Звичайно, всі паломники закривають обличчя і приховують свої імена.

 

Паломники не осідали на одному місці, а мандрували всім королівству, глибоко осмислюючи Боже вчення. У цю епоху це була одна з небагатьох професій, коли люди могли мандрувати з місця до місця без визначеного пункту призначення. Як сказав Карлтон, прикинутися паломником було ідеальним варіантом для тих, хто хотів приховати своє справжнє обличчя та ім'я, оскільки серед них було заведено приховувати свою особистість.

 

Однак не кожен міг стати паломником, просто надівши капюшон і назвавшись ним. Паломник повинен мати при собі кілька необхідних речей: Біблію, святі реліквії та перепустку, видану Церквою. Зокрема, саме перепустка гарантувала статус паломника. За наявності перепустки людину могли визнати паломником, навіть якщо вона не мала інших необхідних речей.

 

— У нас немає перепустки. Крім того її неможливо підробити, адже Церква залишає на ній унікальний вигравіюваний знак, – сказав Луїзен.

 

— Нічого страшного. – Карлтон раптом розв'язав штани.

 

— Що ви робите?! – закричав Луїзен, міцно заплющивши очі. Молодий лорд навіть прикрив очі віслюкові.

 

Карлтон хіхікнув і пустотливо засміявся: 

 

— Нічого такого, чого б мілорд не бачив раніше. Чому ти взагалі здіймаєш такий галас? Ти вже забув, як намагався зробити дещо більше, ніж просто побачити «це»? 

 

Він мав на увазі той випадок, коли Луїзен став перед найманцем на коліна і спробував зняти з нього штани. 

 

Вуха Луїзена стали яскраво-червоними: 

 

— Тоді... я лише розв'язав ваші шнурки. Технічно, я не зняв з вас штани.

 

— Так, так. І цього разу я теж не зніматиму. Я просто розв'язую шнурки.

 

Луїзен підглянув крізь напівзаплющені очі: Карлтон справді не знімав штанів. Найманець сягнув рукою всередину і вирвав мішок, вшитий у тканину штанів. Потім знову зав'язав шнурки. У мішечку лежав круглий шматок міді.

 

— Навіщо ви сховали це у свої штани?

 

— Це перепустка паломника.

 

— Що? Це? – Луїзен насупився, розглядаючи металевий уламок, але він не був схожий на перепустку. — Я бачив одного разу перепустку паломника. Вона була набагато витонченішою і красивішою за цю. До того ж вона була зі срібла. Такою незграбною підробкою ми нікого не обдуримо.

 

— Це справжня перепустка. Я приховав її поверхню, щоб відвадити грабіжників. Якщо ми віднесемо її до коваля, він подбає про це.

 

— То це справді перепустка паломника? Звідки вона у вас?

 

— Я знайшов її на трупі мертвого паломника і зберіг, якщо б раптом трапився нещасний випадок і мені довелося швидко тікати. Вона для мене як рятівний еліксир, – Карлтон продовжував говорити про те, наскільки це була *неймовірно* цінна річ.

 

Луїзена вразила педантичність найманця. Чутки, які до повернення лорда він вважав звичайною теорією змови, про те, що Карлтона насправді не стратили, тому що він втік, раптом набули правдоподібності. 

 

— Але ж у вас лише одна перепустка?

 

— Я планую замаскуватися під найманця. Паломники із заможних родин часто використовують найманців для супроводу.

 

— Так, правильно. Як найманець і паломник, ми можемо виділятися, але принаймні ми не виглядатимемо надміру підозрілими. Також релігійні люди можуть надавати нам їжу, місце для ночівлі, а іноді й гроші... Нам не доведеться турбуватися про витрати на дорогу.

 

— Ти зможеш прикинутися паломником?

 

— Це досить легко.

 

Поки Луїзен слідував за одноруким паломником, він уважно спостерігав за його рухами і діями, тож добре знав, як поводяться паломники, коли говорять про віру і спілкуються з вірянами. Імітувати це було не надто важко.

 

План Карлтона був настільки правдоподібним, що Луїзен одразу ж погодився.

 

— Повернімося до замку. Зазирнувши до гільдії найманців та кузні, ми, нарешті, отримаємо наші документи для ідентифікації й вперше за довгий час залишимося під пристойним дахом, – сказав Карлтон.

 

— Зачекайте хвилинку. Все-таки нам негайно потрібно отримати гроші на витрати. – Оскільки найманець витягнув свій прихований туз, Луїзен не міг сидіти на місці. Молодий лорд зняв капюшон і відкинув волосся набік. — Відріжте.

 

— Твоє волосся?

 

— Так. Довге золотисте волосся можна продати за великі гроші. Я тому і не обрізав своє про всяк випадок.

 

До повернення у часі, коли у Луїзена закінчилися гроші й він змушений був смоктати пальці від голоду, хтось підійшов до нього і запропонував продати його волосся. У той момент Луїзен зрозумів, що волосся можна використовувати як валюту. Відтоді він часто стриг і продавав своє волосся. Але через деякий час його харчування погіршилося настільки, що він не міг відростити достатньо волосся для продажу.

 

Завдяки цим спогадам, навіть після повернення у минуле, молодий лорд продовжував відрощувати волосся, не підстригаючи його. І навіть коли Руґер пропонував йому трохи підстригтися, Луїзен категорично відмовлявся.

 

— Ти очікував, що можеш опинитися в такій ситуації? – запитав Карлтон.

 

— У жодному разі! Навіть якщо трохи його обрізати, це все одно, що викинути шматок хліба. Тож підстригати волосся – марна трата ресурсів.

 

Аристократ, який відмовлявся стригтися, бо через це міг втратити буханку хліба. І цей чоловік був власником землі, де пшеничні поля сягали за обрій. Карлтон був одночасно приголомшений і засмучений. Що могло статися, що такий благородний чоловік, як він, навчився продавати своє волосся?

 

— А тепер поспішайте, – закликав Луїзен.

 

Карлтон вийняв кинджал і обережно взяв волосся Луїзена іншою рукою. Пасма були насиченого кольору і блищали, мов справжнє золото. Текстура під кінчиками пальців найманця була напрочуд м'якою, але водночас гладкою і пружною.

 

Такому волоссю позаздрив би кожен, бажаючи його мати собі. До того ж воно неймовірно пасувало Луїзену. Молодий лорд мав гарну лінію підборіддя і витончені, елегантні риси обличчя; він був схожий на прекрасну, позолочену статую.

 

Карлтон не зміг втриматися, щоб не погладити золоті пасма Луїзена.