Розділ 51

Луїзен дізнався, що Карлтон колись жив у стайні й доглядав коней, перш ніж втекти з дому.    — Ось чому ваші навички верхової їзди такі хороші. І тому ви так добре справляєтеся з цим хлопцем?   Луїзен погладив віслюка по спині.   — Я просто народився з цим. Навіть коли я був дитиною, не було жодного дорослого, який би вмів їздити верхи краще за мене, – лестив собі Карлтон.    Хоч його слова і дратували, але не було жодного способу з'ясувати, чи говорить найманець правду, і Луїзен просто дивився на свого супутника пильним поглядом.   — Тепер, коли думаю про це... В той день, коли ти залишився в селищі біля замку... Як ти це зробив? Як ти покликав коня?   Карлтон говорив про той випадок, коли Луїзен залишився в селищі по дорозі до території Вінардів. Коли Карлтон прийшов рятувати молодого лорда, навколо панував хаос. Однак Луїзен зміг подати сигнал про своє місцеперебування, тихо свиснувши і привернувши увагу коня.   — Цей метод подачі сигналів використовується, коли відпускають коня на пасовище, щоб прикликати його, – сказав Карлтон.   — Мене навчив цього мій знайомий.   — Можливо, це та сама людина, яка збирала для тебе траву саль-саль?   — Так. Він.    Луїзен, зничайно, в розмові говорив про однорукого паломника. У нього не було іншого вибору, окрім як брехати, вигадуючи деталі, наприклад, коли вони познайомилися, щоб приховати той факт, що він повернувся у часі. Але палкі почуття Луїзена до однорукого паломника неможливо було приховати.   — Він багато подорожував і допомагав тим, хто цього потребував. Мудрий і милосердний – справжній святий.    Поки Луїзен говорив, він поступово розпалювався все більше і більше. Молодий лорд хвалився, яким чудовим був однорукий паломник – як добре він до нього ставився.    — Цей чоловік ставився дуже добре до мене, він багато чому мене навчив. Завдяки йому я зміг розширити свій кругозір.   — І чого ж він тебе навчив?   — Мм... Наприклад... Якщо незнайомець на вулиці вдарить мене по щоці, потрібно підставити йому іншу щоку.   — Навіщо?   — Він буде здивований, чи не так? Можливо, назве мене божевільним. Якщо я атакую його життєво важливу точку в цій ситуації, зможу звалити його одним ударом. У бійці у мене не так багато шансів на перемогу, тож мушу бути креативним.   — ...Я не думаю, що твій паломник мав на увазі саме це.   — Так, його слова мали більше сенсу. Але я не надто розумний, тож це все, що я зміг витлумачити. – Луїзен гірко усміхнувся.   Чим більше Карлтон слухав, тим більше спотворювався вираз його обличчя. Для найманця цей однорукий паломник був незрівнянно підозрілим. Він сумнівався, що той був настільки благородним.   Однак він, безумовно, розумів, що Луїзен настільки обожнює цього чоловіка, що молодий лорд запам'ятовував з їхніх розмов усе, що тільки міг, і закарбував це у своєму серці. Луїзен був схожий на віруючого з секти або на глибоко закоханого юнака, який вперше пізнав ці почуття.   «Невже йому так сильно подобається цей чоловік?».    Карлтон чомусь відчув роздратування.    «Хіба я не кращий за цього дивака?»   Зсередини піднялося щось схоже на злість, але в іншому сенсі, і найманець відчув, як це щось закипає в ньому.   Розмовляючи, чоловіки спустилися з гір і прибули до будинку біля підніжжя.   Будинок був невеликою корчмою, старою і брудною, із затхлим рибним запахом, що доносився з усіх кутів. Луїзен сумнівався, що в такому безлюдному місці вона зможе приносити багато грошей, та й стан будівлі був неймовірно жахливим.   У горах Карлтон сказав, що його люди мали залишити підказки щодо їхнього розташування в кількох місцях, щоб Карлтон міг пройти повз та приєднатися до них, якщо вони роз'єднаються. Ця корчма – одне з таких місць.    Коли вони відчинили двері й увійшли, картина, яка їх зустріла, була ще більш вражаючою. У приміщенні було темно, здавалося, що сюди не потрапляло сонячне світло і повітря було туманним і наповненим невідомими частинками. П'яниці пиячили, не звертаючи уваги на тих, хто увійшов.   Луїзен із сумнівом запитав у Карлтона:    — Ви справді думаєте, що ваші люди залишили повідомлення в цьому місці?   — Так.   — Ну, якщо ви так кажете. – Луїзен пішов за найманцем до столика.    Хоча він нічого не замовив, чоловік, можливо, власник, поставив на стіл пиво і невідомий таємничий суп. Луїзен підняв ложку і завагався.   — Не їж це.   — ...   Дотримуючись поради Карлтона, Луїзен опустив ложку.    — Навіщо ми в корчмі, якщо не збираємося обідати?   Непривітний власник пирхнув. Карлтон легковажно проігнорував чоловіка.    — Здається, тут нещодавно проходив мій друг.   — Хтозна. Я не маю жодного уявлення про те, хто ваш друг, але ви можете перевірити дошку оголошень он там.    Власник відвернувся від них. Луїзену стало цікаво, чому всі корчмарі такі непривітні. Коли він був мандрівником, вони завжди проганяли його чимось схожим на кийок.   У всякому разі, як і сказав корчмар, в дальньому кутку висіла велика дерев'яна дошка, на якій були розміщені чутки та новини з довколишніх сіл або повідомлення від попутників. Луїзен вже бачив такі дошки в корчмах у минулому.   Луїзен і Карлтон попрямували до дошки; на її поверхні було прикріплено старі й вицвілі паперові нотатки. Оскільки це місце не часто відвідували туристи, вони змогли швидко перевірити всі записки.   — Не думаю, що ми потрапили в потрібне місце, – схвильовано промовив Луїзен.    Молодий лорд не знайшов жодної записки, залишеної людьми Карлтона. До того ж хіба не нелогічно після таємничого нападу залишати записку в такому людному місці? Особливо якщо в ній детально описувався план таємних зустрічей?   — Ні. Це вона.    Карлтон зірвав одну з записок на дошці. Це був любовний лист «моїй дорогій Енніс». Там було щось на кшталт «Я сумую за тобою» і «Сім'я поїхала далі, а я чекаю на тебе з друзями.»   — Не можна торкатися чужих любовних листів, – суворо наставляв Луїзен.   Хоча він справді не міг зрозуміти людей, які залишали любовні листи в такому убогому місці.   — Еніс – ім'я коханої одного з моїх лейтенантів.   — ?   — Ця записка замаскована під любовний лист.   — Он як! – зрозумів Луїзен. — Отже, вони використали секретне повідомлення, яке зрозуміле лише вашій групі?   — Саме так. Сім'я – це наша армія, друзі – це, мабуть, кілька ключових членів. Можливо, коли ми зникли, вони розділилися на дві групи. Одна група вирушила зі здобиччю до столиці, а інша залишилася шукати нас.   — О, то ось як ви його розтлумачили. Але в листі не сказано, де вони, чи не так?   — Щоб дізнатися це, потрібно подивися на нахили літер.   — А…   Луїзен деякий час дивився на папір. Він не мав жодного уявлення, про що говорив найманець... Він подивився на Карлтона похмурим поглядом.   — Ви всі... живете такими складними життями. Так систематично. Навіть моя власна армія не заходить так далеко. Зазвичай більшість найманців не вміють читати, не кажучи вже про те, щоб писати.   — Коли ми вперше задумали цю систему, організувати її стало справжнім гемороєм. Ми дійсно намагалися навчити їх; нам навіть доводилося ловити тих, хто тікав, не бажаючи вчитися.   — Вражаюче.   — Знаєте, не так легко тягати за собою найманців, будучи при цьому частиною свити принца.    Карлтон знизав плечима, а вираз його обличчя приховував гордість за себе.   І справді, Луїзен захоплювався його самодостатнім характером, легкою мужністю та швидким зростанням статусу.    — Тож, де ми з ними зустрінемося?   — У Конфосі.   — Ах, там.   Конфос розташований на перехресті великої річки, що перетинала королівство, та великої дороги. Спочатку він був важливою фортецею, яка використовувалася у військових цілях, але оскільки вона був розташована у транспортному вузлі, то, природно, процвітала.   Через це дворяни не любили подорожувати через Конфос. Вони вважали його безладним і перенаселеним замком, в якому часто мешкало багато людей невідомого походження.   — Ти коли-небудь був там? – запитав Карлтон.    — Ні. Якщо йти звідти трішки далі, можна побачити озеро. Там є гарний котедж, в якому я зазвичай і зупинявся.    Луїзен ніколи навіть не входив до Конфосу. Якби герцог Аніес заїхав туди, жителі благали б його залишитися на ніч.   — Це безкоштовно і безладно. Вони навіть не перевіряють відвідувачів на вході.   — Вони не проводять перевірок? – здивувався Луїзен.    У цьому королівстві люди не могли вільно пересуватися між більшістю територій; для входу в замки зазвичай потрібні перепустки.   — Ні. Ворота замку завжди відчинені. І вночі, і вдень. Їм байдуже, хто приходить і виходить, – відповів Карлтон.   — Отже, такі місця існують? Хм.   — Тож тепер усе, що нам потрібно зробити, це піти туди. Ніякої іншої підготовки не потрібно. Це за півдня їзди від нашого теперішнього місцезнаходження.   — Справді? Тоді ходімо швидше.   Подбавши належним чином про лист, Луїзен і Карлтон покинули корчму і знову вирушили в дорогу. Думаючи про возз'єднання з людьми Карлтона, їхні тіла наповнювалися енергією.   ***   Поза стінами замку Конфос.   Луїзен і Карлтон сховалися в кущах, дивлячись на браму замку Конфос. На них чекали несподівані труднощі.   Перед воротами замку стояв контрольно-пропускний пункт, перед яким була довжелезна черга. Усупереч словам Карлтона, біля воріт стояло четверо солдатів, які ретельно перевіряли посвідчення, перепустки та багаж тих, хто входив.   — Ви ж казали, що ворота замку завжди відчинені.   — Казав, і останнього разу, коли я приїздив сюди, все так і було.    Карлтон зовсім не очікував такого.   — Що відбувається? Більше того, у вас є посвідчення особи?   — Ні. А у герцога?   — ...Я ніколи не подорожував з посвідченням особи.   Карлтон крадькома поглянув на Луїзена. Хоча він не міг як слід розгледіти його обличчя під капюшоном, лінія підборіддя і форма обличчя молодого лорда були стрункими і красивими. Було зрозуміло, що він не був звичайною людиною.    — У тебе, безумовно, обличчя, що виділяється. Краще сховати його.   Карлтон натягнув капюшон Луїзена, закриваючи його ледь не до підборіддя.   — Ні... не моє обличчя...   Належність до такої видатної родини, як Аніес, означала, що навіть без посвідчення особи перед ним відчиняться будь-які ворота, а лорди території вибіжать босоніж, щоб привітати його.   ***   Отже, коротка примітка перекладача:   Дуже важко вирішити, що тут робити з діалогом. Карлтон став набагато ввічливішим з Луїзеном, ніж на початку роману... але він також не говорить дуже прозаїчно. Він досить грубий, але ввічливо грубий, зберігаючи при цьому всі формальності та повагу, яку він повинен зберігати до шляхетних людей. У певному сенсі, він визнає високий статус Луїзена, але я все ж вирішила залишити його звернення на «ти».