— Не спиться? – запитав Луїзен. 

 

Очі Карлтона миттєво розплющилися. Молодий лорд побачив своє тьмяне відображення в темних зіницях найманця.

 

— А вам, мілорде?

 

— Я трохи стурбований.

 

— Чим?

 

— Лютововками. Як думаєте, чому вони напали на селище?

 

Карлтон на мить замислився, перш ніж відповісти: 

 

— У тому селищі не було нічого особливого.

 

— Саме так. Це селище, засноване біженцями. Більшість людей навіть не знали, що там жили люди, чи не так?

 

— Вони, мабуть, помітили його, коли проходили повз. Лютововки, напевно, уникали б доріг, щоб уникнути уваги, тож їм було б легко знайти селище, заховане глибоко в горах.

 

— Тоді вони мали б просто пройти повз. Чому ж вони напали?

 

— Можливо, вони хотіли поїсти. Або ж це було для тренування.

 

— ...Гадаю, могло бути і те, і інше.

 

Луїзену відняло мову. Від спогадів про плями крові йому стало моторошно і холодно.

 

Дивлячись на Луїзена, Карлтон продовжив: 

 

— Герцог не винен у тому, що на них напали ці виродки. Просто не пощастило.

 

— ...Справа не в цьому.

 

«Я з майбутнього», – хотів сказати Луїзен, але проковтнув ці слова. Він, можливо, міг би запобігти цьому, якби був трохи розумнішим і проникливішим. Так само, як він підготувався до нападу сарани.

 

— Герцог не може знати про все на світі. А якби й знав, то не міг би до всього підготуватися. Усі знають, що зими суворі, але завжди є люди, які замерзають до смерті. 

 

Карлтон говорив так, ніби зазирнув у саме серце Луїзена.

 

Луїзен був вражений. 

 

— І все-таки мені шкода.

 

— Це вже сталося. Що зміниться від того, що мілорд відчуває жаль? Замість цього лягай спати. Потурбуєшся про це вдень, адже дорогою більше нічого робити?

 

Слова Карлтона були байдужими і холодними, але він мав рацію. Настав час поспати і набратися сил на завтра.

 

Луїзен змусив себе заплющити очі, намагаючись ігнорувати почуття провини та думки, що закрадалися в його свідомість. Потім його почало хилити в сон.

 

— Як ви й сказали, я поки не думатиму про це... Коли дістанемося столиці, спробую розшукати інших вцілілих із того селища. Я дам їм трохи землі, щоб вони могли збудувати ферму, і допоможу їм облаштуватися, – напівсонно пробурмотів Луїзен.

 

— Але ж вони не є частиною твого герцогства.

 

— Я – великий лорд півдня. Навіть якщо це частина чиїхось володінь, я можу це зробити.

 

— Так, так. Звісно.

 

— Якщо у когось є сила, хіба він не повинен її використовувати? Ви так не думаєте? 

 

Після цього Луїзен одразу ж заснув.

 

— Мілорде?

 

— ...

 

— Луїзене Анійський?

 

— ...

 

Відповіді не було. Карлтон подивився на обличчя сплячого Луїзена і підвівся. Потім він обережно підійшов до ніг Луїзена і зняв з нього черевики і шкарпетки. Оскільки молодий лорд носив ці черевики досить довго, від них тхнуло затхлістю, але Карлтон не звертав на це уваги.

 

Ступні Луїзена були гладенькими і м'якими. Без жодної мозолі. Форма була акуратною, а блідий колір – гарним. Карлтон був спантеличений бажанням торкнутися і полоскотати їх.

 

«Що це таке? Чому я такий?»

 

Це були просто смердючі ноги, тож чому він так себе почував?

 

Карлтон пересилив свій незрозумілий порив і продовжив. Він обмив ноги Луїзена водою, яку набрав у селищі, а потім ретельно витер краплі ганчіркою, масажуючи ступні та щиколотки. Коли він вправно масажував затерплі литки Луїзена, м'язи ставали набагато м'якшими. Усе це мало полегшити молодому лорду його завтрашню подорож.

 

Карлтон також намастив шкіру Луїзена маззю, яку зібрав у селищі. Увесь цей час Луїзен продовжував спати, не звертаючи уваги на цей світ.

 

Карлтон усміхнувся і буркнув: 

 

— Спи спокійно.

 

Якщо молодий лорд не прокинувся навіть через те, що хтось вовтузиться біля його ніг, то він, мабуть, був неймовірно виснажений. Карлтон відчував гордість за те, що Луїзен не виказував жодних ознак втоми, наче не бажав бути тягарем.

 

Карлтон знову одягнув на Луїзена шкарпетки і взув черевики. На щастя, Луїзен не прокинувся. Від однієї лише думки про те, що його можуть спіймати за таємною турботою про молодого лорда, Карлтон здригнувся.

 

Карлтон знову ліг поруч із молодим лордом. Хоча вони залишили багаття, навколо все одно було холодно, і тому, коли найманець заплющив очі, йому було трохи некомфортно. Мертва тиша викликала в нього тривогу.

 

Він крадькома обережно обійняв Луїзена і відчув тепло у своїх обіймах, а коли заплющив очі, то почув, як дихання Луїзена змішується з його власним. Від усього цього найманець відчув полегшення.

 

***

 

Наступного ранку Луїзен прокинувся в обіймах Карлтона.

 

«Невже вночі було настільки холодно?»

 

Він не міг повірити, що обійняв найманця, хоча вони спали біля багаття. Луїзен засоромився, скуйовдивши собі волосся. Карлтон одразу ж підвівся, сказав молодому лорду, що піде полювати і попросив, щоб той сидів тихо, після чого пішов до лісу.

 

Якби Луїзен не повернувся у своє молоде тіло, йому б уже виповнилося тридцять років. Подумати тільки, що тепер з ним поводяться, як з дитиною... Луїзен надувся.

 

«Якщо подумати, скільки років Карлтону?»

 

Якщо додати вік Луїзена до повернення у часі, то виходило, що молодому лорду вже майже тридцять років. Він не питав найманця про його вік, але навряд чи чоловікові було більше ніж тридцять.

 

«Я, мабуть, його хьон*...?»

 

*Форма звернення до старших чоловіків від молодших, з якими вони близькі або навіть кровно пов'язані. Означає «брат».

 

Від однієї думки про те, що Карлтон може назвати його «хьоном», у Луїзена виступили сироти, але водночас молодому лорду було приємно від цієї думки.

 

«Треба буде запитати, скільки йому років.» 

 

З цією думкою Луїзен продовжував чекати, невидющим поглядом роздивляючись довкола. 

 

Невдовзі повернувся Карлтон. 

 

— У цих лісах зовсім немає диких тварин...

 

Оскільки найманець пообіцяв принести м'ясо, Карлтон виглядав трохи збентеженим. Але поруч з найманцем стояло щось набагато цінніше за м'ясо. Воно було схоже на коня, але було набагато дурнішим, меншим і незграбнішим. Це був віслюк з милими довгими загостреними вухами.

 

— Навіщо вам віслюк? – запитав Луїзен.

 

Судячи з його повадок, це був точно не дикий віслюк. Луїзен схопився на ноги і підійшов до Карлтона; віслюк заіржав і грайливо похитав головою.

 

— Один із розбійників розповів мені про нього нещодавно. У селищі був один спільний віслюк, але від час нападу він утік. Я розшукав його про всяк випадок і вирішив привести сюди.

 

— Коли вам про нього розповіли?

 

— О, нещодавно... У будь-якому разі, відзавтра дня поїдеш на ньому. Він слухняний.

 

Карлтон погладив віслюка по шиї. Віслюк, здавалося, так прив'язався до найманця, що заплющив очі й ніби усміхався. Чорні, задоволені зіниці віслюка були такими чарівними. 

 

Луїзен простягнув руку, щоб погладити його.

 

— Ах!

 

Віслюк ворухнувся, щоб вкусити молодого лорда.

 

— Зовсім не слухняний, – надувся Луїзен. 

 

І це слухняний? На відміну від того, як він поводився з Карлтоном, віслюк войовничо дивився на молодого лорда.

 

— Чому ти так на мене дивишся? Ти був таким милим і ніжним з Карлтоном, – буркнув Луїзен. 

 

Віслюк пирхнув, наче вважав слова Луїзена абсурдними.

 

Карлтон розсміявся. 

 

— Мілорд справді не дружить з тваринами. Ти також не ладнав з жодним із коней, яких вирощували у твоєму замку.

 

— Хіба це не тому, що вони просто неприродно погано до мене ставляться? – поскаржився Луїзен.

 

— Вони просто особливо чутливі та обережні. Їм не подобається, коли до них так недбало підходять.

 

Карлтон розрізав закопану стару відьму навпіл і передав одну половину Луїзену.

 

— Поки тримайся на відстані й навмисно та обережно демонструй своє наближення. Ти повинен почекати, поки він зможе як слід обнюхати тебе. 

 

Карлтон продемонстрував крок за кроком. Віслюк без вагань з'їв закопану стару відьму, яку запропонував Карлтон.

 

— Думаю, ви йому просто подобаєтеся.

 

— Спробуй.

 

Луїзен нерішуче простягнув віслюку закопану стару відьму. 

 

— Ось... дещо смачненьке.

 

Віслюк не зрушив з місця ні на сантиметр. 

 

«Чесне слово, що я роблю?»

 

Луїзен думав про те, щоб самому з'їсти закопану стару відьму, але Карлтон підморгнув йому, показуючи, щоб той набрався терпіння. Через деякий час віслюк принюхався і обережно з'їв корінь.

 

— !

 

— Тепер спробуй повільно простягнути руку і доторкнутися до нього. Тільки обережно.

 

Луїзен обережно простягнув руку, щоб погладити віслюка по голові. Його шерсть виявилася м'якшою і теплішою, ніж він собі уявляв. Оскільки віслюк жував закопану стару відьму, його м'язи заворожуюче ворушилися під кінчиками пальців молодого лорда.

 

Луїзен тихо хіхікнув. 

 

— А він милий.

 

— Дійсно.

 

Увага Карлтона була прикута до Луїзена.

 

З інструкціями Карлтона, і після багатьох спроб і помилок, Луїзен врешті-решт зміг вилізти на спину віслюка. Хоча віслюк був нижчий за коня, на нього все одно було дуже важко залізти без сідла чи стремена. Луїзен відчув почуття виконаного обов'язку і плескав у долоні разом з Карлтоном*.

 

*Дав п'ятюню, як друзі.

 

***

 

Вони знову рушили в дорогу. Луїзен їхав на віслюку, поки Карлтон вів його за собою.

 

Завдяки віслюку вони змогли комфортно подорожувати і долали більші відстані. Навички верхової їзди Луїзена не змінилися, але завдяки правильному поводженню Карлтона, віслюк ніколи не зупинявся посеред дороги.

 

Тепер, коли його тіло почало відчувати себе набагато комфортніше, Луїзен почав хвилюватися про те, що він намагався ігнорувати вночі. Він боявся, що, спускаючись гірською дорогою, вони можуть натрапити на іншу групу монстрів або, можливо, на угрупування Руґера.

 

Однак нічого не сталося. Монстри прогнали всіх диких звірів, тож їм здавалося, що вони єдині, хто залишився у світі, подорожуючи тихим і нерухомим лісом.

 

Початкова напруга лорда почала зникати. Вони йшли далі, наче прогулюючись. Щоб розвіяти нудьгу, вони ділилися банальними історіями, хоча деякими з них вдалося справити глибоке враження один на одного.