Розділ 5

Луїзен розгорнув карту, щоб подивитися його околиці біля замку. Вхід до лісу був недалеко від північної брами замку. Він провів пальцем по дорозі, що простяглася звідти.

 

— Ліва дорога веде до Дублеса?

 

— Так, правильно.

 

Луїзен вказав на якесь підніжжя прямо навпроти Дублеса, праворуч від лісу.

 

— Тут знаходиться військовий табір Карлтона?

 

— Так. Це передній фронт бою. Це протилежно тому шляху, яким ми підемо. Ми можемо безпечно втекти, не беручи участь у боях.

 

— Отже, ти кажеш, що справа…

 

— Ні, ні, вліво. Ми повинні піти ліворуч, пам'ятаєте?

 

Руґер подивився на Луїзена жалібними очима, наполягаючи на тому, що він заплутався.

 

«Він думає, що я дурень?!»

 

Луїзен хотів плакати, але мовчав. Зараз було дещо важливіше за це. Краще, щоб Руґер поки що мав цю помилкову думку.

 

— Ходімо. Ми йдемо.

 

— Так! Ви зробили мудрий вибір! Відмінне рішення! Як і очікувалося від мого герцога. Ви такий сміливий і рішучий!

 

Вираз обличчя Руґера прояснився. Він радісно простягнув Луїзену чорну мантію й почав говорити свої марні лестощі. Луїзен нахмурився. Раніше він насолоджувався такими лестощами, але тепер йому стало погано.

 

Що це за нещирий коричневий ніс*? Він не міг повірити, що раніше його заспокоювали такі «компліменти».

 

*Ідіома, яка означає людину, яка леститься або усміхається комусь у покірливій манері заради особистої вигоди; підлабузник.

 

Він зупинив лестощі Руґера, погано говорячи про себе минулого в думках.

 

— Припини, нам потрібно йти.

 

Луїзен щільно згорнув карту.

 

— Га? Я можу нести карту... – запропонував Руґер.

 

— Все добре. Я поведу нас в лісі. Просто йди за мною.

 

Руґер здавався спантеличеним: для слуги було природно, щоб він йшов з картою, а господар слідував за ним. Однак він більше про це не думав... Луїзен був примхливою людиною, тому Руґер вважав, що його господар надто прозорий, щоб мати будь-які схеми.

 

Дивлячись на його безтурботну спину, Луїзен подумав: «Вибач, що збрехав тобі, Руґере. Але цього разу ти не помреш через мене. Це на краще.»

 

Звісно, ​​Луїзен не збирався тікати до Дублеса. Навіщо йому тікати, якщо він шкодував саме про це? Він був не дуже розумний, але й не настільки дурний, щоб ступити на явно пекельний шлях.

 

***

 

Як тільки вони вислизнули за двері фортеці, перед ними розкинувся вхід до лісу. Вночі ліс здавався величезним чудовиськом. Чорнильна темрява неймовірної глибини огортала його з усіх сторін. Зі спини було чути звуки бою; спереду цвірчали цвіркуни. Посеред цього усього дивна тиша лягла на плечі Луїзена. 

 

Загальновідомо, що вночі ліс небезпечний. Не тільки через розсудливість Луїзен боявся лісу. Він багато разів заходив у ліс, щоб добути їжу після того, як його виганяли з міст.

 

Кожен візит міг закінчитися смертю. Якими жорстокими були дикі звірі… і якими численними були чудовиська… Пастки, встановлені для полювання на них, також були неймовірно небезпечними. Одного разу він ледь не втратив щиколотку, коли потрапив в одну з тих пасток. Сліпим від голоду він їв навіть поганки. 

 

Майже похвально, що він навіть після цього зміг вижити.

 

З дитинства йому казали бути обережним зі своїм слабким тілом, але насправді він, можливо, був несподівано міцним.

 

«Тьху…» Луїзен спробував розслабитися хоч якось, використовуючи тривіальні міркування, але це не спрацювало. Нескінченна темрява сама по собі була сутністю, яка вражала людей.

 

«Я відчуваю, що мій лицар смерті скоро прибуде…»

 

Згідно з легендою, в глибині лісу, куди не проникало місячне світло, бродив самотній лицар без голови. Колись він був найпочеснішим лицарем, але він був зіпсований і став розбещеним. Він зрадив свого господаря і порушив священну лицарську обітницю. Казали, що його засудили до страти, повісили на стінах замку й кинули глибоко в лісі. І тепер ходять чутки, що він пожинає душі винних, які заблукали в лісі.

 

Під час своїх поневірянь і марення, коли Луїзен намагався знайти спокій у лісі, він чув гуркіт кінських копит. Куточком ока він побачив лицаря смерті, який з’явився із темряви – посланця з неба, якого відправили, щоб його покарати. 

 

Йому не дали відпочити.

 

Кажуть, якщо тебе спіймають, твоє тіло буде розтерзане і розкидане по полях і лугах, а душа буде замкнута у вічних муках. Лицар, мов підступна тінь, сидів у темряві й шепотів Луїзену: «Тікай, тікай ​​далеко-далеко».

 

У Луїзена пересохло в горлі від страху. Хоча він уже не бачив чітко тих марень, він усе ще відчував, що хтось приховано за ним спостерігає. Вітер, що пестив його шию, був холодним, як лезо.

 

«Ні-ні-ні. Лицаря з цієї легенди не існує в цьому світі.»

 

Звичайно, лицар смерті був лише вигаданим персонажем вигаданої історії. Лицар, який наполегливо переслідував його, був лише однією з багатьох ілюзій, створених свідомістю Луїзена. Після зустрічі зі святим і розбором власних помилок лицар начебто зник. 

 

Озирнувшись назад, Луїзен побачив лише порожнє обличчя Руґера. Їх було лише двоє, він і Руґер…

 

«Правильно. Це лише ілюзія.»

 

Луїзен після довгої внутрішньої боротьби позбувся страху й подався до лісу.

 

***

 

Луїзен і Руґер йшли мовчки. З кожним кроком дорога ставала вужчою, а зарості рослин підіймалися їм аж до колін. Старі, багатовікові дерева були густі й високі, а темрява заповнювала щілини між стовбурами. Двоє були приховані від м'яко сяючого місячного світла під густим гіллям.

 

«Ах, я думаю, що переді мною щось є».

 

Луїзен йшов крок за кроком вперед, навіть коли йому здавалося, що він ось-ось заплаче. Лампи, яку він тримав, було достатньо, щоб побачити територію навколо його ніг, але полум’я було занадто маленьким і слабким, щоб освітити нічний ліс. Раптовий вітер струснув листя.  Луїзен згорбив плечі від страху.

 

«Тьху… Я налякався до смерті.»

 

Луїзен все ще стабільно йшов вперед, але йому безперечно було дуже страшно. Він глянув на Руґера – той мовчки йшов за господарем, не кажучи ні слова. Було б не так страшно, якби він вів свої звичайні дурні розмови.

 

— Мілорде.

 

— Га? Е-е, так?

 

— Ви впевнені, що ми на правильному шляху?

 

— Так, ми там, де маємо бути.

 

Луїзен ухилився від запитання Руґера. Його помічник не був родом з Аніес. Він народився і виріс у столиці, поки не пішов сюди за Луїзеном; тож як би він міг знати географію околиць замку?

 

Однак Руґер раптом зупинився.

 

— Чому мій лорд бреше?

 

Від його несподіваних слів Луїзен відчув, ніби його серце ось-ось впаде у шлунок. Кмітливий дурень!! Він завжди був незграбним, коли був потрібен Луїзену, але різким у такі моменти! Руґер подивився на Луїзена з холодним виразом обличчя… цього було достатньо, щоб Луїзен задумався над тим, чи це той самий слуга, який лаявся й благав його втекти. 

 

— Ви йдете протилежним шляхом.

 

— Н-ні. – Луїзен заїкнувся. Дідько. Він нарікав на свої жахливі акторські здібності та неіснуючу дотепність.

 

— Як і очікувалося, – сказав Руґер. — Я ще й подумав, що це якось дивно, що мій боягузливий герцог вирішив лідирувати з картою та лампою? Дорога була така вибоїста, а ти жодного разу на мене не роздратувався? У мого лорда точно був інший план.

 

— Це...

 

— Чому ми прямуємо до бараків Карлтона? Ви хочете померти?

 

— Ми не помремо! Чому б я мав хотіти померти?

 

— Тоді що ви зробите? Ви збираєтеся здатися і благати зберегти тобі життя?

 

— … – Мовчання Луїзена підтвердило все сказане.

 

— Ви серйозно? Мілорде, ви з глузду з'їхали? – Руґер не міг повірити в те, що почув.

 

«Так… Здається, я божевільний. Це виглядає так, наче я кладу свою голову в пащу лева.»

 

— Божевільний. Абсолютно божевільний. Не дивно, що ви були таким слухняним і погодилися піти. Прокляття.

 

— Вибач, що обдурив… але не хвилюйся. У мене є ідея.

 

— Мій герцог щось задумав? Ви досі жили бездумно!

 

— ...Це трохи занадто.

 

Це було неповажне зауваження, але Луїзен не міг його спростувати. Руґер був тим, хто був поруч з ним протягом усіх його нікчемних сміттєвих днів. Крім того, Руґер був тим, хто загинув, допомагаючи Луїзену втекти... Він був не в змозі кричати на Руґера.

 

— Все добре. Я винен, що дозволив моєму лорду керувати. Давайте хоча б зараз повернемося.

 

— Ні, я маю зустрітися з Карлтоном. Якщо ти хочеш піти в Дублес, я дам тобі карту. Ти можеш піти сам.

 

— Я не можу цього зробити! Як я можу покинути свого герцога заради безпеки своєї шкури? Ви повинні піти зі мною.

 

— Можеш піти сам.

 

Руґер випромінював відданість, але серце Луїзена було твердим.

 

— Я змушу свого лорда піти зі мною, якщо справа дійде до такого. – Руґер підійшов ближче, стиснувши кулак. Він був готовий застосувати фізичну силу, якщо його не послухає господар.

 

— Гей! Це заколот! – Луїзен відступив.

 

— Це не допоможе. Якщо я не відведу вас на територію Дублеса, я все одно помру.

 

— Візьми себе в руки! Не бійся занадто... Просто повір в мене?

 

— Я краще повірю в «пухнастика»*, ніж у вас, мілорде!

 

*Дослівний переклад: бокшіл – пухнастий… але я думаю, що цей пухнастий означає щось інше😏.

 

— Гей! Пухнастик мій пес*! Це уже насправді занадто. Ти завжди був таким нахабним?

 

*Тут не про собаку на кличку «Пухнастик».

 

Здавалося, його неможливо переконати. Луїзен прийняв рішення за частку секунди, кинувши карту та лампу в руки Руґера. Коли Руґер захитався від нової ваги, Луїзен розвернувся й побіг.

 

— Мені шкода!