Луїзен розгорнув карту, щоб подивитися його околиці біля замку. Вхід до лісу був недалеко від північної брами замку. Він провів пальцем по дорозі, що простяглася звідти.
— Ліва дорога веде до Дублеса?
— Так, правильно.
Луїзен вказав на якесь підніжжя прямо навпроти Дублеса, праворуч від лісу.
— Тут знаходиться військовий табір Карлтона?
— Так. Це передній фронт бою. Це протилежно тому шляху, яким ми підемо. Ми можемо безпечно втекти, не беручи участь у боях.
— Отже, ти кажеш, що справа…
— Ні, ні, вліво. Ми повинні піти ліворуч, пам'ятаєте?
Руґер подивився на Луїзена жалібними очима, наполягаючи на тому, що він заплутався.
«Він думає, що я дурень?!»
Луїзен хотів плакати, але мовчав. Зараз було дещо важливіше за це. Краще, щоб Руґер поки що мав цю помилкову думку.
— Ходімо. Ми йдемо.
— Так! Ви зробили мудрий вибір! Відмінне рішення! Як і очікувалося від мого герцога. Ви такий сміливий і рішучий!
Вираз обличчя Руґера прояснився. Він радісно простягнув Луїзену чорну мантію й почав говорити свої марні лестощі. Луїзен нахмурився. Раніше він насолоджувався такими лестощами, але тепер йому стало погано.
Що це за нещирий коричневий ніс*? Він не міг повірити, що раніше його заспокоювали такі «компліменти».
*Ідіома, яка означає людину, яка леститься або усміхається комусь у покірливій манері заради особистої вигоди; підлабузник.
Він зупинив лестощі Руґера, погано говорячи про себе минулого в думках.
— Припини, нам потрібно йти.
Луїзен щільно згорнув карту.
— Га? Я можу нести карту... – запропонував Руґер.
— Все добре. Я поведу нас в лісі. Просто йди за мною.
Руґер здавався спантеличеним: для слуги було природно, щоб він йшов з картою, а господар слідував за ним. Однак він більше про це не думав... Луїзен був примхливою людиною, тому Руґер вважав, що його господар надто прозорий, щоб мати будь-які схеми.
Дивлячись на його безтурботну спину, Луїзен подумав: «Вибач, що збрехав тобі, Руґере. Але цього разу ти не помреш через мене. Це на краще.»
Звісно, Луїзен не збирався тікати до Дублеса. Навіщо йому тікати, якщо він шкодував саме про це? Він був не дуже розумний, але й не настільки дурний, щоб ступити на явно пекельний шлях.
***
Як тільки вони вислизнули за двері фортеці, перед ними розкинувся вхід до лісу. Вночі ліс здавався величезним чудовиськом. Чорнильна темрява неймовірної глибини огортала його з усіх сторін. Зі спини було чути звуки бою; спереду цвірчали цвіркуни. Посеред цього усього дивна тиша лягла на плечі Луїзена.
Загальновідомо, що вночі ліс небезпечний. Не тільки через розсудливість Луїзен боявся лісу. Він багато разів заходив у ліс, щоб добути їжу після того, як його виганяли з міст.
Кожен візит міг закінчитися смертю. Якими жорстокими були дикі звірі… і якими численними були чудовиська… Пастки, встановлені для полювання на них, також були неймовірно небезпечними. Одного разу він ледь не втратив щиколотку, коли потрапив в одну з тих пасток. Сліпим від голоду він їв навіть поганки.
Майже похвально, що він навіть після цього зміг вижити.
З дитинства йому казали бути обережним зі своїм слабким тілом, але насправді він, можливо, був несподівано міцним.
«Тьху…» Луїзен спробував розслабитися хоч якось, використовуючи тривіальні міркування, але це не спрацювало. Нескінченна темрява сама по собі була сутністю, яка вражала людей.
«Я відчуваю, що мій лицар смерті скоро прибуде…»
Згідно з легендою, в глибині лісу, куди не проникало місячне світло, бродив самотній лицар без голови. Колись він був найпочеснішим лицарем, але він був зіпсований і став розбещеним. Він зрадив свого господаря і порушив священну лицарську обітницю. Казали, що його засудили до страти, повісили на стінах замку й кинули глибоко в лісі. І тепер ходять чутки, що він пожинає душі винних, які заблукали в лісі.
Під час своїх поневірянь і марення, коли Луїзен намагався знайти спокій у лісі, він чув гуркіт кінських копит. Куточком ока він побачив лицаря смерті, який з’явився із темряви – посланця з неба, якого відправили, щоб його покарати.
Йому не дали відпочити.
Кажуть, якщо тебе спіймають, твоє тіло буде розтерзане і розкидане по полях і лугах, а душа буде замкнута у вічних муках. Лицар, мов підступна тінь, сидів у темряві й шепотів Луїзену: «Тікай, тікай далеко-далеко».
У Луїзена пересохло в горлі від страху. Хоча він уже не бачив чітко тих марень, він усе ще відчував, що хтось приховано за ним спостерігає. Вітер, що пестив його шию, був холодним, як лезо.
«Ні-ні-ні. Лицаря з цієї легенди не існує в цьому світі.»
Звичайно, лицар смерті був лише вигаданим персонажем вигаданої історії. Лицар, який наполегливо переслідував його, був лише однією з багатьох ілюзій, створених свідомістю Луїзена. Після зустрічі зі святим і розбором власних помилок лицар начебто зник.
Озирнувшись назад, Луїзен побачив лише порожнє обличчя Руґера. Їх було лише двоє, він і Руґер…
«Правильно. Це лише ілюзія.»
Луїзен після довгої внутрішньої боротьби позбувся страху й подався до лісу.
***
Луїзен і Руґер йшли мовчки. З кожним кроком дорога ставала вужчою, а зарості рослин підіймалися їм аж до колін. Старі, багатовікові дерева були густі й високі, а темрява заповнювала щілини між стовбурами. Двоє були приховані від м'яко сяючого місячного світла під густим гіллям.
«Ах, я думаю, що переді мною щось є».
Луїзен йшов крок за кроком вперед, навіть коли йому здавалося, що він ось-ось заплаче. Лампи, яку він тримав, було достатньо, щоб побачити територію навколо його ніг, але полум’я було занадто маленьким і слабким, щоб освітити нічний ліс. Раптовий вітер струснув листя. Луїзен згорбив плечі від страху.
«Тьху… Я налякався до смерті.»
Луїзен все ще стабільно йшов вперед, але йому безперечно було дуже страшно. Він глянув на Руґера – той мовчки йшов за господарем, не кажучи ні слова. Було б не так страшно, якби він вів свої звичайні дурні розмови.
— Мілорде.
— Га? Е-е, так?
— Ви впевнені, що ми на правильному шляху?
— Так, ми там, де маємо бути.
Луїзен ухилився від запитання Руґера. Його помічник не був родом з Аніес. Він народився і виріс у столиці, поки не пішов сюди за Луїзеном; тож як би він міг знати географію околиць замку?
Однак Руґер раптом зупинився.
— Чому мій лорд бреше?
Від його несподіваних слів Луїзен відчув, ніби його серце ось-ось впаде у шлунок. Кмітливий дурень!! Він завжди був незграбним, коли був потрібен Луїзену, але різким у такі моменти! Руґер подивився на Луїзена з холодним виразом обличчя… цього було достатньо, щоб Луїзен задумався над тим, чи це той самий слуга, який лаявся й благав його втекти.
— Ви йдете протилежним шляхом.
— Н-ні. – Луїзен заїкнувся. Дідько. Він нарікав на свої жахливі акторські здібності та неіснуючу дотепність.
— Як і очікувалося, – сказав Руґер. — Я ще й подумав, що це якось дивно, що мій боягузливий герцог вирішив лідирувати з картою та лампою? Дорога була така вибоїста, а ти жодного разу на мене не роздратувався? У мого лорда точно був інший план.
— Це...
— Чому ми прямуємо до бараків Карлтона? Ви хочете померти?
— Ми не помремо! Чому б я мав хотіти померти?
— Тоді що ви зробите? Ви збираєтеся здатися і благати зберегти тобі життя?
— … – Мовчання Луїзена підтвердило все сказане.
— Ви серйозно? Мілорде, ви з глузду з'їхали? – Руґер не міг повірити в те, що почув.
«Так… Здається, я божевільний. Це виглядає так, наче я кладу свою голову в пащу лева.»
— Божевільний. Абсолютно божевільний. Не дивно, що ви були таким слухняним і погодилися піти. Прокляття.
— Вибач, що обдурив… але не хвилюйся. У мене є ідея.
— Мій герцог щось задумав? Ви досі жили бездумно!
— ...Це трохи занадто.
Це було неповажне зауваження, але Луїзен не міг його спростувати. Руґер був тим, хто був поруч з ним протягом усіх його нікчемних сміттєвих днів. Крім того, Руґер був тим, хто загинув, допомагаючи Луїзену втекти... Він був не в змозі кричати на Руґера.
— Все добре. Я винен, що дозволив моєму лорду керувати. Давайте хоча б зараз повернемося.
— Ні, я маю зустрітися з Карлтоном. Якщо ти хочеш піти в Дублес, я дам тобі карту. Ти можеш піти сам.
— Я не можу цього зробити! Як я можу покинути свого герцога заради безпеки своєї шкури? Ви повинні піти зі мною.
— Можеш піти сам.
Руґер випромінював відданість, але серце Луїзена було твердим.
— Я змушу свого лорда піти зі мною, якщо справа дійде до такого. – Руґер підійшов ближче, стиснувши кулак. Він був готовий застосувати фізичну силу, якщо його не послухає господар.
— Гей! Це заколот! – Луїзен відступив.
— Це не допоможе. Якщо я не відведу вас на територію Дублеса, я все одно помру.
— Візьми себе в руки! Не бійся занадто... Просто повір в мене?
— Я краще повірю в «пухнастика»*, ніж у вас, мілорде!
*Дослівний переклад: бокшіл – пухнастий… але я думаю, що цей пухнастий означає щось інше😏.
— Гей! Пухнастик мій пес*! Це уже насправді занадто. Ти завжди був таким нахабним?
*Тут не про собаку на кличку «Пухнастик».
Здавалося, його неможливо переконати. Луїзен прийняв рішення за частку секунди, кинувши карту та лампу в руки Руґера. Коли Руґер захитався від нової ваги, Луїзен розвернувся й побіг.
— Мені шкода!
Далі
Розділ 6
— Мілорде! Луїзен біг, як божевільний. Він приблизно запам'ятав правильний шлях, тому йому просто потрібно було уникнути, щоб його спіймали. Руґер слідував за ним. «Чому він так добре бігає?» Руґер мчав, наче олень. Луїзен зібрав усю силу, яку міг отримати з глибини душі. Його обличчя почервоніло, а по тілу дощем стікав піт. Тіло Луїзена не звикло до грубої та нерівної лісової стежки, заповненої корінням дерев і камінням. Раніше, якби йому довелося пройти більше трьох кроків, він наполягав би на тому, щоб проїхатися на кареті. Незабаром після цього Луїзен «героїчно» спіткнувся об кілька нерівних камінчиків, і Руґер з пригніченим виразом обличчя схопив його за зап’ястя. Луїзен витратив усі свої сили, але зрештою його впіймали. — Мілорде, навіщо ви так марно витрачали енергію? – пригнічено запитав Руґер — … Він знав, що це безглуздо. Хоча його серце вже двічі перетнуло б ліс, ноги не могли слідувати за ним. Луїзен збентежено опустив голову. Однак після цього Руґер раптово перестав наближатися. — Сучий син, – тихо вилаявся він. — … «Він щойно вилаявся? До мене?» Луїзенові очі комічно округлилися. — Скільки б я тобі не брехав, але лайка не перебір? Я все ще твій господар… — Ні, не ви, мій герцогу. — Хах? Луїзен дивився вперед. У темряві з'явилися жовті очі. Гучне й моторошне гарчання порушило тишу. Очі один за одним просувалися вперед. Низький, зеленошкірий, вирячені очні яблука на химерному обличчі, худий, за винятком роздутого живота… з’явився гоблін. — Чому тут гоблін… Гоблін. Ці монстри жили в лісі. Однак вони жили в глибоких і вологих заболочених районах лісів і ніколи не покидали свого місця проживання. Вони взагалі боялися скупчення людей, тому ніколи не з’являлися близько до доріг… Так чому ж вони були тут саме зараз? — Сховайтеся за мною. – Руґер уже вихопив меча. Луїзен інстинктивно кинувся йому за спину. До них підійшли троє гоблінів, але лише Руґер мав меч. Хоча вважалося, що кожен аристократ повинен вдало фехтувати і багато дворян практикувалися у цьому, чотири великі лорди більше займалися питаннями управління. Луїзен відрізнявся від загальної аристократії; він правив над тими, хто б боровся за нього. Оскільки йому ніколи б не довелося офіційно використовувати меч, він ніколи належним чином не навчався фехтуванню. Він також не брав із собою меч для подорожей. Старий він не хотів раніше вчитися, але тепер йому відчайдушно хотілося, щоб він був більш старанним! Його опікуни забороняли йому використовувати навіть ніж для листа, переживаючи, що він зашкодить собі. Тож навіть якби Луїзен хотів навчитися фехтувати, він, безумовно, зустрінув би жорстокі протести. У будь-якому випадку, гобліни перед ними були більш актуальним питанням. Зелені монстри потрохи зменшували між ними відстань. На щастя, Руґер, всупереч його звичному образу, був досить досвідченим фехтувальником. Ситуація могла бути гіршою. — Я відіб'юся від них і піду за вами. Будь ласка, біжіть ліворуч, у напрямку Дюблеса. – промовив Руґер. — …Гаразд. Keк, Keк! Усі гобліни одночасно атакували. У той же час Руґер вискочив вперед, і націлився мечем на одну з ший. Без сторонніх рухів, його меч здійснив охайний поріз поперек, обезголовлюючи монстра. Кек! Гоблін миттєво помер з криком. В облозі утворилася прогалина. «Зараз!» Луїзен негайно пробіг через цю прогалину, прямуючи до ворожих казарм. — Герцогу! О, курва! Я сказав ліворуч! — Вибач. – крикнув Луїзен. Руґер не міг за ним послідувати, оскільки його заблокували гобліни. Так само й двоє останніх гоблінів, не могли попрямувати за Луїзеном, оскільки меч Руґера вимагав їх уваги. Але коли він біг по лісу, перед ним раптом з'явився затаївшийся гоблін. Можливо, він відстав і тому здавався таким здивованим, побачивши Луїзена замість своїх товаришів-розвідників. Він відразу ж накинувся на нього. — Урк! Луїзен відступив назад, щоб уникнути кігтів гобліна. Здавалося, його серце ось-ось розірветься, а в роті запахло кров'ю. М’язи на його стегнах спазмувалися, а щиколотка боліла щоразу, коли нога торкалася землі – можливо, він її вивихнув, біжучи лісом. На жаль, гоблін виявився досить спритним. Луїзен продовжував відходити назад, щоб втекти, але зрештою спіткнувся і гепнувся на землю. Гуп. — Мілорде! Руґер закричав, але він не міг прийти на допомогу своєму господареві. Гоблін зловісно засміявся і кинувся до Луїзена, його маленькі, жовті очі заблищали. Його зуби, на відміну від людських, були щільними і загостреними та видавали жахливі звуки, коли стискаються один з одним. Видовище було гидким і жахаючим. Луїзен почав повзти назад, кидаючи все, що попадалося в його руки, в напрямку гобліна. — Йди геть! Не підходь ближче! Кек, кек. Боротьба Луїзена не мала ефекту. Гоблін підняв свою палицю – розміром його власної голови – високо у повітря. Лише один помах палицею розтрощив би ніжну голову Луїзена, відправивши його одразу на небеса. Ці гобліни були сильнішими, ніж здавалося; їх не просто так називали монстрами. Можливо, померти одним швидким ударом було б не так вже й погано? Замість того, щоб жити довгим, незграбним і марним життям, можливо, було б краще просто швидко померти. Скільки разів раніше він думав про те, що краще було б померти, ніж жити грішним і болісним життям? Коли святий зволожив губи вином, поки вони повільно чекали посланця смерті, Луїзен злякався, але й відчув легке полегшення від того, що його нарешті звільнять. Він не міг уявити, що його повернуть у минуле. «Але... якщо я помру тут, усі подумають, що я загинув під час втечі?» Як жалюгідно. Він стане лордом, який загинув від рук гоблінів після того, як пішов неправильною дорогою, під час боягузливої втечі. Якщо він помре тут, то матиме набагато гіршу репутацію, ніж та, яку він мав до повернення. Його ім'я стане образою навіть для простого люду в королівстві. «Я не можу тут померти! Подумай, Луїзене! Як я можу впоратися з монстром?» Луїзен раптом згадав слова однорукого паломника, святого, якому він відчайдушно вірив. «Очі!» Луїзен схопив трохи ґрунту і кинув його в очі гобліна. Тоді він щосили штовхнув його ногою. Це був досить сильний удар ногою, який містив увесь його гнів і його відмову померти в такій безпорадності. Тіло гобліна здригнулося і з глухим стуком відлетіло назад. — …? Його удар справді такий сильний? Чи він має якусь приховану здатність вбивати гоблінів одним ударом? «Я не думав, що це спрацює.» Луїзен кліпнув. Коли він знову подивився на труп гобліна, він помітив спис, що пронизував його тіло. Схоже у той момент, коли він штовхнув гобліна, у нього влетів спис і вбив його. «Якби я не впав назад і штовхнув гобліна… Я, можливо, теж помер би.» Мурашки побігли по його тремтячій шкірі. Коли він зі страхом спостерігав за трупом, дехто у темряві привернув його увагу. Лицар смерті. Чорний Лицар смерті стояв у темряві. Він носив чорну броню та чорну накидку – навіть його кінь був весь чорний. Він нагадував ожившу тінь лицаря. Його кінь повільно підійшов до Луїзена. Брязкання. Дзвін. Броня сигналізувала про його наближення, брязкаючи і дряпаючись при кожному русі. Холодний дзвін заліза дряпав у вухах Луїзена. «Ні, Лицар смерті – це просто моє власне марення. Нічого подібного насправді не існує. Йди геть!» Але… як спис пронизав і вбив гобліна? Чи справді лицар справжній? Луїзен повільно розплющив очі, Лицар смерті все ще був там… Схоже це не ілюзія. Обличчя Луїзена зблідло, а серце забилося. Білий туман оселився в його свідомості. На мить Луїзен забув, що прямував до казарми Карлтона, щоб здатися, і запобігти трагедії. «Він... він прийшов судити мене. Ти переслідував мене... прийшов розірвати моє тіло на шматки і кинути мою душу в пекло.» Луїзен намагався відповзти від лицаря смерті, але в підсумку він просто звивався на землі. Йому здавалося, що його руки і ноги паралізувало. Зовсім інший страх, ніж коли він зіткнувся з гобліном. Він відчув, як задихається. Він був захоплений, прикутий поглядом лицаря, і не міг відірвати очей. Хоча мить тривала лише секунду, здавалося, що час тягнувся дуже довго. Лицар смерті розтулив рота: — Луїзен Анійський? — … Від лицарського шолома долинув низький голос… людини? За іронією долі, холодний голос повернув дух Луїзена до реальності. «А? Він заговорив? Він покликав мене?» Лише тоді Луїзен помітив, що лицар перед ним не безголовий. Ця людина не була Лицарем смерті з легенд. — Це я. – відповів Луїзен. Голос лицаря прозвучав дещо насмішливо. Він з огидою подивився на Луїзена. «Хто це взагалі?» – подумав Луїзен. Його погляд був таким, який він не міг забути. Це був той самий погляд, який він отримував від перехожих, коли блукав будучи жебраком. — Ви… Лицар не дозволив Луїзену задавати питання. Він раптово схопив Луїзена за комір і потягнув його тіло, звисаюче у повітрі, як аркуш паперу, вгору. Після чого його закинули на коня, наче багаж. Сідло вп’ялося в його м’який живіт. — Нг! Лицар розвернув коня і поскакав галопом. Він прискорив біг, ніби вже забув свого обдертого пасажира. Чорний кінь біг з неймовірною швидкістю, не сповільнюючись, навіть після додаванням ваги іншого дорослого чоловіка.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!