— Ні принц Елліон, ні Карлтон не хочуть нас зараз вбивати. Все, що вони хочуть, це наша капітуляція. Достатньо, щоб герцог продемонстрував свою покору принцу, – сказав Луїзен.

 

— Якщо те, чого хоче принц, – це наша покора, ми не повинні бути слабкими духом і відступати! – сперечався генерал. — На кону поставлена ​​наша честь як правителя Півдня!

 

— Вас честь годує?!

 

Генерал розлютився: 

 

— І це каже герцог Аніес?! Невже господаря цих золотих полів може налякати собака незаконного принца?

 

— Я мав на увазі не це. Я... боюся, так. Але я прийняв це рішення за всіх нас.

 

Якщо принц відмовиться від герцогства, Карлтон жорстоко розтрощить територію. Якщо це станеться, результат буде не кращим, ніж спустошене майбутнє, яке пережив Луїзен раніше.

 

— ...Коли ви наполягали на підтримці другого принца, ви сказали те ж саме, – стверджував генерал. — Ви сказали, що це рішення було прийнято для блага всіх нас, але що відбувається зараз? Ви не лише втратили солдатів і багатство, але й затаврувались зрадником. Ось чому я просив вас не брати участі в центральній політиці!

 

Луїзен закрив рота. Чесно кажучи, йому не було що сказати на це, тому що це правда, він був самовдоволеним і некомпетентним. Він ніколи серйозно не замислювався ні про наслідки громадянської війни, ні про суперечку правонаступництва.

 

Жив, як протічна річка. Оскільки він був родичем другого принца, він пристав до нього. Інших серйозних міркувань не було.

 

— Мілорде, ви просто боїтеся? Ви збираєтеся просити зберегти своє життя, коли здастеся? Чи не можете ви, будь ласка, стати відповідальнішим як лорд, особливо коли ситуація вже стала настільки серйозною? – благав один із радників.

 

— Цього достатньо. Ми просто будемо робити те, що робили досі. Мілорд повинен повернутися і просто допити свою пляшку вина. Або прийняти душ. Від вас сильно тхне алкоголем.

 

Слова скарбника, які не містили жодних очікувань, проникли в серце Луїзена більше, ніж грубий докір генерала. Радники проігнорували Луїзена й відновили обговорення, яке вони вели до його появи.

 

Луїзен не міг відповісти на їхні докори. Його наміри були благими – він хотів врятувати всіх у конференц-залі, але передати свої справжні почуття було важко.

 

Лише добрий дворецький підійшов до Луїзена.

 

— Молодий господарю, ви напевно стривожені. Будь ласка, відпочиньте у своїй кімнаті. Старійшини замку подбають про справи.

 

Досі молодий господар. Незважаючи на те, що минуло більше двадцяти років відтоді, як Луїзен став лордом, для дворецького він усе ще був «молодим господарем», а не лордом, якому можна довіряти і слідувати.

 

Ця проблема була не тільки у дворецького. Жодна особа в цьому конференц-залі не була впевнена в ньому як у лорді.

 

***

 

— Вони хочуть як краще, але...

 

Луїзен зіщулився. Навіть лаятися на його радників було неможливо, враховуючи, що він ніколи раніше не працював належним чином як лорд.

 

Його батьки померли, коли йому було шість років, і він став герцогом. Генерал був діючим лордом і витратив багато часу, намагаючись виліпити з нього справжнього дворянина. Генерал виявився суворим, і Луїзена неминуче тягнули проти його волі. Він часто тікав від вихователя й ховався на горищі. Тому він мало знав про бойові мистецтва, історію та етикет.

 

Коли він подорослішав, він вирвався з рук свого наставника й залишив усю роботу та свій маєток своїм радникам. Витрачав гроші з території як воду й увійшов у неприємну компанію.

 

Після багатьох скандалів його репутація була в найгіршому стані. Він знав, як витрачати гроші, але мало знав і не розумів походження грошей. Його не цікавила ні земля, ні сімейний титул.

 

Раніше він думав, що «всі вже живуть добре, тож чому я маю піклуватися?», і він не знав жодних проблем своєї території, тому що яскрава та барвиста столиця йому подобалась більше, ніж запах гною сільських сіл герцогства. Його радники були єдиними, хто підтримував територію в робочому стані, поки Луїзен бавився.

 

Потім він вибрав сторону програшу в незграбній боротьбі за трон, викорчувавши стовпи економіки своєї території, щоб підтримати другого принца. Він залишився без належних особистих зв'язків через свої колишні проступки і навіть був підставлений першим принцем через їхні погані стосунки. Його біологічна лінія крові була чудовою, але він не мав уявлення, як її використовувати.

 

Іншими словами, багато хто вважав, що території було б краще без Луїзена!

 

«Якби я був на їхньому місці, я б, мабуть, також хотів прогнати людину, яка наполягала на капітуляції в ніч бою.»

 

Однак люди надто добрі, подумав він, і вони не залишили його напризволяще. Луїзен пригадав, як у минулому люди плювали, били та ображали його... і тоді він відчув вдячність до своїх суворих радників. 

 

«Чому я злився й ігнорував їх у минулому? Вони були такими хорошими людьми.»

 

З самого народження він звик до підтримки. Луїзен вирішив взяти на себе стільки ж відповідальності, скільки й підтримки йому надали.

 

«Святий мав рацію. Ніщо в житті ніколи не буває безкоштовним. Люди повинні працювати за їжу.»

 

Пам'ятаючи про це, Луїзен тепер був сповнений рішучості принаймні почати заробляти собі на утримання. Як плату за свою їжу він піде на цю битву, врятує людей і захистить майбутнє цієї землі!

 

Для цього йому потрібно було успішно здатися... Оскільки васали не хотіли його слухати, відправити офіційного посланця було неможливо... Скільки днів ще може тривати така ситуація?

 

Згідно з пам'яттю Луїзена, сьогоднішній вечір пройде благополучно, але не було відомо, що принесе завтрашній. Усі васали вірили в їх безпеку, але Луїзен знав, що Карлтон ще не використав повну силу.

 

«Карлтон... навіть якщо він може бути божевільним, його навички не можна заперечувати».

 

Незважаючи на те, що Карлтон відкрито переслідував дворян і нажив собі багато ворогів, його навички найманця, схожі на привида, і сила дозволили йому завоювати довіру принца Елліона.

 

Уперше Луїзен побачив його під час першої битви в день облоги замку. Він бачив його здалеку. У чорних обладунках Карлтон був схожий на лицаря смерті зі старих легенд.

 

Одним помахом списа Карлтон знищив ряди солдатів, вибиваючи важкоозброєних лицарів і звільняючи собі шлях. Столицею літало незліченна кількість пліток і вигадок про цього чоловіка, але їх все одно було недостатньо, щоб приготувати Луїзена до того, що він побачив особисто. Він був найстрашнішою людиною, яку коли-небудь зустрічав Луїзен.

 

Його було достатньо, щоб налякати тих, хто навіть не стояв на полі бою. 

 

«Можливо, я повинен прямо...»

 

Але бій точився, і було важко пробитися.

 

Він був упевнений, що якщо він потрапить у зону бою, він загине ще до зустрічі з Карлтоном, і не зможе здатися. Луїзен несамовито ходив туди-сюди, продовжуючи міркувати. Руґер, який спостерігав за ним із занепокоєним обличчям, лукаво вигадав ще один план втечі.

 

— Згадуючи те, що говорили інші, здається, що замок довго не протримається. Якби ворог справді мав намір повністю вторгнутися, ми б одразу впали. Таке враження, що генерал бреше. У нас більше немає шансів. Підкріплення не прийде.

 

— Якщо ти хочеш втекти, роби це сам, – відповів Луїзен.

 

— Я піду туди, куди піде мій герцог! Навіть якщо я помру, я залишуся поруч з вами. Будь ласка, не недооцінюйте мою відданість.

 

— Хочеш залишитися зі мною?

 

— А-але...хто знає, яке жорстоке приниження зазнає мій герцог від того різника? Він монстр, ви ж знаєте!

 

— ...

 

— Ви пам'ятаєте? – Руґер пояснив, – Я розповів вам все. Заради Бога, він відірвав кінцівки сину віконта мотузками та кіньми! Уявіть собі таку ганебну й жахливу смерть...

 

Руґер вмів володіти словами. Його красномовство все робило ще більш реалістичним і слова залишалися у вашій пам'яті надовго. Пояснюючи відомості про Карлтона, Руґер дико жестикулював руками та ногами. Холод пройшовся по спині Луїзена.

 

— Стоп. Я вже занепокоєний, але ти робиш ще гірше. – Наляканий Луїзен обхопив себе руками.

 

Карлтон переслідував його, коли Луїзен спочатку втік під покровом темряви. Та ніч залишилася кошмаром, який довго мучив його сни. Хоча Карлтон був досить далеко, щоб Луїзен не міг його добре побачити, він кинув свій спис із страхітливою точністю. Спис оминув Луїзена на волосок, але натомість вдарив по дереву, яке відразу розкололося навпіл.

 

Навіть зараз, згадуючи той момент, на лобі Луїзена виступив холодний піт.

 

Це був перший раз у його житті, коли він відчув, ніби смерть була не за горами. Оскільки більшу частину свого життя він провів у мирі та безпеці, він не міг легко позбутися цього досвіду.

 

Довгий час після цього Луїзен був спійманий в мареннях щодо його постійної смерті від рук Карлтона. Похмурий жнець – лицар смерті – створений за образом Карлтона, наполегливо слідував за ним. Якби святий не врятував його, він не зміг би відмахнутися від цієї омани.

 

— Тож ходімо, мілорде. Ви теж боїтеся, правда? Нам тут нічого не залишилося робити... І, чесно кажучи, хіба люди не хотіли б, щоб мілорд зник?

 

— Ннн... – Луїзен здригнувся.

 

— Подивіться на це. Це карта від доглядача. Якщо ми будемо слідувати цій карті, ми зможемо безпечно уникнути монстрів і швидко перетнути ліс до графства Дублесс.

 

Руґер розгорнув знайому карту, щоб переконати Луїзена. У минулому вони використовували цю карту, щоб втекти до сусіднього графства Дублес. Це був не особливо приємний спогад.

 

Руґер сказав, що граф Дублес захистить його й прийме як найкраще, але натомість до Луїзена ставилися, як до зовсім незначної особистості. Граф затримав Луїзена у вітальні, поставив йому кілька запитань, а потім вигнав його. Тоді Луїзен повернувся до герцогства Анієс з розбитим серцем.

 

У будь-якому випадку карта була надійною. Поки він мандрував лісом, він не зустрів ніяких монстрів. Можливо, навіть один з цих шляхів приведе його до солдатського гарнізону Карлтона.

 

...Га?

 

— Дай мені цю карту.

 

— Ось! – Руґер, вважаючи, що Луїзен передумав, радісно передав карту.