— Ні принц Елліон, ні Карлтон не хочуть нас зараз вбивати. Все, що вони хочуть, це наша капітуляція. Достатньо, щоб герцог продемонстрував свою покору принцу, – сказав Луїзен.
— Якщо те, чого хоче принц, – це наша покора, ми не повинні бути слабкими духом і відступати! – сперечався генерал. — На кону поставлена наша честь як правителя Півдня!
— Вас честь годує?!
Генерал розлютився:
— І це каже герцог Аніес?! Невже господаря цих золотих полів може налякати собака незаконного принца?
— Я мав на увазі не це. Я... боюся, так. Але я прийняв це рішення за всіх нас.
Якщо принц відмовиться від герцогства, Карлтон жорстоко розтрощить територію. Якщо це станеться, результат буде не кращим, ніж спустошене майбутнє, яке пережив Луїзен раніше.
— ...Коли ви наполягали на підтримці другого принца, ви сказали те ж саме, – стверджував генерал. — Ви сказали, що це рішення було прийнято для блага всіх нас, але що відбувається зараз? Ви не лише втратили солдатів і багатство, але й затаврувались зрадником. Ось чому я просив вас не брати участі в центральній політиці!
Луїзен закрив рота. Чесно кажучи, йому не було що сказати на це, тому що це правда, він був самовдоволеним і некомпетентним. Він ніколи серйозно не замислювався ні про наслідки громадянської війни, ні про суперечку правонаступництва.
Жив, як протічна річка. Оскільки він був родичем другого принца, він пристав до нього. Інших серйозних міркувань не було.
— Мілорде, ви просто боїтеся? Ви збираєтеся просити зберегти своє життя, коли здастеся? Чи не можете ви, будь ласка, стати відповідальнішим як лорд, особливо коли ситуація вже стала настільки серйозною? – благав один із радників.
— Цього достатньо. Ми просто будемо робити те, що робили досі. Мілорд повинен повернутися і просто допити свою пляшку вина. Або прийняти душ. Від вас сильно тхне алкоголем.
Слова скарбника, які не містили жодних очікувань, проникли в серце Луїзена більше, ніж грубий докір генерала. Радники проігнорували Луїзена й відновили обговорення, яке вони вели до його появи.
Луїзен не міг відповісти на їхні докори. Його наміри були благими – він хотів врятувати всіх у конференц-залі, але передати свої справжні почуття було важко.
Лише добрий дворецький підійшов до Луїзена.
— Молодий господарю, ви напевно стривожені. Будь ласка, відпочиньте у своїй кімнаті. Старійшини замку подбають про справи.
Досі молодий господар. Незважаючи на те, що минуло більше двадцяти років відтоді, як Луїзен став лордом, для дворецького він усе ще був «молодим господарем», а не лордом, якому можна довіряти і слідувати.
Ця проблема була не тільки у дворецького. Жодна особа в цьому конференц-залі не була впевнена в ньому як у лорді.
***
— Вони хочуть як краще, але...
Луїзен зіщулився. Навіть лаятися на його радників було неможливо, враховуючи, що він ніколи раніше не працював належним чином як лорд.
Його батьки померли, коли йому було шість років, і він став герцогом. Генерал був діючим лордом і витратив багато часу, намагаючись виліпити з нього справжнього дворянина. Генерал виявився суворим, і Луїзена неминуче тягнули проти його волі. Він часто тікав від вихователя й ховався на горищі. Тому він мало знав про бойові мистецтва, історію та етикет.
Коли він подорослішав, він вирвався з рук свого наставника й залишив усю роботу та свій маєток своїм радникам. Витрачав гроші з території як воду й увійшов у неприємну компанію.
Після багатьох скандалів його репутація була в найгіршому стані. Він знав, як витрачати гроші, але мало знав і не розумів походження грошей. Його не цікавила ні земля, ні сімейний титул.
Раніше він думав, що «всі вже живуть добре, тож чому я маю піклуватися?», і він не знав жодних проблем своєї території, тому що яскрава та барвиста столиця йому подобалась більше, ніж запах гною сільських сіл герцогства. Його радники були єдиними, хто підтримував територію в робочому стані, поки Луїзен бавився.
Потім він вибрав сторону програшу в незграбній боротьбі за трон, викорчувавши стовпи економіки своєї території, щоб підтримати другого принца. Він залишився без належних особистих зв'язків через свої колишні проступки і навіть був підставлений першим принцем через їхні погані стосунки. Його біологічна лінія крові була чудовою, але він не мав уявлення, як її використовувати.
Іншими словами, багато хто вважав, що території було б краще без Луїзена!
«Якби я був на їхньому місці, я б, мабуть, також хотів прогнати людину, яка наполягала на капітуляції в ніч бою.»
Однак люди надто добрі, подумав він, і вони не залишили його напризволяще. Луїзен пригадав, як у минулому люди плювали, били та ображали його... і тоді він відчув вдячність до своїх суворих радників.
«Чому я злився й ігнорував їх у минулому? Вони були такими хорошими людьми.»
З самого народження він звик до підтримки. Луїзен вирішив взяти на себе стільки ж відповідальності, скільки й підтримки йому надали.
«Святий мав рацію. Ніщо в житті ніколи не буває безкоштовним. Люди повинні працювати за їжу.»
Пам'ятаючи про це, Луїзен тепер був сповнений рішучості принаймні почати заробляти собі на утримання. Як плату за свою їжу він піде на цю битву, врятує людей і захистить майбутнє цієї землі!
Для цього йому потрібно було успішно здатися... Оскільки васали не хотіли його слухати, відправити офіційного посланця було неможливо... Скільки днів ще може тривати така ситуація?
Згідно з пам'яттю Луїзена, сьогоднішній вечір пройде благополучно, але не було відомо, що принесе завтрашній. Усі васали вірили в їх безпеку, але Луїзен знав, що Карлтон ще не використав повну силу.
«Карлтон... навіть якщо він може бути божевільним, його навички не можна заперечувати».
Незважаючи на те, що Карлтон відкрито переслідував дворян і нажив собі багато ворогів, його навички найманця, схожі на привида, і сила дозволили йому завоювати довіру принца Елліона.
Уперше Луїзен побачив його під час першої битви в день облоги замку. Він бачив його здалеку. У чорних обладунках Карлтон був схожий на лицаря смерті зі старих легенд.
Одним помахом списа Карлтон знищив ряди солдатів, вибиваючи важкоозброєних лицарів і звільняючи собі шлях. Столицею літало незліченна кількість пліток і вигадок про цього чоловіка, але їх все одно було недостатньо, щоб приготувати Луїзена до того, що він побачив особисто. Він був найстрашнішою людиною, яку коли-небудь зустрічав Луїзен.
Його було достатньо, щоб налякати тих, хто навіть не стояв на полі бою.
«Можливо, я повинен прямо...»
Але бій точився, і було важко пробитися.
Він був упевнений, що якщо він потрапить у зону бою, він загине ще до зустрічі з Карлтоном, і не зможе здатися. Луїзен несамовито ходив туди-сюди, продовжуючи міркувати. Руґер, який спостерігав за ним із занепокоєним обличчям, лукаво вигадав ще один план втечі.
— Згадуючи те, що говорили інші, здається, що замок довго не протримається. Якби ворог справді мав намір повністю вторгнутися, ми б одразу впали. Таке враження, що генерал бреше. У нас більше немає шансів. Підкріплення не прийде.
— Якщо ти хочеш втекти, роби це сам, – відповів Луїзен.
— Я піду туди, куди піде мій герцог! Навіть якщо я помру, я залишуся поруч з вами. Будь ласка, не недооцінюйте мою відданість.
— Хочеш залишитися зі мною?
— А-але...хто знає, яке жорстоке приниження зазнає мій герцог від того різника? Він монстр, ви ж знаєте!
— ...
— Ви пам'ятаєте? – Руґер пояснив, – Я розповів вам все. Заради Бога, він відірвав кінцівки сину віконта мотузками та кіньми! Уявіть собі таку ганебну й жахливу смерть...
Руґер вмів володіти словами. Його красномовство все робило ще більш реалістичним і слова залишалися у вашій пам'яті надовго. Пояснюючи відомості про Карлтона, Руґер дико жестикулював руками та ногами. Холод пройшовся по спині Луїзена.
— Стоп. Я вже занепокоєний, але ти робиш ще гірше. – Наляканий Луїзен обхопив себе руками.
Карлтон переслідував його, коли Луїзен спочатку втік під покровом темряви. Та ніч залишилася кошмаром, який довго мучив його сни. Хоча Карлтон був досить далеко, щоб Луїзен не міг його добре побачити, він кинув свій спис із страхітливою точністю. Спис оминув Луїзена на волосок, але натомість вдарив по дереву, яке відразу розкололося навпіл.
Навіть зараз, згадуючи той момент, на лобі Луїзена виступив холодний піт.
Це був перший раз у його житті, коли він відчув, ніби смерть була не за горами. Оскільки більшу частину свого життя він провів у мирі та безпеці, він не міг легко позбутися цього досвіду.
Довгий час після цього Луїзен був спійманий в мареннях щодо його постійної смерті від рук Карлтона. Похмурий жнець – лицар смерті – створений за образом Карлтона, наполегливо слідував за ним. Якби святий не врятував його, він не зміг би відмахнутися від цієї омани.
— Тож ходімо, мілорде. Ви теж боїтеся, правда? Нам тут нічого не залишилося робити... І, чесно кажучи, хіба люди не хотіли б, щоб мілорд зник?
— Ннн... – Луїзен здригнувся.
— Подивіться на це. Це карта від доглядача. Якщо ми будемо слідувати цій карті, ми зможемо безпечно уникнути монстрів і швидко перетнути ліс до графства Дублесс.
Руґер розгорнув знайому карту, щоб переконати Луїзена. У минулому вони використовували цю карту, щоб втекти до сусіднього графства Дублес. Це був не особливо приємний спогад.
Руґер сказав, що граф Дублес захистить його й прийме як найкраще, але натомість до Луїзена ставилися, як до зовсім незначної особистості. Граф затримав Луїзена у вітальні, поставив йому кілька запитань, а потім вигнав його. Тоді Луїзен повернувся до герцогства Анієс з розбитим серцем.
У будь-якому випадку карта була надійною. Поки він мандрував лісом, він не зустрів ніяких монстрів. Можливо, навіть один з цих шляхів приведе його до солдатського гарнізону Карлтона.
...Га?
— Дай мені цю карту.
— Ось! – Руґер, вважаючи, що Луїзен передумав, радісно передав карту.
Далі
Розділ 5
Луїзен розгорнув карту, щоб подивитися його околиці біля замку. Вхід до лісу був недалеко від північної брами замку. Він провів пальцем по дорозі, що простяглася звідти. — Ліва дорога веде до Дублеса? — Так, правильно. Луїзен вказав на якесь підніжжя прямо навпроти Дублеса, праворуч від лісу. — Тут знаходиться військовий табір Карлтона? — Так. Це передній фронт бою. Це протилежно тому шляху, яким ми підемо. Ми можемо безпечно втекти, не беручи участь у боях. — Отже, ти кажеш, що справа… — Ні, ні, вліво. Ми повинні піти ліворуч, пам'ятаєте? Руґер подивився на Луїзена жалібними очима, наполягаючи на тому, що він заплутався. «Він думає, що я дурень?!» Луїзен хотів плакати, але мовчав. Зараз було дещо важливіше за це. Краще, щоб Руґер поки що мав цю помилкову думку. — Ходімо. Ми йдемо. — Так! Ви зробили мудрий вибір! Відмінне рішення! Як і очікувалося від мого герцога. Ви такий сміливий і рішучий! Вираз обличчя Руґера прояснився. Він радісно простягнув Луїзену чорну мантію й почав говорити свої марні лестощі. Луїзен нахмурився. Раніше він насолоджувався такими лестощами, але тепер йому стало погано. Що це за нещирий коричневий ніс*? Він не міг повірити, що раніше його заспокоювали такі «компліменти». *Ідіома, яка означає людину, яка леститься або усміхається комусь у покірливій манері заради особистої вигоди; підлабузник. Він зупинив лестощі Руґера, погано говорячи про себе минулого в думках. — Припини, нам потрібно йти. Луїзен щільно згорнув карту. — Га? Я можу нести карту... – запропонував Руґер. — Все добре. Я поведу нас в лісі. Просто йди за мною. Руґер здавався спантеличеним: для слуги було природно, щоб він йшов з картою, а господар слідував за ним. Однак він більше про це не думав... Луїзен був примхливою людиною, тому Руґер вважав, що його господар надто прозорий, щоб мати будь-які схеми. Дивлячись на його безтурботну спину, Луїзен подумав: «Вибач, що збрехав тобі, Руґере. Але цього разу ти не помреш через мене. Це на краще.» Звісно, Луїзен не збирався тікати до Дублеса. Навіщо йому тікати, якщо він шкодував саме про це? Він був не дуже розумний, але й не настільки дурний, щоб ступити на явно пекельний шлях. *** Як тільки вони вислизнули за двері фортеці, перед ними розкинувся вхід до лісу. Вночі ліс здавався величезним чудовиськом. Чорнильна темрява неймовірної глибини огортала його з усіх сторін. Зі спини було чути звуки бою; спереду цвірчали цвіркуни. Посеред цього усього дивна тиша лягла на плечі Луїзена. Загальновідомо, що вночі ліс небезпечний. Не тільки через розсудливість Луїзен боявся лісу. Він багато разів заходив у ліс, щоб добути їжу після того, як його виганяли з міст. Кожен візит міг закінчитися смертю. Якими жорстокими були дикі звірі… і якими численними були чудовиська… Пастки, встановлені для полювання на них, також були неймовірно небезпечними. Одного разу він ледь не втратив щиколотку, коли потрапив в одну з тих пасток. Сліпим від голоду він їв навіть поганки. Майже похвально, що він навіть після цього зміг вижити. З дитинства йому казали бути обережним зі своїм слабким тілом, але насправді він, можливо, був несподівано міцним. «Тьху…» Луїзен спробував розслабитися хоч якось, використовуючи тривіальні міркування, але це не спрацювало. Нескінченна темрява сама по собі була сутністю, яка вражала людей. «Я відчуваю, що мій лицар смерті скоро прибуде…» Згідно з легендою, в глибині лісу, куди не проникало місячне світло, бродив самотній лицар без голови. Колись він був найпочеснішим лицарем, але він був зіпсований і став розбещеним. Він зрадив свого господаря і порушив священну лицарську обітницю. Казали, що його засудили до страти, повісили на стінах замку й кинули глибоко в лісі. І тепер ходять чутки, що він пожинає душі винних, які заблукали в лісі. Під час своїх поневірянь і марення, коли Луїзен намагався знайти спокій у лісі, він чув гуркіт кінських копит. Куточком ока він побачив лицаря смерті, який з’явився із темряви – посланця з неба, якого відправили, щоб його покарати. Йому не дали відпочити. Кажуть, якщо тебе спіймають, твоє тіло буде розтерзане і розкидане по полях і лугах, а душа буде замкнута у вічних муках. Лицар, мов підступна тінь, сидів у темряві й шепотів Луїзену: «Тікай, тікай далеко-далеко». У Луїзена пересохло в горлі від страху. Хоча він уже не бачив чітко тих марень, він усе ще відчував, що хтось приховано за ним спостерігає. Вітер, що пестив його шию, був холодним, як лезо. «Ні-ні-ні. Лицаря з цієї легенди не існує в цьому світі.» Звичайно, лицар смерті був лише вигаданим персонажем вигаданої історії. Лицар, який наполегливо переслідував його, був лише однією з багатьох ілюзій, створених свідомістю Луїзена. Після зустрічі зі святим і розбором власних помилок лицар начебто зник. Озирнувшись назад, Луїзен побачив лише порожнє обличчя Руґера. Їх було лише двоє, він і Руґер… «Правильно. Це лише ілюзія.» Луїзен після довгої внутрішньої боротьби позбувся страху й подався до лісу. *** Луїзен і Руґер йшли мовчки. З кожним кроком дорога ставала вужчою, а зарості рослин підіймалися їм аж до колін. Старі, багатовікові дерева були густі й високі, а темрява заповнювала щілини між стовбурами. Двоє були приховані від м'яко сяючого місячного світла під густим гіллям. «Ах, я думаю, що переді мною щось є». Луїзен йшов крок за кроком вперед, навіть коли йому здавалося, що він ось-ось заплаче. Лампи, яку він тримав, було достатньо, щоб побачити територію навколо його ніг, але полум’я було занадто маленьким і слабким, щоб освітити нічний ліс. Раптовий вітер струснув листя. Луїзен згорбив плечі від страху. «Тьху… Я налякався до смерті.» Луїзен все ще стабільно йшов вперед, але йому безперечно було дуже страшно. Він глянув на Руґера – той мовчки йшов за господарем, не кажучи ні слова. Було б не так страшно, якби він вів свої звичайні дурні розмови. — Мілорде. — Га? Е-е, так? — Ви впевнені, що ми на правильному шляху? — Так, ми там, де маємо бути. Луїзен ухилився від запитання Руґера. Його помічник не був родом з Аніес. Він народився і виріс у столиці, поки не пішов сюди за Луїзеном; тож як би він міг знати географію околиць замку? Однак Руґер раптом зупинився. — Чому мій лорд бреше? Від його несподіваних слів Луїзен відчув, ніби його серце ось-ось впаде у шлунок. Кмітливий дурень!! Він завжди був незграбним, коли був потрібен Луїзену, але різким у такі моменти! Руґер подивився на Луїзена з холодним виразом обличчя… цього було достатньо, щоб Луїзен задумався над тим, чи це той самий слуга, який лаявся й благав його втекти. — Ви йдете протилежним шляхом. — Н-ні. – Луїзен заїкнувся. Дідько. Він нарікав на свої жахливі акторські здібності та неіснуючу дотепність. — Як і очікувалося, – сказав Руґер. — Я ще й подумав, що це якось дивно, що мій боягузливий герцог вирішив лідирувати з картою та лампою? Дорога була така вибоїста, а ти жодного разу на мене не роздратувався? У мого лорда точно був інший план. — Це... — Чому ми прямуємо до бараків Карлтона? Ви хочете померти? — Ми не помремо! Чому б я мав хотіти померти? — Тоді що ви зробите? Ви збираєтеся здатися і благати зберегти тобі життя? — … – Мовчання Луїзена підтвердило все сказане. — Ви серйозно? Мілорде, ви з глузду з'їхали? – Руґер не міг повірити в те, що почув. «Так… Здається, я божевільний. Це виглядає так, наче я кладу свою голову в пащу лева.» — Божевільний. Абсолютно божевільний. Не дивно, що ви були таким слухняним і погодилися піти. Прокляття. — Вибач, що обдурив… але не хвилюйся. У мене є ідея. — Мій герцог щось задумав? Ви досі жили бездумно! — ...Це трохи занадто. Це було неповажне зауваження, але Луїзен не міг його спростувати. Руґер був тим, хто був поруч з ним протягом усіх його нікчемних сміттєвих днів. Крім того, Руґер був тим, хто загинув, допомагаючи Луїзену втекти... Він був не в змозі кричати на Руґера. — Все добре. Я винен, що дозволив моєму лорду керувати. Давайте хоча б зараз повернемося. — Ні, я маю зустрітися з Карлтоном. Якщо ти хочеш піти в Дублес, я дам тобі карту. Ти можеш піти сам. — Я не можу цього зробити! Як я можу покинути свого герцога заради безпеки своєї шкури? Ви повинні піти зі мною. — Можеш піти сам. Руґер випромінював відданість, але серце Луїзена було твердим. — Я змушу свого лорда піти зі мною, якщо справа дійде до такого. – Руґер підійшов ближче, стиснувши кулак. Він був готовий застосувати фізичну силу, якщо його не послухає господар. — Гей! Це заколот! – Луїзен відступив. — Це не допоможе. Якщо я не відведу вас на територію Дублеса, я все одно помру. — Візьми себе в руки! Не бійся занадто... Просто повір в мене? — Я краще повірю в «пухнастика»*, ніж у вас, мілорде! *Дослівний переклад: бокшіл – пухнастий… але я думаю, що цей пухнастий означає щось інше😏. — Гей! Пухнастик мій пес*! Це уже насправді занадто. Ти завжди був таким нахабним? *Тут не про собаку на кличку «Пухнастик». Здавалося, його неможливо переконати. Луїзен прийняв рішення за частку секунди, кинувши карту та лампу в руки Руґера. Коли Руґер захитався від нової ваги, Луїзен розвернувся й побіг. — Мені шкода!
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!