Луїзен був норовливим дурнем ще до громадянської війни. Покинувши свої панські обов'язки, він змарнував свою молодість, граючи, наїдаючись та пиячивши в столиці. Він був лінивий, апатичний і легковажно ставився до світу. Незважаючи на те, що після зустрічі зі святим він розкаявся у своїх численних помилках, він все ще був занепалою душею, яку пекло вітало б обома руками.
«Може... пан однорукий паломник, мій святий, допоміг мені?»
Сильне почуття переповнювало серце Луїзена. Так, такий відданий і милосердний чоловік точно міг створити таку можливість для цього жалюгідного життя. А може, він якось був включений у великий план святого в минулому! У всякому разі, він був у боргу за його милість.
— Герцогу, герцогу. Треба поспішати, іншої нагоди не буде.
— Почекай хвилинку. – Він хотів віддати останню подяку святому в молитві.
Однак Руґер не дав Луїзену можливості помолитися.
— Зараз не час розслаблятися. Мілорде, ви добре знаєте, яким жорстоким може бути різник. Він убив одну людину, прив'язавши всі чотири його кінцівки до коней та дозволивши їм розірвати чоловіка на частини. На тулуб, що залишився, плювали й проклинали. Він жорстока і зла людина. Я також чув, що він зневажає дворян. Якщо він вас спіймає, ви не матимете легкої смерті. Він прийшов сюди з повною тиранічною владою. Не знаю, що він вам зробить, мілорде! – Руґер затремтів. — Зараз або ніколи. Ми програємо, ми точно програємо, незважаючи ні на що.
— То ти хочеш, щоб ми покинули територію і втекли? Посеред бою?
— Що в цьому поганого? Усі ці чоловіки борються, щоб захистити вас, тож їх боротьба не матиме сенсу, якщо ви помрете.
— …
Луїзен проковтнув зітхання. Його минуле «я» погодилося з Руґером, а потім втекло. Тоді він вважав, що втеча – його єдиний шанс вижити. І він навіть не міг уявити, яким життям житиме пізніше. Він щойно відчув полегшення, бо був живим. Так само, як він жив раніше, безтурботно, він був смутно впевнений, що все вийде.
Так тупо і безтурботно!!!
— Досить, – сказав Луїзен.
— Га?
— Я не маю наміру тікати. Якщо хочеш піти, роби все, що хочеш. Я не буду тебе звинувачувати.
— Що ви кажете?!
«Я не втечу знову». Заради тих, хто загинув, і заради власного життя Луїзен мав зробити правильний вибір. Він не міг пройти через це двічі.
«Я краще помру як дворянин».
Як він міг змарнувати своє нове життя? Він поведеться як дворянин, і офіційно здасться.
Так усі виживуть.
Військова сила герцогства була недостатньою, але поки що вона трималася добре. Можливо, тому в минулому він думав, що зможе протистояти супернику. Але Карлтон навмисне тягнув, чекаючи часу.
Після того, як він зрозумів, що Луїзен втік, він взяв замок менш ніж за півдня.
Тож, чому він навмисно тягнув час?
Карлтон був агресивним – його руки розповсюджували жорстокість – і він ніколи не відступав у бою. Улюбленим його заняттям було топтати, принижувати і підкоряти буньдючих вельмож. Чим вище его вельможі, тим зрештою жалюгіднішими вони стануть. Луїзен був би його улюбленою здобиччю.
Йому було приємно брати шляхетні замки, топтати багатовікові традиції та почесті. Тим не менш, можна було припустити, що у першого принца була причина змусити Карлтона волочити ноги*.
*Робити щось повільно або не починати, тому що не хочеться цього робити.
«Ось що пояснив святий».
Луїзен вірив у щедрі знання та глибоку проникливість святого.
Герцогство Аніес було одним із чотирьох великих панських родів. Вони мали владу, порівняну з владою короля. Хоча перший принц вважав централізовану систему правління ідеальною, йому не вистачило легітимності, щоб здійснити її. Він мав давній комплекс щодо того, як мало дворян підтримує його порівняно з його молодшим братом.
Після перемоги у громадянській війні він спробував укріпити ці слабкі сторони, завоювавши лояльність дворян. Герцог Аніес був тим, хто мав право обирати короля. Незважаючи на те, що перший принц виграв війну, відданість великих володарів мала глибокий сенс.
Святий сказав, що життя Луїзена залежало від його вірності принцу Елліону.
«Краще б ти підкорився йому. Найкраще здатися, перш ніж бути окупованим».
Протриматися, поки б він не програв, суперечило б волі першого принца. Герцог Аніес, який не підкорився до кінця, стане шрамом на легітимності принца. Принц Елліон не зтерпів би такої ганьби. У цей момент сила жорстокого задоволення Карлтона вивільниться, і неможливо було знати, що станеться з герцогом.
Луїзен не знав про все це в минулому. Йому просто страшно було почути про страту другого принца. Він тільки думав, що перший принц спробує вбити і його, тому наполягав на боротьбі з ним.
І врешті кинув усе.
Луїзен закусив губи й відчинив двері до кімнати для нарад. Приміщення, яке використовувалося як база для військово-стратегічних операцій, було сповнене важкої напруги. Генерал і скарбник, а також інші чиновники та дворецький стояли перед столом, заставленим тактичними картами. Оскільки бій був у самому розпалі, командира лицарів та його лицарів не було.
Коли з'явився Луїзен, усі очі в конференц-залі були прикуті до нього. Усі дивилися на нього розгубленими й здивованими поглядами.
— Мілорде, з якої причини ви прийшли в це скромне місце? Вам щось потрібно? – скарбник привітно його зустрів.
Незважаючи на те, що за ці роки цей чоловік значно погладшав і мав щедре, доброзичливе обличчя, його слова містили гострий хребет*.
*Мужність, силу волі тощо.
Для лорда було б звичним явищем виступати на зборах, які стосувалися території. Однак він був шокований появою Луїзена. Він внутрішньо усміхнувся, коли почув, що Луїзен зачинився у своїй кімнаті.
У минулому Луїзен не зміг би помітити сарказм скарбника, але мандрівне життя змусило його розвинути якийсь розум. Він почервонів від сорому.
— Він твій лорд. Слідкуй за тим, що говориш.
Дворецький став на бік Луїзена, але Луїзен не мав сміливості на нього глянути. Він чув, що Карлтон катував дворецького, щоб отримати інформацію про місцеперебування Луїзена. Він нічого не відкривав до кінця, і врешті-решт його покинули в якійсь канаві з усіма відірваними кінцівками.
— Що трапилось? Ми просто обговорювали дещо дуже важливе, – сказав генерал.
Перед його суворим поглядом плечі Луїзена легенько затремтіли.
Генерал завжди був до нього суворий. Від імені його батьків, які померли, коли Луїзен був молодим, генерал був його прийомним батьком і довіреною особою у справах про маєток. Він завжди був суворим учителем і став для нього дуже компетентною колючкою в боку. Коли замок був взятий, він покінчив життя самогубством. Карлтон обезголовив труп і повісив його на стіні. Коли Луїзен спробував повернутися в маєток, він побачив гнилу і розкладаючуся голову генерала.
Те саме стосувалося й інших чиновників. Усіх людей, які працювали в замку герцога, обезголовили й повісили на стіні. Це була помста Карлтона.
Луїзен грався своїми великими пальцями. Смертоносний вигляд і сморід їхніх трупів все ще були в його пам'яті. Тривога й нервозність охопили його аж до підборіддя. Це було важче, ніж він думав, знову побачити живими тих, хто колись помер.
Але він не міг відступити.
«Згадай, як сильно ти шкодував про цей день, Луїзене Анійський».
«Будь ласка, святий, дай мені мужності».
Луїзен перехрестився на серці рукою, серцебиття тьохкало, наче тьмяне світло лампи. Він набрався мужності і сказав:
— Ми повинні здатися.
Від цих слів обличчя генерала спотворилося розчаруванням. Те саме стосувалося скарбника та інших.
— Чому ви говорите це зараз, мілорде? Можливо, ви забули про це, оскільки зачинилися у своїй кімнаті, але ми зараз у розпалі битви.
— Ахххххх!
Саме тоді ззовні закричав безіменний солдат. Усі в кімнаті одразу зрозуміли, що солдат уже мертвий, і повітря стало важчим.
— ...Я знаю, – сказав Луїзен.
— Тоді ви знаєте, які смішні ваші слова.
— Я знаю. Але ми все одно повинні здатися. Ми не зрівняємось із силою Карлтона. Це лише питання часу, коли ми будемо взяті.
— Наші солдати все ще добре витримують.
— Як довго вони можуть витримати?
— Незабаром прибуде підкріплення. Васали Аніеса прийдуть нам на допомогу.
— Підкріплення не прийде. Вони вже покинули нас.
Минулого разу жодне підкріплення не прийшло. Усі васали герцога відвернулися від них. Луїзен пережив це в майбутньому (першої шкали часу), але всі чиновники рішуче протестували.
— До того як з'явилось королівство, герцогство Аніес було господарем цієї території. Неможливо, щоб васали покинули нас і приєдналися до королівської родини. Вони наші піддані, а ми їхній єдиний володар. Хіба ми не завжди вчили вас не забувати, хто ви на півдні?
Генерал погодився з рештою чиновників.
— Правильно. Вірність південної території відрізняється від тих жадібних дворян у столиці.
— Мілорде, можливо, ви нічого про це не знаєте, оскільки весь час проводили в столиці, – додав інший чиновник.
«Ні... часи змінилися».
Ще до того, як вибухнула громадянська війна, обидва принци створювали свої фракції. Перший принц залучив на свій бік дрібних і середніх лордів. Він спокусив їх обіцянкою розірвати старі контракти та встановити нову систему. Як наслідок, васали не вважали б герцога Аніес за лорда, якого слід захищати, а радше як товсту здобич, якою можна подавитись.
Вони ніби чекали, коли герцогство розпадеться, тому васали не вкладали душу в битву за захист власних земель.
«Моїх слів все одно не вистачить, щоб переконати їх».
Радники герцога були компетентними, але вони дуже пишалися своєю герцогською історією та були досить консервативними.
— Подумайте про це, – сказав Луїзен. — Якби вони справді збиралися нам допомогти, то послали б солдатів ще до того, як Карлтон оголив меча. Чи прислала нам якась родина свої допоміжні війська?
Скарбник трохи занепокоївся. Слова Луїзена були не позбавлені сенсу.
Далі
Розділ 4
— Ні принц Елліон, ні Карлтон не хочуть нас зараз вбивати. Все, що вони хочуть, це наша капітуляція. Достатньо, щоб герцог продемонстрував свою покору принцу, – сказав Луїзен. — Якщо те, чого хоче принц, – це наша покора, ми не повинні бути слабкими духом і відступати! – сперечався генерал. — На кону поставлена наша честь як правителя Півдня! — Вас честь годує?! Генерал розлютився: — І це каже герцог Аніес?! Невже господаря цих золотих полів може налякати собака незаконного принца? — Я мав на увазі не це. Я... боюся, так. Але я прийняв це рішення за всіх нас. Якщо принц відмовиться від герцогства, Карлтон жорстоко розтрощить територію. Якщо це станеться, результат буде не кращим, ніж спустошене майбутнє, яке пережив Луїзен раніше. — ...Коли ви наполягали на підтримці другого принца, ви сказали те ж саме, – стверджував генерал. — Ви сказали, що це рішення було прийнято для блага всіх нас, але що відбувається зараз? Ви не лише втратили солдатів і багатство, але й затаврувались зрадником. Ось чому я просив вас не брати участі в центральній політиці! Луїзен закрив рота. Чесно кажучи, йому не було що сказати на це, тому що це правда, він був самовдоволеним і некомпетентним. Він ніколи серйозно не замислювався ні про наслідки громадянської війни, ні про суперечку правонаступництва. Жив, як протічна річка. Оскільки він був родичем другого принца, він пристав до нього. Інших серйозних міркувань не було. — Мілорде, ви просто боїтеся? Ви збираєтеся просити зберегти своє життя, коли здастеся? Чи не можете ви, будь ласка, стати відповідальнішим як лорд, особливо коли ситуація вже стала настільки серйозною? – благав один із радників. — Цього достатньо. Ми просто будемо робити те, що робили досі. Мілорд повинен повернутися і просто допити свою пляшку вина. Або прийняти душ. Від вас сильно тхне алкоголем. Слова скарбника, які не містили жодних очікувань, проникли в серце Луїзена більше, ніж грубий докір генерала. Радники проігнорували Луїзена й відновили обговорення, яке вони вели до його появи. Луїзен не міг відповісти на їхні докори. Його наміри були благими – він хотів врятувати всіх у конференц-залі, але передати свої справжні почуття було важко. Лише добрий дворецький підійшов до Луїзена. — Молодий господарю, ви напевно стривожені. Будь ласка, відпочиньте у своїй кімнаті. Старійшини замку подбають про справи. Досі молодий господар. Незважаючи на те, що минуло більше двадцяти років відтоді, як Луїзен став лордом, для дворецького він усе ще був «молодим господарем», а не лордом, якому можна довіряти і слідувати. Ця проблема була не тільки у дворецького. Жодна особа в цьому конференц-залі не була впевнена в ньому як у лорді. *** — Вони хочуть як краще, але... Луїзен зіщулився. Навіть лаятися на його радників було неможливо, враховуючи, що він ніколи раніше не працював належним чином як лорд. Його батьки померли, коли йому було шість років, і він став герцогом. Генерал був діючим лордом і витратив багато часу, намагаючись виліпити з нього справжнього дворянина. Генерал виявився суворим, і Луїзена неминуче тягнули проти його волі. Він часто тікав від вихователя й ховався на горищі. Тому він мало знав про бойові мистецтва, історію та етикет. Коли він подорослішав, він вирвався з рук свого наставника й залишив усю роботу та свій маєток своїм радникам. Витрачав гроші з території як воду й увійшов у неприємну компанію. Після багатьох скандалів його репутація була в найгіршому стані. Він знав, як витрачати гроші, але мало знав і не розумів походження грошей. Його не цікавила ні земля, ні сімейний титул. Раніше він думав, що «всі вже живуть добре, тож чому я маю піклуватися?», і він не знав жодних проблем своєї території, тому що яскрава та барвиста столиця йому подобалась більше, ніж запах гною сільських сіл герцогства. Його радники були єдиними, хто підтримував територію в робочому стані, поки Луїзен бавився. Потім він вибрав сторону програшу в незграбній боротьбі за трон, викорчувавши стовпи економіки своєї території, щоб підтримати другого принца. Він залишився без належних особистих зв'язків через свої колишні проступки і навіть був підставлений першим принцем через їхні погані стосунки. Його біологічна лінія крові була чудовою, але він не мав уявлення, як її використовувати. Іншими словами, багато хто вважав, що території було б краще без Луїзена! «Якби я був на їхньому місці, я б, мабуть, також хотів прогнати людину, яка наполягала на капітуляції в ніч бою.» Однак люди надто добрі, подумав він, і вони не залишили його напризволяще. Луїзен пригадав, як у минулому люди плювали, били та ображали його... і тоді він відчув вдячність до своїх суворих радників. «Чому я злився й ігнорував їх у минулому? Вони були такими хорошими людьми.» З самого народження він звик до підтримки. Луїзен вирішив взяти на себе стільки ж відповідальності, скільки й підтримки йому надали. «Святий мав рацію. Ніщо в житті ніколи не буває безкоштовним. Люди повинні працювати за їжу.» Пам'ятаючи про це, Луїзен тепер був сповнений рішучості принаймні почати заробляти собі на утримання. Як плату за свою їжу він піде на цю битву, врятує людей і захистить майбутнє цієї землі! Для цього йому потрібно було успішно здатися... Оскільки васали не хотіли його слухати, відправити офіційного посланця було неможливо... Скільки днів ще може тривати така ситуація? Згідно з пам'яттю Луїзена, сьогоднішній вечір пройде благополучно, але не було відомо, що принесе завтрашній. Усі васали вірили в їх безпеку, але Луїзен знав, що Карлтон ще не використав повну силу. «Карлтон... навіть якщо він може бути божевільним, його навички не можна заперечувати». Незважаючи на те, що Карлтон відкрито переслідував дворян і нажив собі багато ворогів, його навички найманця, схожі на привида, і сила дозволили йому завоювати довіру принца Елліона. Уперше Луїзен побачив його під час першої битви в день облоги замку. Він бачив його здалеку. У чорних обладунках Карлтон був схожий на лицаря смерті зі старих легенд. Одним помахом списа Карлтон знищив ряди солдатів, вибиваючи важкоозброєних лицарів і звільняючи собі шлях. Столицею літало незліченна кількість пліток і вигадок про цього чоловіка, але їх все одно було недостатньо, щоб приготувати Луїзена до того, що він побачив особисто. Він був найстрашнішою людиною, яку коли-небудь зустрічав Луїзен. Його було достатньо, щоб налякати тих, хто навіть не стояв на полі бою. «Можливо, я повинен прямо...» Але бій точився, і було важко пробитися. Він був упевнений, що якщо він потрапить у зону бою, він загине ще до зустрічі з Карлтоном, і не зможе здатися. Луїзен несамовито ходив туди-сюди, продовжуючи міркувати. Руґер, який спостерігав за ним із занепокоєним обличчям, лукаво вигадав ще один план втечі. — Згадуючи те, що говорили інші, здається, що замок довго не протримається. Якби ворог справді мав намір повністю вторгнутися, ми б одразу впали. Таке враження, що генерал бреше. У нас більше немає шансів. Підкріплення не прийде. — Якщо ти хочеш втекти, роби це сам, – відповів Луїзен. — Я піду туди, куди піде мій герцог! Навіть якщо я помру, я залишуся поруч з вами. Будь ласка, не недооцінюйте мою відданість. — Хочеш залишитися зі мною? — А-але...хто знає, яке жорстоке приниження зазнає мій герцог від того різника? Він монстр, ви ж знаєте! — ... — Ви пам'ятаєте? – Руґер пояснив, – Я розповів вам все. Заради Бога, він відірвав кінцівки сину віконта мотузками та кіньми! Уявіть собі таку ганебну й жахливу смерть... Руґер вмів володіти словами. Його красномовство все робило ще більш реалістичним і слова залишалися у вашій пам'яті надовго. Пояснюючи відомості про Карлтона, Руґер дико жестикулював руками та ногами. Холод пройшовся по спині Луїзена. — Стоп. Я вже занепокоєний, але ти робиш ще гірше. – Наляканий Луїзен обхопив себе руками. Карлтон переслідував його, коли Луїзен спочатку втік під покровом темряви. Та ніч залишилася кошмаром, який довго мучив його сни. Хоча Карлтон був досить далеко, щоб Луїзен не міг його добре побачити, він кинув свій спис із страхітливою точністю. Спис оминув Луїзена на волосок, але натомість вдарив по дереву, яке відразу розкололося навпіл. Навіть зараз, згадуючи той момент, на лобі Луїзена виступив холодний піт. Це був перший раз у його житті, коли він відчув, ніби смерть була не за горами. Оскільки більшу частину свого життя він провів у мирі та безпеці, він не міг легко позбутися цього досвіду. Довгий час після цього Луїзен був спійманий в мареннях щодо його постійної смерті від рук Карлтона. Похмурий жнець – лицар смерті – створений за образом Карлтона, наполегливо слідував за ним. Якби святий не врятував його, він не зміг би відмахнутися від цієї омани. — Тож ходімо, мілорде. Ви теж боїтеся, правда? Нам тут нічого не залишилося робити... І, чесно кажучи, хіба люди не хотіли б, щоб мілорд зник? — Ннн... – Луїзен здригнувся. — Подивіться на це. Це карта від доглядача. Якщо ми будемо слідувати цій карті, ми зможемо безпечно уникнути монстрів і швидко перетнути ліс до графства Дублесс. Руґер розгорнув знайому карту, щоб переконати Луїзена. У минулому вони використовували цю карту, щоб втекти до сусіднього графства Дублес. Це був не особливо приємний спогад. Руґер сказав, що граф Дублес захистить його й прийме як найкраще, але натомість до Луїзена ставилися, як до зовсім незначної особистості. Граф затримав Луїзена у вітальні, поставив йому кілька запитань, а потім вигнав його. Тоді Луїзен повернувся до герцогства Анієс з розбитим серцем. У будь-якому випадку карта була надійною. Поки він мандрував лісом, він не зустрів ніяких монстрів. Можливо, навіть один з цих шляхів приведе його до солдатського гарнізону Карлтона. ...Га? — Дай мені цю карту. — Ось! – Руґер, вважаючи, що Луїзен передумав, радісно передав карту.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!