Луїзен був норовливим дурнем ще до громадянської війни. Покинувши свої панські обов'язки, він змарнував свою молодість, граючи, наїдаючись та пиячивши в столиці. Він був лінивий, апатичний і легковажно ставився до світу. Незважаючи на те, що після зустрічі зі святим він розкаявся у своїх численних помилках, він все ще був занепалою душею, яку пекло вітало б обома руками. 

 

«Може... пан однорукий паломник, мій святий, допоміг мені?»

 

Сильне почуття переповнювало серце Луїзена. Так, такий відданий і милосердний чоловік точно міг створити таку можливість для цього жалюгідного життя. А може, він якось був включений у великий план святого в минулому! У всякому разі, він був у боргу за його милість.

 

— Герцогу, герцогу. Треба поспішати, іншої нагоди не буде.

 

— Почекай хвилинку. – Він хотів віддати останню подяку святому в молитві.

 

Однак Руґер не дав Луїзену можливості помолитися.

 

— Зараз не час розслаблятися. Мілорде, ви добре знаєте, яким жорстоким може бути різник. Він убив одну людину, прив'язавши всі чотири його кінцівки до коней та дозволивши їм розірвати чоловіка на частини. На тулуб, що залишився, плювали й проклинали. Він жорстока і зла людина. Я також чув, що він зневажає дворян. Якщо він вас спіймає, ви не матимете легкої смерті. Він прийшов сюди з повною тиранічною владою. Не знаю, що він вам зробить, мілорде! – Руґер затремтів. — Зараз або ніколи. Ми програємо, ми точно програємо, незважаючи ні на що.

 

— То ти хочеш, щоб ми покинули територію і втекли? Посеред бою?

 

— Що в цьому поганого? Усі ці чоловіки борються, щоб захистити вас, тож їх боротьба не матиме сенсу, якщо ви помрете.

 

— …

 

Луїзен проковтнув зітхання. Його минуле «я» погодилося з Руґером, а потім втекло. Тоді він вважав, що втеча – його єдиний шанс вижити. І він навіть не міг уявити, яким життям житиме пізніше. Він щойно відчув полегшення, бо був живим. Так само, як він жив раніше, безтурботно, він був смутно впевнений, що все вийде.

 

Так тупо і безтурботно!!!

 

— Досить, – сказав Луїзен.

 

— Га?

 

— Я не маю наміру тікати. Якщо хочеш піти, роби все, що хочеш. Я не буду тебе звинувачувати.

 

— Що ви кажете?!

 

«Я не втечу знову». Заради тих, хто загинув, і заради власного життя Луїзен мав зробити правильний вибір. Він не міг пройти через це двічі.

 

«Я краще помру як дворянин».

 

Як він міг змарнувати своє нове життя? Він поведеться як дворянин, і офіційно здасться. 

 

Так усі виживуть.

 

Військова сила герцогства була недостатньою, але поки що вона трималася добре. Можливо, тому в минулому він думав, що зможе протистояти супернику. Але Карлтон навмисне тягнув, чекаючи часу.

 

Після того, як він зрозумів, що Луїзен втік, він взяв замок менш ніж за півдня.

 

Тож, чому він навмисно тягнув час?

 

Карлтон був агресивним – його руки розповсюджували жорстокість – і він ніколи не відступав у бою. Улюбленим його заняттям було топтати, принижувати і підкоряти буньдючих вельмож. Чим вище его вельможі, тим зрештою жалюгіднішими вони стануть. Луїзен був би його улюбленою здобиччю.

 

Йому було приємно брати шляхетні замки, топтати багатовікові традиції та почесті. Тим не менш, можна було припустити, що у першого принца була причина змусити Карлтона волочити ноги*.

 

*Робити щось повільно або не починати, тому що не хочеться цього робити.

 

«Ось що пояснив святий».

 

Луїзен вірив у щедрі знання та глибоку проникливість святого. 

 

Герцогство Аніес було одним із чотирьох великих панських родів. Вони мали владу, порівняну з владою короля. Хоча перший принц вважав централізовану систему правління ідеальною, йому не вистачило легітимності, щоб здійснити її. Він мав давній комплекс щодо того, як мало дворян підтримує його порівняно з його молодшим братом.

 

Після перемоги у громадянській війні він спробував укріпити ці слабкі сторони, завоювавши лояльність дворян. Герцог Аніес був тим, хто мав право обирати короля. Незважаючи на те, що перший принц виграв війну, відданість великих володарів мала глибокий сенс.

 

Святий сказав, що життя Луїзена залежало від його вірності принцу Елліону.

 

«Краще б ти підкорився йому. Найкраще здатися, перш ніж бути окупованим».

 

Протриматися, поки б він не програв, суперечило б волі першого принца. Герцог Аніес, який не підкорився до кінця, стане шрамом на легітимності принца. Принц Елліон не зтерпів би такої ганьби. У цей момент сила жорстокого задоволення Карлтона вивільниться, і неможливо було знати, що станеться з герцогом.

 

Луїзен не знав про все це в минулому. Йому просто страшно було почути про страту другого принца. Він тільки думав, що перший принц спробує вбити і його, тому наполягав на боротьбі з ним.

 

І врешті кинув усе.

 

Луїзен закусив губи й відчинив двері до кімнати для нарад. Приміщення, яке використовувалося як база для військово-стратегічних операцій, було сповнене важкої напруги. Генерал і скарбник, а також інші чиновники та дворецький стояли перед столом, заставленим тактичними картами. Оскільки бій був у самому розпалі, командира лицарів та його лицарів не було.

 

Коли з'явився Луїзен, усі очі в конференц-залі були прикуті до нього. Усі дивилися на нього розгубленими й здивованими поглядами.

 

— Мілорде, з якої причини ви прийшли в це скромне місце? Вам щось потрібно? – скарбник привітно його зустрів.

 

Незважаючи на те, що за ці роки цей чоловік значно погладшав і мав щедре, доброзичливе обличчя, його слова містили гострий хребет*. 

 

*Мужність, силу волі тощо.

 

Для лорда було б звичним явищем виступати на зборах, які стосувалися території. Однак він був шокований появою Луїзена. Він внутрішньо усміхнувся, коли почув, що Луїзен зачинився у своїй кімнаті.

 

У минулому Луїзен не зміг би помітити сарказм скарбника, але мандрівне життя змусило його розвинути якийсь розум. Він почервонів від сорому.

 

— Він твій лорд. Слідкуй за тим, що говориш.

 

Дворецький став на бік Луїзена, але Луїзен не мав сміливості на нього глянути. Він чув, що Карлтон катував дворецького, щоб отримати інформацію про місцеперебування Луїзена. Він нічого не відкривав до кінця, і врешті-решт його покинули в якійсь канаві з усіма відірваними кінцівками.

 

— Що трапилось? Ми просто обговорювали дещо дуже важливе, – сказав генерал. 

 

Перед його суворим поглядом плечі Луїзена легенько затремтіли. 

 

Генерал завжди був до нього суворий. Від імені його батьків, які померли, коли Луїзен був молодим, генерал був його прийомним батьком і довіреною особою у справах про маєток. Він завжди був суворим учителем і став для нього дуже компетентною колючкою в боку. Коли замок був взятий, він покінчив життя самогубством. Карлтон обезголовив труп і повісив його на стіні. Коли Луїзен спробував повернутися в маєток, він побачив гнилу і розкладаючуся голову генерала.

 

Те саме стосувалося й інших чиновників. Усіх людей, які працювали в замку герцога, обезголовили й повісили на стіні. Це була помста Карлтона.

 

Луїзен грався своїми великими пальцями. Смертоносний вигляд і сморід їхніх трупів все ще були в його пам'яті. Тривога й нервозність охопили його аж до підборіддя. Це було важче, ніж він думав, знову побачити живими тих, хто колись помер.

 

Але він не міг відступити.

 

«Згадай, як сильно ти шкодував про цей день, Луїзене Анійський».

 

«Будь ласка, святий, дай мені мужності».

 

Луїзен перехрестився на серці рукою, серцебиття тьохкало, наче тьмяне світло лампи. Він набрався мужності і сказав: 

 

— Ми повинні здатися.

 

Від цих слів обличчя генерала спотворилося розчаруванням. Те саме стосувалося скарбника та інших.

 

— Чому ви говорите це зараз, мілорде? Можливо, ви забули про це, оскільки зачинилися у своїй кімнаті, але ми зараз у розпалі битви.

 

— Ахххххх!

 

Саме тоді ззовні закричав безіменний солдат. Усі в кімнаті одразу зрозуміли, що солдат уже мертвий, і повітря стало важчим.

 

— ...Я знаю, – сказав Луїзен.

 

— Тоді ви знаєте, які смішні ваші слова.

 

— Я знаю. Але ми все одно повинні здатися. Ми не зрівняємось із силою Карлтона. Це лише питання часу, коли ми будемо взяті.

 

— Наші солдати все ще добре витримують.

 

— Як довго вони можуть витримати?

 

— Незабаром прибуде підкріплення. Васали Аніеса прийдуть нам на допомогу.

 

— Підкріплення не прийде. Вони вже покинули нас.

 

Минулого разу жодне підкріплення не прийшло. Усі васали герцога відвернулися від них. Луїзен пережив це в майбутньому (першої шкали часу), але всі чиновники рішуче протестували.

 

— До того як з'явилось королівство, герцогство Аніес було господарем цієї території. Неможливо, щоб васали покинули нас і приєдналися до королівської родини. Вони наші піддані, а ми їхній єдиний володар. Хіба ми не завжди вчили вас не забувати, хто ви на півдні?

 

Генерал погодився з рештою чиновників. 

 

— Правильно. Вірність південної території відрізняється від тих жадібних дворян у столиці.

 

— Мілорде, можливо, ви нічого про це не знаєте, оскільки весь час проводили в столиці, – додав інший чиновник.

 

«Ні... часи змінилися».

 

Ще до того, як вибухнула громадянська війна, обидва принци створювали свої фракції. Перший принц залучив на свій бік дрібних і середніх лордів. Він спокусив їх обіцянкою розірвати старі контракти та встановити нову систему. Як наслідок, васали не вважали б герцога Аніес за лорда, якого слід захищати, а радше як товсту здобич, якою можна подавитись.

 

Вони ніби чекали, коли герцогство розпадеться, тому васали не вкладали душу в битву за захист власних земель.

 

«Моїх слів все одно не вистачить, щоб переконати їх».

 

Радники герцога були компетентними, але вони дуже пишалися своєю герцогською історією та були досить консервативними.

 

— Подумайте про це, – сказав Луїзен. — Якби вони справді збиралися нам допомогти, то послали б солдатів ще до того, як Карлтон оголив меча. Чи прислала нам якась родина свої допоміжні війська?

 

Скарбник трохи занепокоївся. Слова Луїзена були не позбавлені сенсу.