«Якщо так триватиме й надалі... Що я можу зробити?»

 

Чи зможуть вони безпечно дістатися столиці? Не схоже на те, що вони будуть в безпеці й після того, як дістануться до неї. Що йому робити, коли він туди потрапить? Що він взагалі може зробити? 

 

«Людина, яка, як я думав, пожертвувала своїм життям заради мене, виявилася шпигуном.»

 

І що може зробити хтось на кшталт нього, який навіть не може вгамувати власний голод?

 

Луїзен почав бачити все в песимістичному світлі. Його тіло вже було виснажене. Коли дух, який підтримував тіло, був зломлений, сила в його ногах миттєво зникла. Луїзен похитнувся.

 

— Гм!

 

Він падав. Луїзен згорнувся калачиком, падаючи на землю. Однак, усупереч його очікуванням, він не вдарився об лісову підстилку. Карлтон швидко розвернувся і схопив його за руку, допомагаючи молодому лорду.

 

— О, Боже… – Голова Луїзена мляво опустилася вниз. 

 

«Якщо тобі важко, то треба було сказати про це мені.»

 

Карлтон внутрішньо клацнув язиком. Хоча Карлтон зовні не показував свого занепокоєння за молодого лорда, насправді вся його увага була спрямована на Луїзена. Дихання Луїзена ставало важчим, тіло горбилося і він втрачав свідомість.

 

Чесно кажучи, Карлтон думав, що Луїзен покличе на допомогу, якщо стане зовсім погано. Було ще рано, тому він терпляче стежив за витривалістю Луїзена. Якби лорд сказав, що більше не може продовжувати, він подумував про те, щоб нести його на своїй спині.

 

Однак Луїзен жодного разу не сказав, що йому важко, аж поки ледь не втратив свідомість. Карлтон не очікував, що той протримається так довго.

 

— Відтепер я буду обережним. – Луїзен моргнув. 

 

Карлтон тихо зітхнув, побачивши якими порожніми були очі молодого лорда. Він був сповнений рішучості зробити все самостійно. Ні, невже цей лорд не знав межі своїх можливостей?

 

— Давай зробимо перерву, перш ніж продовжимо.

 

— Ні, все гаразд. Ходімо далі.

 

— Ні в якому разі. Якщо ти продовжиш йти в такому стані, то тільки серйозніше травмуєшся.

 

— ...Гаразд. 

 

Зрештою, Луїзен не відкинув пропозицію Карлтона.

 

Найманець посадив Луїзена на невеликий камінь. 

 

— Ти не проти, якщо я залишу тебе на хвилинку наодинці?

 

— Ви кудись зібралися?

 

— Так. Зачекай тут. Я скоро повернуся. Нікуди не йди і терпляче чекай тут.

 

— Добре. Не хвилюйтеся за мене і швидше повертайтеся, – охоче відповів Луїзен.

 

Але Карлтон усе ще сумнівався. 

 

— Не йди за мною, навіть якщо тобі здасться, що побачив щось дивне. Не блукай без причини. Якщо з'явиться щось дивне, поклич мене – не намагайся розібратися з цим самотужки, зрозумів?

 

— Ви вважаєте мене дитиною?

 

— ...У будь-якому випадку, я скоро повернуся.

 

Га?

 

Він просто уникнув відповіді? Луїзен широко розплющив очі. Карлтон до останнього продовжував звертатися до нього з проханнями. Луїзен похмуро склав руки, спостерігаючи за тим, як Карлтон віддаляється від нього.

 

Він глибоко вдихнув. 

 

«Фух, я відчуваю, що тепер, коли я сиджу, я точно виживу.»

 

У нього не було сил на те, щоб йти далі.

 

«Мої ноги вбивають мене.» 

 

Луїзен зняв черевика і почав розтирати ноги.

 

Він чув шум вітру, що проходив крізь гілки, і спів цвіркунів, що розносився навкруги. Сидячи на самоті в лісі, де не було ні людей, ні тварин, ні чітких стежок, він відчував себе так, ніби був зовсім одним у світі.

 

Його тіло було більш самовдоволеним і лінивим, ніж він пам'ятав; було неясно, чи вдасться йому добратися до місця призначення, чи ні. Луїзен натиснув на скроні.

 

Час минув швидко і Карлтон незабаром повернувся.

 

— Будь ласка, з'їж це. – Найманець приніс траву, схожу на дитячу долоньку.

 

— Це ж трава саль-саль, так? Вона теж тут росте?

 

Трава саль-саль мала жарознижувальну та болезаспокійливу дію. Луїзен знав це, бо вона була одним із лікарських засобів, про які однорукий паломник колись давно розповів йому. На той час, коли вони зустрілися, у Луїзена уже було підірване здоров'я, тож паломник збирав цю траву, щоб полегшити його біль.

 

— Правильно. Звідки герцог знає про неї?

 

Оскільки більшість бідних селян не могли відвідувати аптекарів чи лікарів, вони використовували властивості цієї рослини. Більшість аристократів не мали жодного уявлення про траву саль-саль.

 

 — Я вже використовував її раніше, дехто із моїх знайомих дав її мені.

 

— Її? Якою унікальною людиною треба було бути, щоб дати таку рослину комусь на кшталт герцога. Він що, не міг просто покликати лікаря?

 

— Були часи, коли було дуже важко покликати лікаря... Я виріс у приємному оточенні, але були часи, коли я страждав.

 

Звичайно, він говорив про часи, коли блукав королівством без гроша. Луїзен говорив дуже невимушено.

 

Карлтон різко вдихнув. Якщо лорд говорив про часи, коли він не міг покликати лікаря, то, напевно, він говорив про той період дитинства, коди над ним знущалися його слуги. 

 

«Наскільки погано мало бути дитині, якщо вона їла траву, не повідомляючи нікому про свій біль?»

 

Карлтон пошкодував, що не зміг помучити слуг герцогства більше. Наступного разу, коли він побачить їх, то не відпустить так просто.

 

Луїзен обережно жував траву, не помічаючи того, що Карлтон неправильно його зрозумів. Смак був не дуже приємним, запах трави вдарив йому в ніс разом із непереборним кислим присмаком. Він відчув нудоту, коли спробував проковтнути. Хоча він нічого не їв з обіду вчорашнього дня, йому здавалося, що він зараз заплаче, намагаючись з'їсти щось настільки гидке.

 

На очах навернулися сльози; Луїзен відчув себе ще більш спустошеним. Карлтон більше не міг мовчки спостерігати за ним, тому з жалем промовив: 

 

— ...Герцог не зробив нічого поганого.

 

— Га?

 

— Будь-хто переживає важкі часи. До того ж до цього призвели дії Руґера.

 

— ...? Але я в порядку.

 

Оскільки молодий лорд продовжував стверджувати, що його все влаштовує з сумним виразом обличчям, Карлтон, відчуваючи розчарування, заговорив ще швидше. 

 

— Що ти маєш на увазі, кажучи, що ти в порядку? Особливо з таким виразом обличчя, ніби тебе покинув весь світ? Ніхто не дивиться, тож можеш бути чесним: ти весь цей час думав про щось погане, чи не так?

 

— Так. Звідки ви знаєте?

 

— У тебе на обличчі все написано. Здається, що ти думаєш про Руґера, але... щось на кшталт: «Якби я знав про його природу, чи отримав би ти удар у спину?».

 

Луїзен насупився. Вираз його обличчя виглядав так, ніби молодий лорд намагався стримати сльози; серце Карлтона впало. Він швидко продовжив, щоб його слова не зрозуміли неправильно: 

 

— Природно, що ти не знав. Він щосили намагався приховати це. Хоча мені все ж здавалося, що в майбутньому він спробує щось зробити, але...

 

Карлтон вважав себе по-своєму красномовним, але зараз його язик був таким скутим. 

 

— До того ж у нього був такий дивний козир у рукавах...

 

— Ви про те, як він викликав тих монстрів?

 

— Так. Як можна було не обдурити з такими-то навичками? Добре, що цей виродок не мав наміру вбивати герцога. Якби це був його основний план, то одним махом він міг би…

 

Карлтону захотілося затулити собі рота кулаком. Навіщо він це каже? Він намагався втішити молодого лорда чи зачепити його за живе?

 

— Ти повинен залишитися живим, щоб розтрощити череп цього виродка Руґера. Мілорд не винен в тому, що тебе обдурили... Зрештою, я хочу сказати, що тобі пощастило, що ти живий і неушкоджений.

 

Так чи інакше, Карлтон сказав все, що хотів сказати. Але...

 

Боячись подивитися Луїзену в обличчя, Карлтон відвернувся і закашлявся. Після того, як найманець замовк, на лісовій галявині запанувала тиша. Це було так незручно.

 

Простіше було б заскочити у ворожий табір, озброївшись лише ножем.

 

Уперше в житті Карлтон зрозумів, що дуже важко когось втішати. Зрештою, коли йому взагалі доводилося когось втішати? Натомість він запропонував Луїзену те, що, на його думку, могло б сподобатися молодому лорду. 

 

— Я побачив це по дорозі сюди, тому приніс. Скуштуй.

 

Карлтон запропонував дві закопані старі відьми. Було видно, що чоловік подбав про те, щоб коріння не потрапляло на сонячне світло.

 

— ! – У Луїзена широко розплющилися очі.

 

Це була закопана стара відьма!

 

Її можна було з'їсти!

 

Це їжа!

 

У цей момент Луїзену здалося, що з-за спини Карлтона сяє німб.

 

— Щось дорогоцінне, як це... Я справді можу їх з'їсти? – Луїзен був настільки зворушений, що його голос затремтів.

 

Карлтону було трохи незручно. Ця річ не така вже й дорогоцінна. Не було ніякої потреби молодому лорду бути таким зворушеним.

 

«Можливо, мені слід було просто віддати йому їх замість того, щоб говорити.»

 

Чомусь здавалося, що дати йому щось поїсти було більш ефективним, ніж слова Карлтона. Утім, найманець був радий, що хоч щось спрацювало...

 

— Думаєш, що я приніс це для себе, щоб поїсти? Розпалити багаття зараз дуже складно, тож доведеться їсти сирими.

 

«То ти приніс це для мене?» 

 

Луїзен відчував себе приголомшеним, але все ж відповів великим кивком. 

 

— Гаразд!

 

Луїзен з'їв закопану стару відьму за один укус. Він здригнувся, коли солодкий сік змочив його язик, із супроводжуючим його хрускотом. Деяким людям було неприємно їсти закопану стару відьму сирою, але Луїзену подобався і такий смак. Унікальна тверда текстура, ледь вловима солодкість і неповторний аромат, який поширювався лише при вживанні сирим. Цей корінь все одно був дуже смачним.

 

Луїзен швидко з'їв закопану стару відьму. Після цього він глибоко зітхнув. Здавалося, що його депресія покинула його тіло з цим одним подихом. Коли його шлунок наповнився, молодий лорд почав відчувати себе оптимістично... Так, ніби він ніколи не був засмучений.

 

«Люди ніколи не повинні голодувати.» 

 

Луїзен поклявся завжди носити з собою закопану стару відьму.

 

Тепер він міг дозволити собі неквапливо обміркувати слова Карлтона. Блукаючи королівством на самоті, він кілька разів ледь не загинув і відчув гіркоту реальності. Більше того, він справді помер. Незграбні спроби Карлтона втішити Луїзена зачепили його серце.

 

— Ваші слова правильні.

 

— Що?

 

— Якби Руґер справді намагався мене вбити, я б уже покинув цей світ. Мені пощастило, що цього не сталося. 

 

Якби він помер, то все було б скінчено. Хіба він не відкрив прихованої правди у боротьбі за те, щоб повернутися в минуле і жити нормальним життям? У нього б все вийшло. Він поїхав би до столиці й побачив би, якими мають бути його подальші дії! До того ж хіба він не врятував своє герцогство і не дійшов аж так далеко?

 

А головне, у нього був дехто, хто приносив йому їжу та ліки! Загубившись у трясовині негативних думок, Луїзен забув про цей факт, але тепер у молодого лорда був Карлтон!

 

Хіба не Карлтон був тією людиною, яка найбільше змінилася після його повернення у часі? Зараз Карлтон не переслідував Луїзена, навпаки, він тікав з найманцем. Вже один цей факт вгамував його тривогу; Луїзен був переконаний, що все буде інакше, ніж у початковій часовій лінії.

 

Йому здалося, що його тіло стало легшим. Не можна було ігнорувати і вплив трави саль-саль. Його розум був здоровим, коли він не відчував себе хворим, а шлунок був повним.

 

— Так?

 

Карлтон не міг повірити своїм вухам. Це сарказм зі сторони герцога? Він автоматично відчув сумнів. Однак Луїзен усміхався до нього з таким освіжаючим виразом обличчя.