Розділ 39

Все сталося в одну мить. Очі Луїзена широко розплющилися й він поспішно промовив: 

 

— Сере Карлтоне, це я. Я.

 

— Герцогу… – Карлтон насупився, все ще напівсонний. Його голос також звучав насторожено.

 

— Так, я герцог. Тепер ви зрозуміли? Давайте спочатку приберемо цей кинджал.

 

— О, вибач. Уві сні я просто...

 

Він розмахує кинджалом уві сні? Він не боїться, що колись може трапитися трагедія? Це жахлива звичка. Крім того, Карлтон був голим. Оскільки Луїзен був одягнений лише в піжаму, він відчував оголений дотик шкіри іншого крізь тонку тканину.

 

Було чітко видно рельєф твердих м'язів Карлтона. Зокрема, дотик певної ділянки поруч зі стегном Луїзена був дуже, дуже виразним. Це нога? Чи була у нього ще одна нога? Присутність і розмір цієї штуки були просто вражаючими.

 

Холодний піт пробіг по спині Луїзена.

 

— Чому ти прийшов сюди, герцогу? Ще й у цьому легкому вбранні, – Карлтон, не вагаючись, поправив згорнуту в клубок тканину на талії Луїзена.

 

«Він ще не прокинувся?!»

 

Луїзен випрямився. Карлтон лише торкався його одягу, але здавалося, що торкається безпосередньо його тіла. 

 

— У мене не залишалося вибору, тож довелося піти в піжамі. Востаннє, коли я вислизнув із кімнати, щоб накопати собі закопаних старих відьом, Руґер спіймав мене. Після цього він забрав увесь мій одяг, заборонивши ходити вночі наодинці.

 

— То ось чому ти заліз у це ліжко в одній піжамі так пізно вночі?

 

— Взагалі-то це ви мене затягнули на ліжко. Хто сказав, що я заліз… – пояснив Луїзен, хоча й не розумів, чому він повинен виправдовуватися перед Карлтоном. 

 

Погляд лорда блукав, не шукаючи нічого конкретного. Погляд Карлтона був напрочуд наполегливим, і було важко встановити з ним зоровий контакт. Але ще незручніше було дивитися вниз, адже він міг бачити все – від гладеньких грудей і пресу, схожого на пральну дошку, до того, що було під ними. Дивна атмосфера зводила його з розуму.

 

— Звичайно, навіщо герцогу… – Карлтон витріщився на Луїзена, перш ніж сказати щось загадкове.

 

— Що ти кажеш? Злізай негайно! І одягнися! Це так соромно...

 

Карлтон нарешті встав із ліжка та одягнувся. Луїзен також поспішив зіскочити, відчуваючи, що йому також не годиться залишатися на ліжку.

 

Луїзен сів прямо за стіл, випрямивши спину, і незабаром Карлтон сів перед ним. Лорд нарешті відчув себе спокійно, побачивши, що інший одягнутий належним чином, як зверху, так і знизу.

 

— Що відбувається? – запитав Карлтон.

 

Карлтон був прямолінійним і говорив по суті, не ходячи по колу. Він міг би запитати більш ввічливо, але його відволікла попередня ситуація.

 

— Чому ви їдете так швидко? Ви відправляєтеся через два дні? Хоча, уже минув день, тож ви їдете завтра?

 

— Просто так вийшло.

 

— Тоді, підготовка до від'їзду просувається добре?

 

— Так.

 

— Вам нічого не потрібно?

 

— Ні.

 

«Чому його відповіді такі короткі та сухі?» – Луїзен був незадоволений. 

 

— Вам треба багато чого взяти. Якщо так поспішно поїдете, то обов'язково стануться якісь неприємності.

 

— ...Ти прийшов сюди тільки для того, щоб поговорити про це? Усе вже вирішено, – насупивши брови, відповів Карлтон. 

 

Його різкий тон був таким, як і завжди. Однак Луїзен зрозумів, що Карлтон усвідомлював, що перестарався, і повернувся до нього спиною.

 

«Саме так. Два дні – це занадто поспішно. Чому ти так поспішаєш, коли навіть сам розумієш, що це нерозумно?»

 

Повинна бути причина. Луїзен примружився й оглянув найманця. Карлтон злегка підняв підборіддя, ніби кажучи: «І що з того?»

 

— Ви перевірили історію посланців роду Вінард?

 

— Ні.

 

— Може, варто спершу послати розвідку, для безпеки? Ви ж не знаєте що може чекати попереду.

 

— Я не можу дозволити собі таке дозвілля.

 

— А що, якщо на вас нападуть? З вами може трапитися щось дивне, як це сталося з посланцями Вінарда.

 

— Ми готові до нападу.

 

Луїзен занепокоївся, але до найманця це, схоже, не дійшло.

 

— Якщо з'явиться проблема, я зможу її вирішити. Якщо хтось нападе, ми їх знищимо. Це те, що ми робили до цього часу. Ніщо не може перепинити мені шлях.

 

Карлтон висловив абсолютну впевненість у своїй здатності взяти справу у свої руки. Його сила була настільки приголомшливою, що ніщо інше не могло з нею зрівнятися, і лідерські якості були видатними, розум – швидким, він мав юнацький дух рішучості, готовий вирішити все, що постане на його шляху.

 

Його зарозумілість була зрозумілою, адже він досяг своєї посади виключно завдяки власним здібностям, але Луїзен, який вже пережив своє падіння, нервував.

 

Чи буде ситуація Карлтона кращою порівняно з тим, якою вона була до його повернення?

 

Луїзен поринув у роздуми.

 

Найманець не зробив нічого надзвичайного, а стосунки з Луїзеном були хорошими. Влада, яку південь міг втратити, була збережена, і вони отримали значну здобич. Але це не забезпечувало йому майбутнього. Все ще були дворяни, які вважали Карлтона більмом на оці, доки він зберігав довіру першого принца.

 

У цей час Луїзена ганяли від дому до дому друзі та родичі. Здригаючись від зради, він вперше в житті присягнувся помститися, будучи абсолютно несповна розуму. Пізніше він дізнався, що Карлтона відправили на північний захід винищувати монстрів і вигнали на периферію країни.

 

При думках про це Луїзен зрозумів, чому Карлтон так поспішав.

 

— Зрозуміло, ви намагаєтеся якомога швидше повернутися на бік першого принца. Щось сталося в столиці? Вас відправляють воювати в інше місце?

 

— Де ти це почув?

 

— Ні, я просто здогадався. 

 

Його здогадки ґрунтувалися на спогадах з минулого життя, але він міг лише туманно пояснити, бо не міг сказати правду.

 

— Геніальність герцога знову дивує мене, – Карлтон раптом засмутився.

 

«Хто про кого зараз турбується?» – подумав найманець. Було нерозумно проігнорувати пораду Енніс не вплутуватися в боротьбу південної аристократії й сказати Луїзену, що ситуація на півдні підозріла, особливо з огляду на те, що відбувається в столиці.

 

Він боявся залишати Луїзена тут, де у того не було жодного союзника, і думав попросити лорда поїхати з ним до столиці. Побачивши довірливість Луїзена, його серце розм'якло, тож він навмисне уникав зустрічей із ним, боячись, що скаже щось не те. Але всі його зусилля були марними.

 

Незважаючи ні на що, він все ще залишався розумним, багатим великим лордом. Зараз його перспективи могли бути дещо похмурими, але майбутнє – світле. Луїзен був зовсім не схожий на нього, він маленький ліхтарик у вітряному полі.

 

На дуже короткий час, через надзвичайні обставини громадянської війни, Карлтон взяв гору над Луїзеном. Але він і Луїзен належали до двох абсолютно різних світів. Чи означало це, що Луїзен буде у безпеці, скільки б помилок він не зробив, а найманець залишатиметься в нестабільному становищі, скільки б разів не перемагав?

 

Чи зможуть вони знову зустрітися в столиці? Він не був упевнений, що зможе протриматися і залишатися там до приїзду Луїзена.

 

Давнє почуття неповноцінності звивалося і пекло в шлунку Карлтона.

 

За один-два дні мало що зміниться.

 

Слова Луїзена ґрунтувалися на його спогадах про минуле життя, але Карлтону вони не здавалися такими однозначним. Він нервував, бо не знав, як може змінитися думка принца з кожною хвилиною, кожною секундою, не кажучи вже про один-два дні.

 

— Це не те, чим повинен перейматися герцог, – Карлтон спростив свій вираз обличчя і відповів крижаним тоном.  

 

Його різкий, гострий і дещо агресивний тон пронизав вуха Луїзена. 

 

— Ти забув? Я тут, щоб окупувати герцогство. Хіба ти не повинен бути вдячний за мій швидкий від'їзд?

 

— Це правда, але...

 

— Якщо ти закінчив, можеш йти.

 

Із найсухішим благословенням Луїзен у відчаї покинув кімнату.

 

Не звертаючи уваги на те, побачить його хтось чи ні, Луїзен попрямував геть. Підлеглі Карлтона і кілька патрульних слуг зіткнулися з ним, запитуючи, що він робив у кімнаті Карлтона, але Луїзен давав лише поверхневі відповіді.

 

Чи не підійшли вони надто близько, щоб хапатися за соломинку через їхній технічний статус ворогів?

 

З одного боку, він був глибоко засмучений зауваженнями Карлтона, які провели межу між ними, але з іншого боку, він розумів глибоке занепокоєння найманця своїм тривожним і небезпечним становищем. Луїзен зрозумів, чому серце Карлтона здавалося таким обтяженим відтоді, як він оголосив, що незабаром поїде. 

 

«Він нервує...»

 

Те ж саме було і з Луїзеном, майбутнє якого тепер було невизначеним.

 

Луїзен щиро думав, що добре впорався після повернення. І герцогство, і громадяни були в безпеці, а сам він отримав визнання підданих. Його репутація на півдні також покращилася.

 

Оскільки герцог залишався як у замку, так і поза ним, ризик марно втратити все, як це трапилося до повернення, зник. Він вважав, що якщо збереже герцогську гідність, то навіть перший принц не зможе йому сильно зашкодити.

 

Усе пройшло добре, але Луїзена все ще переповнювали двоякі почуття.

 

Досі він добре справлявся. Він багато чого змінив.

 

Але в цьому й полягала проблема. Знаючи майбутнє, він зміг добре подолати кризу, що постала перед ним. Однак надалі Луїзен крок за кроком наближатиметься до невідомого майбутнього. Його чекатимуть невідомі кризи. Настане час, коли його знання про майбутнє не зможуть йому допомогти. Що він робитиме тоді?

 

Луїзен мав оптимістичний характер, але був безмежно песимістично налаштований щодо власних можливостей.

 

«Що, як я знову зроблю неправильний вибір?»

 

Під час своїх поїздок туди й назад до селища Луїзен усвідомив, наскільки він був впливовим. Від його дій залежало життя багатьох людей. Одне необдумане рішення могло зруйнувати життя, яке пересічні громадяни старанно і щиро будували.