Карлтон зітхнув.
Цілком логічно, що з'явилися такі безглузді чутки начебто він закоханий у Луїзена. Він, мабуть, настільки піклувався про молодого лорда, що іншим це здавалося незвичним.
Не наважуватися поїхати через хвилювання за шляхетну особу?
Це звучало так жалюгідно.
Він жив надто комфортно – занурившись у невимушену і неквапливу атмосферу, притаманну півдню. Він став занадто розслабленим. Не було ніяких битв, не було відчуття кризи, оскільки багатство просто котилося до нього. Однак настав час знову різко посилити свою рішучість.
Стривожений, Карлтон поклявся собі: «Триматимуся подалі від Луїзена і зосереджуся на роботі».
Карлтон навмисне заплющив очі на усмішку лорда.
***
Того ж вечора генерал зібрав Луїзена та його підлеглих у кімнаті для нарад. Там Луїзен почув несподівану новину: Карлтон і його солдати вирішили піти через два дні.
Настрій радників, які спочатку були дуже стурбовані, став святковим. Вони раділи і обіймали один одного так, ніби Карлтон вже пішов і всі їхні неприємності закінчилися.
Поки всіх охопив захват, Луїзен був спантеличений. Він відчував себе дедалі більш обтяженим, коли всі говорили, що він добре впорався, і дякували йому.
Йому не стало легше, коли він повернувся до своєї спальні, прийняв ванну і переодягнувся в піжаму. Руґер наспівував, розчісуючи Луїзену волосся. Оскільки Луїзен був в особливо меланхолійному настрої, пісня схвилювала його.
— Здається, у тебе гарний настрій.
— Звісно! Карлтон їде! Мілорде, хіба ви не щасливий?
— Щасливий, – від'їзд Карлтона означав би, що всі труднощі, на які він очікував, повернувшись у минуле, закінчилися. Він довго чекав на цей день, але чомусь був більше засмучений, ніж радий.
Герцогство Аніес уціліло. Що ж тепер? Що їм тепер робити? Від думок про майбутнє у нього завмирало серце, і він ставав похмурим. Це нагадувало екзамен, коли дивишся на порожній білет, не маючи змоги записати жодної відповіді.
Тривога змусила проявитися непотрібні переживання.
«Тільки чому він так раптово їде? Два дні не занадто швидко?»
Дорога до столиці була довгою. Сумнівно, що війська Карлтона встигнуть закінчити підготовку до цієї подорожі за два дні. Крім того, Луїзен також був стурбований свідченнями посланців дому Вінард. Якщо те, що вони говорили, було правдою, то за межами замку чатувала невідома небезпека. Вони їхали з великою кількістю припасів і багатства, тож повинні були принаймні відправити невеликий передовий загін, щоб розвідати місцевість.
Минулої ночі Карлтон, схоже, погодився з пропозицією Луїзена бути обережним. Він думав, що найманець витратить кілька неквапливих днів на підготовку та завершення справ.
«Чому він раптом змінив свою думку?»
До того ж він почув про цю зміну не від самого Карлтона, а від генерала. Луїзен думав, що той принаймні дасть йому знати коли планує виїжджати. Така раптовість була дивною і дуже засмучувала його.
Не здогадуючись про найпотаємніші думки свого лорда, Руґер схвильовано сказав:
— Мілорде, ви щасливі, чи не так? Коли Карлтон поїде, ми зможемо швидко зібрати речі та повернутися до столиці!
— До столиці? Тут залишилося ще багато справ.
— А що мілорду тут робити?
— Я маю дбати про маєток – я ж лорд, врешті-решт.
— З яких це пір ви звернули увагу на свої дворянські обов'язки? Навіть якщо герцога не буде, тут залишиться генерал. Герцогство і без вас впорається, – сказав слуга.
Луїзена пригнітили слова Руґера. Це було зовсім не правильно.
— Скажіть іншим, щоб вони робили ті нудні й важкі речі. Хіба не для цього існують слуги? Їм теж треба чимось займатися. Давайте поїдемо до столиці, будемо веселитися, пити і розважатися, як раніше, – сказав Руґер.
— Які розваги... Усі наші друзі померли...
— Тоді нам треба завести нових друзів. Усім не терпиться познайомитися з вами, мілорде. Чому ви продовжуєте говорити тільки такі депресивні речі? Як і очікувалося, столиця і місто підходять нам більше. Застрягши в сільській місцевості, ви тільки непокоїтеся і стаєте похмурим.
— Я зараз серйозно – наше майбутнє похмуре.
Найбільше Луїзена лякало те, що його знання про майбутнє тепер були марними через усі зміни в часовій шкалі. Досі він компенсував брак здібностей знаннями про майбутнє, але цей запас незабаром вичерпається.
Руґер ніжно погладив його по волоссю, наче хотів заспокоїти.
— Про що турбуватися моєму герцогу, коли у нього є я?
Потім він розповів про те, наскільки погана ситуація в герцогстві і як вони могли б розважитися в столиці. Плавна мова була настільки ефективною, що його слова могли викликати спогади, яких навіть не існувало. Однак жодна з його пишномовних промов не досягала вух Луїзена.
«Треба сказати Карлтону, щоб він їхав повільніше. Мені теж треба підготуватися», – подумав Луїзен.
Сьогодні вже було запізно, завтра.
Він знову зустрінеться з Карлтоном і спробує переконати його.
***
Наступного дня замість того, щоб відправитися до нижнього селища, Луїзен попрямував до кабінету генерала. Тепер, коли Карлтон готувався до від'їзду і ворота маєтку відчинялися, з'явилася інша робота.
Луїзен стежив за генералом, щоб дізнатися про свої обов'язки, і зустрівся з радниками в кабінеті для нарад, щоб обговорити наступні кроки після від'їзду Карлтона. Він лише сидів на чолі столу і слухав інших, але радники були дуже задоволені й цим. Вони вважали дивовижним, що їхній лорд, який зазвичай був зайнятий втечею та іграми, витримав усю дискусію.
У вільний час він навчався і виконував завдання, які йому давали генерал і скарбник.
Відсутність відпочинку здавалася несправедливою, але Луїзен пожинав власну карму.
Поміж усім цим Луїзен намагався зустрітися з Карлтоном. Раніше він міг бачити найманця, коли хотів, але останнім часом не бачив навіть кінчика його носа.
Звісно, Луїзен теж був зайнятий. Щоразу, коли він намагався відвідати Карлтона, звідкись несподівано з'являвся слуга або один із лицарів і тягнув його геть, кажучи, що генерал кличе. Потім, коли він приходив до генерала, йому лише давали більше домашніх завдань.
«Це хіба не занадто дивно?»
Але найбільшою проблемою були не слуги, які слідували за Луїзеном як пташенята, а сам Карлтон.
Раніше Луїзен міг знайти найманця без особливих зусиль, сьогодні ж він не міг знайти його ніде. А коли Луїзен знаходив час завітати до нього, той був або зайнятий, або відсутній. Він чекав з широко розплющеними очима, а коли побачив, що Карлтон з'явився біля замку, погнався за ним, та найманець знову зник.
«Ти уникаєш мене...?»
У міру того, як у ньому зароджувалися розумні сумніви, Луїзен повільно гнівався.
«Ні, я б зрозумів, якби ми були надто зайняті, щоб зустрітися. Але тобі не здається, що слід попрощатися перед від'їздом?»
Що б не говорили інші, Луїзен все ще був господарем цього замку. Якщо хтось оселився в чужому замку більш ніж на місяць, було б ввічливо і правильно попрощатися перед від'їздом. Звичайно, ці двоє зустрілися не в найкращих умовах, але відтоді вони порозумілися. Більше того, в майбутньому вони можуть знову зустрітися в столиці або місті...
Тепер, коли справа дійшла до цього, Луїзена схвилювало навіть те, що Карлтон проігнорував його привітання в нижньому селищі.
«Це тому, що я намагався нагодувати його закопаними старими відьмами? Я лише жартував... Чому він мене уникає? Хіба я дав йому якусь причину? Він навіть запитав, чи є шанс, що ми знову зустрінемося в столиці.»
Згадуючи той вечір, Луїзен вважав, що не зробив нічого поганого. Атмосфера в той час була гармонійною і приємною.
«Насправді, немає ніякої проблеми в тому, щоб залишили все як є, – подумав Луїзен. – Як і кажуть інші, це повинна бути чудова новина, що Карлтон може так швидко піти».
Луїзена не стосувалося поспішає Карлтон потрапити в аварію чи ні.
Однак Луїзен не хотів розлучатися з цією людиною ось так.
Від'їзд Карлтона з герцогства означав для нього більше, ніж для інших. Війна, яка змінила життя Луїзена, закінчилася, а довгий шлях до виправлення своєї помилки, що полягала в тому, що він покинув свій маєток і втік від проблем, нарешті завершився.
Луїзена давно переслідував найманець, і він дуже довго боявся Карлтона – його поява зруйнувала ідеальне життя нерозумного молодого лорда. Після повернення багато чого змінилося. Він відчув, що Карлтон до певної міри визнав його, і Луїзен також не боявся найманця так, як раніше. Стосунки з Карлтоном були ніби символом правильного вибору, який зробив лорд після повернення.
Саме тому Луїзен хотів провести Карлтона.
«У цій ситуації...»
Святий говорив, що ті, хто вагається і зволікає, врешті-решт зрозуміють, що їхнє життя добігло кінця. Якщо ваша ціль уникає вас, ви повинні зіткнутися з нею, коли вона не зможе втекти.
Луїзен з нетерпінням чекав, коли на замок опуститься тиха, самотня ніч.
***
Коли настав відповідний час, він вислизнув із кімнати. Луїзен розумів, що якщо зустріне когось зі слуг, вони можуть перешкодити йому, тому він уважно спостерігав за навколишнім середовищем, коли прямував до кімнати Карлтона.
У спальні було вимкнено світло, і Луїзен одразу ж увірвався всередину. У кімнаті було темно, але Луїзен добре знав її планування, оскільки ця кімната колись належала йому. Дістатися до ліжка не завдало йому особливих труднощів.
На ліжку лежав Карлтон.
«Він так міцно спить.»
Однак, спить Карлтон добре чи ні, це не зупинило цілеспрямованого Луїзена. Він обережно, щоб не розбудити Карлтона, підійшов до нього з простягнутою рукою. Але перш ніж ця рука змогла досягти плеча Карлтона, Луїзена смикнули за зап'ястя.
— Га? Хнрк!?
Луїзена потягли за собою. Його тіло розвернули напівоберта і кинули на м'яке ліжко. У очах у нього закрутилося від швидкої зміни імпульсу. Карлтон однією рукою міцно стиснув груди Луїзена, а іншою в одному плавному русі приставив кинджал до горла лорда.
Далі
Розділ 39
Все сталося в одну мить. Очі Луїзена широко розплющилися й він поспішно промовив: — Сере Карлтоне, це я. Я. — Герцогу… – Карлтон насупився, все ще напівсонний. Його голос також звучав насторожено. — Так, я герцог. Тепер ви зрозуміли? Давайте спочатку приберемо цей кинджал. — О, вибач. Уві сні я просто... Він розмахує кинджалом уві сні? Він не боїться, що колись може трапитися трагедія? Це жахлива звичка. Крім того, Карлтон був голим. Оскільки Луїзен був одягнений лише в піжаму, він відчував оголений дотик шкіри іншого крізь тонку тканину. Було чітко видно рельєф твердих м'язів Карлтона. Зокрема, дотик певної ділянки поруч зі стегном Луїзена був дуже, дуже виразним. Це нога? Чи була у нього ще одна нога? Присутність і розмір цієї штуки були просто вражаючими. Холодний піт пробіг по спині Луїзена. — Чому ти прийшов сюди, герцогу? Ще й у цьому легкому вбранні, – Карлтон, не вагаючись, поправив згорнуту в клубок тканину на талії Луїзена. «Він ще не прокинувся?!» Луїзен випрямився. Карлтон лише торкався його одягу, але здавалося, що торкається безпосередньо його тіла. — У мене не залишалося вибору, тож довелося піти в піжамі. Востаннє, коли я вислизнув із кімнати, щоб накопати собі закопаних старих відьом, Руґер спіймав мене. Після цього він забрав увесь мій одяг, заборонивши ходити вночі наодинці. — То ось чому ти заліз у це ліжко в одній піжамі так пізно вночі? — Взагалі-то це ви мене затягнули на ліжко. Хто сказав, що я заліз… – пояснив Луїзен, хоча й не розумів, чому він повинен виправдовуватися перед Карлтоном. Погляд лорда блукав, не шукаючи нічого конкретного. Погляд Карлтона був напрочуд наполегливим, і було важко встановити з ним зоровий контакт. Але ще незручніше було дивитися вниз, адже він міг бачити все – від гладеньких грудей і пресу, схожого на пральну дошку, до того, що було під ними. Дивна атмосфера зводила його з розуму. — Звичайно, навіщо герцогу… – Карлтон витріщився на Луїзена, перш ніж сказати щось загадкове. — Що ти кажеш? Злізай негайно! І одягнися! Це так соромно... Карлтон нарешті встав із ліжка та одягнувся. Луїзен також поспішив зіскочити, відчуваючи, що йому також не годиться залишатися на ліжку. Луїзен сів прямо за стіл, випрямивши спину, і незабаром Карлтон сів перед ним. Лорд нарешті відчув себе спокійно, побачивши, що інший одягнутий належним чином, як зверху, так і знизу. — Що відбувається? – запитав Карлтон. Карлтон був прямолінійним і говорив по суті, не ходячи по колу. Він міг би запитати більш ввічливо, але його відволікла попередня ситуація. — Чому ви їдете так швидко? Ви відправляєтеся через два дні? Хоча, уже минув день, тож ви їдете завтра? — Просто так вийшло. — Тоді, підготовка до від'їзду просувається добре? — Так. — Вам нічого не потрібно? — Ні. «Чому його відповіді такі короткі та сухі?» – Луїзен був незадоволений. — Вам треба багато чого взяти. Якщо так поспішно поїдете, то обов'язково стануться якісь неприємності. — ...Ти прийшов сюди тільки для того, щоб поговорити про це? Усе вже вирішено, – насупивши брови, відповів Карлтон. Його різкий тон був таким, як і завжди. Однак Луїзен зрозумів, що Карлтон усвідомлював, що перестарався, і повернувся до нього спиною. «Саме так. Два дні – це занадто поспішно. Чому ти так поспішаєш, коли навіть сам розумієш, що це нерозумно?» Повинна бути причина. Луїзен примружився й оглянув найманця. Карлтон злегка підняв підборіддя, ніби кажучи: «І що з того?» — Ви перевірили історію посланців роду Вінард? — Ні. — Може, варто спершу послати розвідку, для безпеки? Ви ж не знаєте що може чекати попереду. — Я не можу дозволити собі таке дозвілля. — А що, якщо на вас нападуть? З вами може трапитися щось дивне, як це сталося з посланцями Вінарда. — Ми готові до нападу. Луїзен занепокоївся, але до найманця це, схоже, не дійшло. — Якщо з'явиться проблема, я зможу її вирішити. Якщо хтось нападе, ми їх знищимо. Це те, що ми робили до цього часу. Ніщо не може перепинити мені шлях. Карлтон висловив абсолютну впевненість у своїй здатності взяти справу у свої руки. Його сила була настільки приголомшливою, що ніщо інше не могло з нею зрівнятися, і лідерські якості були видатними, розум – швидким, він мав юнацький дух рішучості, готовий вирішити все, що постане на його шляху. Його зарозумілість була зрозумілою, адже він досяг своєї посади виключно завдяки власним здібностям, але Луїзен, який вже пережив своє падіння, нервував. Чи буде ситуація Карлтона кращою порівняно з тим, якою вона була до його повернення? Луїзен поринув у роздуми. Найманець не зробив нічого надзвичайного, а стосунки з Луїзеном були хорошими. Влада, яку південь міг втратити, була збережена, і вони отримали значну здобич. Але це не забезпечувало йому майбутнього. Все ще були дворяни, які вважали Карлтона більмом на оці, доки він зберігав довіру першого принца. У цей час Луїзена ганяли від дому до дому друзі та родичі. Здригаючись від зради, він вперше в житті присягнувся помститися, будучи абсолютно несповна розуму. Пізніше він дізнався, що Карлтона відправили на північний захід винищувати монстрів і вигнали на периферію країни. При думках про це Луїзен зрозумів, чому Карлтон так поспішав. — Зрозуміло, ви намагаєтеся якомога швидше повернутися на бік першого принца. Щось сталося в столиці? Вас відправляють воювати в інше місце? — Де ти це почув? — Ні, я просто здогадався. Його здогадки ґрунтувалися на спогадах з минулого життя, але він міг лише туманно пояснити, бо не міг сказати правду. — Геніальність герцога знову дивує мене, – Карлтон раптом засмутився. «Хто про кого зараз турбується?» – подумав найманець. Було нерозумно проігнорувати пораду Енніс не вплутуватися в боротьбу південної аристократії й сказати Луїзену, що ситуація на півдні підозріла, особливо з огляду на те, що відбувається в столиці. Він боявся залишати Луїзена тут, де у того не було жодного союзника, і думав попросити лорда поїхати з ним до столиці. Побачивши довірливість Луїзена, його серце розм'якло, тож він навмисне уникав зустрічей із ним, боячись, що скаже щось не те. Але всі його зусилля були марними. Незважаючи ні на що, він все ще залишався розумним, багатим великим лордом. Зараз його перспективи могли бути дещо похмурими, але майбутнє – світле. Луїзен був зовсім не схожий на нього, він маленький ліхтарик у вітряному полі. На дуже короткий час, через надзвичайні обставини громадянської війни, Карлтон взяв гору над Луїзеном. Але він і Луїзен належали до двох абсолютно різних світів. Чи означало це, що Луїзен буде у безпеці, скільки б помилок він не зробив, а найманець залишатиметься в нестабільному становищі, скільки б разів не перемагав? Чи зможуть вони знову зустрітися в столиці? Він не був упевнений, що зможе протриматися і залишатися там до приїзду Луїзена. Давнє почуття неповноцінності звивалося і пекло в шлунку Карлтона. За один-два дні мало що зміниться. Слова Луїзена ґрунтувалися на його спогадах про минуле життя, але Карлтону вони не здавалися такими однозначним. Він нервував, бо не знав, як може змінитися думка принца з кожною хвилиною, кожною секундою, не кажучи вже про один-два дні. — Це не те, чим повинен перейматися герцог, – Карлтон спростив свій вираз обличчя і відповів крижаним тоном. Його різкий, гострий і дещо агресивний тон пронизав вуха Луїзена. — Ти забув? Я тут, щоб окупувати герцогство. Хіба ти не повинен бути вдячний за мій швидкий від'їзд? — Це правда, але... — Якщо ти закінчив, можеш йти. Із найсухішим благословенням Луїзен у відчаї покинув кімнату. Не звертаючи уваги на те, побачить його хтось чи ні, Луїзен попрямував геть. Підлеглі Карлтона і кілька патрульних слуг зіткнулися з ним, запитуючи, що він робив у кімнаті Карлтона, але Луїзен давав лише поверхневі відповіді. Чи не підійшли вони надто близько, щоб хапатися за соломинку через їхній технічний статус ворогів? З одного боку, він був глибоко засмучений зауваженнями Карлтона, які провели межу між ними, але з іншого боку, він розумів глибоке занепокоєння найманця своїм тривожним і небезпечним становищем. Луїзен зрозумів, чому серце Карлтона здавалося таким обтяженим відтоді, як він оголосив, що незабаром поїде. «Він нервує...» Те ж саме було і з Луїзеном, майбутнє якого тепер було невизначеним. Луїзен щиро думав, що добре впорався після повернення. І герцогство, і громадяни були в безпеці, а сам він отримав визнання підданих. Його репутація на півдні також покращилася. Оскільки герцог залишався як у замку, так і поза ним, ризик марно втратити все, як це трапилося до повернення, зник. Він вважав, що якщо збереже герцогську гідність, то навіть перший принц не зможе йому сильно зашкодити. Усе пройшло добре, але Луїзена все ще переповнювали двоякі почуття. Досі він добре справлявся. Він багато чого змінив. Але в цьому й полягала проблема. Знаючи майбутнє, він зміг добре подолати кризу, що постала перед ним. Однак надалі Луїзен крок за кроком наближатиметься до невідомого майбутнього. Його чекатимуть невідомі кризи. Настане час, коли його знання про майбутнє не зможуть йому допомогти. Що він робитиме тоді? Луїзен мав оптимістичний характер, але був безмежно песимістично налаштований щодо власних можливостей. «Що, як я знову зроблю неправильний вибір?» Під час своїх поїздок туди й назад до селища Луїзен усвідомив, наскільки він був впливовим. Від його дій залежало життя багатьох людей. Одне необдумане рішення могло зруйнувати життя, яке пересічні громадяни старанно і щиро будували.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!