«Хм... Вони дійсно його побили.»

 

Хоча на обличчі Руґера не було видимих ушкоджень, Луїзен був упевнений, що під одягом його тіло було понівечене. Луїзен зазирнув у тюремну камеру, в якій сидів його слуга. Люди, замкнені там, дуже відрізнялися від інших в'язнів. Вони не благали звільнити їх, а натомість дивилися на нього лютими очима. Їхні погляди, здавалося, передавали повну зневагу до власних життів, дозволяючи молодому лорду робити все, що йому заманеться.

 

Можна було приблизно здогадатися, яких труднощів зазнав Руґер, перебуваючи в камері з такими людьми.

 

«А може... Його навмисно ув'язнили в такому місці?..» – подумав Луїзен.

 

Це узгоджувалося з мстивістю Карлтона. Усім було добре відомо, як поблажливо і насмішкувато Руґер ставиться до низькородних.

 

Луїзен знав, що одного дня прийде відплата за його вільний язик*.

 

*В оригіналі роману сказано «бігати з відкритим ротом», що перекладається як «роззявлений рот». Я вирішила тут замінити його, але, можливо, залишу деякі з цих висловів пізніше.

 

Чесно кажучи, він заслуговував на це. Луїзен багато не знав у своєму попередньому житті, але тепер він був втаємничений у деякі з підлих укорінених звичок Руґера. Він був досить добрим до свого господаря та інших вельмож, але слуги низького походження і люди Карлтона відчайдушно хотіли б просто вдарити його по потилиці. Яким потворним він, мабуть, виглядав у їхніх очах.

 

— Я помираю! Мілорде, ці люди справді злі. Хоча вони знали, що я слуга герцога…

 

— ...Я впевнений, що ти їх спровокував.

 

— Мілорде! Це абсолютно несправедливо!

 

— Тоді чому ти завжди говориш так, ніби намагаєшся викликати гнів інших?

 

— Я? Що я зробив не так?

 

— Ти завжди такий. Згадай хоча б те, що сталося сьогодні в селищі. Невже тобі справді потрібно було провокувати селян у такій ситуації? Ти ніби намагаєшся створити неприємності.

 

— Я б ніколи! Я б не посмів! Ці негідники нагрубили герцогу, а я сказав те, що мав сказати, як ваш головний слуга.

 

— Навіщо ти навів свій лук?

 

— Ви ж знали, наскільки небезпечною була ситуація! Я був єдиним, хто міг тоді захистити мілорда! Я повинен був щось зробити. Я лише виконував свою роботу... Як ви можете ставати на бік тих виродків?.. 

 

Руґер заплакав, скаржачись на несправедливість. Його жалюгідний вигляд послабив суворість у серці Луїзена.

 

— Мілорд не винен. Ці виродки – погані люди. Вони прикидаються добрими маленькими селянами, підставляють мене і обманюють мого герцога.

 

— ...

 

— Як вони посміли напасти на свого лорда! Будь ласка, стратьте їх. Вони не заслуговують на життя.

 

Чи був Руґер з самого початку таким екстремальним? Луїзен прицмокнув язиком. 

 

«Стратити...»

 

Від цих необдуманих слів підземелля знову перетворилося на трясовину хаосу. Від криків і благань в'язнів у вухах Луїзена зашуміло.

 

— Досить. Досить... Будь ласка, заспокойтеся. Я не страчу вас.

 

— Мілорде! Ви повинні показати свою гідність через суворі вироки!

 

— Досить! Я нікого не вб'ю. Я не в тому становищі, щоб чинити необачно. Допомога мені та території буде достатнім покаранням.

 

— Що? 

 

І Руґер, і жителі селища були дуже здивовані. Селяни, зокрема, благали уникнути смертної кари, але все ще очікували жорстокого тілесного покарання або заслання. Напад на лорда був настільки серйозним злочином.

 

— Їх покарання – допомога своєму лорду?

 

— Саме так. Я скоро вирушаю до селища. Чи не варто якнайшвидше роздати їжу селянам?

 

— !

 

У селян разом розширилися очі, як Луїзен промовив це.

 

— Ви маєте на увазі...

 

— Ми вирішили відновити роздачу пайків. Наразі радники узгоджують деталі. Повномасштабна операція займе багато часу, тому я спочатку вирушу в селище і роздам стільки їжі, скільки зможу. Для цього мені знадобляться ваші руки. Ті, хто ще має сили, ідіть зі мною.

 

Луїзен передбачав, що обговорення радників закінчиться по заходу сонця. У темряві нічого не можна буде зробити, тож пайки належним чином зможуть роздати лише наступного дня.

 

Однак він не міг сидіти склавши руки. Він хотів нагодувати своїх людей і заспокоїти їхні тривоги, навіть якщо це станеться лише на годину раніше. Луїзен вирішив, що, хоча він і не змінить ситуацію на краще, але принаймні зможе стабілізувати її і подбати про людей.

 

Оскільки у замку не було багато людських ресурсів, краще залучити найбільш енергійних в'язнів.

 

Руґер виступив категорично проти планів Луїзена. 

 

— Мілорде! Ці негідники напали на мене. Вони побили вашого слугу – це прямий виклик владі герцога! Що за брудні виродки!

 

— Я сказав, що все гаразд. А тепер, схоже, ти кидаєш виклик моєму авторитету?

 

— Ні, я не смію.

 

Сувора поведінка Луїзена змусила Руґера замовкнути.

 

«Раніше ж він пасивно слухав усе, що я казав», – подумав Руґер.

 

З яких це пір його господар почав так чітко проводити лінії на піску? Руґер не міг приховати свого збентеження, коли затих.

 

— Іди лікуй свої рани, – Луїзен повернувся до Руґера спиною і наказав охоронцям відчинити двері тюремної камери. — А тепер усім вийти. Якщо тільки у вас не залишилося більше сил. Ви що-небудь їли?

 

— Деякий час тому солдати дали нам трохи води і печива. Сказали, що виконують наказ свого командира.

 

— Справді?

 

Як дивно з боку Карлтона. Луїзен подумав, що, можливо, найманець мав більш делікатну сторону, всупереч своєму вигляду.

 

Серед в'язнів було чимало працездатних чоловіків, чи то завдяки силі печива, чи то завдяки надії. Луїзен вибрав п'ятьох-шістьох з них і привів на склади.

 

Віз з великим чавунним казаном, дровами, заздалегідь спеченим хлібом і сушеним в'яленим м'ясом уже був підготовлений. Бігаючи за дорученнями Карлтона, Луїзен почав краще орієнтувався в географії замку і прихованих схованках припасів на складах.

 

У певному сенсі, він зміг підготувати стільки всього за такий короткий термін завдяки Карлтону... Хоча лорд не мав наміру озвучувати такі думки.

 

Коли Луїзен повернувся до селища, сонце уже почало поступово сідати. У зазвичай галасливому селищі панувала мертва тиша.

 

— Нумо влаштуємося, поки сонце ще не сіло. 

 

Луїзен повів свою групу до найбільшої площі селища. Усі крамниці, що оточували площу, були зачиненими, але чималий натовп все одно зібрався навколо великого колодязя.

 

Протягом дня вже поширилася новина про те, що лорд був втягнутий у заворушення. Тож, коли Луїзен наблизився, селяни швидко відступили на кілька кроків. Напругу в повітрі можна було розрізати ножем для масла.

 

— Чи все буде гаразд? – лицарі, які йшли за ним, підняли свої клинки, готуючись до конфлікту. Хоча всередині Луїзену було страшно, він рішуче підняв підборіддя і спробував показати впевненість.

 

— Все буде добре. Почнімо звідси. 

 

Луїзен розділив нещодавно звільнених мешканців селища на дві групи. Одну групу він відправив за рештою мешканців, а іншу залишив допомогти в реалізації свого плану.

 

Він наказав людям скласти дрова і зробити опори для казана – великої посудини, яку зазвичай використовували для бенкетів. Казана було достатньо, щоб вмістити кілька десятків порцій супу.

 

Одразу ж набрали води з колодязя, а хліб та в'ялене м'ясо розламали на багато маленьких шматочків. Хоча твердий хліб і в'ялене м'ясо зазвичай було важко жувати, від вологи продукти стали кашкоподібними. Зрештою, всі разом вони утворили рідкий, киплячий суп.

 

Луїзен спробував його на смак.

 

Суп був створений без бульйону та інших інгредієнтів. Хліб, вода і в'ялене м'ясо – ось і все. Проте солоність і масло з в'яленого м'яса просочилися, створюючи прийнятний смак. Цього було достатньо, щоб наїстися.

 

Якщо не вистачало супу, завжди можна було долити ще води. Якщо суп ставав надто рідким, додати більше хліба. Якщо він був надто прісним, замість приправи додати в'ялену яловичину. Занадто солоний? Можна було ще раз долити води. Поки вогонь горів, юшку можна було варити безперервно – хоч цілу вічність.

 

Їжа була грубо приготованою і неапетитною, більшість не звернули б на неї уваги. Але для тих, хто довго голодувала, це була знахідка. Хліб і м'ясо не перетравлювалися б у виснаженому шлунку і спричинили б проблеми зі здоров'ям. Луїзен добре знав цей факт: під час мандрів у нього сильно розболівся живіт після того, як він з'їв хліб, який йому дала одна добросерда мадам.

 

З досвіду він знав, що краще споживати водянистий суп, щоб наповнити шлунок і зігріти тіло. Крім того, такий суп можна швидко і легко приготувати у великій кількості з невеликої кількості інгредієнтів.

 

— Мілорде, дозвольте нам роздати їжу, – присутні селяни намагалися забрати ополоник із рук Луїзена. Вони не могли дозволити лорду подавати їжу.

 

Однак Луїзен відмовився. Для нього було важливо слідувати своїм переконанням і особисто нагодувати своїх підданих. 

 

— Ні, все гаразд. Я розберуся з цим. Вам просто потрібно переконатися, що все в порядку.

 

На рішучі слова Луїзена селяни кивнули. Лицарі стояли на сторожі, з піднесеним духом і сяючими очима.

 

— Сюди! Лорд особисто роздає юшку!

 

— Тут є що поїсти! Візьміть миску або чашку! Підходьте!

 

Як і було наказано, селяни розбіглися у різні боки, кричачи і вигукуючи. Люди збиралися, як дощові хмари на горизонті, коли запах запашного супу поширився по всій сільській площі. Однак ніхто не хотів підходити ближче.

 

Вони боялися недоторканого лорда, що стояв з ополоником між незвичайними лицарями. Вони не могли відірвати очей і носа від їжі, але пам'ять про попередні заворушення підкошувала їхні ноги.

 

«Це займе всю ніч.»

 

Луїзен озирнувся і вказав на наймолодшого на вигляд хлопчика серед натовпу. 

 

— Ти там. Ходи сюди.

 

— Я? – хлопчик, який витирав слину брудними руками, злякався.

 

— Ходи швидше, – м'яко закликав Луїзен. 

 

Хлопчик підійшов до нього з тремтячим серцем. Він не міг проігнорувати прохання лорда, але його вигляд не міг приховати страху.