— Не думаю, що ти вдарився головою.... – пробурмотів Карлтон, обережно садячи Луїзена на диван.
Потім найманець відступив, ніби уникаючи його.
«Щось не так?»
Луїзен на мить насупився, а потім подивився на себе. Його тіло смерділо потом і було вкрите брудом після інциденту в селищі. Його долоня була темно-червоною – він обдер шкіру, коли впав під час бунту, а кров запеклася і згорнулася в зморшках шкіри. Його багатий одяг перетворився на лахміття і місцями був порваний.
«Я виглядаю достатньо жахливо, щоб уникати мене поглядом», – подумав Луїзен.
Він був настільки зосереджений на ситуації в селищі, що не помітив власного брудного вигляду.
— Я забув про себе – зараз я більше схожий на коня, ніж на людину. Продовжімо після того, як я вмиюся?
І знову Карлтон отримав можливість зазирнути в незбагненний розум Луїзена через його безглузді слова.
Ця людина. Невже герцог, чи то через невинність, чи то через дурість справді повірив у цей абсурдний, вульгарний жарт і був готовий віддатися йому?
— Ні, – Карлтон став серйозним.
— Вам було б краще, якби я не мився? – запитав Луїзен із двозначним виразом обличчя.
«Чи завжди цей дворянин був таким глухим?» – подумав Карлтон.
— Абсолютно ні!
— Тоді в чому проблема? – запитав Луїзен.
— Це божевілля. Я сказав «досить». Ти можеш зупинитися. Я хотів лише поглузувати з тебе, мій герцогу. Жодне з моїх слів не містило у собі щирості.
— Ви насміхалися з мене?
— Так. Я не такий вже й виродок. Я не знав, що герцог візьме мої слова близько до серця.
— Якби я не був щирим, навіщо б зайшов так далеко?
— Це… – Карлтон завагався. — Війна нервів...
— Хіба я не казав, що зроблю будь-що? Який сенс так вперто боротися з вами лише через гордість?
— Ну, аристократи зазвичай ведуть війну нервів навіть з ножем, приставленим до їхнього горла.
«Невже?»
Луїзен порився в пам'яті в пошуках відповіді. Дійсно, були такі відважні дворяни, які затівали дрібні бійки з ним, великим лордом. Але чи вчинили б вони так само з Карлтоном?
Темпераментний ненависник дворянства, від якого відмовився перший принц, коли той здичавів…
Луїзен припускав, що це можливо. Для декого гордість була важливішою за усе. Для Луїзена, однак, не мало значення, було прохання Карлтона щирим чи чистим знущанням.
— Отже, чи достатньо я продемонстрував свою щирість зараз? – запитав Луїзен.
— …Так. Цього достатньо, – відповів Карлтон, відчуваючи дивний гіркий присмак у роті. — Це все, що ти хочеш сказати?
Карлтон відчував себе так, ніби він дійсно уникнув певної катастрофи. Якби він не зупинив Луїзена, лорд і справді зняв би з нього штани. І тоді... кожен може собі уявити, що сталося б далі. Незважаючи на те, що обидва вони опинилися в такій ганебній ситуації, його супротивник, Луїзен, здавалося, зовсім не переймався.
— Тоді чи дасте ви дозвіл? – очі Луїзена заблищали з надією.
Сяючі блакитні очі нагадали Карлтону літні промені, що відбиваються у струмку.
«То ось воно як? Справді великодушний дворянин? Він не має жодних прихованих мотивів? – Карлтон раптом занепокоївся, дивлячись на світлий колір обличчя Луїзена, схожого на дитину, покинуту на березі. – Більшість людей не зайшли б так далеко, чи не так?»
Луїзен був надто нерозважливим. І Карлтон дійшов висновку, що прогнозувати його поведінку безглуздо. Їм доведеться піти на компроміс.
«Я краще наглядатиму за ним зараз, ніж потім дізнаюся про дивні справи, які він робив за моєю спиною», – хоча і ненавидів погоджуватися, бо відчував наче танцює під чиюсь дудку, Карлтон обрав шлях, який робив його менш тривожним.
— Гаразд. Роби, як тобі завгодно, мілорде, – Карлтон дав дозвіл після довгих роздумів.
— Справді?
— Так. Але, як ти і пропонував, робочу силу і припаси ти повинен зібрати самостійно.
— Звичайно! – Луїзен розсміявся. У цю мить у кімнаті стало світліше, наче запалилася ще одна свічка – надто вже ангельською була його усмішка.
Карлтон подумав, що ця усмішка дійсно варта уваги.
— Що ти плануєш робити? – Карлтон хотів знати, про що думає Луїзен, що так яскраво усміхається.
— Я повинен обговорити деталі зі своїми радниками. Зрештою, я нічого не знаю.
— Ти прийшов сюди без плану? Що ти збираєшся робити з нестачею їжі?
— Для цього... Мені треба дещо перевірити... Розповім вам потім, не хвилюйтеся. Я нічого від вас не приховую. А зараз я піду, щоб відвідати генерала, – впевнено промовив Луїзен і вийшов з кімнати.
«Коли ти кажеш не хвилюватися, це нервує ще більше», – Карлтон дивився в спину Луїзену, коли той виходив. Йому було цікаво, які дивні думки крутилися в цій круглій і гарній голові.
Як тільки Луїзен пішов, до кімнати увійшли люди Карлтона. Здавалося, що вони весь цей час потайки чекали назовні. На їхніх обличчях відбивалося безліч запитань, які вони хотіли озвучити. Вони насторожено оглядали кімнату і свого командира. Їм було дуже цікаво, але вони не наважувалися запитати, що сталося після того, як вони вийшли з кімнати.
— Здається, герцог кудись поспішає? – несміливо озвався один з підлеглих. Він боязко озирнувся, не бажаючи запалювати цю порохову бочку. Один лише вираз обличчя Карлтона попередив їх, що сталося щось надзвичайне.
Але Карлтона не був зацікавлений у тому, щоб задовольняти цікавість своїх людей.
— Я відкладаю наш від'їзд на поле бою. Робіть, як хоче герцог... і стежте за ним, а також за генералом і командиром лицарів. Дайте мені знати, якщо буде щось підозріле, особливо якщо це буде пов'язано з герцогом Аніес.
— Куди ви?
— Тренувальний полігон.
Карлтон сказав усе, що хотів, і різко вийшов. Цікавість його підлеглих ще більше розгорілася. Похмурий вираз обличчя Карлтонарозпалював їхню уяву. У їхніх головах зародилися підозри.
— Тож, як гадаєте, командир і герцог зробили це? Чи ні?
— Він сказав нам, щоб ми дозволили герцогу робити те, що той хоче. Якби вони цього не зробили, командир би так не говорив.
— Оооо, ці двоє...
Слуги, які прийшли прибирати кімнату, також підслухали несамовитий шепіт підлеглих Карлтона. З того, що ті говорили, слуги зрозуміли, що Карлтон звернувся до герцога з таким проханням, а Луїзен виконав його. Їхні підозри були обґрунтованими, оскільки Карлтон, здавалося, прогнувся під Луїзена після того, як провів час наодинці з ним.
Так почали поширюватися дивні чутки, про які ні Луїзен, ні Карлтон не мали жодного уявлення.
***
Луїзен попрямував до кімнати для нарад. Завдяки зусиллям генерала і наказам Луїзена всі інші радники вже давно зібралися там.
Коли Луїзен увійшов, всі радники були дуже шоковані. Його міцний шкіряний мундир був подертий і вкритий брудом, а тонке волосся нагадувало пташине гніздо. На його долонях засохла кров, а крізь розриви на штанях виднілися благородні коліна.
— Герцогу!
— З вами все гаразд? Які страждання ви пережили в селищі, заради всього святого?
Вони чули про інцидент від генерала, але не знали про поранення свого герцога і були приголомшені.
Боячись завдати болю своєму лорду, радники не могли підбігти до нього і самі оглянути його рани. Не дивлячись на те, що вони зневажали його здібності як лорда, Луїзен був для них як дитина. Їм було боляче бачити його страждання.
— Мілорде! У вас руки в крові. Покличте спочатку лікаря... Лікаря*! Хіба його тут немає?! Га?!
*주치의 = особистий лікар. Спочатку вони казали 의사, що означає «звичайний лікар». А потім слово «особистий лікар». Тут трохи незручно кликати особистого лікаря, тому я прибрала його… але просто, щоб ви знали!
— Поки що прикладімо лікарські трави. Мілорде... вас нудить? Де ще болить? Ах! Будь ласка, спершу сядьте.
Для Луїзена така надмірна опіка була звичною рутиною. Слуги герцогства були схильні мимоволі оберігати свого лорда від усякої шкоди. Але Луїзен вже так давно не спостерігав подібної метушні, що розгубився.
— Прошу всіх заспокоїтися. Наш лорд не може говорити через ваш галас.
Лише один наказ генерала заспокоїв цю шалену атмосферу. Після того, як в залі настала тиша, генерал багатозначно подивився на Луїзена. Усі спрямували свої погляди на нього і чекали наказів молодого герцога.
— Ви всі знаєте ситуацію, чи не так?
— Так.
Луїзен уважно оглянув своїх радників.
— Мені дуже шкода. Про це я повинен був подбати самостійно. Але це також і ваша провина. Усім відомо, що я некомпетентний лорд... Як би ви на мене не ображалися, ви не можете кинути свою роботу.
Було видно, як маківки голів радників похилилися під важким тягарем каяття. Як ганебно було відверто ігнорувати тяжке становище людей у селищі й натомість скаржитися: «Якби ж то лорд подорослішав». Однак Луїзен вибачився першим, тому тягар на їх плечах став у багато разів важчим.
— Не докоряйте селянам за те, що сталося сьогодні. Провина лежить на вас і на мені. Зробімо все можливе, щоб залишити минуле позаду і подолати цю кризу.
— Так, мілорде.
— Ми зробимо це.
— Сер Карлтон дозволив нам вирішити цю дилему. Тож відтепер приготуйтеся розподіляти припаси у селищі, – сказав Луїзен.
— Справді? Цей чоловік дав дозвіл?
— Так.
Луїзен гордо кивнув.
— Ви не повинні торкатися їжі, яку я відклав для сера Карлтона і його людей. Ми повинні самі роздобути щось інше.
— Але щоб нагодувати всіх людей, їм доведеться голодувати ще кілька днів, поки ми не знайдемо якесь рішення.
— Багато хто опинився в пастці в межах замку. Якщо відчинити ворота і привезти їжу з прилеглих районів, проблему можна буде легко вирішити.
— Сер Карлтон не відчинить ворота. Я вирішу питання з джерелом їжі, розрахую, скільки днів ми зможемо протриматися на тому, що є в замку, а також порахую наші людські ресурси.
Вічно дитячий і ненадійний лорд уклав угоду з цим жахливим Карлтоном заради своїх людей. Всі присутні були здивовані й дуже вражені проблиском його лідерства.
— Я подумаю над цим. Ми не повинні нічого використати марно.
— Так. Тоді... щодо людських ресурсів...?
— З усіма слугами і лицарями в замку ми зможемо провести цю справу, хоча ресурсів може не вистачити, – відповів Луїзен.
— Я знову зберу лицарів, які охороняють околиці замку. Також ми можемо використати солдатів, які залишилися після розформування армії.
Радники вміло продовжили розмову після того, як Луїзен вис
ловив кілька пропозицій. Багаторічний досвід тих, хто керував маєтком, не можна було скидати з рахунків. Жалість до селян, а також хвацька постать Луїзена підштовхнули їх до дій.
Далі
Розділ 26
«Я більше нічого не можу зробити.» Луїзен схрестив руки і спостерігав за палкою розмовою, що розгорілася між його підлеглими. І, хоча він щиро намагався вслухатися в них, від суперечок у нього почала боліти голова. «Я впевнений, що генерал добре впорається з цим.» Луїзен вирішив передати цю справу тому, хто має набагато більше лідерських та адміністративних навичок, ніж він сам. Що ж до його обов'язків лорда, він вирішив використати цей інцидент і подальші події для того, щоб повільно ознайомитися зі своїми територіальними обов'язками. Молодий герцог подивився на генерала, який кивнув головою, коли їхні погляди зустрілися. Взаємодія була короткою і незначною, але в доброзичливому погляді та ввічливому визнанні можна було відчути виразну гордість за свого підопічного. Це був погляд, якого Луїзен ніколи не бачив, коли подорослішав. Не прозвучало жодного слова похвали, але Луїзен відчув неявне схвалення. Генерал визнав зусилля Луїзена і його намагання стати кращим лордом. Вперше Луїзен відчув полегшення, коли подивився на свого найближчого радника. «Це добре.» Луїзен вислизнув із кімнати для нарад легким кроком, проте за ним хтось кинувся навздогін. — Мілорде. Це був командир лицарів. Зморшкуваті очі старого лицаря були вологими та червоними. Він рішуче опустися на коліна перед своїм молодим господарем. Луїзен, зніяковівши, спробував зупинити його, але чоловік навіть не дав йому шансу відмовити у своєму запалі. — Пробачте, мілорде. — Га? За що? – розгублено перепитав Луїзен. Чому командир стояв на колінах? — Я повинен був слідувати за вами і захищати вас, мілорде. Побачивши, як ви постраждали, я зрозумів, що помилявся. Моя впертість і моя гордість наразили мого герцога на небезпеку… – старий лицар винувато схилив голову. — Ви були поранені... Вас могло спіткати якесь величезне нещастя. Я не маю ні права, ні честі з'являтися перед моїм герцогом чи перед його попередником. Командир лицарів дуже шкодував. Якби лицарі Луїзена пішли за ним, можливо, лорд і його слуга не були б покинуті в селищі. Він добре знав, що Луїзен погано володіє навичками верхової їзди і не має достатньої військової підготовки. Він знав, що його лорд не зміг би впоратися з цими досвідченими найманцями. Усвідомивши все це, але нічого не зробивши, командир був обурений власною самовпевненістю. Що, якби Карлтон не знайшов Луїзена? Що, якби його герцога продовжував оточувати розлючений натовп? Просто уявити собі таке було жахливо і запаморочливо. — Покарайте цього негідного слугу, мілорде. Мені не можна пробачити того, що я поставив свої почуття вище лицарського обов'язку. — Ні, що ви маєте на увазі під «покаранням»? Все гаразд. Я в порядку. — Ні, ви не можете залишити цей проступок безкарним. Я негідник, який не заслуговує бути лицарем мілорда. Луїзен почувався розгубленим, слухаючи пристрасне самозвинувачення командира лицарів. «Ні, чому до такої міри?» Він присів навпочіпки перед чоловіком, роздумуючи, що йому робити. Ця сцена збентежила його. — Навіть якби ви наполягали піти за мною, я б відмовився. — І все ж таки, я не повинен був так легко приймати це. Не тоді, коли йдеться про безпеку мого герцога... — Що ви могли зробити? Ви не долюблюєте мене... І не без причини. Я нічого не знаю про те, що відбувається у мене під носом. — Мілорд не винен! Слуги повинні уважніше стежити за ситуацією і допомагати вам. Луїзен похитав головою: — Ні. Оскільки я підписав цю пропозицію, я винен. Мені дуже шкода. — Ні, мілорде. Хоча територія деякий час і була в стані боротьбі, але такі події трапляються в житті кожного. Невже ви думаєте, що за часів правління покійного герцога ніколи не було таких криз? – командир лицарів почав заспокоювати Луїзена, і розмова, здавалося, коливалася між ними, коли вони намагалися заспокоїти один одного. Якою б виснажливою не була ситуація, Луїзен знав, що він присутній у думках свого лицаря. У цій катастрофі є і позитивний бік*. *В оригіналі роману йдеться про те, що Луїзен швидко вхопився за хвіст коня, тобто вхопився за щось (в даному випадку, за хороші сторони катастрофи). Ідіома. — Це мудрі слова. Так, люди робитимуть помилки, доки живуть. — Але... — Ви думаєте, я не знаю глибини вашої відданості? Ви подарували мені магічну річ, яка дорога вам, як власне життя. Луїзен продемонстрував браслет, подарований йому командиром лицарів – той самий аксесуар, який захищав його від нападів натовпу, спрямованих на його сліпу зону. Він обережно зняв браслет і поклав його у руки командира. — Завдяки вашій турботі я зміг безпечно повернутися до замку. Дякую, що позичили мені таку цінну річ, – сказав Луїзен. — Мілорде… — Пробачте, що не зважав на ваші почуття. Командир був вірний своїм принципам і моральним чеснотам, як ніхто інший. Цей чесний, але впертий чоловік захищав територію навіть після того, як її покинули господарі – один через смерть, а інший через недбалість. Така несамовита вірність, яка не відступила перед обличчям смерті, заслуговує на повагу. Луїзен не вважав, що заслуговує на вибачення чоловіка, адже в попередній часовій лінії він помер собачою смертю*. *Собача смерть = похмура/жахлива смерть, не гідна людини. Смерть, яка нехтує правами людини. «Хто б наважився кого покарати? – подумав Луїзен: – Я втік, а він залишився.» — Ви завжди виконували свій обов'язок. Це я повинен просити вибачення, – Луїзен знав, що скільки б разів він не вибачався, неможливо передати глибоку провину. Хоча ніхто інший не міг отримати доступ до цього спогаду, Луїзен не міг пробачити собі й перестати оплакувати смерть непохитно вірного командира, який залишився у його пам'яті. Він не бажав забувати свою провину. Луїзен мовчки взяв руки командира у свої. — Дякую вам. Завжди. — Мілорде... З іншого боку, командир лицарів був здивований дотиком Луїзена. Раніше ці руки були маленькими і м'якими, як паростки, що розпускаються ранньою весною. Тепер же вони стали більшими і міцно тримали. Командир лицарів нарешті зрозумів, що Луїзен виріс. У його пам'яті промайнули радість від турботи про маленького Луїзена, душевний біль, викликаний відчуженими стосунками між лордом та його радниками, і докори сумління після того, як Луїзен став нікчемним герцогом. Лицар, який шукає покарання, і господар, який натомість відчуває потребу просити вибачення. Коли він став таким надійним? З куточків очей лицаря потекли сльози, змочуючи глибокі зморшки на його обличчі. Кожна велика крапля була важкою, як прожиті ним роки. — Я більше ніколи не ставитимуся до свого мілорда так несерйозно. Я довірятиму і сумлінно виконуватиму ваші накази, – присягнувся командир лицарів. «Але справа не в цьому. Чому ви повинні мені довіряти? Чому тут довіряти?» Луїзен засумнівався в його мудрості, але був не настільки грубим, щоб кинути доброзичливість старшого чоловіка назад в обличчя*. Натомість у гідній та елегантній манері Луїзен закінчив втішати старого лицаря і відправив того назад до кімнати для нарад виконувати свої обов'язки. *Оригінальна ідіома «кинути попіл в обличчя» означає бути невдячним або грубим у сердечній ситуації. «Я вдячний... Але вони не повинні мені надто довіряти... Я лише втягну їх у неприємності...» Завдяки своїм знанням про майбутнє, Луїзен деякий час здавався розумним, але він з самого спочатку був неуважною людиною, яка не любила використовувати свій мозок. Він найкраще знав свою ненадійну сутність. Йому доведеться колись виправляти свої помилки. Луїзен буркнув і прискорив крок. *** У маєтку герцога було кілька в'язниць. Луїзен заздалегідь розпитав людей Карлтона, де утримували селян – у підвальних темницях. Це була в'язниця для злочинців із чіткими звинуваченнями, де їх ізолювали від інших до суду. Як правило, тих, кого спіймали на бунтах, висилали з території. У деяких випадках більш суворим вироком могли бути штрафи або громадські роботи, залежно від розсуду лорда. Але заподіяння шкоди лорду або родині Аніес часто каралося смертю. Для тих, хто жив під захистом і милістю свого благородного володаря, будь-яка фізична розправа була серйозним актом зради, що загрожував стабільності системи. Жодна дворянська родина ніколи не залишила б такий злочин безкарним. Люди, захоплені вдень, навряд чи були тими, хто безпосередньо поранив Луїзена. Але їхні долі залежали від того, як до них поставиться лорд: чи вважатиме він їх тими, хто потрапив у потік гніву, чи тими, хто брав участь у навмисному заподіянні шкоди правлячій сім'ї, чи ні. Герцог Аніес мав право судити злочини, скоєні на його території. Наразі Карлтон мав право проводити суд, але їхні долі все ще залежали від примхи лорда, адже Карлтон дав дозвіл Луїзену чинити, як йому заманеться. Хоча для мешканців селища можливість потрапити всередину герцогського замку зазвичай випадає раз у житті, їхній візит був затьмарений ув'язненням у підземеллі. У в'язниці відчутно панувала тривожна атмосфера. Коли Луїзен спускався сходами, на герцога, від якого залежали їхнє життя або смерть, посипалися численні благання. — Пробачте, мілорде! — Я б ніколи не напав на вас, мілорде, присягаюся! Кожен крик відбивався від кам'яних стін, створюючи запаморочливу какофонію. Серед панічних криків пролунав знайомий голос: — Мілорде! Мілорде! Це я! Я тут! — ...Руґере? Руґер був замкнений у камері, яку він ділив з п'ятьма чи шістьма іншими мешканцями селища. — Чому ти там? – здивовано запитав Луїзен. Він підійшов прямо до камери. Руґер притиснувся тілом до залізних ґрат і відчайдушно покликав свого господаря: — Мілорде. О, мілорде. Ви нарешті прийшли врятувати мене, чи не так? — Я навіть не знав, що ти тут. Чому ти взагалі в цьому місці? — Мене схопили раніше вдень, після того, як Карлтон забрав вас, мілорде. Я намагався слідувати за вами, але потрапив у селянський бунт. Не дивно, що Луїзен не міг знайти свого слугу. Чесно кажучи, Руґер пожав те, що посіяв, але цей досвід, мабуть, був дуже травматичним. Його очі були вологі від сліз, а фізичний стан виглядав досить погано. — Виходь. Луїзен махнув рукою охоронцеві, щоб той відчинив двері. Руґер незграбно вискочив із камери. Він не міг як слід випрямити спину, а суглоби скрипіли, як іржаві шарніри.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!