— Не думаю, що ти вдарився головою.... – пробурмотів Карлтон, обережно садячи Луїзена на диван.

 

Потім найманець відступив, ніби уникаючи його.

 

«Щось не так?»

 

Луїзен на мить насупився, а потім подивився на себе. Його тіло смерділо потом і було вкрите брудом після інциденту в селищі. Його долоня була темно-червоною – він обдер шкіру, коли впав під час бунту, а кров запеклася і згорнулася в зморшках шкіри. Його багатий одяг перетворився на лахміття і місцями був порваний.

 

«Я виглядаю достатньо жахливо, щоб уникати мене поглядом», – подумав Луїзен.

 

Він був настільки зосереджений на ситуації в селищі, що не помітив власного брудного вигляду.

 

— Я забув про себе – зараз я більше схожий на коня, ніж на людину. Продовжімо після того, як я вмиюся?

 

І знову Карлтон отримав можливість зазирнути в незбагненний розум Луїзена через його безглузді слова.

 

Ця людина. Невже герцог, чи то через невинність, чи то через дурість справді повірив у цей абсурдний, вульгарний жарт і був готовий віддатися йому?

 

— Ні, – Карлтон став серйозним.

 

— Вам було б краще, якби я не мився? – запитав Луїзен із двозначним виразом обличчя.

 

«Чи завжди цей дворянин був таким глухим?» – подумав Карлтон. 

 

— Абсолютно ні!

 

— Тоді в чому проблема? – запитав Луїзен.

 

— Це божевілля. Я сказав «досить». Ти можеш зупинитися. Я хотів лише поглузувати з тебе, мій герцогу. Жодне з моїх слів не містило у собі щирості.

 

— Ви насміхалися з мене?

 

— Так. Я не такий вже й виродок. Я не знав, що герцог візьме мої слова близько до серця.

 

— Якби я не був щирим, навіщо б зайшов так далеко?

 

— Це… – Карлтон завагався. — Війна нервів...

 

— Хіба я не казав, що зроблю будь-що? Який сенс так вперто боротися з вами лише через гордість?

 

— Ну, аристократи зазвичай ведуть війну нервів навіть з ножем, приставленим до їхнього горла.

 

«Невже?»

 

Луїзен порився в пам'яті в пошуках відповіді. Дійсно, були такі відважні дворяни, які затівали дрібні бійки з ним, великим лордом. Але чи вчинили б вони так само з Карлтоном?

 

Темпераментний ненависник дворянства, від якого відмовився перший принц, коли той здичавів…

 

Луїзен припускав, що це можливо. Для декого гордість була важливішою за усе. Для Луїзена, однак, не мало значення, було прохання Карлтона щирим чи чистим знущанням.

 

— Отже, чи достатньо я продемонстрував свою щирість зараз? – запитав Луїзен.

 

— …Так. Цього достатньо, – відповів Карлтон, відчуваючи дивний гіркий присмак у роті. — Це все, що ти хочеш сказати?

 

Карлтон відчував себе так, ніби він дійсно уникнув певної катастрофи. Якби він не зупинив Луїзена, лорд і справді зняв би з нього штани. І тоді... кожен може собі уявити, що сталося б далі. Незважаючи на те, що обидва вони опинилися в такій ганебній ситуації, його супротивник, Луїзен, здавалося, зовсім не переймався.

 

— Тоді чи дасте ви дозвіл? – очі Луїзена заблищали з надією.

 

Сяючі блакитні очі нагадали Карлтону літні промені, що відбиваються у струмку.

 

«То ось воно як? Справді великодушний дворянин? Він не має жодних прихованих мотивів? – Карлтон раптом занепокоївся, дивлячись на світлий колір обличчя Луїзена, схожого на дитину, покинуту на березі. – Більшість людей не зайшли б так далеко, чи не так?»

 

Луїзен був надто нерозважливим. І Карлтон дійшов висновку, що прогнозувати його поведінку безглуздо. Їм доведеться піти на компроміс.

 

«Я краще наглядатиму за ним зараз, ніж потім дізнаюся про дивні справи, які він робив за моєю спиною», – хоча і ненавидів погоджуватися, бо відчував наче танцює під чиюсь дудку, Карлтон обрав шлях, який робив його менш тривожним.

 

— Гаразд. Роби, як тобі завгодно, мілорде, – Карлтон дав дозвіл після довгих роздумів.

 

— Справді?

 

— Так. Але, як ти і пропонував, робочу силу і припаси ти повинен зібрати самостійно.

 

— Звичайно! – Луїзен розсміявся. У цю мить у кімнаті стало світліше, наче запалилася ще одна свічка – надто вже ангельською була його усмішка.

 

Карлтон подумав, що ця усмішка дійсно варта уваги.

 

— Що ти плануєш робити? – Карлтон хотів знати, про що думає Луїзен, що так яскраво усміхається.

 

— Я повинен обговорити деталі зі своїми радниками. Зрештою, я нічого не знаю.

 

— Ти прийшов сюди без плану? Що ти збираєшся робити з нестачею їжі?

 

— Для цього... Мені треба дещо перевірити... Розповім вам потім, не хвилюйтеся. Я нічого від вас не приховую. А зараз я піду, щоб відвідати генерала, – впевнено промовив Луїзен і вийшов з кімнати.

 

«Коли ти кажеш не хвилюватися, це нервує ще більше», – Карлтон дивився в спину Луїзену, коли той виходив. Йому було цікаво, які дивні думки крутилися в цій круглій і гарній голові.

 

Як тільки Луїзен пішов, до кімнати увійшли люди Карлтона. Здавалося, що вони весь цей час потайки чекали назовні. На їхніх обличчях відбивалося безліч запитань, які вони хотіли озвучити. Вони насторожено оглядали кімнату і свого командира. Їм було дуже цікаво, але вони не наважувалися запитати, що сталося після того, як вони вийшли з кімнати.

 

— Здається, герцог кудись поспішає? – несміливо озвався один з підлеглих. Він боязко озирнувся, не бажаючи запалювати цю порохову бочку. Один лише вираз обличчя Карлтона попередив їх, що сталося щось надзвичайне.

 

Але Карлтона не був зацікавлений у тому, щоб задовольняти цікавість своїх людей. 

 

— Я відкладаю наш від'їзд на поле бою. Робіть, як хоче герцог... і стежте за ним, а також за генералом і командиром лицарів. Дайте мені знати, якщо буде щось підозріле, особливо якщо це буде пов'язано з герцогом Аніес.

 

— Куди ви?

 

— Тренувальний полігон. 

 

Карлтон сказав усе, що хотів, і різко вийшов. Цікавість його підлеглих ще більше розгорілася. Похмурий вираз обличчя Карлтонарозпалював їхню уяву. У їхніх головах зародилися підозри.

 

— Тож, як гадаєте, командир і герцог зробили це? Чи ні?

 

— Він сказав нам, щоб ми дозволили герцогу робити те, що той хоче. Якби вони цього не зробили, командир би так не говорив.

 

— Оооо, ці двоє...

 

Слуги, які прийшли прибирати кімнату, також підслухали несамовитий шепіт підлеглих Карлтона. З того, що ті говорили, слуги зрозуміли, що Карлтон звернувся до герцога з таким проханням, а Луїзен виконав його. Їхні підозри були обґрунтованими, оскільки Карлтон, здавалося, прогнувся під Луїзена після того, як провів час наодинці з ним.

 

Так почали поширюватися дивні чутки, про які ні Луїзен, ні Карлтон не мали жодного уявлення.

 

***

 

Луїзен попрямував до кімнати для нарад. Завдяки зусиллям генерала і наказам Луїзена всі інші радники вже давно зібралися там.

 

Коли Луїзен увійшов, всі радники були дуже шоковані. Його міцний шкіряний мундир був подертий і вкритий брудом, а тонке волосся нагадувало пташине гніздо. На його долонях засохла кров, а крізь розриви на штанях виднілися благородні коліна.

 

— Герцогу!

 

— З вами все гаразд? Які страждання ви пережили в селищі, заради всього святого?

 

Вони чули про інцидент від генерала, але не знали про поранення свого герцога і були приголомшені.

 

Боячись завдати болю своєму лорду, радники не могли підбігти до нього і самі оглянути його рани. Не дивлячись на те, що вони зневажали його здібності як лорда, Луїзен був для них як дитина. Їм було боляче бачити його страждання.

 

— Мілорде! У вас руки в крові. Покличте спочатку лікаря... Лікаря*! Хіба його тут немає?! Га?!

 

*주치의 = особистий лікар. Спочатку вони казали 의사, що означає «звичайний лікар». А потім слово «особистий лікар». Тут трохи незручно кликати особистого лікаря, тому я прибрала його… але просто, щоб ви знали!

 

— Поки що прикладімо лікарські трави. Мілорде... вас нудить? Де ще болить? Ах! Будь ласка, спершу сядьте.

 

Для Луїзена така надмірна опіка була звичною рутиною. Слуги герцогства були схильні мимоволі оберігати свого лорда від усякої шкоди. Але Луїзен вже так давно не спостерігав подібної метушні, що розгубився.

 

— Прошу всіх заспокоїтися. Наш лорд не може говорити через ваш галас. 

 

Лише один наказ генерала заспокоїв цю шалену атмосферу. Після того, як в залі настала тиша, генерал багатозначно подивився на Луїзена. Усі спрямували свої погляди на нього і чекали наказів молодого герцога.

 

— Ви всі знаєте ситуацію, чи не так?

 

 — Так.

 

Луїзен уважно оглянув своїх радників. 

 

— Мені дуже шкода. Про це я повинен був подбати самостійно. Але це також і ваша провина. Усім відомо, що я некомпетентний лорд... Як би ви на мене не ображалися, ви не можете кинути свою роботу.

 

Було видно, як маківки голів радників похилилися під важким тягарем каяття. Як ганебно було відверто ігнорувати тяжке становище людей у селищі й натомість скаржитися: «Якби ж то лорд подорослішав». Однак Луїзен вибачився першим, тому тягар на їх плечах став у багато разів важчим.

 

— Не докоряйте селянам за те, що сталося сьогодні. Провина лежить на вас і на мені. Зробімо все можливе, щоб залишити минуле позаду і подолати цю кризу.

 

— Так, мілорде.

 

 — Ми зробимо це.

 

— Сер Карлтон дозволив нам вирішити цю дилему. Тож відтепер приготуйтеся розподіляти припаси у селищі, – сказав Луїзен.

 

— Справді? Цей чоловік дав дозвіл?

 

— Так.

 

Луїзен гордо кивнув. 

 

— Ви не повинні торкатися їжі, яку я відклав для сера Карлтона і його людей. Ми повинні самі роздобути щось інше.

 

— Але щоб нагодувати всіх людей, їм доведеться голодувати ще кілька днів, поки ми не знайдемо якесь рішення.

 

— Багато хто опинився в пастці в межах замку. Якщо відчинити ворота і привезти їжу з прилеглих районів, проблему можна буде легко вирішити.

 

— Сер Карлтон не відчинить ворота. Я вирішу питання з джерелом їжі, розрахую, скільки днів ми зможемо протриматися на тому, що є в замку, а також порахую наші людські ресурси.

 

Вічно дитячий і ненадійний лорд уклав угоду з цим жахливим Карлтоном заради своїх людей. Всі присутні були здивовані й дуже вражені проблиском його лідерства.

 

— Я подумаю над цим. Ми не повинні нічого використати марно.    

 

— Так. Тоді... щодо людських ресурсів...?

 

— З усіма слугами і лицарями в замку ми зможемо провести цю справу, хоча ресурсів може не вистачити, – відповів Луїзен.

 

— Я знову зберу лицарів, які охороняють околиці замку. Також ми можемо використати солдатів, які залишилися після розформування армії.

 

Радники вміло продовжили розмову після того, як Луїзен вис
ловив кілька пропозицій. Багаторічний досвід тих, хто керував маєтком, не можна було скидати з рахунків. Жалість до селян, а також хвацька постать Луїзена підштовхнули їх до дій.