— Оскільки Карлтон наразі має абсолютну владу, нам потрібно заручитися його підтримкою, – сказав Луїзен.

 

— Ця людина знала про ситуацію в селищі. Один наказ з його вуст міг би поповнити склади або привезти зібрану пшеницю з полів. Але він вирішив залишатися на місці й нічого не робити. Мілорде, як ви гадаєте, що це означає?

 

— Що допомога Карлтона вирішить усі наші проблеми?

 

— Я не це мав на увазі.

 

— Я знаю. Ви мали на увазі, що навряд чи він простягне нам руку допомоги. Але це не означає, що я маю просто здатися.

 

— Це правда, але...

 

— Я розберуся з сером Карлтоном, а ви зберіть людей. Складіть план порятунку жителів селища і негайно відправляйтеся, як тільки отримаємо дозвіл.

 

— А сер Карлтон дозволить нам зібрати селян?

 

— Якщо хтось із його людей зупинить вас, назвіть моє ім'я. Я отримаю його дозвіл.

 

— Це справді нормально?

 

Генерал виглядав стурбованим. Чи справді вони зможуть зробити так, як сказав Луїзен? Що їм робити, якщо їхні дії принесуть ще більше неприємностей?

 

— Я особисто переконав сера Карлтона підготуватися до нападу сарани. Я знайду спосіб, так чи інакше. Не хвилюйтеся. 

 

Можливо, це було перебільшенням правди, але Луїзен потайки замітав реальність під килим. У цей час було важливіше продемонструвати своїм людям впевненість і заспокоїти генерала та інших.

 

— Це заради наших невинних людей. Навіть якщо ви маєте на мене якісь образи, будь ласка, подумайте про них, – Луїзен глибоко схилив голову. Це видовище похитнуло спокій генерала.

 

У шестирічному віці Луїзен втратив батьків через інфекційну епідемію, яка спустошила територію. Подружжя день і ніч боролося за свій народ і врешті-решт піддалося тій самій хворобі, з якою так відчайдушно боролося. Зрештою, чума була швидко приборкана завдяки основам, закладеним його батьками. Це була благородна і почесна смерть, гідна правителів герцогства.

 

Таким чином, Луїзен став лордом у такому ранньому віці.

 

У день похорону герцога і герцогині генерал обійняв молодого лорда і поклявся захищати його все життя. Він виховував Луїзена з усім своїм надмірно турботливим серцем, хвилюючись, що юний лорд може постраждати або занепасти духом, якщо залишиться без нагляду. Однак така опіка перетворила Луїзена на невиправного негідника. Генерал не міг не розчаруватися і не впасти у відчай від його поведінки.

 

Незважаючи на це, Луїзен був його найулюбленішим лордом.

 

Людиною, яку він плекав усіма фібрами своєї юнацької любові та відданості.

 

Генерал міг дати лише одну відповідь, коли його лорд просив його про допомогу.

 

— Я виконаю ваш наказ, мілорде, – генерал глибоко вклонився Луїзену.

 

 «З допомогою генерала решта роботи буде виконана досить швидко», – Луїзен усміхнувся з полегшенням. – «Тепер потрібно тільки переконати Карлтона...»

 

Пообіцявши отримати його дозвіл будь-якою ціною, Луїзен вийшов із кімнати.

 

***

 

Поки Луїзен зустрічався з генералом у його кімнаті, Карлтон знайшов шлях до кабінету генерала. Там зберігалися майже всі адміністративні документи маєтку.

 

Карлтон шукав документ, який давав дозвіл на вилучення пайків і продовольчих запасів для війни. Він був упевнений, що солдати не були настільки зухвалими, щоб захопити майно без чіткого дозволу лорда. Має бути якась офіційна заява.

 

Вже з одного погляду на кабінет Карлтон міг сказати, що генерал був компетентною людиною. Всі папери були систематизовані, тож Карлтон швидко знайшов те, що шукав.

 

Хутко переглянувши папери, він знайшов потрібний документ із підписом герцога Аніес.

 

Він побіжно глянув на документ, і хоча підпис був нечітким через терміновість ситуації, він, безсумнівно, належав Луїзену.

 

«Що це?... Значить, він підписав його.» 

 

Щойно Карлтон дізнався про це, куточок його серця похолонув.

 

Під час спільної подорожі селищем Карлтон спостерігав за виразом обличчя лорда. На його блідому лиці були явні шок і розгубленість.

 

Тож, Карлтон очікував нечесної гри.

 

Оскільки Луїзен не мав реальної влади у герцогстві, а вплив радників був сильним, Карлтон задавався питанням, чи не зробили радники цього без відома Луїзена.

 

Але це, очевидно, було не так. Захоплення селища мав дозволити сам Луїзен.

 

«То ти справді не знав? Якщо ти збрехав, я цього так не залишу.»

 

Чи він прикидався, коли тремтів і так відчайдушно чіплявся за спину Карлтона? Чи брехав він, коли говорив, що хоче повністю дослідити ситуацію в селищі?

 

Карлтон вдарив ногою по столу, і кімнатою прокотився гучний звук. Він відчув неприємне роздратування.

 

«В черговий раз дворянин довів, що він нічим не кращий за інших підлих аристократів. І все ж, чому я відчуваю таке розчарування?... Мене лише ненадовго обдурило його обличчя. Я просто злюся, що мене знову обдурив черговий аристократ. Ось і все.»

 

Карлтон намагався виправдати неприємне відчуття у своєму серці. 

 

«Проблема в його обличчі... в цьому обличчі…»

 

Один із людей Карлтона підійшов до нього, коли той виливав свою злість на ні в чому не винному столі. 

 

— Командире?

 

Спочатку вони розбіглися на пошуки Луїзена і щойно повернулися до замку після того, як почули новину про його безпечне прибуття. Підлеглий прийшов знайти Карлтона, щоб почути його наступні накази.

 

— Вирушаймо, – Карлтон розвернувся і пішов, ніби нічого не сталося. Підлеглий, звиклий до запальності Карлтона, вийшов слідом за своїм командиром з кабінету.

 

— Що з селищем? – запитав Карлтон, коли вони йшли коридором.

 

— З ним вже розібралися. Там були лише селяни, всі вони розбіглися, коли прибули солдати. Тож великого конфлікту не було. Ми лише зловили тих, хто не зміг втекти, і посадили їх до в'язниці.

 

— Ми їх затримаємо ненадовго. Завтра відпустимо.

 

— Так, пане.

 

Подумавши, Карлтон додав: 

 

— І приготуйте їм їжу.

 

— Так, – відповів підлеглий. — А! Здається, слуга герцога потрапив у цю метушню і його теж схопили. Чи не виникне проблем через ув'язнення слуги герцога?

 

— Цього хлопця?

 

Карлтон пригадав своє спілкування зі слугою Луїзена. Пихатий виродок. Він постійно поблажливо поглядав на Карлтона з-за спини свого господаря. Хоча він здавався досить спритним і поступливим, надзвичайно зарозумілий вираз спотворював його обличчя так, що зовнішність не сяяла.

 

Цей чоловік не раз діяв Карлтону на нерви. Хоча він і сердився на слугу за те, що той відкрито зневажав його та його людей, але слуга герцога не той, кого він міг легко зачепити.

 

 — Він що, самозванець? – запитав Карлтон.

 

— Що? Ми його ідентифікували.

 

— Ні. Я боюся, що деякі селяни можуть прикидатися слугою герцога, щоб уникнути покарання, – Карлтон посміхнувся. Слугу герцога не можна було б затримати... але селянин не має такої влади, і його можна залишити. Луїзен розлютив його, але Карлтон відчув себе трохи краще, коли він подумав про Руґера, який, безсумнівно, проведе незручну ніч у в'язниці.

 

— А, так, – підлеглий хіхікнув, погоджуючись. Всі знали про зарозумілі слова та вчинки Руґера. Серед людей Карлтона не було жодного, хто б не вступав у дрібні конфлікти з цим слугою.

 

Ніхто не очікував, що Руґеру доведеться терпляче чекати в одній камері з тими самими селянами, з якими він воював.

 

— Настав час цьому хлопцеві скуштувати гіркоти світу.

 

— Люди повинні трохи постраждати, щоб жити.

 

— Правильно.

 

«Як і годиться нашому командиру!» – подумав підлеглий. — «Він ніколи не втрачає можливостей!» 

 

І знову підлеглий Карлтона замислилися над своєю глибокою повагою до жорстокості свого командира.

 

***

 

Карлтон і його підлеглий повернулися до кабінету герцога. Всі інші старші підлеглі також прийшли. Вони випивали і думали над тим, щоб знову вирушити в дорогу завтра вранці.

 

У цей момент з'явився Луїзен, увійшовши до кімнати з твердою рішучістю.

 

«Він вже не схожий на військовополоненого чи раба, що потрапив до лав ворога.» 

 

Карлтону не сподобалося таке ставлення.

 

— Я прийшов, щоб сказати вам дещо... але бачу, що до вас приєдналися інші. Я почекаю назовні.

 

— Ні, – Карлтон не дав Луїзену піти. — Просто скажи, що тобі потрібно.

 

— Зараз?

 

Погляди людей Карлтона пронизували Луїзена.

 

Кожен погляд чинив величезний тиск, адже кожен найманець був удвічі більший за Луїзена. Погляди були нейтральними, але, безумовно, недобрими... Зрештою, саме через Луїзена сьогоднішній графік пішов шкереберть.

 

Однак Луїзен не відступив. Він продовжував заглиблюватися у свою похмуру справу: 

 

— Я хотів би відновити роздачу пайків в селищі.

 

— Ні, – прямо відповів Карлтон, навіть не замислюючись. Він уже обміркував відповідь на це питання.

 

— Завтра мені потрібно повертатися на фронт. Я не можу дозволити собі приділяти увагу цій справі. У мене немає ні людей, ні часу, ні припасів, щоб роздавати їх селянам.

 

— Якщо у вас не вистачає людей, то як щодо залучення людей герцогства? Генерал буде головним, а не я. Він же більш надійний, чи не так?

 

— Напевно.

 

— Ми самі будемо збирати необхідні продукти харчування. Частину, необхідну для воєнної компенсації, не чіпатимемо.

 

Луїзен був настільки наполегливим, що Карлтон не міг не продовжувати розпитувати лорда. 

 

— Якщо ви не збиратимете їжу ззовні, вам не вистачить, щоб нагодувати всіх, чи не так?

 

Перш за все, сільське зерносховище було реквізоване через нестачу запасів у замку. Самозабезпечення, окрім провіанту, відведеного на військові потреби, було неможливим, поки ворота не були знову відкриті.

 

— Ми не відчинятимемо ворота. Навіть не мрійте про це.

 

— У мене є інший спосіб. Дозволите?

 

— Розумію. Але все одно я не хочу, – зло відповів Карлтон.

 

Однак Луїзен не відступав. 

 

— Ви ж знаєте про стан людей у селищі. Вони всі хворі й голодують. Якщо залишити все як є, вони помруть.

 

— І що?

 

— Ці люди невинні. Вони просто жертви політичних справ.

 

— Мабуть, ці жителі чимось згрішили, якщо їм поталанило з таким нерозумним лордом. Навіть якщо вони живуть важко, вони втрачають свої життя, як звичайні кімнатні мухи, за помахом руки вельможі, – гнівно сказав Карлтон, вказуючи на некомпетентність Луїзена.

 

— ...Будь ласка, змилуйтеся над ними, – жалісно благав Луїзен. Але його серйозний вигляд тепер виглядав пластик
овим перед обуреними очима Карлтона.

 

— Невже герцог думає, що я прийшов погратися?

 

— ...Ні.

 

— Я прийшов завоювати регіон, а не служити його людям. Чому я повинен проявляти милосердя?