— Оскільки Карлтон наразі має абсолютну владу, нам потрібно заручитися його підтримкою, – сказав Луїзен.
— Ця людина знала про ситуацію в селищі. Один наказ з його вуст міг би поповнити склади або привезти зібрану пшеницю з полів. Але він вирішив залишатися на місці й нічого не робити. Мілорде, як ви гадаєте, що це означає?
— Що допомога Карлтона вирішить усі наші проблеми?
— Я не це мав на увазі.
— Я знаю. Ви мали на увазі, що навряд чи він простягне нам руку допомоги. Але це не означає, що я маю просто здатися.
— Це правда, але...
— Я розберуся з сером Карлтоном, а ви зберіть людей. Складіть план порятунку жителів селища і негайно відправляйтеся, як тільки отримаємо дозвіл.
— А сер Карлтон дозволить нам зібрати селян?
— Якщо хтось із його людей зупинить вас, назвіть моє ім'я. Я отримаю його дозвіл.
— Це справді нормально?
Генерал виглядав стурбованим. Чи справді вони зможуть зробити так, як сказав Луїзен? Що їм робити, якщо їхні дії принесуть ще більше неприємностей?
— Я особисто переконав сера Карлтона підготуватися до нападу сарани. Я знайду спосіб, так чи інакше. Не хвилюйтеся.
Можливо, це було перебільшенням правди, але Луїзен потайки замітав реальність під килим. У цей час було важливіше продемонструвати своїм людям впевненість і заспокоїти генерала та інших.
— Це заради наших невинних людей. Навіть якщо ви маєте на мене якісь образи, будь ласка, подумайте про них, – Луїзен глибоко схилив голову. Це видовище похитнуло спокій генерала.
У шестирічному віці Луїзен втратив батьків через інфекційну епідемію, яка спустошила територію. Подружжя день і ніч боролося за свій народ і врешті-решт піддалося тій самій хворобі, з якою так відчайдушно боролося. Зрештою, чума була швидко приборкана завдяки основам, закладеним його батьками. Це була благородна і почесна смерть, гідна правителів герцогства.
Таким чином, Луїзен став лордом у такому ранньому віці.
У день похорону герцога і герцогині генерал обійняв молодого лорда і поклявся захищати його все життя. Він виховував Луїзена з усім своїм надмірно турботливим серцем, хвилюючись, що юний лорд може постраждати або занепасти духом, якщо залишиться без нагляду. Однак така опіка перетворила Луїзена на невиправного негідника. Генерал не міг не розчаруватися і не впасти у відчай від його поведінки.
Незважаючи на це, Луїзен був його найулюбленішим лордом.
Людиною, яку він плекав усіма фібрами своєї юнацької любові та відданості.
Генерал міг дати лише одну відповідь, коли його лорд просив його про допомогу.
— Я виконаю ваш наказ, мілорде, – генерал глибоко вклонився Луїзену.
«З допомогою генерала решта роботи буде виконана досить швидко», – Луїзен усміхнувся з полегшенням. – «Тепер потрібно тільки переконати Карлтона...»
Пообіцявши отримати його дозвіл будь-якою ціною, Луїзен вийшов із кімнати.
***
Поки Луїзен зустрічався з генералом у його кімнаті, Карлтон знайшов шлях до кабінету генерала. Там зберігалися майже всі адміністративні документи маєтку.
Карлтон шукав документ, який давав дозвіл на вилучення пайків і продовольчих запасів для війни. Він був упевнений, що солдати не були настільки зухвалими, щоб захопити майно без чіткого дозволу лорда. Має бути якась офіційна заява.
Вже з одного погляду на кабінет Карлтон міг сказати, що генерал був компетентною людиною. Всі папери були систематизовані, тож Карлтон швидко знайшов те, що шукав.
Хутко переглянувши папери, він знайшов потрібний документ із підписом герцога Аніес.
Він побіжно глянув на документ, і хоча підпис був нечітким через терміновість ситуації, він, безсумнівно, належав Луїзену.
«Що це?... Значить, він підписав його.»
Щойно Карлтон дізнався про це, куточок його серця похолонув.
Під час спільної подорожі селищем Карлтон спостерігав за виразом обличчя лорда. На його блідому лиці були явні шок і розгубленість.
Тож, Карлтон очікував нечесної гри.
Оскільки Луїзен не мав реальної влади у герцогстві, а вплив радників був сильним, Карлтон задавався питанням, чи не зробили радники цього без відома Луїзена.
Але це, очевидно, було не так. Захоплення селища мав дозволити сам Луїзен.
«То ти справді не знав? Якщо ти збрехав, я цього так не залишу.»
Чи він прикидався, коли тремтів і так відчайдушно чіплявся за спину Карлтона? Чи брехав він, коли говорив, що хоче повністю дослідити ситуацію в селищі?
Карлтон вдарив ногою по столу, і кімнатою прокотився гучний звук. Він відчув неприємне роздратування.
«В черговий раз дворянин довів, що він нічим не кращий за інших підлих аристократів. І все ж, чому я відчуваю таке розчарування?... Мене лише ненадовго обдурило його обличчя. Я просто злюся, що мене знову обдурив черговий аристократ. Ось і все.»
Карлтон намагався виправдати неприємне відчуття у своєму серці.
«Проблема в його обличчі... в цьому обличчі…»
Один із людей Карлтона підійшов до нього, коли той виливав свою злість на ні в чому не винному столі.
— Командире?
Спочатку вони розбіглися на пошуки Луїзена і щойно повернулися до замку після того, як почули новину про його безпечне прибуття. Підлеглий прийшов знайти Карлтона, щоб почути його наступні накази.
— Вирушаймо, – Карлтон розвернувся і пішов, ніби нічого не сталося. Підлеглий, звиклий до запальності Карлтона, вийшов слідом за своїм командиром з кабінету.
— Що з селищем? – запитав Карлтон, коли вони йшли коридором.
— З ним вже розібралися. Там були лише селяни, всі вони розбіглися, коли прибули солдати. Тож великого конфлікту не було. Ми лише зловили тих, хто не зміг втекти, і посадили їх до в'язниці.
— Ми їх затримаємо ненадовго. Завтра відпустимо.
— Так, пане.
Подумавши, Карлтон додав:
— І приготуйте їм їжу.
— Так, – відповів підлеглий. — А! Здається, слуга герцога потрапив у цю метушню і його теж схопили. Чи не виникне проблем через ув'язнення слуги герцога?
— Цього хлопця?
Карлтон пригадав своє спілкування зі слугою Луїзена. Пихатий виродок. Він постійно поблажливо поглядав на Карлтона з-за спини свого господаря. Хоча він здавався досить спритним і поступливим, надзвичайно зарозумілий вираз спотворював його обличчя так, що зовнішність не сяяла.
Цей чоловік не раз діяв Карлтону на нерви. Хоча він і сердився на слугу за те, що той відкрито зневажав його та його людей, але слуга герцога не той, кого він міг легко зачепити.
— Він що, самозванець? – запитав Карлтон.
— Що? Ми його ідентифікували.
— Ні. Я боюся, що деякі селяни можуть прикидатися слугою герцога, щоб уникнути покарання, – Карлтон посміхнувся. Слугу герцога не можна було б затримати... але селянин не має такої влади, і його можна залишити. Луїзен розлютив його, але Карлтон відчув себе трохи краще, коли він подумав про Руґера, який, безсумнівно, проведе незручну ніч у в'язниці.
— А, так, – підлеглий хіхікнув, погоджуючись. Всі знали про зарозумілі слова та вчинки Руґера. Серед людей Карлтона не було жодного, хто б не вступав у дрібні конфлікти з цим слугою.
Ніхто не очікував, що Руґеру доведеться терпляче чекати в одній камері з тими самими селянами, з якими він воював.
— Настав час цьому хлопцеві скуштувати гіркоти світу.
— Люди повинні трохи постраждати, щоб жити.
— Правильно.
«Як і годиться нашому командиру!» – подумав підлеглий. — «Він ніколи не втрачає можливостей!»
І знову підлеглий Карлтона замислилися над своєю глибокою повагою до жорстокості свого командира.
***
Карлтон і його підлеглий повернулися до кабінету герцога. Всі інші старші підлеглі також прийшли. Вони випивали і думали над тим, щоб знову вирушити в дорогу завтра вранці.
У цей момент з'явився Луїзен, увійшовши до кімнати з твердою рішучістю.
«Він вже не схожий на військовополоненого чи раба, що потрапив до лав ворога.»
Карлтону не сподобалося таке ставлення.
— Я прийшов, щоб сказати вам дещо... але бачу, що до вас приєдналися інші. Я почекаю назовні.
— Ні, – Карлтон не дав Луїзену піти. — Просто скажи, що тобі потрібно.
— Зараз?
Погляди людей Карлтона пронизували Луїзена.
Кожен погляд чинив величезний тиск, адже кожен найманець був удвічі більший за Луїзена. Погляди були нейтральними, але, безумовно, недобрими... Зрештою, саме через Луїзена сьогоднішній графік пішов шкереберть.
Однак Луїзен не відступив. Він продовжував заглиблюватися у свою похмуру справу:
— Я хотів би відновити роздачу пайків в селищі.
— Ні, – прямо відповів Карлтон, навіть не замислюючись. Він уже обміркував відповідь на це питання.
— Завтра мені потрібно повертатися на фронт. Я не можу дозволити собі приділяти увагу цій справі. У мене немає ні людей, ні часу, ні припасів, щоб роздавати їх селянам.
— Якщо у вас не вистачає людей, то як щодо залучення людей герцогства? Генерал буде головним, а не я. Він же більш надійний, чи не так?
— Напевно.
— Ми самі будемо збирати необхідні продукти харчування. Частину, необхідну для воєнної компенсації, не чіпатимемо.
Луїзен був настільки наполегливим, що Карлтон не міг не продовжувати розпитувати лорда.
— Якщо ви не збиратимете їжу ззовні, вам не вистачить, щоб нагодувати всіх, чи не так?
Перш за все, сільське зерносховище було реквізоване через нестачу запасів у замку. Самозабезпечення, окрім провіанту, відведеного на військові потреби, було неможливим, поки ворота не були знову відкриті.
— Ми не відчинятимемо ворота. Навіть не мрійте про це.
— У мене є інший спосіб. Дозволите?
— Розумію. Але все одно я не хочу, – зло відповів Карлтон.
Однак Луїзен не відступав.
— Ви ж знаєте про стан людей у селищі. Вони всі хворі й голодують. Якщо залишити все як є, вони помруть.
— І що?
— Ці люди невинні. Вони просто жертви політичних справ.
— Мабуть, ці жителі чимось згрішили, якщо їм поталанило з таким нерозумним лордом. Навіть якщо вони живуть важко, вони втрачають свої життя, як звичайні кімнатні мухи, за помахом руки вельможі, – гнівно сказав Карлтон, вказуючи на некомпетентність Луїзена.
— ...Будь ласка, змилуйтеся над ними, – жалісно благав Луїзен. Але його серйозний вигляд тепер виглядав пластик
овим перед обуреними очима Карлтона.
— Невже герцог думає, що я прийшов погратися?
— ...Ні.
— Я прийшов завоювати регіон, а не служити його людям. Чому я повинен проявляти милосердя?
Далі
Розділ 24
Карлтон продовжив свою промову, сердито дивлячись на безмовного Луїзена: — Чесно кажучи, я не знаю, чому ти раптом вирішив здійняти галас, мілорде. Ти ж весь цей час мовчав, чи не так? Чому ж тоді в день, коли ми повернулися на передову, ти несподівано почав перейматися розподілом пайків? Чи не здається тобі цей раптовий інтерес підозрілим? — ...Це тому, що я справді щойно дізнався про це. — Не минуло й місяця з тих пір, як ти підписав документ. Ти вже забув? — Ні, не те щоб я забув. Я справді не знав. — Не знав? — Я... я... погано прочитав. Луїзен щиро намагався пояснити, що він не часто читає документи і як підписує їх, не розуміючи змісту. На той час його обличчя почало червоніти від збентеження. — Тож, ти не знав його змісту і просто підписав те, що тобі сказали підписати? Луїзен кивнув. Він почувався некомпетентним як людина. Він справді не хотів цього визнавати, але для того, щоб довести свою невинність, він повинен витримати цей сором. — Що я можу зробити, щоб ви повірили в мою щирість? – запитав Луїзен. — Хтозна. — Я зроблю все, що ви захочете. Я можу пообіцяти вам майбутнє. Мені знову стати перед вами на коліна? – Луїзен впав навколішки. Люди Карлтона ахнули. Один з чотирьох найвпливовіших дворян королівства знову стояв на колінах перед Карлтоном, простим найманцем! Якби ця новина поширилася, не було жодних сумнівів, що авторитет Луїзена впав би додолу, і він став би об'єктом насмішок з боку своїх однолітків. Але Луїзен анітрохи не соромився своїх нинішніх вчинків. Його обличчя виражало велику рішучість – бажання зробити все, щоб врятувати свої землі. Його шляхетна постать була чимось із книжок з історій, асинхронним з нинішнім політичним станом справ між аристократією та простим народом. Прекрасний лорд на колінах перед похмурим найманцем. Ця сцена залишила у Карлтона гіркий присмак у роті. Все виглядало так, ніби Карлтон був лиходієм, який загрожував життю громадян, а Луїзен – святим, який жертвував собою заради його несправедливих вимог. «Але ж це провина лорда! Його робота – збирати уламки.» «Чому ж я почуваюся поганим хлопцем?» Карлтон був роздратований. — Будь-що? Ти думаєш, що тільки стати на коліна буде достатньо? Може оголиш все своє тіло, щоб показати свою щирість?! — Моє тіло? – Луїзен намагався знайти сенс у недбало сказаних найманцем словах. «То він хоче моє тіло? У цьому є сенсі.» Очі Луїзена затремтіли так, наче всередині нього стався землетрус. Карлтон виглядав дуже потішеним, побачивши вагання Луїзена. Він виплюнув ці слова, щоб образити Луїзена, але не очікував, що інший сприйме пропозицію так серйозно. «Погляньте на нього. Навіть прикидаючись милосердним, він все одно поставить на перше місце власне его.» Карлтон не думав, що Луїзен зможе витримати таку ганьбу. Він спокійно чекав, поки молодий герцог влаштує істерику. «На цьому етапі, можливо, нам доведеться кинути і його до в'язниці. Ідеальний дует – лорд і його слуга.» Але внутрішнє хвилювання Луїзена було зовсім на іншій хвилі, ніж думки Карлтона. Він знав, що Карлтон намагається вивести його... Але що, як він насправді погодиться на цю угоду? «Я зможу нагодувати всіх людей у селищі, провівши з ним одну ніч? Я йшов за ним і принижувався заради обіцянок, схожих на кілька сторінок з казки... Умовно кажучи, ця угода занадто вигідна, чи не так?» – подумав Луїзен. Хай там що, а бути дворянином, безумовно, добре. Коли він був простим мандрівником, плата за одну ніч була зовсім іншою. Більше не було про що турбуватися, тож Луїзен охоче погодився. — Гаразд. Почувши згоду лорда, всі присутні в кімнаті об'єдналися в загальній розгубленості. «Що я щойно почув?» Всі сумнівалися у власному слухові. Карлтон також недовірливо подивився на лорда. — Що ти сказав? – запитав він. — Я сказав: «Гаразд». Хіба я не говорив, що зроблю все, щоб показати свою щирість? Луїзен залишався незворушним. Здавалося, він не помітив образи, і не розсердився. Це виглядало так природно і спокійно, ніби Карлтон сказав йому, що він повинен заплатити гроші, щоб купити хліб. Врешті-решт, Луїзен послабив розкішну тканину на шиї. Комір сорочки розстебнувся, оголивши білу шию. Рухи його рук були сміливими і не виказували ні найменшого вагання. Кашель, кашель, кашель! Люди Карлтона здивовано відкашлялися. Хоча вони, як і їхній командир, часто необачно ігнорували серйозність різниці в статусі, при цьому також добре розуміли, наскільки обурливою була ця ситуація. Як мандрівні найманці, вони були нижчими за статусом ніж селяни, які обробляли цю землю. Для них великі дворяни, такі як Луїзен, були істотами, що існують далеко понад хмарами. «Це не просто дворянин. Він один із великих дворян... Стоїть на колінах перед командиром і роздягається.... Це реальність?» Технічно, Луїзен оголив лише шию, але для Карлтона та його людей це було не менш шокуючим, ніж повне оголення. «Це нормально?» Люди Карлтона переводили погляд то на Луїзена, то на свого командира. Вираз обличчя Карлтона був досить складним, а його щоки палали. «Це катастрофа!» Карлтон, як відомо, мав запальний характер і ненавидів програвати. Як тільки він визнавав ситуацію боротьбою, він бився від щирого серця. Навіть якщо його супротивник був аристократом, він дії не змінювалися. Навпаки, він був ще впертішим у цій маленькій тихій війні нервів. Ця впертість була однією з багатьох причин, чому Карлтон зумів піднятися туди, де він був зараз. Але солдати знали, що за цим впертим поглядом їхнього командира часто слідувала катастрофа. Чоловіки синіли від відчаю*. *Це ідіома – наприклад, в аніме у персонажів з’являються сині лінії на обличчі, щоб показати відчай, смуток або роздратування. Карлтон, як і очікували його люди, був сповнений непохитного духу. «Він хоче, щоб я його зупинив?» – Карлтон справді не вірив Луїзену. Луїзен надто легко і охоче погодився. Чи відповів би він так легковажно, якби справді мав намір віддати своє тіло? Карлтон так не вважав. «Ти думав, що якщо запропонуєш себе, то застанеш мене зненацька, так? Я покажу тобі, що я не такий простий супротивник.» Зрештою, який аристократ віддасть власне тіло, щоб врятувати людей своєї землі? Ось такими були аристократи. Всі вони народилися з почуттям зарозумілості, маючи величезні привілеї, та вичавлювали з підданих-селян максимум користі, закликаючи їх до поклоніння та сприймаючи їхню повагу як належне. Зло і егоїзм були у них в крові. Він був упевнений, що лорд демонструє чесноти для показухи. «Гаразд. Побачимо, хто переможе», – подумав Карлтон. — Усі негайно вийдіть. — Що? – розгублено запитали люди Карлтона. Карлтон чітко промовив, не зводячи очей з Луїзена: — Вам ж не цікаве його дорогоцінне оголене тіло? Якщо так, то залишайтеся. — О. Ні, сер, – люди Карлтона швидко встали. Вони поспіхом покинули кімнату, наче тікали від хижака, і щільно зачинили двері, ніби боячись, що потраплять у пастку катастрофи, яка ось-ось мала статися. У кімнаті залишилися тільки Карлтон і лорд. Луїзен, як і завжди, опустив очі долу з байдужим виразом обличчя. Карлтон, навпаки, мав похмурий вираз обличчя, наче був готовий огризнутися на будь-яку провокацію. — Ти ж хотів показати свою щирість, чи не так? — Зрозуміло. Як наполягав Карлтон, Луїзен повільно поповз на колінах. Коліна Луїзена втискалися в килим, коли він рухався вперед. Його черевики важко впиралися в підлогу, а коли обидві ноги терлися одна об одну, тишу заповнював звук шурхоту тканини. Цей звук дряпав Карлтону вуха, що змусило Луїзена нервувати ще більше. Потроху, потроху. Повільно, і трохи боязко, відстань між ними скорочувалася. Карлтон спостерігав, чекаючи, коли Луїзен здасться і підведеться. Однак Луїзен відчував, що його сильно притягує погляд іншого. «Це божевілля.» Серце Луїзена затремтіло, наче його охопила смерть. Добре бути сміливим і рішучим, але зараз, стоячи на колінах перед Карлтоном, у нього в роті пересохло. «Наскільки грубим буде Карлтон? Я боюся дивитися йому в очі... Але я мушу це зробити.» Він хвилювався, зможе переступити через свій страх чи ні. Стукіт його серця ставав дедалі гучнішим. І все ж Луїзен не відступав. Він не мав жодного бажання тікати знову. Він пообіцяв зробити все, що завгодно, і тому не варто було шкодувати. Незабаром коліна Луїзена торкнулися кінчиків пальців ніг Карлтона. Луїзен поклав руки йому на коліна. «Я... я божеволію. Як довго він буде продовжувати прикидатися?» Карлтон внутрішньо виплюнув багато прокльонів. У нього паморочилося в голові, хоча він був сповнений рішучості виграти цю тиху війну нервів. Карлтон надто довго практикував утримання і маскував усі свої почуття за допомогою алкоголю. Він відчував себе надто збудженим, коли Луїзен, досконалий аристократ, покірно сидів біля його ніг. Відчувати таке до герцога Анійського... можливо, йому бракувало комфорту в останні кілька років. Коли Луїзен потягнувся до штанів Карлтона, тому захотілося крикнути: «Припини! Як далеко ти готовий зайти, щоб обдурити мене?» Коли Луїзен почав розв'язувати вузол на штанах найманця, він схвильовано підняв голову. Їхні погляди зустрілися. — Не те, що я не збираюся цього робити... просто... не виходить… Очі Луїзена були вологими, ніби він ось-ось заплаче. Його руки заклякли і не могли розв'язати цей простий вузол. Його голос тремтів, а все тіло здавалося безпорадним. Тиск, який він відчував, передавався Карлтону через його тремтячі дотики. «Що? Він серйозно?» Нарешті гостра інтуїція Карлтона пробила собі шлях крізь його свідомість. Він довіряв своїм тваринним інстинктам, тому негайно перейшов до дії. Він схопив Луїзена за руку. — Ах, я спробую… Луїзен відступив. Карлтон не міг зрозуміти, як Луїзен витлумачив його дії. Молодий лорд висмикнув свою руку і знову почав розв'язувати штани. — Досить, – грубо сказав Карлтон. — Га? Карлтон переклав свої руки, щоб підтримати ру ки Луїзена, і підняв його. Молодого лорда, легкого, як папір, поставили на ноги.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!