Розділ 15

— Ого, хто це тут? Хіба це не герцог? Я думав, що ти забув про мене, бо так запізнився, – Карлтон розсміявся, намагаючись приховати своє роздратування, але Луїзен знову опустив очі... так, ніби Карлтон навіть не вартий того, щоб йому протистояти.

 

Тим часом Луїзену здавалося, ніби він був на порозі смерті. Він уникав погляду Карлтона, бо не міг не зосередитися на кинджалі в його руках.

 

«Чому ти тримаєш кинджал? Збираєшся кинути його в мене? Тому що я запізнився?»

 

Луїзен почав розуміти, чому Карлтона позбулися після коронації першого принца. Люди можуть трохи запізнитися – це не привід витягати кинджал, очікуючи. Навіть принц може злякатися цього.

 

— … – Луїзен проковтнув в’язку слину. Він так довго біг, що відчував смак крові в роті.

 

— ...Як я міг? Я ніколи не забував вашого прохання, – Луїзен говорив якомога спокійніше, не бажаючи провокувати Карлтона. Але він і гадки не мав, що його спокій розлютив іншого ще більше. Він не знав, як його бачать інші, особливо коли йшлося про його зовнішність. Луїзен все ще застряг в уявленні про власний жалюгідний стан під час довгих блукань.

 

Вираз обличчя Карлтона став лютішим. Він ковзав поглядом вгору і вниз по фігурі Луїзена, ніби шукаючи, до чого б причепитися. Його очі затрималися на руках Луїзена.

 

— Невже? Тоді де ж ключі й книга?

 

А... Точно... Тільки тоді Луїзен зрозумів, що прийшов з порожніми руками. Поспішаючи, він залишив усе в кабінеті генерала.

 

— Це... я раптом згадав дещо важливе, – пробурмотів Луїзен.

 

— Щось більш важливе і термінове, ніж моє прохання до герцога? Чи може таке бути?

 

Луїзен рясно спітнів. Він не знав, де Карлтон навчився робити свої посмішки такими загрозливими, але кожне його слово було досить гострим, щоб пронизати шлунок Луїзена. Він думав, що Карлтон вправний лише з мечем, але несподівано виявилося, що той ще й балакучий.

 

Луїзен придушив у собі бажання вибігти з кімнати.

 

— Гм, я щойно придумав дуже хороший план, – він звучав надто схоже на шахрая. Луїзен швидко продовжив, перш ніж Карлтон встиг щось сказати. — Я знаю, що ви намагаєтеся приструнити інших південних лордів. Я можу розв’язати цю проблему.

 

«Ну, хіба тобі не цікаво?» – подумав Луїзен.

 

Однак Карлтон залишався трохи похмурим, ніби все його тіло протестувало проти того, щоб його колись турбували такі дріб'язкові проблеми.

 

— Я добре знаю силу вашої армії й вашу власну військову міць. Але чи не було б простіше, якби існував спосіб змусити лордів здатися без бою?

 

— Це правда, але турбота герцога про мене виглядає досить підозрізою.

 

Розумно. Самодіяльний найманець, що увійде в історію, безумовно, був іншим. «Якби я був на його місці, то попросив би розповісти мені все, плескаючи в долоні», – подумав Луїзен.

 

Проте, попри підозри Карлтона, Луїзен намагався зберігати спокій. Поки він біг коридором, і повітря проривалося крізь його легені, Луїзену в голову приходили спогади про майбутнє.

 

Перед його поверненням сарана скористалася хаосом у країні. Тоді кожен житель півдня докладав усіх зусиль для боротьби з роєм. Усім потрібно було їсти і виживати, щоб займатися політикою, владою і славою.

 

Луїзен впевнено сказав: 

 

— До мене дійшли чутки про наближення рою сарани. Тож лорди будуть намагатися здатися першими. Вони не можуть дозволити собі воювати з вами, готуючись відбиватися від рою.

 

— ...Сарана? – Карлтон не повірив своїм вухам. Про що, в біса, він говорив? Коники? Зелені комахи, які їдять траву? Ті, що були розміром з палець?

 

— Так. Сарана, – Луїзен кивнув.

 

Карлтон міцно стиснув кинджал у руці. 

 

— Ти жартуєш?

 

Після громадянської війни, коли герцогство Аніес було зрівняно з землею, слава про Карлтона поширилася по всьому королівству. Однак лорди півдня були непохитні перед його владою. Карлтон надсилав їм незліченні погрози, закликаючи здатися і підтримати першого принца. Проте ці вельможі стояли на своєму; вони стверджували, що схилення голови перед селянами та найманцями зачепить їхню гордість.

 

Карлтон був приголомшений. Він не міг повірити, що ці горді дворяни здадуться через кількох шкідників. Він відчував, як його гнів зростає, йому здавалося, що з нього насміхаються, але обличчя Луїзена було таким же серйозним, як і раніше.

 

— Я абсолютно щирий. Немає сенсу жартувати над вами.

 

«Я такий наляканий, що навіть не можу зустрітися з ним поглядом, – подумав Луїзен. — Як я можу жартувати в такій ситуації? Швидше за все, я помру від серцевого нападу.»

 

— Якщо ти серйозно і це все, що ти придумав, то я розчарований. Війна – це не дитячі забави, – Карлтон розсміявся.

 

Луїзен внутрішньо прицмокнув язиком. «Ну чому жителі півночі такі...»

 

Вони не знали справжнього страху перед сараною.

 

Хтось може подумати: «Скільки можуть з'їсти ці маленькі тільця?» і недооцінити їх. Однак за один день хмара сарани може з'їсти стільки, скільки можна використати, щоб нагодувати десятки тисяч людей. Вони з'їдають все, що могли перетравити, чи то зерно, чи то польову траву, чи то навіть фруктові дерева.

 

Коли хтось програє політичну битву, він може втратити владу і багатство. Проте в нього може бути достатньо їжі, щоб наситити голодний шлунок. Однак якщо хтось програє битву з сараною, то залишиться лише пустка без жодної травинки.

 

— Якщо люди не відреагують належним чином на сарану під час збору врожаю, взимку вони опиняться з порожніми руками. Багато людей помре з голоду.

 

Влада землевласника походить від населення його території та податкових надходжень. Якщо залишити цю кризу без уваги, податкові надходження і населення зменшаться. І, навіть переживши тяготи зими, не залишиться насіння, яке можна було б посіяти навесні. Труднощі не закінчаться неврожаєм.

 

— Для вас ці комахи можуть здатися дрібницею. Але для південних лордів на кону доля території. Якби мені довелося вибирати між поганою ситуацією і ще гіршою, я обрав би першу.

 

Найгіршою ситуацією був би голод, що насувається, на додачу до боротьби з гнівом Карлтона. Поганою ж ситуацією було б просто вклонитися низькородному столичному псу і спокійно готуватися до боротьби з роєм.

 

У той момент, коли з'явилася сарана, Карлтон став меншим з двох зол.

 

— Ти хочеш сказати, що я і моя армія не можемо зрівнятися з цими жуками?

 

— Саме так. У будь-якому випадку, лорди обов'язково здадуться. Офіційний лист з ім'ям герцога буде більш ефективним, ніж просте поширення чуток. Люди завжди стежать за діями герцогства.

 

Нарешті Луїзен досяг суті цієї розмови.

 

Як влучно зауважив Карлтон, ні Луїзену, ні лордам наразі не було до нього діла. Навіть якщо Карлтон буде достатньо розгніваним, щоб почати різанину, Луїзен був стурбований важливішими справами. Тим не менш, було б корисливо дати Карлтону шанс допомогти.

 

Єдиним бажанням Луїзена було дожити віку на рідній землі як власник багатого герцогства, можливо, разом зі святим. Заради цієї мети ці комахи не могли вкрасти жодного зернятка пшениці.

 

Тож варто готуватися до війни з сараною!

 

На щастя, вони мали великий винахід – «Полум'я Святого Духа», вершина розвитку магічної інженерії.

 

Він спалить рої сарани, як темні хмари, що летять на вітрі!

 

Для цього потрібно було надіслати офіційного листа з його ім'ям на печатці. Однак Луїзен знав, що Карлтон не допустить жодного підозрілого спілкування. Чим більше він проситиме і благатиме, тим більше Карлтон упиратиметься, вбачаючи в усій цій ситуації щось підозріле.

 

Таким чином, Луїзен хотів, щоб Карлтон надіслав офіційного листа задля власних корисливих цілей. І, убиваючи двох зайців одним пострілом, Луїзен міг хитро заявити, що допоміг йому.

 

— Що скажете? Зробите так, як я кажу? Вам же нічого втрачати, чи не так?

 

Карлтон, який не хотів нічого, окрім як якнайшвидше повернутися до столиці, не мав іншого вибору, окрім як погодитися.

 

«Хе-хе, отакі інтриги... Я став розумнішим», – Луїзен похвалив й ще раз подякував святому.

 

До цього мовчазний Карлтон повільно відкрив рота. 

 

— Я ціную думку герцога.

 

— Чудово. Я допоможу з офіційним листом.

 

— О, це не знадобиться.

 

— ?

 

— Я не маю наміру слідувати тому, що сказав герцог.

 

— Ні? Чому?

 

Ці коники досі виглядають дрібницею? Він погано пояснив? Луїзен мимоволі скрикнув.

 

 — Я не довіряю тобі, мілорде.

 

— Що? Ви беззастережно здаєтеся?

 

— Це ще належить з'ясувати, і… Ось що я вам скажу, герцогу. Мені здається, що я був досить добрим до тебе.

 

— Га?

 

— Мені стало цікаво, у тебе немає ніяких прихованих мотивів. Я маю на увазі, наприклад, відправити листа?

 

— …Я повинен щось зробити… 

 

— Ти боїшся, що я попрошу щось безглузде в обмін на те, щоб надіслати цей офіційний лист?

 

«Звідки він дізнався? Який незвичайний хлопець*. Тільки не кажіть мені, що він має якусь суперсилу, за допомогою якої він може читати думки? Хоча... якби Карлтон справді був екстрасенсом, його б не позбувся перший принц.»

 

*Тут використовується слово «примарний». У корейській мові часто має конотацію «страшенно добрий». 

 

Луїзен примружився і оглянув Карлтона з голови до ніг.

 

— ...Ні? Я щиро намагаюся вам допомогти, – наполягав Луїзен. 

 

Карлтон усміхнувся і розсміявся, ніби ця ідея була абсолютно абсурдною.

 

— Я теж хотів би тобі вірити, але я бачив забагато зради, щоб легко довіритися.

 

— І що ж...?

 

— Можливо, я повірю герцогу, якщо ти виявиш більше щирості.

 

— Чого ви хочете?

 

— Як сказав мілорд, я розповсюджу чутку про сарану і чекатиму на їхню капітуляцію. Але якщо знайдеться хоч один лорд, який не здасться навіть після цього, ви повинні мені допомогти.

 

— Я?

 

Луїзен і Карлтон, та й увесь світ знав, що йому бракує такого таланту.

 

— Просто залишайся поруч зі мною.

 

— Це означає, що ви хочете, щоб я пішов за вами на фронт?

 

— Так, – Карлтон ніжно усміхнувся.

 

Луїзен жахнувся. «Він збирається затягнути мене на поле бою? Я буду корисний лише як м'ясний щит! Це і є його прихований мотив?»