— Ого, хто це тут? Хіба це не герцог? Я думав, що ти забув про мене, бо так запізнився, – Карлтон розсміявся, намагаючись приховати своє роздратування, але Луїзен знову опустив очі... так, ніби Карлтон навіть не вартий того, щоб йому протистояти.
Тим часом Луїзену здавалося, ніби він був на порозі смерті. Він уникав погляду Карлтона, бо не міг не зосередитися на кинджалі в його руках.
«Чому ти тримаєш кинджал? Збираєшся кинути його в мене? Тому що я запізнився?»
Луїзен почав розуміти, чому Карлтона позбулися після коронації першого принца. Люди можуть трохи запізнитися – це не привід витягати кинджал, очікуючи. Навіть принц може злякатися цього.
— … – Луїзен проковтнув в’язку слину. Він так довго біг, що відчував смак крові в роті.
— ...Як я міг? Я ніколи не забував вашого прохання, – Луїзен говорив якомога спокійніше, не бажаючи провокувати Карлтона. Але він і гадки не мав, що його спокій розлютив іншого ще більше. Він не знав, як його бачать інші, особливо коли йшлося про його зовнішність. Луїзен все ще застряг в уявленні про власний жалюгідний стан під час довгих блукань.
Вираз обличчя Карлтона став лютішим. Він ковзав поглядом вгору і вниз по фігурі Луїзена, ніби шукаючи, до чого б причепитися. Його очі затрималися на руках Луїзена.
— Невже? Тоді де ж ключі й книга?
А... Точно... Тільки тоді Луїзен зрозумів, що прийшов з порожніми руками. Поспішаючи, він залишив усе в кабінеті генерала.
— Це... я раптом згадав дещо важливе, – пробурмотів Луїзен.
— Щось більш важливе і термінове, ніж моє прохання до герцога? Чи може таке бути?
Луїзен рясно спітнів. Він не знав, де Карлтон навчився робити свої посмішки такими загрозливими, але кожне його слово було досить гострим, щоб пронизати шлунок Луїзена. Він думав, що Карлтон вправний лише з мечем, але несподівано виявилося, що той ще й балакучий.
Луїзен придушив у собі бажання вибігти з кімнати.
— Гм, я щойно придумав дуже хороший план, – він звучав надто схоже на шахрая. Луїзен швидко продовжив, перш ніж Карлтон встиг щось сказати. — Я знаю, що ви намагаєтеся приструнити інших південних лордів. Я можу розв’язати цю проблему.
«Ну, хіба тобі не цікаво?» – подумав Луїзен.
Однак Карлтон залишався трохи похмурим, ніби все його тіло протестувало проти того, щоб його колись турбували такі дріб'язкові проблеми.
— Я добре знаю силу вашої армії й вашу власну військову міць. Але чи не було б простіше, якби існував спосіб змусити лордів здатися без бою?
— Це правда, але турбота герцога про мене виглядає досить підозрізою.
Розумно. Самодіяльний найманець, що увійде в історію, безумовно, був іншим. «Якби я був на його місці, то попросив би розповісти мені все, плескаючи в долоні», – подумав Луїзен.
Проте, попри підозри Карлтона, Луїзен намагався зберігати спокій. Поки він біг коридором, і повітря проривалося крізь його легені, Луїзену в голову приходили спогади про майбутнє.
Перед його поверненням сарана скористалася хаосом у країні. Тоді кожен житель півдня докладав усіх зусиль для боротьби з роєм. Усім потрібно було їсти і виживати, щоб займатися політикою, владою і славою.
Луїзен впевнено сказав:
— До мене дійшли чутки про наближення рою сарани. Тож лорди будуть намагатися здатися першими. Вони не можуть дозволити собі воювати з вами, готуючись відбиватися від рою.
— ...Сарана? – Карлтон не повірив своїм вухам. Про що, в біса, він говорив? Коники? Зелені комахи, які їдять траву? Ті, що були розміром з палець?
— Так. Сарана, – Луїзен кивнув.
Карлтон міцно стиснув кинджал у руці.
— Ти жартуєш?
Після громадянської війни, коли герцогство Аніес було зрівняно з землею, слава про Карлтона поширилася по всьому королівству. Однак лорди півдня були непохитні перед його владою. Карлтон надсилав їм незліченні погрози, закликаючи здатися і підтримати першого принца. Проте ці вельможі стояли на своєму; вони стверджували, що схилення голови перед селянами та найманцями зачепить їхню гордість.
Карлтон був приголомшений. Він не міг повірити, що ці горді дворяни здадуться через кількох шкідників. Він відчував, як його гнів зростає, йому здавалося, що з нього насміхаються, але обличчя Луїзена було таким же серйозним, як і раніше.
— Я абсолютно щирий. Немає сенсу жартувати над вами.
«Я такий наляканий, що навіть не можу зустрітися з ним поглядом, – подумав Луїзен. — Як я можу жартувати в такій ситуації? Швидше за все, я помру від серцевого нападу.»
— Якщо ти серйозно і це все, що ти придумав, то я розчарований. Війна – це не дитячі забави, – Карлтон розсміявся.
Луїзен внутрішньо прицмокнув язиком. «Ну чому жителі півночі такі...»
Вони не знали справжнього страху перед сараною.
Хтось може подумати: «Скільки можуть з'їсти ці маленькі тільця?» і недооцінити їх. Однак за один день хмара сарани може з'їсти стільки, скільки можна використати, щоб нагодувати десятки тисяч людей. Вони з'їдають все, що могли перетравити, чи то зерно, чи то польову траву, чи то навіть фруктові дерева.
Коли хтось програє політичну битву, він може втратити владу і багатство. Проте в нього може бути достатньо їжі, щоб наситити голодний шлунок. Однак якщо хтось програє битву з сараною, то залишиться лише пустка без жодної травинки.
— Якщо люди не відреагують належним чином на сарану під час збору врожаю, взимку вони опиняться з порожніми руками. Багато людей помре з голоду.
Влада землевласника походить від населення його території та податкових надходжень. Якщо залишити цю кризу без уваги, податкові надходження і населення зменшаться. І, навіть переживши тяготи зими, не залишиться насіння, яке можна було б посіяти навесні. Труднощі не закінчаться неврожаєм.
— Для вас ці комахи можуть здатися дрібницею. Але для південних лордів на кону доля території. Якби мені довелося вибирати між поганою ситуацією і ще гіршою, я обрав би першу.
Найгіршою ситуацією був би голод, що насувається, на додачу до боротьби з гнівом Карлтона. Поганою ж ситуацією було б просто вклонитися низькородному столичному псу і спокійно готуватися до боротьби з роєм.
У той момент, коли з'явилася сарана, Карлтон став меншим з двох зол.
— Ти хочеш сказати, що я і моя армія не можемо зрівнятися з цими жуками?
— Саме так. У будь-якому випадку, лорди обов'язково здадуться. Офіційний лист з ім'ям герцога буде більш ефективним, ніж просте поширення чуток. Люди завжди стежать за діями герцогства.
Нарешті Луїзен досяг суті цієї розмови.
Як влучно зауважив Карлтон, ні Луїзену, ні лордам наразі не було до нього діла. Навіть якщо Карлтон буде достатньо розгніваним, щоб почати різанину, Луїзен був стурбований важливішими справами. Тим не менш, було б корисливо дати Карлтону шанс допомогти.
Єдиним бажанням Луїзена було дожити віку на рідній землі як власник багатого герцогства, можливо, разом зі святим. Заради цієї мети ці комахи не могли вкрасти жодного зернятка пшениці.
Тож варто готуватися до війни з сараною!
На щастя, вони мали великий винахід – «Полум'я Святого Духа», вершина розвитку магічної інженерії.
Він спалить рої сарани, як темні хмари, що летять на вітрі!
Для цього потрібно було надіслати офіційного листа з його ім'ям на печатці. Однак Луїзен знав, що Карлтон не допустить жодного підозрілого спілкування. Чим більше він проситиме і благатиме, тим більше Карлтон упиратиметься, вбачаючи в усій цій ситуації щось підозріле.
Таким чином, Луїзен хотів, щоб Карлтон надіслав офіційного листа задля власних корисливих цілей. І, убиваючи двох зайців одним пострілом, Луїзен міг хитро заявити, що допоміг йому.
— Що скажете? Зробите так, як я кажу? Вам же нічого втрачати, чи не так?
Карлтон, який не хотів нічого, окрім як якнайшвидше повернутися до столиці, не мав іншого вибору, окрім як погодитися.
«Хе-хе, отакі інтриги... Я став розумнішим», – Луїзен похвалив й ще раз подякував святому.
До цього мовчазний Карлтон повільно відкрив рота.
— Я ціную думку герцога.
— Чудово. Я допоможу з офіційним листом.
— О, це не знадобиться.
— ?
— Я не маю наміру слідувати тому, що сказав герцог.
— Ні? Чому?
Ці коники досі виглядають дрібницею? Він погано пояснив? Луїзен мимоволі скрикнув.
— Я не довіряю тобі, мілорде.
— Що? Ви беззастережно здаєтеся?
— Це ще належить з'ясувати, і… Ось що я вам скажу, герцогу. Мені здається, що я був досить добрим до тебе.
— Га?
— Мені стало цікаво, у тебе немає ніяких прихованих мотивів. Я маю на увазі, наприклад, відправити листа?
— …Я повинен щось зробити…
— Ти боїшся, що я попрошу щось безглузде в обмін на те, щоб надіслати цей офіційний лист?
«Звідки він дізнався? Який незвичайний хлопець*. Тільки не кажіть мені, що він має якусь суперсилу, за допомогою якої він може читати думки? Хоча... якби Карлтон справді був екстрасенсом, його б не позбувся перший принц.»
*Тут використовується слово «примарний». У корейській мові часто має конотацію «страшенно добрий».
Луїзен примружився і оглянув Карлтона з голови до ніг.
— ...Ні? Я щиро намагаюся вам допомогти, – наполягав Луїзен.
Карлтон усміхнувся і розсміявся, ніби ця ідея була абсолютно абсурдною.
— Я теж хотів би тобі вірити, але я бачив забагато зради, щоб легко довіритися.
— І що ж...?
— Можливо, я повірю герцогу, якщо ти виявиш більше щирості.
— Чого ви хочете?
— Як сказав мілорд, я розповсюджу чутку про сарану і чекатиму на їхню капітуляцію. Але якщо знайдеться хоч один лорд, який не здасться навіть після цього, ви повинні мені допомогти.
— Я?
Луїзен і Карлтон, та й увесь світ знав, що йому бракує такого таланту.
— Просто залишайся поруч зі мною.
— Це означає, що ви хочете, щоб я пішов за вами на фронт?
— Так, – Карлтон ніжно усміхнувся.
Луїзен жахнувся. «Він збирається затягнути мене на поле бою? Я буду корисний лише як м'ясний щит! Це і є його прихований мотив?»
Далі
Розділ 16
Поле бою! Який жах! По-перше, Луїзен не мав жодного бажання йти в таке небезпечне місце, де люди калічаться і вмирають, але він також не уявляв, що з ним може зробити Карлтон посеред безладу на полі бою. У меча не було очей. Навіть найменша помилка союзника могла довести його до межі життя і смерті. — А якщо я відмовлюся? — Тоді ми вдамо, ніби цієї розмови ніколи не було. Звісно, ніякого офіційного листа також не буде. «Ти спіймав мене. Ти зрозумів усе», – подумав Луїзен. Карлтон уже здогадався про цілі Луїзена, але вдавав, що це не так. За іронією долі, це підступне вміння було необхідним для аристократії; Карлтон підходив для аристократичних інтриг більше, ніж сам аристократ. «Ха... Я справді поламав над цим свій іржавий мозок*...» *Оригінальна ідіома, яка тут використовується, – «крутити головою». По суті, ви використовуєте голову, щоб глибоко думати – звідси «ламати голову». Перший задум Луїзена провалився. «Можливо, люди повинні жити так, як вони виглядають.» Зрештою, Луїзен підняв білий прапор. — Зрозуміло. Тоді ми зробимо так, як ви кажете. — Дякую. Я ніколи не забуду допомогу герцога, – Карлтон знову доброзичливо усміхнувся. Луїзену здалося, що його душа виривається з тіла, коли він побачив цю ненависну усмішку. — Але як нам підготуватися до сарани? — Сарана завжди була дуже великою проблемою, тому ми вже давно підготували заходи протидії. Існує чарівний засіб, який спалює лише сарану. Він називається Полум'я Святого Духа і є в кожному місті та селі, – з гордістю промовив Луїзен. Революційний винахід цих вогнів знову утвердив герцогство Аніес як охоронця золотих полів. Але Карлтона це не цікавило. — Лише сарану? А як щодо людей? Чи може воно спалити людину? — Навіщо йому спалювати людей? — Гм. Забудь. У нього лише гучна назва. Якби я зробив подібну зброю в той час, коли ви зробили цей інструмент, то, можливо, хід історії королівства можна було б змінити, – Карлтон швидко втратив інтерес до Полум'я Святого Духа. Від цього Луїзену стало трохи сумно. — Полум'я Святого Духа було нововведенням у служінні людям. Не принижуйте, будь ласка, переконання герцогства як охоронця золотих полів. Вам не зрозуміти. — Перепрошую? – запитав Карлтон, піднявши брови. «Чому ти знову хапаєшся за кинджал?» Луїзен здригнувся. Ох, він імпульсивно виплеснув свої почуття. Його ноги затремтіли, але чомусь він не хотів просити вибачення. Його гордість як члена сім'ї Аніес, про яку Луїзен навіть не підозрював, вирвалася назовні. — ...А тепер прошу вибачити мені, – Луїзен вирішив відступити. Він і так вже достатньо наговорив на сьогодні. Він поспішно вибіг з кабінету. *** Коли Луїзен вийшов з кімнати, його кроки прискорилися. Він відчув як по спині пробіг мороз, наче Карлтон от-от кинеться за ним у погоню і схопить. Однак, навіть коли Луїзен завернув за ріг, Карлтон, на щастя, так і не з'явився. Фух. Луїзен нарешті зміг спокійно зітхнути і опустити голову. Але в цей момент у дальньому кінці коридору з'явилася знайома постать. — Га? Мілорде? Це був Руґер. Він прогулювався і розмовляв з покоївкою. — Що ти тут робиш? – запитав Луїзен. — О, мілорде! – покоївка привітала свого господаря і поспішила геть м'якими, тупотливими кроками. Руґер сором'язливо засміявся, побачивши на собі погляд Луїзена. — Що це таке? Господар зайнятий тим, що намагається відвернути найбільшу кризу в маєтку, а старший слуга тим часом фліртує з покоївкою? – промовив Луїзен. — Я не фліртував. Я прийшов сюди, щоб дещо вам принести. Ви це забули, – Руґер передав Луїзену ключ від північного складу, який той залишив у кабінеті генерала. «Тьху, – Луїзен наморщив брови. – Я щойно ледве втік від Карлтона. І мені справді потрібно повертатися? Може краще зробити вигляд, що я цього не бачив?» — ...Віднеси його назад в кабінет генерала. — Що? Хіба це не було важливо? — Не знаю. Я піду до себе в кімнату. Перш за все він поїсть. Потім розпитає когось, чи то генерала, чи то скарбника, про офіційний лист. Руґер, природно, послідував за Луїзеном. — Що ця людина сказала? Щось сталося? — А що? — Ну, я чув, що ви пішли до кімнати генерала, у пошуках цього ключа. Але тепер ви кажете, що він вам більше не потрібен... Мені просто цікаво. — А, ми говорили про інше. — Про що ви говорили? — Про те і про се, – мляво відповів Луїзен, адже сили уже покинули його. Руґер підозріло подивився на нього, але Луїзен проігнорував настирливий погляд свого супроводжуючого. Руґер бурчав весь час, поки вони йшли коридором. Люди Карлтона були надто грубими та зарозумілими. Вони з Луїзеном повинні були втекти тієї ночі. Карлтон був занадто грубим із герцогом... Руґер проклинав Карлтона і його людей різними способами. Луїзен сказав лише одне, коли той виговорився досхочу. — Слідкуй за своїм язиком. Чому ти не називаєш його сером Карлтоном, а звертаєшся до нього «той чоловік*»? *В оригіналі Руґер використовує досить відсторонені/дегуманізуючі для нього терміни, хоча й залишається невиразно ввічливим. Він ставить під сумнів людяність Карлтона. — Що? «Сер»? Він навіть не справжній лицар. Хіба не соромно його так називати? Цей низькородний занадто зарозумілий; він повинен знати своє місце! Руґер пирхнув. Луїзен здивувався, адже все це звучало дуже нехарактерно для його супутника. Хоча, якщо подумати, Руґер був дворянського походження. Він був третім сином, тож, можливо, ніколи не отримає дворянського титулу, але все ж таки народився у родині дворянина. Можливо, саме через це для нього було природно думати так, як зазвичай думали інші дворяни. «Тепер, коли я думаю про це... з якого він дворянського роду?» Назва роду мала б бути в рекомендаційному листі, який він отримав разом з ним, але пам'ять Луїзена була затуманена. Можливо, він тоді був напідпитку; він навіть не міг пригадати, хто взагалі рекомендував Руґера. — У будь-якому разі, слідкуй за своїми словами. Ти – мій головний слуга, тому твої помилки будуть приписані мені. — Звісно. Я подбаю про те, щоб мілорд не постраждав. Ось і все. Якщо подумати, то Луїзену було трохи шкода Руґера. Після розкішного життя слуги герцога в столиці, він був змушений переїхати на далекий південь, де його спвткало це збочене лихоліття. Гірше того, перед поверненням Луїзена він загинув, захищаючи свого господаря. — ...Наберися терпіння. Сер Карлтон скоро поїде. Коли поширяться чутки про сарану і всі лорди здадуться, Карлтон, безсумнівно, поїде без жодних зволікань. За метушливими приготуваннями час пролетить непомітно. Цей день може настати раніше, ніж очікувалося. — Невже? А чому? Про що ви говорили з тим чоловіком? Га? Луїзен роздратовано сплеснув руками. Раптом він згадав дещо дуже важливе. Це було перше, що він хотів зробити, як тільки у нього з'явиться розкіш вільного часу. — Ти знаєш якогось мага? – запитав він. — Мага?... Навіщо? Щоб знайти людину, яку ви нещодавно шукали? Дійсно, щоб знайти когось, не знаючи його віку, зовнішності чи навіть імені, вам, мабуть, більше знадобляться послуги мага, ніж гільдії розвідників. Кого ж ви шукаєте? Герцог, якого я знаю, не має жодних причин шукати такого загадкового чоловіка. Однорукий паломник. Святий Луїзена. Луїзен не втримався, почухавши носа, коли подумав про святого. Він не знав усіх подробиць життя свого спасителя, але здогадувався, що життя цього чоловіка було нелегким. Людина, яка прожила спокійне життя, не мала б таких мозолистих рук, тіла, вкритого шрамами, і загострених випробуваннями граней. «Я допоможу тобі жити так, щоб ти більше ніколи не страждав. Цього разу я захищу тебе.» Але щоб зробити це, Луїзену потрібно його знайти. — Я хочу знайти його якомога швидше. У тебе ж багато зв'язків, тож, будь ласка, розішли кілька повідомлень*. Ми можемо почати, як тільки Карлтон піде. *«Багато зв'язків» спочатку означало «у тебе широкі ноги». — Ну, я думаю, це не так вже й складно... Але хто ця людина взагалі? — Він... мій благодійник. Руґера охопила цікавість. — Благодійник? Хто може зробити послугу герцогу Аніес? Хоча нещодавно померлі королева і другий принц були добрими до Луїзена, герцог не був у боргу перед ними. Хто ж міг бути благодійником герцога, якщо тому ніколи нічого не бракувало? Руґеру було дуже цікаво, але він більше не ставив жодних запитань. В очах Луїзена вже трохи помутніло, а вираз обличчя не міг приховати виснаження. Його лорду потрібен був відпочинок. — Ходімо до вашої кімнати, – сказав Руґер. — Я принесу хліба та іншої їжі, щоб ви могли відразу поїсти. Обличчя Луїзена засяяло від слів Руґера. — Ти гідний похвали. Гаразд, поспішаймо! Буде їжа. Їжа, хе-хе. Тепер Луїзен дивився на Руґера новими очима. Здавалося, його попередні хвилювання змило. *** Луїзен склав офіційного листа з допомогою скарбника. У міру того як робота просувалася, замком поширилися чутки про насуваючу навалу сарани. Усі скептично поставилися до цієї новини, оскільки її джерелом був Луїзен, але чутки змусили кількох адміністраторів різних відділів повернутися до роботи. Допомагаючи з офіційним листом, скарбник також приєднався до війни проти сарани; він почав керувати організаційними роботами. Це була чудова новина для Луїзена. Він відчув полегшення від того, що гнів його радника, схоже, вщух. І, що найважливіше, більше не було жодних підстав для того, щоб і надалі знущатися з Луїзена, тож Карлтон більше не викликав його для виконання різних доручень. Листи розлетілися по всьому герцогству гінцями. Всі були шоковані, побачивши, що їхній герцог, який зазвичай не брав участі у вирішенні більшості питань, пов'язаних з маєтком, підписав цей документ. Однак, відкинувши свої почуття, жителі сіл неухильно готувалися до війни проти сарани. Сільські старости винесли Полум'я Святого Духа, яке надійно зберігалося на спільних складах. — Тільки ретельна підготовка врятує наші життя! Зрозуміло?! — Так, пане! Селяни були більш розпалені, більш агресивні, ніж у бою. Завдяки швидким діям Луїзена всі встигли підготуватися, не порушуючи сільськогосподарського процесу.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!