— Я наллю вам випити, герцогу.
— Гаразд.
Карлтон засміявся і налив алкоголь у келих Луїзена. Побачивши такого вихованого Карлтона, Луїзен зрозумів, яку велику зміну він здійснив сьогодні.
Захворів, помер, повернувся в минуле і знову кілька разів ледь не помер... Він виправив багато помилок, про які шкодував. Навіть страшний Карлтон поводився дещо слухняно, чи не так? Відчуття виконаного обов'язку, від того, що він зробив усе це, незважаючи на брак сил, змусило Луїзена відчути себе задоволеним.
Як сказав святий, Карлтон не був ні привидом, ні чудовиськом. Він був людиною, хоч і незвичайною, та все ж людиною. Але й він не міг бути вільним від суспільних норм. Він вливав алкоголь з тією ж інтенсивністю, з якою вбивав інших... Чесно кажучи, Луїзен вважав це трохи кумедним.
«Мабуть, Карлтон не був такою вже й великою проблемою.»
Щойно ця думка промайнула в голові Луїзена, обличчя Карлтона одразу ж закам'яніло, і всі сліди сміху зникли. Наче виверження вулкану, в його очах спалахнув гнів. Руки Карлтона були швидшими за мозок Луїзена – перш ніж він встиг обміркувати цю зміну, Карлтон схопив його за комір і кинув на стіл.
Бум!
Посуд з гуркотом розлетівся в сторони, а стіл розламався навпіл. Удар по тілу Луїзена був величезним – сили вистачило б, щоб зламати міцні меблі. Луїзен застогнав від раптового болю. Він не міг зрозуміти, що сталося і чому болить спина.
Карлтон з невиразним обличчям облив волосся Луїзена спиртом.
— Тьху, що ви робите? Що це таке? Ви ж знаєте, хто я.
— Ти – герцог Аніес, великий лорд, житній лорд.
— Ви ж знаєте, тож навіщо?
— То й що?
Яскраве світло люстри над головою залишало темні тіні на обличчі Карлтона. Його очі, позбавлені доброзичливості, були сповнені лютої ненависті та вбивчих намірів.
— Щоразу, коли я бачу таких людей, як ти, мені хочеться відірвати їм кінцівки. Таких, як ти, які народилися аристократами, ігноруючи і недооцінюючи мене, і живуть за рахунок простого люду. Я став найманцем, бо хотів покарати вас усіх.
Так говорив знаменитий найманець, який прославився у громадянській війні. Чутки, мабуть, були правдивими: перший принц взяв Карлтона під своє командування після того, як побачив, як той проломив голову дворянину на полі бою.
Луїзен не мав бажання належним чином підтверджувати глибину ненависті Карлтона до дворян. Насправді, якби Карлтон остаточно вирішив його вбити, Луїзен був би безпорадним. Ніхто не зміг би врятувати герцога.
Слуги, які обслуговували їх, раптово зникли, а люди Карлтона стояли нерухомо, дивлячись на свого ватажка. Щойно Карлтон віддасть наказ, вони, сміючись, вихоплять мечі і повторять різанину минулого.
— Проте, це марнування моїх заслуг, тож я спробую набратися терпіння, гм?
Руки Карлтона стиснули шию Луїзена. Його руки були грубими і твердими, досить сильними, щоб легко скрутити тонку шию іншого. У його хватці серце Луїзена голосно закалатало.
Шляхетний м'ясник*!
*Мається на увазі, що він вирізає шляхту/вельмож/аристократів, а не що він шляхетна людина.
Його супротивником був Карлтон. Чорний лицар, який колись прийде за його душею, від якого Луїзен тікав і уві сні, і наяву.
Тіло Луїзена затремтіло. Спогади про старі жахи почали наповнювати його; старі страхи повернулися, як завзятий переслідувач. Він знову став тим самим нерозумним паничем, який покинув свій маєток і став утікачем.
«Мені страшно. Допоможіть. Він нарешті прийшов, щоб вбити мене! Святий, будь ласка, врятуй мене від цього найманця.» Луїзен молився в глибині свого серця, але Святий не відповідав.
— Для вас, герцогу, було б краще зберігати свій страх переді мною, – сказав Карлтон Луїзену майже лоскотливим, ввічливим тоном.
«Відповідай... ти мусиш відповісти.» Луїзен поворушив закам'янілою головою. Раз, два... незліченні кивки.
Тільки тоді Карлтон відпустив Луїзена. Він повернувся до усмішки та ввічливості, наче цього інциденту ніколи не було.
Відтоді Карлтон ніколи не погрожував Луїзену. Однак спогад про бенкет викликав у ньому глибокий страх, який Луїзен забув відтоді, як зустрівся зі святим. Тепер, без свого спасителя, який міг би його заспокоїти, Луїзен залишився сам на сам зі своїм всепоглинаючим страхом.
«Який страшний хлопець. Замість того, щоб бути найманцем, може, йому варто було б стати ворожкою?»
Луїзен думав про те, щоб трохи проігнорувати Карлтона, коли той простягнув йому випивку. Можливо, він вловив настрій Луїзена по миттєвих змінах у виразі його обличчя. Ця безглузда думка промайнула лише на кілька секунд, але, неймовірно, він впізнав цей короткий проблиск поблажливості.
Навіть якщо мить нетактовності стала очевидною, хіба більшість людей не пробачили б цю дрібницю? Але Карлтон без жодних вагань поклав Луїзена на стіл.
***
«Божевільний виродок. Він мав би попередити мене перед тим, як кидатись на мене.»
Луїзену стало ще страшніше, бо він не знав, коли цей усміхнений фасад зміниться. Він почав опускати очі перед Карлтоном.
Глибоко дихаючи, Луїзен обережно запитав Карлтона:
— У чому справа?
— Десь на півночі був склад зброї. Однак я не маю найменшого уявлення про те, де він може бути, лише з цієї мапи. Ви знаєте, де він?
— …
Луїзен не знав про щось на кшталт складу. Хіба не слуги повинні були цим займатися?
— Якщо там є щось корисне, я хотів би взяти це з собою. Я хочу, щоб ви пішли і знайшли якусь інформацію.
— …На півночі щонайменше п'ять складів...
— Так. Вам треба бути старанним. Мені все ще не вистачає моїх здібностей, тому я мушу потурбувати вас цією роботою.
— У мене досі болить спина після вчорашнього носіння продуктів з південних складів...
— От і я про те ж! Якби ваші васали були здоровішими, герцогу не довелось би так страждати.
— Ха-ха-ха, – Луїзен незграбно засміявся.
Що ж, він не помилився.
Луїзен і Карлтон знали, що всі васали герцога симулювали хвороби. Знаючи це, згадка про них була схожа на шантаж. Якби Луїзен не послухався, Карлтон більше не зміг би закривати очі на їхні хитрощі. Тож, коли його кликали, Луїзен мусив кидати їжу і бігти до Карлтона.
Радники оголосили страйк, щоб висловити своє невдоволення діями Луїзена. Вони сказали йому робити все, що він захоче – і ось, вони дійсно зачинилися у своїх кімнатах і відмовилися що-небудь робити.
Луїзен програв війну, тож на нього чекало багато роботи. Перш за все, однією з найбільших проблем було те, що рота Карлтона повинна була отримати продовольство і зброю як військову репарацію.
Луїзен пішов до кімнат радників, щоб переконати їх, але йому не дозволили навіть переступити поріг кімнат, тож він міг лише марно грюкати у двері. «Карлтон уб'є нас усіх, хіба ви не боїтеся? Врятуйте мене!» Луїзен благав і погрожував... але вони не зрушили з місця.
Ніхто, від генерала до простого адміністративного чиновника, не повернувся до роботи. Тож Луїзену не залишалося нічого іншого, як кивати і підкорятися щоразу, коли Карлтон цілеспрямовано підкидав йому додаткову роботу. Луїзен мав дбати про своїх людей.
— Але... де ж мені знайти ключ?
— Кажуть, що він у генерала. Може так, а може й ні. Я не знаю, – відповів Карлтон.
Отже, йому спочатку потрібно було знайти ключ. Ха... Луїзен безсило підвівся, і вийшов з кімнати набагато повільнішим кроком, ніж коли увійшов.
***
Підошви Луїзена вкрилися потом, коли він намагався знайти ключ.
Окрім величезної будівлі, яка складала головний замок, у власності родини було багато інших будівель. Низькі мури оточували околиці замку, а за ними, за пагорбами, було місто, яке зазвичай називали «центром».
Навіть масштаби околиць замку були величезними. Великі простори рівнинної місцевості дозволяли будівлям бути природно низькими у висоту – таким чином, околиці розкинулися на великій ділянці землі. Спочатку Луїзен пішов до різних складських приміщень, а згодом знайшов кімнату, де окремо зберігалися ключі. Луїзен вперше дізнався, що така кімната взагалі існує.
Однак ключа від північних складів не було. Після довгих пошуків йому вдалося знайти запис, в якому зазначалося, що ключ позичив генерал. Зітхання відчаю вирвалося у Луїзена.
— Хаa…
Незважаючи на те, що Луїзен народився і виріс у цьому замку, все здавалося таким новим. Якби хтось сказав йому перевірити буклет, що висить біля дверей, йому не довелося б перевертати всю кімнату.
Звісно, тепер йому потрібно було перевернути уявлення своїх радників.
Карлтон ніколи не просив Луїзена робити щось особливо важливе чи складне. Навіщо йому взагалі було шукати ключ від складу? Карлтон міг би зламати двері, якби йому справді терміново потрібно було потрапити всередину. Його відмовки про те, що він не хоче бездумно чіпати майно Луїзена, були лише ще одним способом змусити Луїзена погодитися на роботу.
Справжня проблема виникне після від'їзду Карлтона. Після сезону збору врожаю незабаром настане зима. Хоча на півдні було набагато тепліше, ніж в інших регіонах, зима однаково була досить суворою. Навіть якби регіон ретельно підготувався, сезон все ж важко було б пережити.
«Я маю поїхати до столиці на коронацію першого принца посеред зими... тож мені до того часу потрібно відновити порядок на території.»
Тепер Луїзен знав, що його влада походить від території, і тепер він був сповнений рішучості добре її захистити.
«Мені потрібно все зробити добре, якщо хочу одного дня запросити святого до свого замку. Я не можу більше бути таким жалюгідним.»
Святий Луїзена – безіменний однорукий паломник.
У Луїзена була ще одна довгострокова мета: він хотів знайти святого і запросити його до замку, щоб віддячити за всю отриману благодать і доброту.
Серце Луїзена защемило, коли він згадував, як після того, як його врятували від злиднів і вулиць, він не мав чим віддячити паломнику. Тепер же він міг віддячити йому чимось більшим, ніж щирістю від усього серця.
Наступного дня після того, як він здався, Луїзен спробував зібрати інформацію про те, як відстежити місцезнаходження людини. Однак він не зміг далеко відійти після того, як Карлтон замкнув замок.
«Не падаймо духом! Чим швидше Карлтон піде, тим швидше я знайду святого.»
Далі
Розділ 13
Тоді йому потрібно було швидко розв’язати проблему з компенсацією. Луїзен підбадьорився і попрямував до кабінету генерала. Перед дверима він зіткнувся з групою слуг. Вони впізнали його і ввічливо привіталися, але почали пошепки пліткувати як тільки вони розминулися з Луїзеном. — Це був герцог. — Хіба його не посадили під замок? Невже він справді може ось так розгулювати? — Хіба ти не чула? Він поводиться, як слуга Карлтона. — О Боже, я більше не можу пишатися собою, служачи комусь подібному… Їхні крадькома кинуті погляди ніби обпалювали Луїзену спину. Він поспішив до кабінету генерала, вдаючи, що нічого не чує. Більшість слуг, з якими він стикався під час виконання доручень Карлтона, реагували подібним чином – вони вважали його жалюгідним. Луїзен протер очі, вдихаючи. Але сльози все одно наверталися на очі, поки він стояв, кліпаючи та дивлячись у стелю. «Мені сумно...» Це була природна реакція для тих, хто не мав уявлення про трагедію, яку Луїзен відвернув. Але зараз це було особливо неприємно і боляче. — Хм… – Луїзен поклав руку на груди. У внутрішній кишені його пальто було заховано «дещо» таємне. Червоне, тверде «дещо», загорнуте в тонку тканину. Це «дещо» було в'яленим м'ясом. Можливо, через те, що колись він страшенно голодував, Луїзен почав втрачати розум, коли був голодним. Він повернувся до первісного стану – його тіло автоматично нишпорило по смітниках у пошуках будь-якого занедбаного шматка. Тож він почав носити в кишені кілька шматків в'яленого м'яса на крайній випадок. Можливо, Луїзен і був ненормальним, але зараз голод викликав у нього сильну депресію. А повний живіт, навпаки, давав йому відчуття спокою. Луїзен почав жувати в'ялене м'ясо. Коли голод було втамовано, його меланхолійний настрій поступово почав зникати. «Правильно... це просто депресія, викликана голодом. Справа не в тому, що хтось щось сказав...» Оскільки люди нічого не знали, це було несправедливо з точки зору Луїзена, але зараз він почувався відносно спокійно. «Мене не б'ють, не кидають в мене камінням. Нічого такого.» Знущання, яких він зазнав раніше, зміцнили його рішучість. З в'яленим м'ясом, що звисало з рота, Луїзен обшукав кабінет генерала. «Ось він.» Поспіхом запханий у шухляду столу генерала, журнал обліку північного складу лежав разом із ключем. Схоже, генерал шукав в арсеналі корисні речі, готуючись до оборони замку. «Якщо я віднесу це йому, він же не змусить мене впорядковувати склад, правда? Я сьогодні рано закінчую роботу.» Луїзен із захопленням пробігся очима по книзі. В ній було докладно записано інформацію, з ілюстраціями та ретельними поясненнями. «Це інструмент, який в минулому використовували для подачі води під час посухи… Схоже його додали після невдалого експерименту з новим сільськогосподарським обладнанням...» Оскільки поруч були поля, на складі зберігалося багато сільськогосподарських знарядь. Якщо подумати, родина герцога також проводила у великому обсязі глибокі сільськогосподарські дослідження в герцогстві. Оскільки Луїзен не цікавився цим, такі дослідження за часів його покоління стали менш поширеними. Передивляючись предмети один за одним, Луїзен раптом побачив один інструмент. «О, Полум'я Святого Духа.» Така грандіозна назва, хоча це був всього лише вогнедишний інструмент для знищення сарани. Оскільки південні регіони були житницею, кожні кілька років сюди зліталися рої сарани. «Хм, сарана... ці прокляті шкідники з пекла.» Недарма його називають «Полум'ям Святого Духа». Небо ставало чорним від кількості шкідників, які з'їдали все зерно, старанно вирощене протягом року, і залишали після себе лише руїни. Серед цієї трагедії не можна було не шукати Бога. Ще в дитинстві Луїзен бачив, як дорослі використовували цей інструмент. Освячений магією, він спалював сарану, залишаючи зерно неушкодженим – грандіозна назва була цілком заслуженою. «Це справді дивовижно.» ...Зачекайте. З любов'ю дивлячись на божественний інструмент, Луїзен раптом пригадав дещо. Маєток незабаром зіткнеться ще з однією кризою! Це сталося після того, як Карлтон залишив герцогство повністю спустошеним. На половину спалених і спустошених полів опустився рій сарани. Люди, вже виснажені боротьбою з пожежею, розповідали, що заціпеніло спостерігали, як сарана змітала все зерно. Різанина Карлтона була настільки шокуючою, а втеча Луїзена такою кумедною, що, як наслідок, інцидент з сараною не привернув особливої уваги. Сарана була рідкісною пліткою, яка не часто проходила повз вуха Луїзена, поки він боровся за життя. Насправді більшості це було абсолютно не цікаво. Порівняно з втечею нерозумного лорда і кривавою бійнею жорстокого м'ясника, подіями, які увійдуть в історію, комахи були просто надто нудною справою. Луїзен майже забув про неї. «Оскільки спочатку я втік до Дублеса, потім повернувся на свою територію, а потім знову подався у світи... у мене ще є час», – Луїзен не знав точної дати, тому прикидав, відстежуючи своє минуле. Оскільки попередні дві події були масштабними проблемами, сарана могла контролювати врожай цього року. Якщо не боротися проти них, ці шкідники могли напасти навіть на людей і худобу. Як тільки з'являвся рій сарани, верхні та нижні села об'єднували зусилля для боротьби з цим. Ситуація була тривожною навіть для заможних родин, таких як сім'я Аніес. Для простих фермерських сіл криза була ще важчою. «Я повинен зупинити рій сарани.» На щастя, герцогство мало один з найбільших сільськогосподарських винаходів в історії – Полум'я Святого Духа. «Але як його використовувати?» Після того, як Луїзен став лордом, територія пережила кілька набігів сарани. Однак радники та васали подбали про це все за нього. Все, що робив Луїзен, – це дивився на палаючу сарану та аплодував. А потім, в якийсь момент, він почав проводити більшу частину свого часу в столиці. «Але оскільки я вже бачив, як його використовували раніше, я щось придумаю...» Луїзен насупив брови й замислився, але так нічого і не згадав. Йому хотілося плакати. Він пошукав у кишені в'ялене м'ясо, яке б заспокоїло його душу, але цього разу його не знайшлося. *** Було багато речей, яких Луїзен не міг зробити. Його навички розв’язання проблем були занадто низькими, оскільки він ніколи не вирішував сімейні питання самостійно. Луїзен у своєму минулому житті багато чому навчився від святого. Можливо, саме тому після повернення він так часто згадував його слова. Так було і цього разу. Святий казав: «Якщо ти не знаєш, що робити, не реагуй надто бурхливо. Залишайся на місці, йди посередині.» Але що, якщо Луїзен не міг залишатися на місці? Луїзен пішов шукати генерала. Генерал був тим, хто знав, як найкраще керувати маєтком, тим, хто керував цією територією протягом тривалого часу. Тук-тук-тук — Генерале, це я. Луїзен. Ніхто не відповів. Однак біля дверей стояв солдат, який спостерігав за ними, а зсередини було чути явні ознаки життя. Луїзен був упевнений, що генерал всередині, просто ігнорує його. — Генерале, нам дійсно потрібно поговорити. Це дуже важливо. Я думаю, що скоро на території буде криза, і я не дуже впевнений, що робити. Наближається рій сарани, що мені робити? На словах «рій сарани» в кімнаті пролунав гучний шум. «Спрацювало!» – Луїзен на мить зрадів, але потім розгубився, побачивши, що з кімнати вийшов не генерал. — Чому ви тут, скарбнику? — ...Я доглядаю за генералом. — Ох. — Він не симулює хворобу. Лікар приходив кілька разів. — І що каже лікар? — Перевтома і стрес, це очевидно. Але що ви маєте на увазі під сараною? Тих вульгарних істот, що виповзли з пекла? Скарбник виявив інтерес. Він, безумовно, був з півдня. Звичайно, будь-яка людина з півдня скрипіла б зубами від досади, дивлячись на цю сарану. Відчуваючи дивне почуття братерства, Луїзен повідомив йому, що незабаром на їхні поля налетить рій сарани. — Хм. Ніщо не прогнозує рою, – продовжив скарбник. — Це можливо передбачити? – запитав Луїзен. — Так. Сарана не падає з неба – вона зазвичай летить певним маршрутом. Переважно території, що знаходяться на цьому шляху, заздалегідь повідомляють нам про ознаки та спостереження... але цього року ми нічого не чули від них. — Цього року у нас була громадянська війна. — А, ясно. – хоча скарбник кивнув, Луїзен бачив, що він думав інакше. Скарбник не вірив Луїзену, бо той був лордом, замкненим у замку без доступу до зовнішньої інформації. Звідки б він міг отримати інформацію про рій? Навіть генерал, найголовніший авторитет у цьому домі, не був поінформований. «Тим не менш лорд вперше запитує мене про господарські справи, – подумав він, — не знаю, чому він так зациклився на сарані, але в такі моменти я мушу відповідати щиро.» — Це не так складно. Подібна ситуація відбувається раз на кілька років. За умови належного попереднього інформування, кожне село, кожен староста чи дружинники подбають про це, адже у кожному селі є свій «Вогонь Святого Духа». — Розумію. — Немає про що хвилюватися, оскільки цього разу ми залишили «Полум'я Святого Духа» в спокої, готуючись до оборони... Але немає можливості заздалегідь попередити... що нам робити… – нерішучі слова злетіли з вуст скарбника.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!