— Я наллю вам випити, герцогу.

 

— Гаразд.

 

Карлтон засміявся і налив алкоголь у келих Луїзена. Побачивши такого вихованого Карлтона, Луїзен зрозумів, яку велику зміну він здійснив сьогодні.

 

Захворів, помер, повернувся в минуле і знову кілька разів ледь не помер... Він виправив багато помилок, про які шкодував. Навіть страшний Карлтон поводився дещо слухняно, чи не так? Відчуття виконаного обов'язку, від того, що він зробив усе це, незважаючи на брак сил, змусило Луїзена відчути себе задоволеним.

 

Як сказав святий, Карлтон не був ні привидом, ні чудовиськом. Він був людиною, хоч і незвичайною, та все ж людиною. Але й він не міг бути вільним від суспільних норм. Він вливав алкоголь з тією ж інтенсивністю, з якою вбивав інших... Чесно кажучи, Луїзен вважав це трохи кумедним.

 

«Мабуть, Карлтон не був такою вже й великою проблемою.»

 

Щойно ця думка промайнула в голові Луїзена, обличчя Карлтона одразу ж закам'яніло, і всі сліди сміху зникли. Наче виверження вулкану, в його очах спалахнув гнів. Руки Карлтона були швидшими за мозок Луїзена – перш ніж він встиг обміркувати цю зміну, Карлтон схопив його за комір і кинув на стіл.

 

Бум!

 

Посуд з гуркотом розлетівся в сторони, а стіл розламався навпіл. Удар по тілу Луїзена був величезним – сили вистачило б, щоб зламати міцні меблі. Луїзен застогнав від раптового болю. Він не міг зрозуміти, що сталося і чому болить спина.

 

Карлтон з невиразним обличчям облив волосся Луїзена спиртом.

 

— Тьху, що ви робите? Що це таке? Ви ж знаєте, хто я.

 

— Ти – герцог Аніес, великий лорд, житній лорд.

 

— Ви ж знаєте, тож навіщо?

 

— То й що?

 

Яскраве світло люстри над головою залишало темні тіні на обличчі Карлтона. Його очі, позбавлені доброзичливості, були сповнені лютої ненависті та вбивчих намірів.

 

— Щоразу, коли я бачу таких людей, як ти, мені хочеться відірвати їм кінцівки. Таких, як ти, які народилися аристократами, ігноруючи і недооцінюючи мене, і живуть за рахунок простого люду. Я став найманцем, бо хотів покарати вас усіх.

 

Так говорив знаменитий найманець, який прославився у громадянській війні. Чутки, мабуть, були правдивими: перший принц взяв Карлтона під своє командування після того, як побачив, як той проломив голову дворянину на полі бою.

 

Луїзен не мав бажання належним чином підтверджувати глибину ненависті Карлтона до дворян. Насправді, якби Карлтон остаточно вирішив його вбити, Луїзен був би безпорадним. Ніхто не зміг би врятувати герцога.

 

Слуги, які обслуговували їх, раптово зникли, а люди Карлтона стояли нерухомо, дивлячись на свого ватажка. Щойно Карлтон віддасть наказ, вони, сміючись, вихоплять мечі і повторять різанину минулого.

 

— Проте, це марнування моїх заслуг, тож я спробую набратися терпіння, гм? 

 

Руки Карлтона стиснули шию Луїзена. Його руки були грубими і твердими, досить сильними, щоб легко скрутити тонку шию іншого. У його хватці серце Луїзена голосно закалатало.

 

Шляхетний м'ясник*!

 
*Мається на увазі, що він вирізає шляхту/вельмож/аристократів, а не що він шляхетна людина.

Його супротивником був Карлтон. Чорний лицар, який колись прийде за його душею, від якого Луїзен тікав і уві сні, і наяву.

 

Тіло Луїзена затремтіло. Спогади про старі жахи почали наповнювати його; старі страхи повернулися, як завзятий переслідувач. Він знову став тим самим нерозумним паничем, який покинув свій маєток і став утікачем.

 

«Мені страшно. Допоможіть. Він нарешті прийшов, щоб вбити мене! Святий, будь ласка, врятуй мене від цього найманця.» Луїзен молився в глибині свого серця, але Святий не відповідав.

 

— Для вас, герцогу, було б краще зберігати свій страх переді мною, – сказав Карлтон Луїзену майже лоскотливим, ввічливим тоном.

 

«Відповідай... ти мусиш відповісти.» Луїзен поворушив закам'янілою головою. Раз, два... незліченні кивки.

 

Тільки тоді Карлтон відпустив Луїзена. Він повернувся до усмішки та ввічливості, наче цього інциденту ніколи не було.

 

Відтоді Карлтон ніколи не погрожував Луїзену. Однак спогад про бенкет викликав у ньому глибокий страх, який Луїзен забув відтоді, як зустрівся зі святим. Тепер, без свого спасителя, який міг би його заспокоїти, Луїзен залишився сам на сам зі своїм всепоглинаючим страхом.

 

«Який страшний хлопець. Замість того, щоб бути найманцем, може, йому варто було б стати ворожкою?»

 

Луїзен думав про те, щоб трохи проігнорувати Карлтона, коли той простягнув йому випивку. Можливо, він вловив настрій Луїзена по миттєвих змінах у виразі його обличчя. Ця безглузда думка промайнула лише на кілька секунд, але, неймовірно, він впізнав цей короткий проблиск поблажливості.

 

Навіть якщо мить нетактовності стала очевидною, хіба більшість людей не пробачили б цю дрібницю? Але Карлтон без жодних вагань поклав Луїзена на стіл.

 

***

 

«Божевільний виродок. Він мав би попередити мене перед тим, як кидатись на мене.»

 

Луїзену стало ще страшніше, бо він не знав, коли цей усміхнений фасад зміниться. Він почав опускати очі перед Карлтоном.

 

Глибоко дихаючи, Луїзен обережно запитав Карлтона: 

 

— У чому справа?

 

— Десь на півночі був склад зброї. Однак я не маю найменшого уявлення про те, де він може бути, лише з цієї мапи. Ви знаєте, де він?

 

— …

 

Луїзен не знав про щось на кшталт складу. Хіба не слуги повинні були цим займатися?

 

— Якщо там є щось корисне, я хотів би взяти це з собою. Я хочу, щоб ви пішли і знайшли якусь інформацію.

 

— …На півночі щонайменше п'ять складів...

 

— Так. Вам треба бути старанним. Мені все ще не вистачає моїх здібностей, тому я мушу потурбувати вас цією роботою.

 

— У мене досі болить спина після вчорашнього носіння продуктів з південних складів...

 

— От і я про те ж! Якби ваші васали були здоровішими, герцогу не довелось би так страждати.

 

— Ха-ха-ха, – Луїзен незграбно засміявся.

 

Що ж, він не помилився.

 

Луїзен і Карлтон знали, що всі васали герцога симулювали хвороби. Знаючи це, згадка про них була схожа на шантаж. Якби Луїзен не послухався, Карлтон більше не зміг би закривати очі на їхні хитрощі. Тож, коли його кликали, Луїзен мусив кидати їжу і бігти до Карлтона.

 

Радники оголосили страйк, щоб висловити своє невдоволення діями Луїзена. Вони сказали йому робити все, що він захоче – і ось, вони дійсно зачинилися у своїх кімнатах і відмовилися що-небудь робити.

 

Луїзен програв війну, тож на нього чекало багато роботи. Перш за все, однією з найбільших проблем було те, що рота Карлтона повинна була отримати продовольство і зброю як військову репарацію.

 

Луїзен пішов до кімнат радників, щоб переконати їх, але йому не дозволили навіть переступити поріг кімнат, тож він міг лише марно грюкати у двері. «Карлтон уб'є нас усіх, хіба ви не боїтеся? Врятуйте мене!» Луїзен благав і погрожував... але вони не зрушили з місця.

 

Ніхто, від генерала до простого адміністративного чиновника, не повернувся до роботи. Тож Луїзену не залишалося нічого іншого, як кивати і підкорятися щоразу, коли Карлтон цілеспрямовано підкидав йому додаткову роботу. Луїзен мав дбати про своїх людей.

 

— Але... де ж мені знайти ключ?

 

— Кажуть, що він у генерала. Може так, а може й ні. Я не знаю, – відповів Карлтон.

 

Отже, йому спочатку потрібно було знайти ключ. Ха... Луїзен безсило підвівся, і вийшов з кімнати набагато повільнішим кроком, ніж коли увійшов.

 

***

 

Підошви Луїзена вкрилися потом, коли він намагався знайти ключ.

 

Окрім величезної будівлі, яка складала головний замок, у власності родини було багато інших будівель. Низькі мури оточували околиці замку, а за ними, за пагорбами, було місто, яке зазвичай називали «центром».

 

Навіть масштаби околиць замку були величезними. Великі простори рівнинної місцевості дозволяли будівлям бути природно низькими у висоту – таким чином, околиці розкинулися на великій ділянці землі. Спочатку Луїзен пішов до різних складських приміщень, а згодом знайшов кімнату, де окремо зберігалися ключі. Луїзен вперше дізнався, що така кімната взагалі існує.

 

Однак ключа від північних складів не було. Після довгих пошуків йому вдалося знайти запис, в якому зазначалося, що ключ позичив генерал. Зітхання відчаю вирвалося у Луїзена.

 

— Хаa…

 

Незважаючи на те, що Луїзен народився і виріс у цьому замку, все здавалося таким новим. Якби хтось сказав йому перевірити буклет, що висить біля дверей, йому не довелося б перевертати всю кімнату.

 

Звісно, тепер йому потрібно було перевернути уявлення своїх радників.

 

Карлтон ніколи не просив Луїзена робити щось особливо важливе чи складне. Навіщо йому взагалі було шукати ключ від складу? Карлтон міг би зламати двері, якби йому справді терміново потрібно було потрапити всередину. Його відмовки про те, що він не хоче бездумно чіпати майно Луїзена, були лише ще одним способом змусити Луїзена погодитися на роботу.

 

Справжня проблема виникне після від'їзду Карлтона. Після сезону збору врожаю незабаром настане зима. Хоча на півдні було набагато тепліше, ніж в інших регіонах, зима однаково була досить суворою. Навіть якби регіон ретельно підготувався, сезон все ж важко було б пережити.

 

«Я маю поїхати до столиці на коронацію першого принца посеред зими... тож мені до того часу потрібно відновити порядок на території.»

 

Тепер Луїзен знав, що його влада походить від території, і тепер він був сповнений рішучості добре її захистити.

 

«Мені потрібно все зробити добре, якщо хочу одного дня запросити святого до свого замку. Я не можу більше бути таким жалюгідним.»

 

Святий Луїзена – безіменний однорукий паломник.

 

У Луїзена була ще одна довгострокова мета: він хотів знайти святого і запросити його до замку, щоб віддячити за всю отриману благодать і доброту.

 

Серце Луїзена защемило, коли він згадував, як після того, як його врятували від злиднів і вулиць, він не мав чим віддячити паломнику. Тепер же він міг віддячити йому чимось більшим, ніж щирістю від усього серця.

 

Наступного дня після того, як він здався, Луїзен спробував зібрати інформацію про те, як відстежити місцезнаходження людини. Однак він не зміг далеко відійти після того, як Карлтон замкнув замок.

 

«Не падаймо духом! Чим швидше Карлтон піде, тим швидше я знайду святого.»