Узагалі, Бу Бай любив смачно поїсти, але витримати таку емоційну напругу було понад його сили. Тому він з’їв лише кілька шматочків і відклав палички.
Він делікатно смикнув Ці Жаньмо за рукав і сказав:
— Я втомився.
Чоловік безпорадно витріщився на нього, а тоді ошелешив Бу Бая таким несамовитим поцілунком, що той ледь не задихнувся. На щастя, Ці Жаньмо вчасно зупинився. Натомість він підняв млявого юнака й попрямував до спальні, тримаючи його в обіймах. Вже біля виходу він озирнувся на стіл, заставлений неторканими стравами, і його і без того похмуре обличчя затьмарилося ще більше.
У спальні, не вимовивши жодного слова, чоловік одразу ж оволодів Бу Баєм. Ці Жаньмо немов зірвався: білосніжні одежі було розірвано вщент, і він одержимо вгризався в шию юнака, залишаючи численні яскраво-червоні сліди.
Ніч кохання нестерпно коротка. Саме Бу Бай щоразу виснажувався першим, але Ці Жаньмо ніколи не примушував його продовжувати. Він просто тихо обіймав сплячого юнака та незабаром засинав сам.
У ту мить Бу Бай проснувся. Він і справді був до знемоги знесилений і навіть втратив свідомість від утоми, та, на щастя, у нього був Лаода: заради нього, попри виснагу, він змусив себе прийти до тями.
Юнак розумів, що більше не витримає. Навіть якщо це все було задля здобуття довіри, він зробив уже більш ніж достатньо.
Убити могутнього демонічного культиватора — справа не з легких. Ці Жаньмо вже давно забрав усю його зброю, тож Бу Баєві лишалося тільки схопити шпильку для волосся. Він вливав у неї всю силу, ставлячи на кін власне життя. Він знав, що це його остання спроба, і якщо вона провалиться — іншої нагоди вже не буде.
Його коханець досі міцно спав, не підозрюючи про небезпеку, що нависла над ним. Бу Бай холодно посміхнувся й чимдуж увігнав шпильку в груди Ці Жаньмо. Однак біля самого серця вона застрягла, і як би він не старався, далі вона не зрушила.
Для Бу Бая вже не було вороття. Сповнений люті, він натиснув сильніше, намагаючись увігнати її глибше, та зрештою почув лише глухе клацання. Шпилька зламалася. Ба більше, Ці Жаньмо прокинувся.
— Чому? — він втупився поглядом у свою рану. Здавалося, чоловік не розумів, що відбувається, або ж навпаки, розумів усе занадто добре, просто не хотів у це вірити.
— Годі клеїти дурня! Ти стільки разів убивав мене, гадаєш, я так легко тебе пробачу? — звична личина покори спала з Бу Бая, озерна блакить у його очах кипіла ненавистю. — Якщо вже я зазнав поразки, то краще добий мене, бо поки я дихаю, я не дам тобі спокою.
Кров точилася з грудей Ці Жаньмо, але він, здавалося, зовсім не відчуває болю. Він міцно стиснув Бу Бая, а його меч, відгукнувшись на поклик, сам злетів йому в руки.
Вістря меча було спрямоване в серце Бу Бая. Він безмовно заплющив очі, готовий померти. Та навіть якщо все зайшло настільки далеко, Ці Жаньмо зрозумів, що не зможе завдати вирішального удару. Останньої миті лезо змістилося й раптовий біль пронизав живіт Бу Бая. Рана була несмертельною. Розмружившись, він шоковано дивився на Ці Жаньмо:
— Чому ти мене не вбив? — одразу після цих слів він поринув у темряву.
— Бо я не винесу розлуки з тобою, — чоловік тримав у руках непритомного Бу Бая та ніжно пестив його зблідлу від втрати крови щоку. Його вуста розтягнулись у глузливій посмішці: — Та ти все одно мені не повіриш.
***
Цього разу з Бу Баєм не надто панькалися. Його замкнули в темному сирому підземеллі, а єдиним його відвідувачем був Ці Жаньмо. Щодня, завжди тієї самої години, він заходив нанести юнакові ліки та змінити пов’язки. Решту часу Бу Бай лишався самотою. Його руки та ноги скували важкими кайданами, які не давали ступити й кроку. Від дотиків шорсткого заліза його колись ніжні зап’ястки огрубіли, й часом з’являлися нові криваві рубці.
Будь-хто зі звичайних людей уже давно б зламався в ув’язненні, але Бу Бай ніколи не був звичайною людиною. З ним був Лаода. Цілими днями він міг балакати з системою. Лаода мав глибокі різнобічні знання, тому навіть якщо більшість часу він відмахувався від надокучливого юнака, дошкуляти йому з теревенями було набагато цікавіше за виконання завдання.
Збоку скидалося, що Бу Бай цілими днями спить. Глибоким безпробудним сном. Коли б не приходив Ці Жаньмо, в’язень завжди був непритомний. Чоловік неодноразово намагався його обстежити, але так і не зміг знайти пояснення, і від цього тривога ще більше сковувала його серце.
Згодом він змушував Бу Бая прокинутися. Навіть якщо він знав, що зустріне лише ненависть і холодну байдужість, це все одно хоч трохи його заспокоювало.
Тим часом для самого Бу Бая все було не так вже й погано. Його не обтяжували виконанням завдання, і він міг кожну мить проводити зі своїм обожнюваним Лаодою. У ті миті йому здавалось, що таким і має бути життя.
Лаода поглянув на цього до нестями задоволеного шибеника, та все ж таки нічого не сказав. Зрештою, останнім часом він добряче натерпівся, тож інколи можна заплющити очі на пустощі.
***
Ці Жаньмо не знав, що йому робити з Бу Баєм. Той хотів смерти демонічного культиватора у той час, як культиватор прагнув бути з ним разом назавжди. Як не глянь, ситуація безвихідна.
Він ніколи не любив пити. Алкоголь не лише підривав здоров’я, а й змушував втрачати контроль, робити помилки, та руйнував усе. Однак від того самого дня Ці Жаньмо не міг зупинитися, він жадібно прагнув цього туманного забуття. Мов навіжений, він пив без упину, аж доки не відключався, обіймаючи ковдру, під якою вони колись спали разом.
Дні й ночі злилися воєдино в темному підземеллі. Бу Бай уже й сам утратив лік часу. Аж раптом вибух болю вирвав його зі сну — хтось яро ко́пнув його прямісінько по рані на животі.
— Це все через тебе, виродку! Це ти довів нашого Володаря до стану жалюгідного п’яниці! — перед ним стояв чоловік у чорному, Бу Бай упізнав у ньому вірного підлеглого Ці Жаньмо.
Його схопили за шию та відірвали від землі. На подив чоловіка, Бу Бай не пручався, навпаки, він покірно приймав свою долю. Побачивши це, нападник зронив зловісний смішок.
— Хочеш померти? Так просто ти не відбудешся, — сказавши це, він жбурнув юнака на землю, мов якийсь лантух з лахміттям. У роті відчувся залізний присмак — від удару в горлі підступала кров, проте Бу Бай, зціпивши зуби, пересилив нудоту.
Однак і зловмисник не збирався на цьому зупинятися. Раптово зблиснуло сріблясте сяйво — він притиснув кинджал до щоки Бу Бая. Здавалося, холод від леза пронизав його до кісток, коли він почув, як чоловік прогарчав:
— Я знаю, наскільки ти важливий для Володаря: якщо я тебе вб’ю, то й мені недовго жити. Тому наостанок дозволь сповна насолодитися цією миттю. Шлях до Жовтих Джерел14 самотній і гіркий, тож ми вирушимо туди разом!
[14] 黄泉 (Huángquán) — поетична назва потойбіччя в китайській культурі.
Вістря леза ковзало тілом Бу Бая, розсікаючи плоть і лишаючи по собі глибокі криваві патьоки. Людина з кинджалом у руці була повністю поглинута процесом, подібно скульптору, що вирізає прекрасний витвір мистецтва. Жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі.
На противагу йому, Бу Бай здригався від болю з кожним доторком леза. Якби він не закусив губу, то вже, напевно, кричав би. Усе ж таки в деяких речах він був занадто впертим, як-от зараз: коли все його тіло було вкрито ранами, він і досі тримався залишків своєї гордости.
Кінець-кінцем, він втратив свідомість. Але за мить до цього юнак побачив, як його нападник звалився додолу, а тоді він опинився в знайомих обіймах людини, яка покликала:
— Бу Баю...
***
У маренні Бу Бай відчував, як хтось дає йому ліки. Руки цієї людини тремтіли, і, здається, кілька разів пігулки навіть розсипалися на землю. Але завдяки цим лікам його свідомість швидко прояснилася.
Бу Бай витріщився на людину перед собою із сумішшю приємного здивування та збентеження. «Нащо ти прийшов? Чому тільки зараз?..» — юнак не наважувався озвучити ці запитання вголос, та це й не було потрібно. Навіть якщо він і не зрадив Бу Бая, покинувши на поталу Лиходію, то що з того? Він уже давно зламався, їм ніяк не повернутися до минулого.
— Сяо Є, чому ти тут?
Навіщо він прийшов у таке небезпечне місце один?
— Я прийшов забрати тебе звідси, — очі Сяо Є почервоніли та набрякли. Безсумнівно, щойно він довго плакав, та попри це його погляд сяяв, сповнений життям. Достоту як у день, коли Бу Бай уперше його побачив.
— Я не піду, — спокійно сказав Бу Бай і вивільнився з рук Героя.
Але Сяо Є не з тих, хто так легко здається! Він повернув голову юнака і зазирнув прямо в очі:
— Чому? Вони ж так до тебе ставляться… — серце Сяо Є краялось, коли він бачив численні рани на тілі свого коханого. Він хотів торкнутися їх, але, від страху зробити боляче, рука зависла в повітрі.
— Сяо Є, я вже не той, ким був раніше. Я відмовляюся від наших заручин, — стомлено заплющив очі Бу Бай. Він нізащо не хотів зараз бачити обличчя свого нареченого — боявся, що його серце не витримає та розм’якне.
— Бу Баю, що сталося? — почувши це, Сяо Є не лише не збурився, але й навспак його вираз пом’якшав, а голос став неймовірно лагідним: — Забудь, я більше не питатиму, це не має значення. Що б із тобою не трапилось, якщо ти досі хочеш бути зі мною, мені цього достатньо. Бу Баю, нумо знайдемо якесь гарне місце та проведемо там решту нашого життя разом, тільки ми вдвох, гаразд?
Чи то промова була занадто зваблива, чи то голос, яким вона промовлялась, зворушив своєю ніжністю, але він погодився:
— Гаразд.
Лише одне-єдине слово, легке, мов подих, але щоби вимовити його, Бу Баєві знадобилося зібрати купи залишки своєї мужности.
Тоді втрутився Лаода:
— Ти справді підеш з Головним Героєм?
— Нам усе одно звідси не втекти, — відповів Бу Бай: — Сприймай це як жест у відповідь на щирість Героя. Зрештою, він теж чимало натерпівся.
Кутик губ Лаоди сіпнувся. Це була правда. Усю його родину було винищено демонічними культиваторами, а Лиходій затягнув у ліжко його даоського супутника. І як би він не старався, скільки б зусиль не докладав, він не міг нічого вдіяти. Це справді була Трагедія з великої літери.
Бу Бай не хотів бути тягарем, тому, попри всі поранення, він плентався на своїх двох. Від цього серце Сяо Є просто розривалося, однак він не міг нічим зарадити, тож єдине, що залишалося — потурати його гордовитій упертости.
Весь час Бу Бай був непритомний, тому й гадки не мав, де його тримали та де вони перебували зараз. Аж доки вони не вийшли до знайомої спальні. У душі раптово здійнялася хвиля суперечливих почуттів.
Кімната стояла порожня. Коли вони зайшли, Бу Бай помітив, що година вже пізня, близько півночі, але не було й сліду людини, яка мала б бути зараз тут. Раптовий морозець пробіг його шкірою.
Бу Бай схопив Сяо Є за руку та сказав невластивим йому жорстким тоном:
— Якщо колись я помру, ти мусиш жити далі, хай там що.
Сяо Є пирхнув зі сміху, тицьнув коханого пальцем по лобі та дорікнув:
— Що за нісенітниці ти кажеш?
— Я не жартую. Пообіцяй мені.
Сяо Є вважав, що його коханий занадто переймається, бо поки він тут, їм нічого не загрожує. Але щоб трохи заспокоїти Бу Бая, він поступився:
— Я обіцяю.
Редактура: відсутня, шукаю редактора чи редакторку 🥺
***
Перекладачці є що сказати: маленький факт: в тексті автор/ка називає меч Ці Жаньмо Модзюнь (墨均), де 墨 (mò) — як і в імені власника, означає «чорнило, чорний»; 均 (jūn) — «рівновага, гармонія, спокій». Але це не грає жодної ролі, тому замість 13-ї примітки, щоб вона не псувала напружену атмосферу, це винесено сюди.
