Раптом їхні погляди перетнулись. Пара гострих очей пильно вдивлялася в безжальне обличчя людини перед собою, а рука міцно стискала перехоплений кинджал, який ось-ось мав його пронизати.
Аж раптом він зайшовся сміхом. Його несамовитий регіт був просякнутий відчаєм. Ці Жаньмо промовив:
— То всі ці дні смирення були брехнею?
Його долоня кровоточила. Та навіть попри ослаблений стан, цей незначний супротив змусив Бу Бая заклякнути. Легким порухом руки Ці Жаньмо метнув у нього згусток світла, що за мить до цього спалахнув на кінчиках пальців, і юнак каменем звалився додолу.
Кинджал вислизнув із мертвої хватки, відкривши погляду глибокі порізи. Та тільки-но Ці Жаньмо випустив із руки лезо — рани вмить затягнулись, не лишивши по собі й сліду.
— Лаодо, хіба його регенерація… не занадто потужна? — зовні Бу Бай здавався незворушним, але всередині в нього все похололо.
— Теоретично, він не повинен мати такої сили. Певно, це якийсь баг, — вражена система була небагатослівна.
Це трохи похитнуло дух Бу Бая, та для Ці Жаньмо все скидалось на те, що, зазнавши невдачі у спробі вбивства, він утратив волю до життя. Демонічний культиватор розтягнув глузливу посмішку, його сміх сочився жовчю: — Ти справді думав, що можеш покинути це місце? Що, позбувшись мене, знову зможеш стати тим усіма обожнюваним шляхетним паничем?
Ці Жаньмо стиснув горло Бу Бая. Не дуже міцно, але навіть цієї малої сили було достатньо, щоб перекрити кисень. Чоловік відчував, яке крихке життя тремтить під його пальцями: варто лише натиснути ще трохи — і воно вмить обірветься. Але він не смів… не смів докласти навіть краплину сили у свою хватку.
— А тепер слухай уважно. Твоя родина відреклася від тебе тієї ж миті, як ти пішов зі мною. А що твій коханий? Де він? Він не спромігся бодай слово сказати, коли ти йшов, а ти як дурень і досі ладен померти за нього?
Світ в очах Бу Бая поволі тьмянів. Він уже давно це розумів. Та й навіть якби ні — після стількох днів затишшя, як можна було не здогадатися? Але він не хотів про це думати. Ніби, якщо й далі триматися за ненависть і образу до цієї людини, не доведеться зіткнутися віч-на-віч із жорстокою реальністю. Він ніколи не тішив себе марними ілюзіями, тож зараз Ці Жаньмо просто вирвав його з кола помсти — і жбурнув у непроглядну безодню.
Бу Бай заплакав. Уперше. Відкинувши дешеву гордість, він нестримно заливався слізьми — прямо перед ворогом. Ці Жаньмо відчув, як людина в його руках припинила боротись, і чомусь це покірне прийняття болюче вжалило в саме серце. Роздратований, він відпустив юнака та рушив геть з кімнати.
— Лаодо, здається, я добряче схибив…
— Мг, — з розфокусованим поглядом Лаода видихнув хмару густого диму.
— Тому, може, дозволиш мені називати тебе Сніжком?
— Нізащо, — затягуючись самокруткою, Лаода думав: якщо вже йому не забракло сил на жарти, то, мабуть, не все так і погано.
***
Кілька днів Ці Жаньмо не з’являвся. Відтоді його роздратування не вщухало, і він боявся, що в пориві емоцій може вбити Бу Бая на місці.
Зрештою туга взяла гору над образою. Глухою ніччю, не втримавшись, Ці Жаньмо повернувся до потаємної кімнати. Бліде місячне світло розливалося кімнатою й м’яко лягало на обличчя юнака, осяювало променями, наче хотіло поглинути цю людину, зробити частиною себе — такою ж самотньою та холодною, без жодного подиху життя.
Побачивши чоловіка, Бу Бай злегка усміхнувся, як нічна квітка, краса якої розцвітає лише раз і згасає за мить:
— Я прийняв рішення.
Ці Жаньмо також усе вирішив для себе: не страшно, якщо не почує очікуваної відповіді — він ладен тримати Бу Бая в ув’язненні хоч все життя. Але ця людина — його. Його життя і його смерть — усе належить тільки йому. Лиходій розвіяв заклинання бар'єра, і юнак, похитуючись, кинувся до нього, поволі знімаючи з себе одяг. Він постав перед Ці Жаньмо, мов ритуальна жертва перед вівтарем.
— Ти дійсно цього хочеш? — запитав Ці Жаньмо.
— Так… У мене залишився тільки ти. Крім тебе, я не маю нічого. Куди на цьому безкрайньому світі мені ще податись?
У цю ніч несамовитої пристрасти юнак під ним підкорявся беззастережно, віддавав усього себе, і спраглий бажанням Ці Жаньмо не відпускав його ні на мить. Жадібно володів ним з голови до п’ят, піддавшись сп’янінню вивільненої жаги. Лише опівдні наступного дня він нарешті прокинувся.
Бу Бай усе ще спав. Його спокусливий вигляд мимоволі навіяв Ці Жаньмо спогади про минулу ніч. Він ніжно поцілував куточок вуст юнака — без бажання володіти, а ніби той, хто щиро прагне бути поруч усе життя.
— Ти кохаєш мене? — Ці Жаньмо відчайдушно шукав відповідь на це запитання. Навіть знаючи, що Бу Бай уже давно не може без нього, він жадав більшого — хотів побачити в його очах той самий погляд, що колись був звернений до Сяо Є.
Сяо Є. Він постійно прокручував це ім’я в голові, а в очах його блищало хиже, кровожерливе збудження. Вороття вже не було. Його маленький консорт був занадто наївним — то як Ці Жаньмо міг дозволити тому безголовому ходити землею цілим і неушкодженим?
У їхньому майбутньому немає місця для несподіванок.
У потаємній кімнаті було прохолодно, тож Ці Жаньмо зібрав свої мантії й дбайливо загорнув у них людину поруч. Навіть якщо на ньому самому залишився лише тонкий шар одягу, йому було геть байдуже до холоду.
Сон Бу Бая не був спокійним, незабаром він прокинувся. Він часто снив про минуле — свою родину, коханого… Те колишнє щастя тепер ножем краяло його серце, повільно і болісно, крапля за краплею просякало кров’ю. Та попри все, він не міг відректися від минулого й відпустити всі ці спогади.
— Жаньмо, — Бу Бай окинув поглядом тонкий халат, недбало накинутий на чоловіка, а тоді — знайому мантію, що вкривала його самого, і серце затремтіло, мов струна від тихого доторку, — Я кохаю тебе всією душею.
— Справді? — пара чорних очей, з надією прикутих до Бу Бая, засяяла міріадами відблисків.
— Справді, — юнак підвівся та огорнув Ці Жаньмо обіймами, щосили намагаючись зігріти кожен сантиметр холодної шкіри. У цих доторках не було й сліду хіті — лише людське тепло, здатне розтопити крижану броню на серці Ці Жаньмо, що розливалася ніжністю. У кожній краплі цієї ніжности закарбувався образ єдиної людини.
***
Усі в демонічному палаці відчували, що їхній Володар змінився. Якби не те, що з ними він і досі тримався з мертвою байдужістю, вони б уже вирішили, що в нього вселився хтось інший.
Відтоді, як вони почали служити Ці Жаньмо, він завжди був божевільним втіленням жорстокої рішучости. Ні, радше, класичним демонічним культиватором — холоднокровним, безжальним, стійким до будь-яких спокус. Але тепер, варто лиш тій кволій праведній курочці опинитися поруч, як Володар миттєво стає уособленням тепла та м’якости. І байдуже, наскільки далеко підлеглі від нього — вони все одно відчувають цю липку, нудотно-солодку ауру закоханости.
Якщо раніше Володар звертався до цього культиватора праведного шляху лише на ім’я, то тепер на кожному кроці вони тільки й чули, що «мій Бай-Байчик»11. Багато хто, почувши це, ошелешено застигав на місці, мов громом прибитий.
[11] 白白 (Báibái) — миле, трохи інфантильне звертання, утворене за допомогою повтору ієрогліфа (з імені 步白), що є характерним для зменшувально-пестливих прізвиськ у китайській мові.
Цими днями після шалених ночей Бу Бай не міг навіть встати з ліжка, тому Ці Жаньмо, бачачи наскільки ослаблене його тіло, повсякчас наполегливо носив його на руках всюди, куди б не йшов. Одного разу юнак попросив залишити його самого в кімнаті відпочити, щоб не створювати зайвих клопотів, але й подумати не міг, що у відповідь на це почує…
— Бай-Бай хоче мене покинути? — сказано це було настільки сумним, ображеним тоном, що наляканий Бу Бай не наважився більше повертатися до цієї теми.
Коли Бу Баєві не було чим себе зайняти — тільки й лишалося, що споглядати цього чоловіка. Бліді, але дуже гарні вуста, бездонні чорні очі, сповнені лагідності, були надзвичайно чарівні, що він ледь не тонув у них, сп’янівши від любови.
Він не знав, скільки ще так протримається. Одначе знав напевно: до самого кінця він не зможе покохати людину, яка зруйнувала його життя. Бу Бай не був злопам’ятним, але ті кілька разів, коли він помирав, були надто болісними. Навіть якщо більшість ран уже зійшли з його тіла — ті пережиті відчай і безпорадність назавжди врізались у пам’ять, і не було жодної миті, коли б вони не мучили.
Він міг іти на поступки та приниження, міг навіть віддатися, аби тільки завоювати довіру цього чоловіка. Все одно нікому не було до нього діла, тож і самому Бу Баєві вже було байдуже до себе.
Ці Жаньмо бачив, що як би він не піклувався про Бу Бая, і як би не годував, той усе одно марнів із кожним днем, слабшав на очах. Дивитися на це було нестерпно, та як би не краялось його серце, він не знав, як це зупинити.
Культиваторам не потрібні людські харчі, та, окрім цього, Ці Жаньмо не уявляв, як іще можна повернути Бу Баєві хоча б крихту подоби колишнього себе.
***
Стояла глибока ніч, коли чоловік відпустив руку коханого, яку тримав увесь час, поглянув на його спляче обличчя, ніжно поцілував, а тоді — обережно накрив ковдрою й тихо пішов, не збудивши юнака.
Він не помітив, що коли вийшов, його слухняний коханий раптом розплющив очі.
— Хочеш дізнатись, куди він пішов? — змовницьки дражнився Лаода, а в схожих на чорні квасолини очах жбухав невластивий йому вогник жаги пліткарства.
— Мене це не обходить, — Бу Бай знав, що ставлення демонічного культиватора до нього щире. Але що з того? Ніж давно вже встромили — і навіть якщо його й витягли, деякі шрами ніколи не загояться. І він обов’язково змусить Ці Жаньмо за це поплатитися.
У демонічному палаці спочатку не було кухні, тому Ці Жаньмо потайки облаштував одну, і щодня тренувався, занурившись у книжки з рецептами. Направду він мав до цього хист — усього за кілька спроб у нього вийшли цілком добрі страви. Проте щоразу він був незадоволений, а якщо смак не влаштовував навіть його самого, то як він посмів би подати таку страву коханому?
Рука, звикла до важкого меча, тепер незграбно тримала кухонний ніж, а підлеглі, які крадькома спостерігали за цим видовищем, не могли приховати на своїх обличчях суміші подиву та безпорадности. Після всіх потрясінь останніх днів вони нарешті зрозуміли, наскільки важливим був цей юнак для їхнього Володаря. Не маючи права судити, доброю була така прив’язаність, чи поганою, підлеглі могли тільки сподіватися, що ця людина її цінуватиме. А якщо ж ні — навіть ціною власного життя, вони зітруть його на порох.
Бу Бай ніколи довго не спав. Тому, коли він, розплющивши очі й несвідомо простягнувши руку вбік, не торкнувся знайомого тепла, чомусь навіть трохи розгубився. Він закляк, втупившись поглядом у тканину балдахіна над ліжком.
— Сяо Баю12, — Ці Жаньмо поставив тарілки, які тримав у руках, і підійшов до ліжка. Він спритно підхопив Бу Бая і, тримаючи в обіймах, підніс до столу: — Нещодавно я знайшов кілька цікавих страв і хочу, щоб ти скуштував.
Бу Бай спантеличено дивився на нього:
— Хіба нам потрібна їжа?
— Просто сприймай це як… романтичні пустощі, добре? — перед таким виглядом юнака Ці Жаньмо почувався безсилим, це було його слабке місце.
— Він приготував усе це власноруч? — запитав Бу Бай у системи. Та це радше було не запитання, а підтвердження того, що він і так уже знав.
— Мг, — без зайвого ентузіазму відізвався Лаода.
«Яке безглуздя», — подумки пробурмотів Бу Бай. Проте рука сама потягнулася до паличок, і він поклав до рота шматочок овочів. На диво, було надзвичайно смачно. Не втримавшись, він зиркнув на Ці Жаньмо. Зовні скидалося, ніби тому байдуже, та насправді ж він уважно ловив кожен рух Бу Бая, і лише коли побачив задоволене схвалення на його лиці, полегшено видихнув, а його погляд наповнився тихим обожнюванням.
[12] 小白 (xiǎo Bái) — ще одне пестливе звертання, де 小 (xiǎo) — «маленький, юний», вживається як пестливий префікс до імені.
Редактура: відсутня, шукаю редактора чи редакторку 🥺
***
Перекладачці немає чого сказати, бо вона вмирала та воскресала від милоти й розбитого серденька, і поки що не має фіксованого значення в поточному циклі~
