Джао Дзяньґвей не розумів, що він зробив не так. Він ніколи не казав, що Дзі Хань вів себе як трирічна дитина. Але чому Дзі Хань так думав?

 

Він справді не міг здогадатися.

 

Джао Дзяньґвей вийшов на вулицю й побачив Хва Хуфу, яка стояла під деревом і усміхалася йому.

 

Джао Дзяньґвей запитав її: 

 

— Куди подівся Сяо Лінь?

 

У нього було досить багато питань, і йому потрібно було, щоб Сяо Лінь відповів на них.

 

Але Хва Хуфа запитала у відповідь: 

 

— Як Дзяоджу?

 

Джао Дзяньґвей зітхнув: 

 

— Я не розумію.

 

Хва Хуфа: 

 

— Ти не розумієш?

 

Джао Дзяньґвей сказав: 

 

— Ваш Дзяоджу занадто непередбачуваний.

 

Хва Хуфа розсміялася.

 

Джао Дзяньґвей подивився на неї, нахмурившись: 

 

— Чого ти смієшся?

 

Хва Хуфа: 

 

— Я сміюся над двома маленькими дурнями.

 

Джао Дзяньґвей: 

 

— Маленькими дурнями?

 

Хва Хуфа: 

 

— Дзяоджу не тільки не сердиться, але й дуже щасливий.

 

Джао Дзяньґвей не знав як реагувати.

 

Що це означає?

 

Хва Хуфа: 

 

— Джао-ґондзи, мені потрібно тебе попросити, щоб ти дещо передав Дзяоджу.

 

Джао Дзяньґвей запитав: 

 

— У чому справа?

 

Хва Хуфа: 

 

— Вей Танджу із залу Летючого Орла прибув до підніжжя гори й чекає на виклик Дзяоджу.

 

Джао Дзяньґвей: 

 

— Це той... Вей Сань-ер?

 

Хва Хуфа усміхнулась і відповіла: 

 

— Я не очікувала, що Джао-ґондзи запам’ятає, що його звали Вей Ці. Він був третім у сімдесяти двох залах секти.

 

Джао Дзяньґвей:

 

— То ти називаєш його Вей Сань-ером?

 

Хва Хуфа кивнула.

 

Джао Дзяньґвей запитав: 

 

— Дзі Хань всередині, тож чому б тобі не сказати про це самій?

 

Хва Хуфа: 

 

— Дзяоджу сердитий, я не наважуюся піти до нього.

 

Джао Дзяньґвей був ще більше здивований: 

 

— Ти ж щойно сказала...

 

— Це для тебе, а не для нас, – Хва Хуфа підморгнула йому, — я не хочу заходити, щоб мене лаяли ні за що.