Джао Дзяньґвей саме збирався піднятися в карету.

 

Дзі Хань: 

 

— Зачекай.

 

Джао Дзяньґвей обернувся, щоб поглянути на нього.

 

Дзі Хань холодно сказав: 

 

— Я не хочу стати героєм однієї з пліток. Оскільки ціґон Джао Дася такий хороший, просто слідуй за каретою.

 

Джао Дзяньґвей:

 

— ...

 

Він міг лише скрипіти зубами й спостерігати, як Дзі Хань сідав у карету.

 

***

 

Джао Дзяньґвей вперше споглядав на краєвид з даху карети.

 

Погоня за каретою справді втомлює. Перші півгодини він ще слухняно слідував за нею, а потім просто виліз на дах, натягнув свою мантію й сів. Йому було байдуже на його обличчя* в цей момент.

 

*Коли згадується обличчя, крім справжнього обличчя, автори насправді мають на увазі репутацію, гідність та гордість персонажів.

 

Але цей Диявол, здається, навмисне його дражнив.

 

Вони тричі проїхалися по цій дорозі, й Диявол, здається, втомився бавитися, тому карета зупинилась і поїхала назад до міста.

 

Джао Дзяньґвей: 

 

— ...

 

Кінь важко дихав, а візник рясно спітнів під палючим сонцем.

 

Одяг Джао Дзяньґвея вже не виглядав таким білим, а його зачіска вже не була такою охайною.

 

Дзі Хань, однак, надзвичайно задоволений, спускався з карети, потискаючи в руці красиве складне віяло.

 

Джао Дзяньґвей уже був трохи роздратований.

 

Він придушив гнів у своєму серці й запитав Дзі Ханя: 

 

— Чому ми повернулися?

 

Дзі Хань відповів: 

 

— Я раптом згадав, що ще не поїв.

 

Джао Дзяньґвей: 

 

— ...

 

Дуже добре. Зрозуміло, що він хотів з ним пограти.

 

***

 

Офіціант корчми виглядав дуже здивованим, побачивши, що недавні клієнти знову заходять.

 

Дзі Хань замовив ті самі гарніри та вино, що й раніше.

 

Джао Дзяньґвей холодно сів біля нього.

 

Він ще встиг випити ковток води, як до нього хтось поспішно кинувся.

 

Чоловік стояв перед їхнім столиком із занепокоєнням говорив: 

 

— Джао-сьоне, поспішай звідси піти!

 

Людина, яка підійшла до них, була Башань Дася на ім'я Дзінь Бейґво.

 

Джао Дзяньґвей був приголомшеним.

 

Він щойно сказав погані речі про нього і відчуває провину. Все було брехнею, окрім його слів про те, що вони друзі. Перше ім'я, що спало йому на думку, було його, тому він випадково взяв і використав його.

 

Дзі Хань нахмурився, глянув на Дзінь Бейґво й запитав: 

 

— Хто ти?

 

Дзінь Бейґво, здавалося, не мав часу поговорити з ним:

 

— Альянс Хаожан оголосив, що ти вбив головного учня лідера, й тепер багато заклиначів кинулися на твої пошуки. Хтось повідомив, що ти з'явився в цій корчмі, і сюди відразу кинулося багато народу.

 

Джао Дзяньґвей: 

 

— ...

 

Це також був узгоджений між ним та старшими крок, щоб зробити його історію ще більш реалістичною.

 

Дзі Хань, очевидно, був дуже незадоволений тим, що Дзінь Бейґво його ігнорує. Він не міг не запитати: 

 

— Хто ти і що збираєшся робити?

 

Дзінь Бейґво не мав іншого вибору, як відповісти йому: 

 

— Я Дзінь Бейґво.

 

Вираз Дзі Ханя раптом непомітно змінився: 

 

— Башань Дася Дзінь Бейґво?

 

Дзінь Бейґво сказав: 

 

— Саме так, але я не знаю цього молодого героя...

 

Вираз обличчя Дзі Ханя виглядав дивно.

 

Джао Дзяньґвей відчував себе надзвичайно винним, тому відвів погляд.

 

Дзі Хань знову запитав: 

 

— Де двоє героїв Мобей?

 

Дзінь Бейґво на мить був приголомшений: 

 

— Ви їх знаєте? Правду кажучи, двоє братів справді прийшли зі мною. Я наказав їм чекати біля корчми. Якщо знову прийде хтось з праведного шляху, вони зможуть завчасно повідомити Джао-сьона і в нього буде час, щоб втекти.

 

Дзі Хань виглянув у вікно й побачив двох молодих людей років двадцяти, які чекали надворі. Вони були майже ідентичними на вигляд. Здавалося, у юнаків була кров із Західних регіонів, і їхні риси обличчя відрізнялися від тих, що жили на Центральних рівнинах.

 

Дзі Хань повернув голову, щоб поглянути на Башань Дася, вираз його обличчя був ще більш дивним.

 

Дзінь Бейґво не знав чому на нього так дивляться, тому потягнув Джао Дзяньґвея за рукав і запитав: 

 

— Джао-сьоне, чому цей молодий герой продовжує так на мене дивитися?

 

Джао Дзяньґвею нічого не залишалося, як сухо засміятися: 

 

— Це... хе-хе... Я теж не знаю.